ЛЕКЦІЯ № 6

Художня обробка шкіри

План:

1. З історії шкіряного промислу.

2. Матеріали, інструменти та пристрої.

3. Технологія обробки шкіри.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Лихонин А.С. Скорняжные и кожевенные работы / А.С. Лихонин. – Нижний Новгород : Времена, 2000.

2. Пушкина В.З. Кожа : практическое руководство / В.З. Пушкина. – М. : Изд-во Эксмо, 2003.

3. Синеглазова М. 1000 мелочей из кожи / М. Синеглазова. – Профиздат, 2002.

4. Скребцова Т.О. Новая коллекция объемных картин из кожи / Т.О. Скребцова, Л.А. Данильченко. – Феникс, 2006.

5. Скребцова Т.О. Объемные картины из кожи / Т.О. Скребцова. – Феникс, 2006.

6. Скребцова Т.О. Объемные картины из кожи. Цветочные композиции / Т.О. Скребцова , Л.А. Данильченко – Феникс, 2006.

7. Інтернет ресурс: http://rukotvory.com.ua/maystry.

Додаткова

1. Скребцова Т.О. Кожа в интерьере. Дизайн декоративной посуды / Т.О. Скребцова , Л.А. Данильченко. – Феникс, 2006.

2. Ткаченко Т. Изделия из кожи своими руками / Т. Ткаченко. – Феникс, 2005.

3. Филиппова С.Н. Изделия из кожи / С.Н. Филиппова. – АСТ, 2007.

4. Чибрикова О.В. Декоративные фантазии из кожи для дома / О.В. Чибрикова. – М. : Эксмо. – 2006.

5. Чибрикова О.В. Поделки из кожи своими руками / О.В. Чибрикова. – М. : Изд-во Эксмо, 2006.

Художня обробка шкіри – вид декоративно-прикладного мистецтва, що специфічними прийомами формотворення та оздоблення утворює чимало естетично досконалих побутових виробів: посудин, взуття, одягу, прикрас, аксесуарів тощо.

З історії шкіряного промислу

Народні художні ремесла з їх розмаїттям матеріалів, конструктивно-формотворчих технологій, технік оздоблення, помножених на функціональні типи побутових предметів, утворюють розгалужену морфологічну систему, чільне місце в якій займає художня обробка шкіри. Нині цей вид декоративно-прикладної творчості перебуває у стані відродження, шляхи його розвитку досить складні. Вони виявляються у кількісному зростанні професійних художників, розширенні видової характеристики шкіряних виробів, художньо-образної системи, підвищенні виконавської культури. Найуспішнішою виявляється творчість тих майстрів, які за основу беруть прогресивні народні традиції шкіряного промислу. Виробничі та художні традиції отримують нове життя у сучасних художніх шкіряних майстернях, поступово впроваджуються у легку промисловість.

Оволодіння мистецтвом виготовлення художніх виробів зі шкіри дає можливість самостійно чи під керівництвом розробити і художньо оформити різноманітні декоративно-ужиткові вироби, що, в свою чергу, сприяє розвитку їх тактильної чутливості, художнього смаку, уваги й уяви, акуратності, любові до рідного краю та поваги до людей творчої праці.

Народні шкіряні промисли та ремесла як важлива галузь виробництва порівняно мало досліджені істориками минулих століть. Найдавнішими писемними джерелами були літописи, збірники законів та уставів монастирів, міські книги, хроніки міст, люстрації королівських маєтків та воєводств, поборові реєстри, судові акти тощо. Найдавніші документи містять цінні, хоча й фрагментарні відомості про рід занять міщан, рідше селян, імена окремих майстрів та назви професій, сировинну базу та інструменти, дають певну інформацію щодо видів шкіряної продукції та їх реалізації.

Шкіряне виробництво України завжди розвивалось паралельно і в тісному взаємозв'язку з іншими видами трудової діяльності народу. Його рівень і масштаби визначались передовсім способами виробництва, соціально-економічними відносинами певного історичного періоду. Кожний етап розвитку цієї галузі характеризувався дальшою диференціацією праці, удосконаленням виробничо-технологічних процесів, збагаченням новими видами сировини, знаряддями праці, розширенням асортименту шкіряних виробів. Початковим етапом у шкіряному виробництві є обробка сировини. Вона полягає у збереженні шкір тварин від гниття і наданні їм основних експлуатаційних властивостей – міцності та еластичності. Цим заняттям в Україні займались чинбарі (у західних районах України загальнопоширеним був термін «гарбар», а звідси – «грабарство»), Грабарівка.

Чинбарство як галузь кустарного виробництва, у свою чергу, давало початок іншим заняттям – шевству, лимарству та кушнірству. Звідси за способом обробки шкур виділяються – чинбарі-кожум'яки, чинбарі-кожушники, чинбарі-лимарі. Перші готували шкіру на чоботи та пояси, другі – вичиняли так звану сирицю (сиром'ять), з якої виготовляли упряж, паси до машин, треті – виробляли овечі шкури на кожухи й шапки тощо.

У групі шкіряних промислів щодо кількості зайнятих осіб шевство посідало перше місце. Кустарне шевство до кінця XIX ст. майже повністю забезпечувало взуттям місцевих жителів – дрібних міщан, селянство. Добрий майстер завжди був шанованою людиною.

Лимарство пов'язане з виготовленням упряжі та інших виробів із сириці (валіз, футлярів для зброї, чоловічих ременів, постолів). На території України за кількістю ремісників значно поступалося чинбарству та шевству.

Кушнірство – промисел, який спеціалізувався на вичинці шкір з хутром та пошитті кожухів, розвивався насамперед у тих районах, де було поширене вівчарство, тобто у Карпатах, на Покутті, Західному Поділлі, Буковині і Волині.

Народні шкіряні вироби за функціональним призначенням поділяються на такі типи: взуття, одяг, упряж, дрібні побутові предмети тощо. Для взуття використовували шкіру рогатої худоби, а також свиней, коней; волові й телячі використовувалися для вичинки сириці; у кушнірстві здебільшого використо­вувались овечі шкіри.

Естетична цінність традиційних шкіряних виробів зумовлена гармонійним поєднанням матеріалу, форми, конструктивних прийомів та художньо-технічних засобів. У результаті постійних творчих пошуків в Україні вироблено чимало технік оздоблення виробів зі шкіри, зокрема: вишивка, плетіння, тиснення, гравірування, штампування, розпис, аплікація та ін.