УДК 811.161.2(035) ББК 81.2-4(4Укр)я2 Д58

Рекомендовано Міністерством, освіти і науки України (лист від 19 травня 2004р. № 14/18.2-1008)

Видано за рахунок державних коштів. Продаж заборонено

З

Культура мови і час

культура мови —

Ознака літературної мови

Автори: С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, Н. М. Сологуб, Г. М. Сюта, С. Г. Чемеркін

Рецензенти: акад. АПН України, д-р філол. наук, нроф. Л. І. Мацько (Київський національний педагогічний універси­тет ім. М. П. Драгоманова), д-р філол. наук, доц. Л. В. Стру-ганець (Тернопільський національний педагогічний універси­тет ім. Володимира Гнатюка)

Редактор Т. М. Коліна

Довідник з культури мови: [Посібник] / С. Я. Єрмо-Д58 ленко, С. П. Бибик, Н. М. Сологуб та ін.; За ред. С. Я. Єр­моленко. — К.: Вища шк., 2005. — 399 с. ISBN 966-642-246-8

У довіднику висвітлено сучасний зміст поняття «культура мови», наголошено на значенні культури мови для утвердження літератур­ного стандарту національної мови. Наведено конкретні випадки слововживання, труднощів граматики та правопису, правильного вживання великої та малої літер, написання імен і прізвищ, пунк­туації в ділових паперах, запропоновано зразки офіційних вітань та російсько-український словник книжних і розмовних висловів, перелік слів, у наголошуванні яких найчастіше трапляються по­милки.

Для студентів, викладачів. Буде корисним для широкого кола читачів, які бажають удосконалити своє спілкування літератур­ною мовою.

УДК 811.161.2(035) ББК 81.2-4(4Укр)я2

© С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик,

Н. М. Сологуб, Г. М. Сюта, ISBN 966-642-246-8 С. Г. Чемеркін, 2005

культурою мови насамперед по­в'язують уміння правильно говорити й писати, вимовляти й наголошувати слова, дотримуватися лексичних і граматичних норм літературної мови, добирати такі мовно-виразові засоби, які відповідають меті й обставинам спілкування. Найважли­віше завдання культури мови г- послідовно утверджувати норми літературної мови, оберігати й плекати літературний стандарт.

Як формується літературний стандарт, або своєрідний ідеал національної мови? Потрібен тривалий час, життя не одного покоління, щоб у суспільстві витворилася соціальне престижна форма мовного спілкування, відшліфована, вигранувана май­страми слова, естетично довершена літературна мова, яка у свідомості представників національної культури постає як зразкова, ідеальна.

Літературна мова — мова освіти, науки, культури, держав­них інституцій. Функціонуванням у цих сферах і забезпе­чується соціальний престиж мови. Як суспільне явище літе­ратурна мова уособлює цілісність нації, консолідує її, вико­нує роль ланки, що з'єднує покоління між собою, збирає і зберігає інтелектуальні надбання нації. Виникнувши в пи­семній формі, літературна мова поширює свої норми й на усне спілкування. І писемна, й усна форми специфічно реалі­зують на практиці обов'язкові літературні норми.

У кожного народу в різний історичний період існувало своє поняття про взірцеву, культурну мову. Парадоксом нашого часу є той факт, що мову І. Котляревського, з якої почи­нається історія нової української літературної мови, дехто називає суржиком, тобто мовою, в якій поєдналися структурні елементи української та російської мов. Насправді мова Кот­ляревського засвідчила тогочасну писемно-літературну прак­тику з її структурними й стилістичними нормами, до яких не можна підходити з міркою сучасних літературних норм. Мова «Енеїди» та «Наталки Полтавки» не лише увібрала в себе народнорозмовний словник, фразеологію, а й передала усі відтінки українського гумору і в легкій жартівливій формі зафіксувала ідею самобутності українського народу, який в умовах духовного натиску «сусідів» мав зберегти «імення, мову, віру, вид» серед європейських народів. Розуміння цієї ідеї розкриває перед сучасним читачем неперевершене зна­чення мовної творчості І. Котляревського: адже письменник звернувся до народних джерел мови — фольклорних, роз­мовних, книжних, утверджуючи національно-мовну свідомість українців.

Коли говоримо про нову літературну мову, поряд ставимо два імені — Котляревського і Шевченка. У дидактичній прак­тиці усталилося досить умовне розрізнення: Котляревського називають засновником, а Шевченка — основоположником но­вої літературної мови. Насправді обидва письменники утвер­джували здатність народнорозмовної мови бути виразником інтелектуальних і естетичних ідеалів нації. Для літературної мови як суспільного явища характерні такі ознаки: а) повно­та/неповнота соціальної парадигми; б) стабільність літератур­них норм; в) постійна взаємодія з іншими різновидами націо­нальної мови — територіальними й соціальними діалектами.

Про повноту соціальної парадигми української мови ще на початку XX ст. писав М. Грушевський: «У теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і кожна народність на своїй мові старається розвинути куль­турну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя й розвою суспільності, — ця культура мови стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування»¹.

Показово, що для М. Грушевського в період боротьби за використання української мови в університетах звичним було словосполучення культура мови, значення якого цілком відмінне від сучасного слововжитку, пор. у згаданій статті: