Re_(Net_temy)_files / ТЕМА 9

ТЕМА 9. ЛОГОПЕДИЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ ФОРМУВАННЯ ПЛАВНОГО МОВЛЕННЯ В ОСІБ ІЗ ЗАЇКАНННЯ.

1. Гальмування патологічних мовленнєворухових стереотипів. Необхідність проведення корекційної роботи в цьому напрямі можна обгрунтувати фізіологічними даними, що свідчать про те, що важливим механізмом підтримання і посилення патологічних мовленнєворухових реакцій є потік аномальних кінестетичних імпульсів з м'язів, залучених в судомну активність. В результаті цього при заїканні утворюється „замкнене коло” патологічних м'язових збуджень. Іншими словами, судоми м'язів мовленнєвого апарату самі стають генератором цих судом. Наявність даного механізму диктує необхідність проведення спеціальних мовленнєвих режимів, спрямованих на виключення тих видів мовлення із спілкування, в яких найчастіше виявляються судомні затинання. До таких заходів відносяться „режим мовчання”, „режим обмеження мовлення”, „щадячий мовленнєвий режим”, „спеціальний оберігаючий режим”.

Організація і тривалість цих режимів суттєво залежить від віку осіб із заїканням, в якому проводиться корекційна робота, і досвіду логопеда. „Спеціальний оберігаючий режим”, як правило, організовується на початку корекційної роботи з особами із заїканням. „Спеціальний оберігаючий режим” розуміється як оздоровчий щадячий режим, на фоні якого протікає „режим обмеження мовлення” або „режим мовчання”. Оздоровчий щадячий режим у дітей і дорослих включає чіткий розпорядок дня, що в цілому ритмізує діяльність всіх функцій організму і сприяє їх нормалізації. Пропонуються, більша кількість годин для відпочинку, з додатковими годинами для сну, рекомендується вживати з їжею достатню кількість вітамінів. Дані заходи спрямовані на загальне оздоровлення організму. У цей період недоцільні заходи, які сприяють збудженню центральної нервової системи. Проведення такого режиму сприятливо діє на організм в цілому і на стан центральної нервової системи осіб із заїканням, у зв'язку з чим підвищуються їх адаптивні якості.

Організація спеціального оберігаючого режиму для осіб із заїканням передбачає:

1. Організацію чіткого розпорядку дня дітей із заїканням. З плавним переходом від одного виду діяльності до іншого, м'яке подолання можливих негативістських установок дитини. Дитині має бути надана медична допомога в разі порушення сну, наявності в неї страхів, підвищеної тривожності, збудливості, рухової розгальмованості, а також при стійкому зниженні апетиту. У цей період необхідно виключити яскраві нові враження і ті життєві ситуації, які можуть хвилювати дитину і спонукати її до мовленнєвої активності (заходи, гості, телепередачі і так далі). Не допускаються галасливі ігри, під час яких дитина може надмірно збуджуватися, а також будь-які психічні та фізичні перевантаження. Бажано, щоб коло спілкування дитини було в цей час максимально звужене.

2. Мовленнєве спілкування з батьками, персоналом та іншими дітьми повинно бути обмеженим. Необхідно намагатися того, щоб вербальне спілкування дитини було елементарної форми (у вигляді односкладових відповідей). Для цього запитання, поставлені дитині, повинні мати ключове слово для відповіді (наприклад: „Ти хочеш суп або кашу? „Кашу”) або передбачати коротку відповідь у вигляді твердження або заперечення („Так”, „Ні”).

3. Спільним правилом є спокійний, доброзичливий тон мовлення, неголосний голос, інтоноване і ритмічно (розмірене) мовлення. Удома і в дошкільному закладі переважно займатись дитині такими видами діяльності, як малювання, ліплення, конструювання та ін. У процесі реалізації режиму обмеження мовлення у дошкільників, що заїкаються, рекомендується організація спеціальних „ігор у мовчання”.

4. Режим обмеження мовлення може плануватися в різні терміни. Оптимальним часом його проведення є 10-14 днів. Режим обмеження мовлення може плавно переходити в щадячий мовленнєвий режим, під час якого мовленнєва активність дитини поступово збільшується. Його тривалість може бути індивідуальною. Організація режиму обмеження мовлення і щадячого мовленнєвого режиму як найповніше представлена в роботах І. Вигодської, В.Селіверстова.

5. У підлітків і дорослих із заїканням режим обмеження мовлення може протікати у вигляді повного мовчання. Тривалість режиму мовчання у дорослих осіб із заїканням може бути різною: від 1 доби до 10-12 днів. У цій віковій групі дуже важливим є поєднання „режиму мовчання” з інтенсивною психотерапевтичною дією, спрямованою на емоційну перебудову і перебудову особистісних установок.

6. В період обмеження мовлення як діти, так і дорослі особи із заїканням, активно використовують техніку невербального спілкування. Невербальне спілкування для осіб із заїканням не супроводжується емоційним станом негативного забарвлення, який зазвичай виникає у них при вербальному спілкуванні. Таким чином, активізація різних форм невербального спілкування сприяє зниженню емоційного напруження.

Як відомо, в осіб із заїканням як міміка, так і жестикуляція можуть бути збіднені різною мірою. Це робить необхідним використання спеціальної техніки, спрямованої на активізацію невербальних способів спілкування: жестів, міміки, пантоміміки. У цей же період розпочинається робота з оволодіння навичками м'язової релаксації і з формування мовленнєвого дихання. Включення різних оберігаючих режимів в комплекс реабілітаційних заходів сприяє отриманню успішніших результатів подальшого корекційного впливу.

2. Формування мовленнєвого дихання. Однією з постійних ознак заїкання є порушення мовленнєвого дихання. Окрім можливості появи судомної активності в м'язах дихального апарату, є порушення мовленнєвого дихання в осіб із заїканням, що виражається в наступних показниках: недостатній об'єм вдихуваного повітря перед початком мовленнєвого висловлювання, укорочений мовленнєвий видих, несформованість координаторних механізмів між мовленнєвим диханням і фонацією.

Робота з формування мовленнєвого дихання включає наступні етапи:

1. розширення фізіологічних можливостей дихального апарату (постановка діафрагмально-реберного дихання і формування тривалого видиху через рот).

1. формування тривалого фонаційного видиху.

3) формування мовленнєвого видиху.

Формування мовленнєвого видиху має принципове значення для організації плавного мовлення. Постановка діафрагмально-реберного дихання починають в положенні лежачи. Оптимально, щоб постановка діафрагмального дихання проводилася на фоні м’язового розслаблення. Як правило, в цей період заїки вже знайомі з елементами релаксації.

У дошкільному віці формування діафрагмального дихання необхідно проводити на початковому етапі в положенні лежачи. У цьому положенні м'язи всього тіла розслабляються і діафрагмальне дихання без додаткових інструкцій встановлюється автоматично. Надалі для тренування діафрагмального дихання, його сили і тривалості використовують різні ігрові прийоми. При цьому мають бути враховані наступні методичні вказівки.

1. Дихальні вправи мають бути організовані так, щоб дитина не фіксувала увага на процесі вдиху і видиху.

1. Для дітей дошкільного віку дихальні вправи організовуються у вигляді гри так, щоб дитина мимоволі могла зробити більш глибокий вдих і триваліший видих.

2. Всі вправи на тренування мовленнєвого дихання пов’язані з виконанням двох основних рухів: руки з положенням „в сторони” рухаються „на перед” з обхватом грудної клітки, або з положення „вверху” рухаються вниз. Руху корпусом, як правило, пов'язані з нахилом вниз або в сторони. Більшість вправ для дітей дошкільного віку включають видих з артикуляцією приголосних (в основному щілинних) або фонацією явних звуків, що дозволяє логопедові на слух контролювати протяжність і безперервність видиху, а надалі формує у дитини зворотний біологічний зв'язок.

Вправи для формування діафрагмального видиху

Задуй свічку. Діти тримають смужки паперу на відстані близько 10 см від губ. Дітям пропонується повільно і тихо подути на „свічку” так, щоб полум'я „свічки” відхилилося. Логопед помічає тих дітей, хто довше за всіх дув на „свічку”.

Лопнула шина. Початкове положення: діти розводять руки перед собою, змальовують коло – „шину”. На видиху діти вимовляють повільно звук „ш-ш-ш”. Руки при цьому повільно схрещуються, так що права рука лягає на ліве плече й навпаки. Грудна клітка в момент видиху легко стискується. Займаючи початкове положення, діти роблять мимоволі вдих.

Накачати шину. Дітям пропонують накачати шину, щоб „лопнула”. Діти „стискують” перед грудьми руки, узявши уявну ручку „насоса”. Повільний нахил вперед супроводжується видихом на звук „с-с-с”. При випрямленні вдих проводиться мимоволі.

Повітряна куля. Виконання вправи аналогічне до вправи „Лопнула шина”, але під час видиху діти вимовляють звук „ф-ф-ф”.

Ворона. Початкове положення: руки підняти через сторони вгору. Повільно опускаючи руки присідати, діти вимовляють протяжно „К-а-а-а-р”. Логопед хвалить тих „ворон”, які повільно спустились із дерева на землю. Займаючи початкове положення, діти роблять мимоволі вдих.

У дітей більш старшого віку, підлітків і дорослих тренування діафрагмального дихання може відбуватись більш усвідомлено.

Тренування мовленнєвого дихання також розпочинається в положенні лежачи на спині. Пропонується розслабитися. Долоня однієї руки кладеться на область діафрагми. Звертається увага на рухи передньої стінки живота при природному вдихові та видиху. При вдиху рука піднімається, при видиху рука опускається, відповідно до рухів передньої стінки живота.

Після того, як натренований рух діафрагми в положенні лежачи, треба повторити ту ж вправу в положенні стоячи: покласти руку на область діафрагми та зробити вдих, рука повинна відчути той же рух, що і в положенні лежачи.

Тривалість і сила видиху можуть тренуватися в таких вправах, як:

1. видих під уявний рахунок (вдих на рахунок 1-2-3; видих: 4-5-6- до 15);

1. вимовляння на видих щілинних звуків (з, ш, ф), контролюючи час видоху секундоміром.

2. „прокатати видихом” уявну ватну кульку по довжині всієї руки та ін. Силу діафрагмального видиху можна тренувати у вправах типу: „Задуй полум'я свічки”.

Надалі діафрагмального типу дихання треба тренувати при виконанні фізичних вправ (хода, нахили і повороти тулуба та ін.). Використовується в роботі з постановки діафрагмального дихання парадоксальна гімнастика А. Стрельнікової .

Однією із поширених помилок в роботі з формування мовленнєвого дихання є надмірне наповнення легенів повітрям під час вдиху. Дуже великий вдих створює зайве напруження дихальних м'язів, створює умови для гіпервентиляції. Неправильна організація роботи з розвитку мовленнєвого дихання супроводжується фіксацією уваги осіб із заїканням на акті вдиху та іншими ускладненнями. Тому при роботі із заїками над мовленнєвим диханням всі інструкції повинні стосуватися тільки процесу видиху.

Наступним етапом роботи є розвиток тривалого фонаційного видиху. Формування фонаційного видиху є основою для розвитку координаваних взаємозв’язків між диханням, голосом і артикуляцією. Щоб уникнути фіксації уваги на процесі вдиху інструкція повинна стосуватися тільки тривалості вимовляння звуку.

Як правило, тренування фонаційного видиху розпочинається з тривалого звучання голосних. Поступово нарощується кількість голосних звуків, вимовлених на одному видиху . Даний етап роботи може проводитися вже в період мовчання або оберігаючого мовленнєвого режиму.

Діафрагмальний вдих і видих із особами з заїканням може контролюваться долонею, покладеною в область діафрагми. Окрім слухового контролю тривалість фонаційного видиху можна контролювати плавним рухом руки. Значно успішніше розвивається фонаційне дихання як у дітей, так і у дорослих, при використанні комп'ютерних програм „Видима мова”.

Третій етап роботи над диханням включає формування власне мовленнєвого видиху. У вправи вводятся склади, слова, фрази. Засвоєння навичок, пов'язаних із розвитком мовленнєвого видиху, йде з різною швидкістю при невротичній і неврозоподібній формах заїкання.

5. Формування навичок раціональної голосоподачі та голосоведення. Практичні логопеди знають, що вже в дошкільному віці голос осіб із заїканням може відрізнятися від норми за своїми якісними ознаками.

При визначенні норми голосу маються на увазі достатню його силу для мовленнєвої практики, включаючи динамічний діапазон, висоту голосу (частоту основного тону) з частотним діапазоном, що відповідає статі й віку.

В осіб із заїканням нерідко спостерігається локальне напруження м'язів голосового апарату („затиски”), які погіршують характеристики голосу. Зустрічаються також дисфонічні розлади. У завдання роботи над голосом входить:

1.  розвиток сили та динамічного діапазону голосу;

2.  формування навичок раціональної голосоподачі та голосоведення;

3.  розвиток мелодійних характеристик голосу. Початкові етапи роботи над голосом можуть бути включені в період «оберігаючого мовленнєвого режиму» або «режиму мовчання». Робота розпочинається з ізольованої вимови голосних звуків.

Точну, чітку, ясну і повнозвучну вимову явних звуків забезпечує виразність мовлення. За рахунок зміни звучання голосних можливо надалі застосування іншої техніки: уповільнення темпу мовлення; вирівнювання поскладового ритму. В основному за рахунок явних звуків можливо інтонаційно забарвити мовлення і, головне, досягнути її злитного та плавного вимовляння. Роботу над голосом можна проводити в наступній послідовності. Пропонується зробити діафрагмальний вдих і на видиху вимовити тривало, розтягуючи на весь видих, звук „а”. Звук повинен вимовлятися легко та вільно, при середньому ступені звучання голосу. Рот повинен бути широко відкритий, при цьому звук „посилається” вперед. Доцільно слідкувати за тим, що діти із заїканням не вимовляли звук на „залишковому” видиху, тобто щоб початок видиху фонації збігався в часі. Потім так само пропонується протягнути голосний звук „о”. Для пояснення раціональної артикуляції голосного „о” можна використати образ: „пінгпонгова кулька в роті”. В розвитку мовленнєвого голосу в осіб із заїканням враховують атаку звуку та регістр голосу. Під атакою звука розуміють початок звуку, тобто включення в роботу голосових складок. Атака звука залежить від щільності зімкнення голосових складок і сили видиха. Існують три види атаки звуку: тверда, м'яка та придихова. При придиховій атаці звуку напочатку чується легкий шум видиху, а потім чутно звук, схожий на [Х-А-А-А]. При м'якій атаці в момент зімкнення голосових складок і момент початку видиху співпадають. Звук виходить м'який, багатий обертонами. При твердій атаці спочатку змикаються голосові складки, а потім здійснюється видих. Звук виходить твердий, часто різкий.

У мовленнєвому голосі прийнято виділяти три регістри:

• грудний, або нижній регістр, в якому переважає грудне резонування;

• змішаний або середній регістр;

• головний або верхній регістр, в якому переважає головне резонування.

При роботі над голосом осіб із заїканням навчають досягати плавного переходу з регістра на регістр. На початку роботи над голосом діти із заїканням навчаються використовувати грудний резонатор, оскільки це знижує напруження голосових складок.

При навчанні використанню грудного резонатора явні звуки даються в наступній послідовності: [А], [У], [И], [Е]. Така поступовість пов'язана з тим, що звук [а] містить в собі резонування як високих, так і низьких тонів; звуки [О], [У] відносяться до резонаторів низьких тонів, звуки [І], [Е] – до резонаторів високих тонів. Дітям пропонують у ігровій формі вимовити звуки низьким і високим голосом, використовуючи для цього різні ігрові вправи. Наприклад: „Як гуде великий потяг (на звук [У-У-У]), а як маленький потяг?”, „Як гарчить великий ведмідь низьким голосом (на звук [І-І-І]), а як гарчить маленьке ведмежа високим голоском?”.

У дорослих для відчуття звуку в грудному резонаторі можна запропонувати вимовити голосний. А низьким голосом, при цьому долоню прикласти до грудей, злегка постукуючи по ній. Особа із заїканням повинна відчути легку вібрацію в області грудей. Постановка діафрагмального дихання і включення в звучання голосу нижніх резонаторів дозволяють поставити голос на „опору”. Це знімає зайве напруження голосових складок, стінок гортані й глотки, тобто сприяє зняттю „затисків”.

При постановці голосу дуже важливо викликати в особи відчуття „відкритої глотки”, яке закріплюється при вимовлянні голосних звуків. Важливо, щоб нижня щелепа була розслаблена.

Таким чином, формування раціональної голосоподачі плавно переходить у розвиток просодичної сторони мовлення.

Особи із заїканням навчаються злитно вимовляти довгу низку голосних (А-у-і) при безперервній артикуляції на одному мовленнєвому видиху. Така цілісна вимова забезпечується безперервним голосоведенням. Воно повинне обов'язково супроводжуватися інтонаційною модуляцією голосу. Ця навичка в майбутньому переноситься на злитну вимову синтагми. Робота над голосом має бути систематичною, регулярною, тривалою і проходити на всіх етапах корекційної роботи.

3. Розвиток просодичної сторони мовлення. Мовлення осіб із заїканням має значні відхилення від норми за інтонаційними характеристиками: інтонаційною незавершеністю закінченням фрази, порушенням синтагматичного наголосу всередині фрази, відсутністю паузи в кінці синтагм і фраз. В цілому їх мовлення інтонаційно збіднене. Нормалізація просодичної сторони мовлення включає наступні завдання:

1. Розвиток навички інтонаційного оформлення синтагм і фраз відповідно до чотирьох основних видів інтонацій російською мовою (запитальні, окличні, завершеності та незавершеності).

1. Нормалізація процесу мовленнєвих пауз.

2. Формування навички інтонаційного поділу й виділення логічних центрів синтагм і фраз. На перших етапах корекційної дії вже в період „оберігаючого мовленнєвого режиму” навчаються, передавати основні види інтонації за допомогою невербальних засобів спілкування, активно використовується пантоміміка.

Особи із заїканням навчаються передавати основні види інтонацій (інтонації завершеності, незавершеності, запитання, вигуку) за допомогою голосних звуків. При цій роботі також активно застосовуються жести, які певним чином допомагають особам із заїканням осмислити різні види інтонації.

З дітьми такі форми роботи проводяться в процесі ігрових ситуацій і на основі зразків, які дає логопед. Одним із видів навчання інтонаційної виразності є передача інтонації радості (Ах! Ох!), суму (о-о, ох-ох). На рівні синтагми розпочинається робота з навчання виділення значущого слова. Воно має бути виділене голосом, або так званим логічним наголосом.

Роботу над процесом паузи добре розпочинати на матеріалі віршів, де кінець рядка завжди співпадає із закінченням мовленнєвого видиху та оформленням паузи. Потім використовуються фрази діалогічного мовлення, читання, переказ, і поступово переходять до спонтанного висловлювання.

Робота над інтонацією розпочинається з формування голосових модуляцій. Таке тренування на першому етапі проводиться на матеріалі еталону голосних. Навчання спочатку відбувається за зразком, який дає логопед. Пропонується інтонаційно завершена низка голосних, при цьому один з голосних особливо виділяється за допомогою наголосу, наприклад: „А-´о-у-і”. Такі вправи розпочинаються з вимовляння одного еталону голосних, поступово нарощуючи їх кількість (до 4, 6, 8 еталонів голосних вимовляються цілісно). Потім проводиться робота над інтонаційним членуванням тексту. Для дітей дошкільного віку слід проводити цю роботу на матеріалі віршованих текстів із короткою строфою із прозаїчних текстів, що складаються з коротких фраз.

Інтонаційне розчленовування тісно пов'язане з ритмом моторної реалізації висловлювання, тобто по суті воно є ритмо-интонаційним розчленовуванням. При неврозоподібному заїканні необхідне тривале тренування і різні види контролю як за інтонаційним оформленням синтагми, так і за акустичною завершеністю паузи. При невротичній формі заїкання фіксація уваги на просодичній стороні мовлення значно покращує плавність мовлення.

4. Розвиток плануючої функції мовлення. Враховуючи особливості мовлення осіб із заїканням з психолингвістичних позицій для них важливий як вибір смислової стратегії мовленнєвого висловлювання, так і відбір лексичних одиниць і граматичних конструкцій, які відповідають основній стратегії парадигми висловлювання.

Таким чином, в корекційний процес необхідно включати роботу з розвитку плануючої функції мовлення. Таку роботу прийнято розпочинати з навчання заїк промовлянню висловлювання про себе. Внутрішнє промовляння (за О. Леонтьєвим ) дає можливість відібрати необхідну лексику та граматичні конструкції до „включення” звучного мовлення, що організує внутрішньомовленнєве планування в цілому (у тому числі й моторну програму).

Як приклад можна навести наступні вправи. Вправа 1. Повторення разом, а потім за логопедом одного слова з одночасною демонстрацією наочного матеріалу. Назва предмета на картинці повинна розпочинатися з голосного звуку (Аня. Агрус. Олеся).

Вправа 2. Відповідь на запитання: „Що це?” при демонстрації того ж наочного матеріалу. При цьому повторюється лексичний матеріал попередньої вправи, додаючи вказівний займенник „Це” („Що це?” „Це аґрус” „Це огірок”).

Вправа 3. Відповідає дитина на питання „Що це?”, – об'єднуються дві відпрацьованих попередніх фрази з пред'явленням того ж наочного матеріалу („Це агрус, а це огірок”).

Вправа 4. Дитина відповідаючи на запитання логопеда повинна самостійно назвати предмет, зображений на картинці („Що росте на городі?” „Огірок”).

Вправа 5. У відповідь на питання логопеда дитина складає фразу, використовуючи лексику питання, самостійно додаючи нове слово, означаючи предмет („Що росте на городі?” „На городі ростуть огірки”).

Вправа 6. Наступним етапом роботи є ускладнення мовленнєвого завдання, в якому об'єднуються відпрацьовані раніше речення, причому на початку об'єднуються фрази, що мають однакові дієслова, але різні іменники. Дитині пропонується відповідний наочний матеріал, який допомагає сформулювати фразу типа: „Хлопчик йде, і дівчинка йде”.

Вправа 7. У відповіді дитини об'єднуються дві фрази, раніше відпрацьовані окремо, які містять однакові іменники, але різні дієслова („Ця пташка сидить, а ця пташка летить”), а потім вводяться прикметники („Цей автобус червоний, а цей синій”) .

Вправа 8. Об'єднуються дві раніше відпрацьовані фрази, що містять різні іменники та різні дієслова („Лисиця біжить, а пташка летить”. «Коля умивається, а Світланка робить зачіску”), з опорою на наочний матеріал.

Вправа 9. Складання розповіді на основі відпрацьованих раніше речень („Це Коля, а це Світланка. Коля умивається, а Світланка робить зачіску”).

Вправа 10. Окремо проводиться навчання дитини складанню розповіді за картинкою. В допомогу дитині можна запропонувати графічне зображення фрази, яку вона повинна скласти: „Це дівчинка. Дівчинка грається”. „Дівчинка грається з собакою”, „Дівчинка грається з собакою на галявині”.

У комплексних психолого-педагогічних системах реабілітації осіб із заїканням виділяють декілька поступових етапів розвитку плануючої функції мовлення, яка реалізується на матеріалі спільного, відображеного, запитально-розповідного мовлення, при переказі, розповіді, спонтанних формах мовлення.

Спільне мовлення – промовляння дитиною слова (фрази) одночасно з логопедом. При цьому дитині рекомендується дивитися на артикуляцію логопеда. Зазвичай у дітей в процесі зв'язного мовлення судомних затинань не спостерігається. Можливість вимовити слово, а тим більше фразу без заїкання має велике психотерапевтичне значення. Відпрацювання цього виду мовлення проходить в ігровій ситуації, з безпосереднім пред’явленням предметів. Логопед, демонструючи іграшку або картинку, чітко вимовляє: „Ось м'яч, повтори разом зі мною – ось м'яч”. Поступова кількість слів у фразі може збільшуватися до 4-5-ти і більше.

Відображене мовлення – це повторення услід за логопедом слів (фраз). У цьому виді мовлення, так само як і в спільному, як правило, заїкання не спостерігається. У цей період роботи над мовленням вводиться відображений повтор невеликих віршів, що складаються з 2-4-х строф.

Відповіді на запитання за знайомими картинками. Питання задається так, щоб дитина могла використовувати в своїй відповіді слова, які містять запитання, добавляти лише одне добре відоме їй слово („Хто грає з котиком?” „Дівчинка грає з котиком”). Самостійний опис картинок. Діти описувати знайомі картинки, іграшки, предмети. Вони навчаються самостійно будувати фрази. У цей період для роботи над мовленням використовується процес і результат образотворчої діяльності дитини (малюнок, ліплення, конструювання і тому подібне). В діалозі логопед уточнює процес діяльності дитини, матеріал, яким він користується. Якщо дитина справляється із завданнями, рекомендується переходити до обговорення результатів діяльності. На цьому етапі дитина самостійно будує фразу. На всіх цих трьох етапах велика увага звертається на розвиток і збагачення словника дітей, із заїканням. Переказ прослуханого невеликого тексту. Одним із видів ігрової діяльності дітей може бути інсценування прослуханої дітьми розповіді. Особлива увага звертається на цьому етапі на граматичне оформлення фрази. Переказ прослуханого тексту є перехідним етапом до розповіді та спонтанного мовлення.

Спонтанне мовлення є найбільш складним для дитини. Заняття з розвитку спонтанного мовлення проводяться у вигляді сюжетно-рольових ігор. Наприклад, „овочевий магазин”, де дітям доручаються різні ролі, завдяки яким будується самостійний діалог.

На цьому етапі передбачається використання самостійного мовлення дітей при виконанні ними різних доручень, а також вводяться самостійні ігри-діалоги (наприклад „Телефон”, „Покупець і продавець” і тому подібне). На завершальному етапі роботи діти складають самостійні творчі розповіді без наочного матеріалу на тему, запропоновану логопедом.

Методики, розроблені Н. Чевельовою (1978), С. Мироновою, А. Ястребовою (1980), спрямовані також на розвиток плануючої функції мовлення. У цих методиках вказана необхідність поступового ускладнення програми висловлювання в процесі навчання дітей, із заїканням навичкам вільного мовлення від простої ситуативної її форми до контекстної.