Narodni_promisli / лекції / 1_семестр / лекція №2

ЛЕКЦІЯ № 2

Художня обробка деревини

План:

1. Історія обробки деревини.

2. Деревообробне виробництво.

3. Матеріали й напівфабрикати з деревини.

4. Типологія виробів з деревини (за Є.А. Антоновичем).

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Антонович Є.А. Декоративно-прикладне мистецтво / Є.А. Антонович., Р.В. Захарчук-Чугай, М.Є. Степанович. - Львів: Світ, 1992.- 272с.

2. Левадный В.С. Обработка дерева на станках / Левадный В.С., Черный Ю.А. – ООО «Аделант», 2005.

3. Оршанський Л.В. Основи гуцульського художнього деревообробництва: Навчальний посібник / Л.В. Оршанський, П.В. Андріюк. – Косів : Писаний камінь, 2002.

4. Рудницька О.П. Українське мистецтво у полікультурному просторі: навчальний посібник / О.П. Рудницька. – К., 2000.

5. Селівачов М.Р. Лексикон української орнаментики / М.Р. Селівачов. – К. : Ант, 2005.

Додаткова

1. Тимченко С. Виготовлення дерев’яної декоративної ложки / С. Тимченко // Трудова підготовка в закладах освіти. – 2000. – № 2. – С. 24, 33–36.

2. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник / А.П. Пономарьов, Л.Ф. Артюх, Т.В. Косміна та ін. – К., 1993.

3. Художні промисли України: альбом. – К., 1979.

4. Чупахин В.М. 22 урока геометрической резьбы по дереву: Учебно-практическое пособие / Чупахин В.М. – СПб. : Издательский Дом «Литера», 2004.

Художня обробка деревини – один із найдавніших видів декоративно-прикладної творчості, виготовлення виробів різноманітного функціонального призначення.

З давніх-давен на території України, густо вкритій лісами, дерево було легкодоступним, універсальним і улюбленим матеріалом. У деревини легкість поєднується з міцністю, пружність із в'язкістю, вона може бути білою і забарвленою, чистою та із різноманітною текстурою, піддається багатьом видам обробки. Завдяки цьому деревина здавна широко використовується у багатьох галузях – будівництві, виготовленні транспортних засобів, меблів, іграшок, музичних інструментів тощо.

Серед численних способів, прийомів і технік художнього деревообробництва є такі, де виріб збирається з попередньо виготовлених деталей (теслярство, столярство, бондарство тощо) або виготовляється з суцільного масиву деревини (точіння, довбання, об'ємне вирізування) і прикрашається лише поверхня виробу. До оздоблювальних технік у художній обробці деревини належать: гравірування або ритування, різьблення (виїмчасте, контурне, силуетне, рельєфне, наскрізне), профілювання, інкрустація, розпис, випалювання та ін.

Найдавніші в українських землях зразки художнього деревообробництва датуються IV ст. до н.е. – це скіфські корці, черпаки, сагайдаки з накладними, тисненими на золоті прикрасами у вигляді зображення людини, риб і тварин, знайдені у розкопках кургану Солоха біля села Велика Знам'янка, неподалік Запоріжжя та у похоронних ложах Мелітопольського та Чортомлицького кургану-могили. З останнього, а також із Куль-Обської могили та розкопок гірського хребта Юз-Оба біля Керченської протоки, походять саркофаги, які свідчать про існування на той час поліхромних розписів на деревині, інкрустації металом та іншими породами дерева.

Наймасовіша продукція деревообробного промислу античних міст Північного Причорномор'я – точені скриньки-піксиди. До наших днів дійшли дво- й однобічні гребінці з дугоподібними ручками, орнаментованими гравірованими кружечками, подібні до своїх античних прототипів.

Поодинокі зразки дерев'яних виробів X–XV ст., знайдені в Україні, не відображають достатньо повно побутування і розвиток цього виду народної творчості.

У стародавньому Києві зустрічалися коробки з розщепленого дерева та зубчасті рублі для прасування полотна. Специфікою давньокиївських пам'яток X–XIII ст. є вплив візантійського стилю. Київські розкопки останніх років дозволяють говорити про меншу орнаментацію дерев'яних виробів Х–ХІІ ст.

Серед пам'яток українського бароко доби Гетьманщини, які на сьогодні збережені в Україні і є знаковими для національної культури об'єктами, іконостас Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях займає чи не найголовніше місце. І причина тут не лише у тому, що від великої кількості створених у той період чудових іконостасів на території Наддніпрянщини, крім названого, зберігся ще лише один бароковий іконостас 30-х рр. XVIII ст., який знаходиться у невеличкій надбрамній Троїцькій церкві Києво-Печерської лаври. Іконостас у Сорочинцях, створений у період найвищого розквіту барокового мистецтва в Україні, відобразив кращі надбання цього художнього стилю і є унікальним мистецьким явищем, значення якого далеко виходить поза межі регіонального контексту.

Припускають, що зодчим цього унікального храму, виконаного у стилі українського бароко, був кріпосний Києво-Печерської Лаври Степан Ковнір. Спасо-Преображенська церква стала родинною усипальницею Апостолів. У склепі Спасо-Преображенської церкви поховані: сам гетьман, його дружина Уляна та один із синів - Павло Апостол зі своєю дружиною Ганною. 22 березня 1809 року у цьому храмі було охрещено М.В.Гоголя.

Історія створення Преображенської церкви починається з 1718–1719 рр., коли миргородський полковник Данило Апостол закладає будівництво храму в своєму родовому маєтку – Великих Сорочинцях. За дослідженнями відомого українського вченого П. Білецького, закладення церкви було приурочене до шістдесятиріччя полковника, який задумав увічнити пам'ять про себе спорудженням храму й улаштувати в ньому родинну усипальню. Церква довгий час будувалася повільно. Благочестивий задум будівництва храму було завершено лише після отримання Данилом Апостолом гетьманської булави у 1727 р. Новообраний гетьман, на знак такої милості долі, не лише в стислі строки добудовує церкву, але й прагне якнайрозкішніше її оздобити. Для втілення свого задуму гетьман не шкодує коштів і запрошує кращих майстрів для створення іконостаса.

На жаль, сьогодні, попри очевидну унікальну художню цінність іконостаса, немає точних відомостей про його виконавців. У історії мистецтва щодо цього є кілька версій. Весь комплекс іконостаса вражає надзвичайно високим професійним рівнем виконання, не залишаючи сумнівів, що над ним працювали видатні іконописці.

Справді, хто б не виконував Сорочинський іконостас, задум цієї пам'ятки й сьогодні вражає. Втілення такого задуму було реалізоване шляхом контрастного протиставлення архітектури храму та іконостаса. У відносно невеликому внутрішньому просторі Преображенського храму, який є центричною хрещато-баневою спорудою, майстер установлює монументальну конструкцію виконаного з липи іконостаса, який сягає 17 м угору і простягається на 22 м, займаючи всю ширину храму. Для інтер'єру церкви така стіна іконостаса видається надзвичайно великою, іконостас ніби не вміщується у простір храму і його завершення піднімається у барабан центральної бані. Враження від надмірної монументальності іконостаса підкреслюється неможливістю оглянути всю його композицію в цілому через особливості планування храму. Іконостас можна роздивитися лише по частинах: або тільки центральну частину, знаходячись у бабинці, або, зайшовши у підбаневий простір і рухаючись уздовж іконостаса, побачити його бокові частини. При цьому п'ятиярусний іконостас одразу захоплює увагу глядача своєю композицією.

Іконостас приголомшує не лише своїми розмірами й композицією, але й зачаровує вибагливою, казковою красою і надзвичайною пишнотою та багатством оздоблення, яке підкреслюється аскетичною стриманістю білих стін церкви. Соковитий різьблений декор, що покриває всю поверхню іконостаса, складається з різноманітних рослинних мотивів: яблук, груш, маку, троянди, виноградних грон і листя. Усе це розмаїття квітів, фруктів і рослин переплітається галузками, створюючи загальний образ іконостаса як золотого дивовижного саду, що оточує іконописні образи. Аби підкреслити виразність золотого мерехтіння декору, майстри відтінили його яскраво-синім кольором, пофарбувавши в нього конструкцію іконостаса.

Усе це багатство щільного ажурного золоченого декору надає іконостасу вигляду золотої мереживної завіси, на тлі якої іконопис видається коштовними каменями, переливаючись яскравими кольорами й золотом. У іконостасі втілені ікони св. пророка Даниїла та св. Уляни, а також чотирьох зображень родинного герба Апостолів у цоколі іконостаса. Образ святої Уляни багато дослідників вважають портретом дружини гетьмана Уляни Василівни.

У Сорочинському іконостасі на момент спорудження розміщувалося 130 ікон, 12 із яких до сьогодні не збереглися. Виконані олійними фарбами по левкасу в техніці багатошарового живопису, ікони представляють кращі зразки барокового українського іконопису Наддніпрянщини.

Іконостас Спасо-Преображенської церкви був завершений до 1732 року, коли церкву освятив архієпископ київський Рафаїл Заборовський.

Дивом уцілілий у лихоліття першої половини ХХ ст. іконостас у повоєнні десятиліття ледь не зник через несприятливі умови побутування. Післявоєнні роки церква довгий час стояла зі зруйнованою банею і незаскленими вікнами. Пошкоджень їй додала й пожежа, що сталася у храмі 1800 року, коли в церкву влучила блискавка. І лише у 1811 р. він був відремонтований.

Синтез професійного та народного мистецтв втілений у різьбленій орнаментиці дерев'яних церков – найбільш самобутнє досягнення української художньої культури. Крім цього, виконувалося різьблення «сволоків», на яких силуетні елементи поєднувалися з рельєфними та гравірованими.

Візантійські традиції мали вплив до початку XX ст. у виготовленні ретельно деталізованих іконок і хрестів із кипарису. Взірцями для їх відтворення часто слугували давні зразки. У Києві сюжети для дерев'яних іконок професійні різьбярі запозичували з друкованих видань Печерської Лаври. Прочани поширювали цю продукцію у різні слов'янські країни.

Усі види різьблення застосовували в оздобленні селянського побуту. Теслярі та столярі зазвичай орнаментували свої вироби. Краї даху підтримували профільовані чи різьблені кронштейни, карнизи, вітрові дошки. З кінця XIX ст. поширення лобзикових пил популяризує менш трудомістке силуетне різьблення.

Різьблені, гравіровані, решітчасті, мальовані елементи прикрашали в XIX ст. сани на Уманщині. Зображені на них рослинні мотиви з розетками, птахами, рибами.

Серед різьблених транспортних засобів вирізняються чумацькі мережані вози-»мажі» та ярма Середнього Подніпров'я. Чумацтво було головним засобом перевезення українських товарів. З півдня валки важких чумацьких «маж», запряжених волами, поверталися з сіллю, рибою, різними екзотичними товарами. Цей промисел робив чумаків заможною верствою населення, плекав своєрідні риси побутової культури. Одним із її проявів був пишний декор, який вкривав усі деталі чумацьких маж. Інколи прикрашали навіть нижні частини возів, які можна було розглядати, спочиваючи під «мажею» у літню спеку. Мотиви, здебільшого геометризовані розетки та мережки, виконувалися гранчастими, контурними та нігтеподібними порізками.

Дерев'яні меблі вирізнялися шліфованою фактурою і теплим золотавим тоном. На відміну від зовнішніх деталей будинку, поверхні меблів поступово відполіровувалися при експлуатації, виявляючи красу текстурного малюнка. Природний колір темного дуба, смугастої сосни, світлої липи, рожевої верби м'яко гармоніював з біленими стінами, виразною фактурою декоративних тканин.

Для всієї України типовим було різьблення на «сволоку» – головній балці, що тримає стелю. Тут розміщували хрест, дату зведення хати, пам'ятні написи, візерунки (на Наддніпрянщині – переплетені лінії, на Наддністрянщині – розетки різної конфігурації).

Різьблені деталі інтер'єру сільської хати особливо були поширені у Карпатському регіоні. Специфічними для інтер'єру гуцульських, бойківських і лемківських хат є скрині. Прикрашені вони звичайно шестипроменевими розетками у різноманітних композиціях. Окремі елементи та поля орнаменту підкреслені чорним, брунатним, рідше – жовтим і синім кольором натуральної деревини.

Цікавою галуззю художнього деревообробництва є ложкарство. При всіх регіональних відмінностях спільних для українського народного ложкарства є художня правдивість у роботі з деревом. Основний засіб виразності – зіставлення округлого яйцеподібного, наближеного до трикутника черпака з продовгастим орнаментованим держаком. Кінець держака часто мав зображення риб'ячого хвоста, хреста тощо. Особливо пишно декорувалися парні весільні ложки. У Звенигородському музеї на Черкащині збереглися ополоники виразної традиційної форми з плоским виїмчастим орнаментом на держаках і деталізованими скульптурними зображеннями круторогого вола, барана, півня та вовка, виделки з голівками у вигляді цапів.

У оздобленні меблів на Полтавщині, крім того, застосовували нігтеподібні порізки, всередині яких часом залишали круглі «горошини», що утворювали концентричні кола. Для підкреслення візерунка вироби часто задимлювали свічкою, тонували сажею або вугіллям, змішаними з олією.

Головне місце у композиціях належить розетці – символу небесного світила. Кожна з них має свій характер: спокійний і зосереджений, динамічний і променистий. Поруч з центральною розеткою – сателіти, що відбивають її форму й енергію, їх уявні орбіти позначені лініями мережок, де гострі неспокійні елементи контрастують з округлими, м'якими.

Народні різьбярі до середини XIX ст. майже не користувались лінійкою і косинцем, довіряючи руці, зорові, відчуттю, їм удавалося підкреслити красу матеріалу.

Геометричними мотивами, закомпонованими поздовжніми чи поперечними смугами, скромно прикрашали «праники» для прання, щедріше – «рубелі» для прасування, рамки для картин, шухляди столів, ярма. Вузькі полички для ікон – «божники» – найбагатше різьбили на Чернігівщині.

Збережена донині стилістика гуцульського різьблення сформувалася на зламі ХІХ–ХХ ст. Найдавнішим прикарпатським зразкам, які дійшли від XVIII – початку XIX ст., властива гранична простота крупномасштабного візерунка та техніки його виконання. Тоді застосовували переважно гравірування, нігтеподібні порізки, тонування. Неглибоке вибирання тла навкруги деяких елементів надавало їм рельєфності.

Юрій Шкрібляк (1822–1884) – визнаний сучасниками кращим гуцульським різьбярем. Його талант надавав досконалості звичайним ужитковим речам – сідлу, топірцеві, баклазі, порохівниці, зберігаючи органічний зв'язок утилітарного та образного.

Перші деревообробні майстерні Наддніпрянщини функціонують з кінця ХІХ ст. у Полтаві, Зінькові, Кременчуці, Переяславі. Там здебільшого на замовлення виготовляли іконостаси, меблі, архітектурні деталі в стилях бароко, класицизму, модерну. Славилася майстерня Федота Юхименка у Великих Будищах Полтавської губернії, де навчалося чимало молоді, зокрема найвідоміший згодом на Полтавщині різьбяр Василь Гарбуз (1882–1972).

Ці майстерні та засноване у 1870 р. Полтавське губернське ремісниче училище розширювали технічну майстерність майстрів із селян.

Народне меблярство початку XX ст. дедалі більше зазнає впливу міської культури. Різноманітні за формою мисники поступово трансформуються у шафи для посуду з масивнішою нижньою частиною, закритою дверцятами. Інколи склом закриваються й верхні полиці, що наближає таку шафу до міського серванта.

У окремих випадках меблі декорувалися різьбою, плетеними стрічками з рогозу. У 40-х роках XX ст. у народному побуті найчастіше починають користуватися плетеними меблями, які переважно виготовляли на продаж.

Серед відомих деревообробних осередків середини XX ст. вирізнялися майстерні у Тептіївці на Київщині, Яснозір'ї під Черкасами, Верховині та Космачі на Гуцульщині, Яневі Львівської області.

Різьблені елементи є неодмінними конструктивно-декоративними елементами музичних інструментів. У бандурах, приміром, це скульптурна голівка грифа і розетковий отвір на деці. Профільовану «клавіатуру» з виїмкою для кожного пальця мали волинські, подільські, карпатські сопілки, прикрашені випаленими подвійними або потрійними смужками. У 60-ті pp. XX ст. на Косівщині поширилися іграшково-сувенірні сопілки з гравіруванням на темному або строкатому тлі.

Новий стиль яворівської різьби продовжують учні й послідовники Йосипа Петровича Станька – Сава Миколайович Мельник, Касіян Матвійович Кавас, Михайло Карлович Канарчик. Вони готують нові покоління різьбярів, розробляють оригінальне трактування мотивів, інші технологічні прийоми.

Чимало спільного в орнаментиці деревообробного промислу різних районів Галичини. Тут продовжували розвиватися кілька стильових напрямів у виготовленні декоративно-ужиткових виробів. На відміну від яворівського різьблення, яке походить із мотивів народного розпису, так зване «стрийське» різьблення (провідний майстер Михайло Миколайович Бумба). Цей вид різьблення одразу ж отримав назву – «вишиванка», бо виявляється в подібності гравірованих композицій і підфарбовуванні світлих слідів від різця, що контрастно проступають на темному полірованому чи лакованому тлі.

Творчість талановитого косівського різьбяра, члена Національної спілки художників України Миколи Тимківа (1909–1985) це окрема сторінка в історії розвитку народного мистецтва Гуцульщини, зокрема косовської школи художнього різьблення. Народився Микола Тимків 26 лютого 1909 року в м. Косові в родині ткачів. Навчався у приватній школі-майстерні відомого різьбяра Василя Девдюка у селі Старий Косів, досконало оволодівши техніками різьблення, інкрустації, випалювання, токарства, столярства. Першою напівсамостійною роботою юнака у майстерні був стіл, виготовлений на замовлення, оздоблений орнаментальним різьбленням з конструкційними деталями в техніці профілювання і точіння.

У доробку майстра понад 1200 творів, серед яких тарілки, скриньки, рахви, альбоми, кубки тощо. Для декорування виробів майстер використовував різноманітні техніки: геометричне різьблення, інкрустацію бісером, перламутром, металевим дротиком, природним і фарбованим деревом, впалюванням, відроджував інкрустацію вугільною пастою.

За багатолітню працю, за активну участь у виставках митець був нагороджений багатьма дипломами, грамотами, преміями. Поряд із виробничою діяльністю майстер постійно працював творчо, брав активну участь у художніх виставках – всесоюзних, республіканських, обласних і районних. Його роботи експонувалися у Москві (1951, 1961), Варшаві (1956), Лейпцігу (1957), Софії (1957) та на персональних виставках. Однією з найвизначніших стала виставка з нагоди 70-річчя косівського митця, організована в залах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини у 1979 році.

У 1958 році Микола Тимків разом із Володимиром Гузом та Іваном Смолянцем виготовив інтер'єрне обладання для ресторану «Гуцульщина» в м. Яремчі. Митець брав участь у художньому оформленні ресторану «Беркут», за що нагороджений Почесною грамотою Держбуду УРСР.

У творчому доробку майстра: різні свічники, полички, та портретні рамки, оздобленні різбленням, інкрустацією перламутром, різнокольоровим бісером та «жируванням» металом. З точеного посуду це тарілки, рахви, сільнички, чарки, посудини для сипучих речовин. Урізноманітнюють доробок майстра скриньки, альбоми, таці, приладдя, письмові набори, оправи для годинників. Для його творчості характерні такі орнаментальні мотиви, як «ружа», «крижики», «скриньки», «колосок», «пшеничка», «ширинка», «півширинка», «рачки», «бані», «кучері», «гачки», «копитці», «млинок».

Найбільшим і найцікавішим серед поліських осередків є тетерівський, що на Київщині, заснований у 1968 р. Його кращі представники Валентин Корякін (1944–1999), Микола Марушак, Франц Можаровський виявили в музеях і навколишніх селах чудові зразки місцевого різьблення, що визначило стилістичне спрямування осередку.

Характерною рисою сучасного різьбярства є легкість у запозиченні різноманітних форм, прийомів, художніх ідей, здатність народних умільців паралельно працювати у різних галузях, жанрах, стилістичних напрямах. Нині можна виділити такі три головні напрями, характерні для творчості народних майстрів: дотримання традицій та стилізація в народно-орнаментальних формах, орієнтація на професійне мистецтво; «наївна», інзитна еклектика.

Полтавщина уславлена своїми майстрами народної творчості, великими славнозвісними осередками і окремими особистостями. Та ще тисячами відомих і невідомих імен, що складали впродовж століть оте середовище, у якому просто не могли бути байдужими до краси людей. Усе, що було в хаті, було зрідни мистецтву: лава і стіл, ікона і рушник, ложка і горщик. А що вже сама хата! Від димаря до призьби – усе так пропорційно урівноважене, а віконця дивляться з-під стріхи на вулицю так, що як глянеш, то і раз, і вдруге, оглянешся. А навколо квітник: чорнобривці і мальви, а ще канупер і любисток, та й м’яту гріх не згадати, бо ж де у полтавців вона не росте. А двір на Полтавщині: тут тіснувато від побудованого: клуня й хлів, кошара й стайня, комора з засіками і курник…, а навколо плетиво – тин з перетинками!

Люди упродовж віків у своєму побуті користувалися дерев’яними виробами: знаряддя праці, колеса і вози, ярма і дишла, ткацькі верстати і прялки, скрині, діжки, вулики, посуд.

Наш земляк І.П. Котляревський писав у знаменитій «Енеїді»:

Тут їли всякії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи,

З нових кленових тарілок…

Художня обробка деревини виникла на основі ведення натурального господарства, особливо у селянському середовищі, де зміст створюваної роботи був нероздільно пов’язаний з фольклором, обрядами, давніми звичаями та святами.

Про утилітарний зміст твору народного майстра, роль дерева – говорить у своїй притчі наш полтавець Григорій Сковорода: «во знаменіє странноприїмства… каска (господиня – українка) вынесла деве чистый хлеб на деревянном блюде». І Микола Гоголь, що з Великих Сорочинець на Миргородщині, зафіксував таке під час козацької трапези: «Каждый вынул из кармана своего деревянную ложку, иные за неимением, деревянную спичку».

Важливим змістом, що вкладає народний майстер у свою роботу, є зміст естетичний, декоративно-художній. Тут, як у Т.Г. Шевченка, де «село на нашій Україні неначе писанка село. Цвітуть сади, біліють хати». Саме для краси оздоблювали наші предки тригранно-виїмчастою різьбою сани і мисники, рублі і колиски, тарелі і свічники, люшні і притики, ложки й меблі, архітектурні деталі будівель, ярма і прядки, вулики й одвірки… Ще у кінці ХІХ ст., за словами В.І. Василенка, на Полтавщині можна було відрізнити «грунське колесо од хомутецького».

Відомі й імена майстрів. Зокрема, це Федот та Прокіп Юхименки, Яків Халабудний та Яків Усик, Василь Гарбуз, Іван Дроб’язко. Відомі також цілі двори майстрів деревообробки, це сім’ї Кремпох, Полив’яних, Гармашів. Відомі й такі майстри старшого покоління, як В. Голуб, К. Божко, В. Кваша, А. Пазинич, О. Якименко та інші.

Кращі полтавські майстри не тільки зберегли історично сформовані принципи творення предметів широкого вжитку, а й збагатили художньо-творчі навички в оздобленні високомистецьких робіт декоративно-ужиткового призначення. Особливо це стосується робіт, виконаних у техніці тригранно-виїмчастої різьби.

Великий внесок починаючи з 70-х років у народне різьбярство Полтавщини зробили відомі майстри, як В.К. Нагнибіда, К.К. Божко, О.М. Олешко, М.Г. Зацеркляний, В.С. Кваша.

Столяра-червонодеревця Валентина Кузьмича Нагнибіду завжди приваблювала краса деревини. На початку своєї творчості він використовував техніку інкрустації деревом по дереву (інтарсія), потім комбінував плоско-рельєфну і контурну різьбу. Використовуючи цю техніку, він створював свої кращі роботи: портрети Т. Шевченка, М. Горького, Г. Сковороди, декоративну таріль «Хліб наш насущний», блюдо «Весільне», велику кількість скриньок, поличок, баклаг, декоративних і побутових ложок.

В.К. Нагнибіда – це один з визначних різьбярів Полтавщини, що продовжував традиції школи Юхименків – Гарбуза. Працюючи у сувенірному цеху Кременчуцького лісгоспзагу, він створював зразки для рибальських наборів, адресні папки, скриньки, полички, ложки, футляри для мисливських рушниць тощо. Адресною папкою талановитого різьбяра Полтавщина вітала свого земляка І.С. Козловського з 80-річним ювілеєм.

За великі заслуги у галузі розвитку декоративно-прикладної творчості В.К. Нагнибіді було присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості України.

Член спілки художників Валентин Нагнибіда, мав задум створити музей різьбярства Полтавщини. «Сповідував він тригранно-виїмчасте різьблення, – як відзначає член Спілки художників України Н. Кочережко, – в найчистішому виді, різав у чистій деревині, аби все світилось! І досяг він в тім високого стилю. Мережива його світились – сяяли тихим переливом прозорості деревини. Маю зразки його різьблення і не знаю тут у нас майстра, котрий би зміг зрівнятися з ним у майстерності. А вправних, здібних майстрів у нас чимало! Мов скрипаль-віртуоз витинає Нагнибіда свою мелодію у дереві, і грані в його різьбленні були, мов кришталеві».

Особливе місце у формуванні мистецтва художньої різьби займає творчість майстра Олександра Макаровича Олешка, котрий працював в творчо-виробничій лабораторії різьби на дереві при виробничо-художньому об’єднанні «Полтавчанка». З династії сільських теслярів з-під Нових Санжар він назавжди зберіг у пам’яті батьківську настанову: виконувати добру справу досконало і чесно. Перша персональна виставка відбулася у 1975 році, на ній було представлено близько 120 різьблених творів у техніці рельєфної і тригранно-виїмчастої різьби. Різьблення його неглибоке зумовлене призначенням виробу і побудоване на комбінації найдрібніших трикутних зрізів з великого розміру розетками. Його твори вирізняють філігранність, м’які переливи світла та тіней, мерехтіння поверхні необробленого дерева. Майстер власноруч у сільській кузні зробив понад 300 різноманітних стамесок, доліт, ножів. Серед кращих робіт слід назвати панно «Полтавчанка», таріль «Хай завжди буде сонце», портрет Т. Шевченка, П. Мирного та інших.

Миргородець Василь Семенович Кваша успішно продовжує школу рельєфної різьби. Ним створена шевченкіана у народному різьбярському мистецтві. Це портрет Т. Шевченка, роботи на тему творів Т. Шевченка: «Катерина», «Перебендя старий, сліпий», «Знедолена», «Причинна», «Мені тринадцятий минало», «Мені аж страшно, як згадаю» та багато інших.

Протягом майже 10 років майстер працював над створенням у техніці рельєфної різьби образів українських кобзарів за малюнками О.Г. Сластіона. Це велике панно «Сластіон і українські кобзарі», яке демонструється у Полтавському краєзнавчому музеї. У центрі твору – портретне зображення О.Г. Сластіона, дати його життя та текст присвяти. Навкруги – образи 17 кобзарів. Панно розміром 133х86см. Це чудовий і подвижницький витвір майстра.