Вставні слова і речення

Вставні слова і речення виражають особисте ставлення мовця до свого висловлювання.

Вставні слова й речення не несуть нової інформації, вони лише певним чином оцінюють, уточнюють основне повідомлення і, отже, надають мовленню більшої природності, роблять його емоційно насиченим.

У реченні вставні слова й речення:

а) виражають упевненість або невпевненість у тому, що повідомляється: безумовно, безперечно, справді, певна річ, ясна річ, правду кажучи, щоправда, мабуть, може, а може, певно, очевидно, либонь, здається, сподіваюся тощо;

б) вказують на джерело повідомлення: кажуть, як кажуть, мовляв, чую, бачу, по–моєму, на мою думку, на думку такого - то, за вченням таким-то тощо;

в) виражають задоволення чи незадоволення мовця: на щастя, на диво, на радість, слава Богу, нарешті, нівроку, на жаль, на сором, як на зло, як на гріх, соромно казати, чого доброго тощо;

г) привертають увагу співрозмовника: чуєте, бачиш, бач, знаєш, уявляєш, уяви собі, майте на увазі, зверніть увагу, даруйте на слові, між нами кажучи, вірите, слово честі тощо;

Вставні слова й речення стосуються переважно змісту всього речення. Тоді їх ставлять десь на початку речення і обов’язково перед групою присудка: На превеликий жаль, у мене нема знайомих в Кишиневі (М. Коцюбинський). Якщо ж вони стосуються окремих членів речення, то їх ставлять біля цих членів: Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми (М.Стельмах). На кормі – руль, перед рульовим місцем – підойма управління, - адже човен був, певна річ, моторний (Ю. Смолич). Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно, загубивши матку (Григорій Тютюнник).

Вставні слова й речення в усній мові не завжди виділяються паузами, але на письмі обов’язково відокремлюються з обох боків комами, зрідка – тире: Не можна, кажуть, людині помолодшати, а подобрішати завжди можна (О. Гончар). Голос його був не рокований, а, навпаки, бадьорий та глузливий (Юрій Яновський).

Лише вставними бувають слова мабуть, по-перше, по-друге, щоправда, крім того, а втім: А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна (А. Головко). І був той хліб як великодня паска. Щоправда, хрумтів на зубах пісок, але на нього не зважали (Ю. Мушкетик). І навпаки, ніколи не бувають вставними і, отже, не виділяються комами слова навіть, майже, приблизно, принаймні, все-таки, адже, мовби, немовбито, неначе, нібито:Вітер, здавалося, дужчав, принаймні очерет шумів так, що заглушив навіть думки

( М. Коцюбинський).

Якщо в простому реченні, крім синтаксичного центра, є ще присудок (здається, кажуть, сподіваюся, пробачте, ніде правди діти, так би мовити, видно тощо) або підмет і присудок (я знаю, я певен, ясна річ), то таке речення, безперечно, вставне й його треба виділяти: Там, кажуть, з гір усю країну видно (Леся Українка). У кожному ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар).

Без вагань слід виділяти вислови, у яких є дієприслівники кажучи, мовлячи ( правду кажучи, між нами кажучи, власне кажучи) або їх можна підставити в речення ( напевно, взагалі, до речі, між іншим, одними словом тощо): Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп’яні (І. Франко).

Якщо слово в реченні відповідає на якесь питання – то воно не вставне і виділяти його комами не треба; якщо ж не відповідає – то воно, можливо, вставне. При цьому слід мати на увазі, що тільки вставні слова можна замінити такими безсумнівно вставними словами й реченнями, як звісна річ, мабуть, я впевнений, як мені здається, скажімо, ядумаю, я гадаю, це правда. Наприклад, речення Поїдемо, певно, човном (М. Коцюбинський) можна висловити й так: Поїдемо, мабуть, човном. Але цього не можна зробити з реченням Роби ревно й ходи певно ( Нар. творчість). Тут слово певно не змінюється словом мабуть, отже, воно не вставне. Порівняйте також речення На щастя, літак ішов по курсу майже на схід ( М. Шумило ). Відчиняли люди широко ворота, поливали на щастя дорогу, щоб завжди таким багатим був двір (І. Цюпа). В останньому реченні до слів на щастя можна поставити питання з якою метою? У попередньому ж – до таких самих слів жодного питання поставити не можна; якщо в ньому замість цих слів ужити якесь інше вставне слово, його основний зміст суттєво не зміниться.

Прислівник нарешті може бути членом речення і вставним словом. Якщо в реченні це слово відповідає на питання коли?, то воно є обставиною часу і на письмі комами не виділяється: Матроси знов узялися за лопати. Під першим шаром пішла солонцювата жирна глина з різким запахом нафти і нарешті вугільний шар (З. Тулуб). В інших випадках воно є вставним словом і виділяється комами: Нарешті, далеко праворуч, як легкі рожеві птахи, злетіли в повітря три ракети (М. Ткач).

Дієслово здається може виступати:

а) дієсловом - зв’язкою в складному іменному присудку: Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря(О. Гончар).

б) головним реченням у складнопідрядному, якщо до нього приєднується підрядне за допомогою сполучника підрядності що: Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно...(О. Гончар); таке речення можна переробити на складне безсполучникове: Здавалось, літаки ідуть зовсім беззвучно...(тоді після нього чується вичікувальна пауза);

в) вставним словом, якщо після нього немає сполучника що і не чується вичікувальна пауза: Здавалося, літаки зовсім ідуть беззвучно; ще виразніше відчувається його вставне значення, якщо воно стоїть безпосередньо перед присудком: Літаки, здавалось, ідуть зовсім беззвучно...

Слово проте, однак, якщо вони стоять у середині простого речення, виступають як вставні слова і, отже, виділяються з обох боків комами :Хата допотопна, вікна покосились, а віконниці, проте, новісінькі, голубі.(О.Гончар). Але на початку простого речення вони не відокремлюються: Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила (О.Гончар).

Якщо сполучник а відноситься до вставного слова (а власне, а втім, а може), то комою від нього він не виділяється: А втім, хто його знає - ніхто не віда, як хто обіда (Панас Мирний).

Вставні слова не виділяються комами, якщо вони стосуються відокремлених членів (у такому разі вони відокремлюються разом із цими членами): Ви забуваєте другу любов поетів, наприклад любов Данте до Беатріче, а я власне таку мала на думці (Леся Українка).

Вставлені слова і речення.

Вставлені слова і речення суттєво відрізняються від вставних слів і речень як своїм значенням, так і своєю інтонацією в іншій мові, а також уживанням при них розділових знаків на письмі.

Вставлені слова і речення вносять додаткову інформацію в речення, не будучи граматично пов’язані з ним. Найчастіше вони являють собою пояснення, доповнення, уточнення до основного повідомлення , як, наприклад, у реченнях Шлях розтинає село навпіл і попіл старезними в три обхвати вербами (в їхніх дуплах, що починалися від землі, ховалися в негоду закохані) пнеться на Беєву гору (Григір Тютюнник). 1475 року Каф (Феодосія) впала під ударом турків і татар (Остап Вишня).Іноді це можуть бути різні асоціативні згадки, принагідні зауваження, оцінки певних явищ, як у реченнях Скажу я, люди добрі, й вам (до казки приказка годиться хоч і панам) : не плюй в колодязь: пригодиться води напитися (Л.Глібов). Далеко - далеко (те знають хіба що лелеки) розкидала доля кептарики і сіряки ( Б.Олійник).

Щодо будови, то вставлені слова й речення надзвичайно різноманітні. Ними виступають окремі слова: Інколи повз мене біжать (крос) , коли я дивлюсь на футбол, на легкоатлетів – я захоплююсь! (Остап Вишня) ; а часом – відразу кілька речень,

навіть пряма мова: Григорій умів слухати цінувати, почуте (“Ні! Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!”) та й сам під настрій не проти був розіграти когось, і його дядьки (Григір Тютюнник).

Як правило встановлені слова й речення вводяться без сполучників. Але іноді для введення їх у речення використовуються й сполучники: Це, звичайно була страшенно наївна філософія, бо я тоді знайома була (і то поверхово) тільки з Платоном (М. Хвольовий). Часом вони мають форму підрядних речень: як дивитися Як дивитися з Максаків (коли льон цвіте за Десною), то синя хмара гойдається у полях (С. Колесник).

Залежно від того, як вставлені слова й речення вимовляються, вони виділяються з обох боків комами, тире або дужками. Їхня ж інтонація залежить від змісту речення і від волі автора . Укінці вставленого речення може також стояти знак питання або знак оклику.

Якщо встановлене вимовляється майже таким самим тоном, як і основне, то воно виділяється з обох боків комами: Коли Сашко думав про матір, а він тепер думав про неї майже постійно, він ніби стояв на гарячому пружному вітрі (В. Дрозд) Такі вставлені речення виводяться переважно за допомогою сполучника а.

Якщо вставлені слова чи речення вимовляються підвищеним тоном, то вони виділяються з обох боків тире: Климко став навколішки припав до води – холодна та добра! – тоді вмився втерся галстуком і до матроски (Григір Тютюнник ).

Найчастіше вставлені слова й речення вимовляються пониженим тоном. Тоді вони вимовляються дужками, іноді комами з тире: І мені (тай вам шановний!) буде жаль (і тужно і жахно) розлучатися з сим світом (Б.Олійник). Але ось із скреготом і брязкотом у двір , - якщо те, що залишається можна назвати двором, - заїжджають два бульдозери (Щ. Довженко).

Якщо такі слова чи речення вставляють у цитований текст, то їх беруть у квадратні дужки: Хоча десь має рацію Євген Маланюк, коли пише: “Ані Юрій Липа, ані Максим Грива, ані Оксана Лятуринська (пластик, емальєра!).”ані з молодих – Олег Ольжич чи Микола Чирський “уродженими” не були, як і Мосендс [йдеться про письменників “паризької школи”. П.І.] Всі вони пішли в літературу, тільки тому, що серед безвихідності – то був, може, єдиний вихід для ведення перерваної війни” (П. Іванишин).

Вставлені слова стоять звичайно в середині або в кінці речення. Але буває, що виносять і за його межі: Був добрий лад – ми бачили – між ним, що варте, як відомо, похвали (Реченнями премудрими такими хоч путь до пекла або в рай стели!) (М.Рильський).У такому разі крапку в кінці речення не після закриваючої дужки, а перед нею: Що таке епоха Реформації? (Боже мій, знову підготовча група.) Це перш за все, як говорить таж таки елементарна політграмота, - перший удар по католицизму (М.Хвильовий). Так само в ремарках у драматичних творах: Іван (прокинувся). Хто це по хаті ходить? (Засвічує свічку.) Це ти, Микито ? (М.Кропивницький).