Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
14
Добавлен:
11.02.2016
Размер:
109.57 Кб
Скачать

14

Міністерство освіти і науки України

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка

Кафедра філософії

Опорний конспект лекції

з курсу «ФІЛОСОФІЯ»

на тему:

«ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ»

для студентів ІІ курсів усіх факультетів

Полтава-2009

ТЕМА: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

ПЛАН

1. Проблема методу пізнання. Емпіризм та раціоналізм

2. Проблема субстанції. Спіноза і Лейбніц

3. Агностицизм Дж. Берклі та скептицизм Д. Юма

4. Проблема матерії у французькому просвітництві

1. Проблема методу пізнання. Емпіризм та раціоналізм

Із кінця ХVІ ст. у багатьох країнах Західної Європи відбувається розпад феодально-кріпосницьких відносин, пролетаризація значної частини селян та ремісників, виділення буржуазії з “третього стану” в самостійний клас, що очолив опозицію широких верств населення проти феодальної влади. Розвиток ремесел, мануфактур, зростання міст і торгівлі, “хрестові походи” за ринки й колонії, всілякі озброєні торговельні експедиції поступово змінили економічне обличчя Англії, Голландії, Італії та інших країн.

Перша половина ХVII ст. була по суті періодом становлення нових буржуазних виробничих відносин, первісного накопичення капіталу і політичного потенціалу буржуазії, закономірним наслідком якого стали перші буржуазні революції у Нідерландах, Англії, Франції.

Розклад феодальних відносин суттєво підірвав диктатуру церкви, хоча релігія все ж зберігала значний вплив на людей. Недивно тому, що ранні буржуазні революції здійснювались під ідейним знаменом реформованої релігії –протестантизму. Лише у ХVІІІ ст. буржуазна революція у Франції має вже не релігійну оболонку, а відкрито проголошує буржуазні політичні ідеали. В цілому залишаючись для маси людей джерелом політичних і моральних ілюзій, релігія, проте, у науці і філософії втрачає своє попереднє пануюче положення.

Для передових буржуазних ідеологів формою світогляду, що найбільш відповідала інтересам науки про природу, яка спиралася перш за все на практику матеріального виробництва, стала матеріалістична філософія і часто неусвідомлений матеріалізм дослідників природи. Спочатку ці обидва види матеріалізму виступають спільно: і той, і інший розпочинають критику схоластики з питання про метод пізнанняз метою подолання не лише схоластичної відірваності від досвіду , практики, але й притаманного схоластиці ідеалізму. Безплідність схоластичної псевдонауки матеріалісти роз’яснювали помилковістю методик, основними рисами яких були некритичне додержання авторитету, догматизм, умоглядність, відсутність систематичного емпіричного спостереження, експерименту, поспішність і методологічна необґрунтованість узагальнень, однобічна перевага дедукції.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості викликав величезний розквіт природознавства. Це не могло не вплинути на зміну розуміння завдань науки і філософії. Гаслом матеріальністів (філософів та дослідників природи) Нового часу є не ”наука для науки”, а зростання влади людини над природою, вдосконалення сили, здоров’я і краси людини. Бекон в Англії, Декарт у Франції, Спіноза в Голландії –при всіх відмінностях їх один від одного— збігаються між собою у цьому розумінні мети й завдань пізнання.

Найважливішою формою дослідногодослідження, що відігравало значну роль у теоретичному обґрунтуванні нової історичної форми матеріалізму, а саме метафізичного матеріалізму ХVІІ–ХVІІІ ст., ставексперимент. Розвиток експерименту зробив можливим теоретичне обґрунтування вчення про причинність, розроблення якого є видатною заслугою матеріалізму ХVІІ–ХVІІІ ст.

ХVІІІ століття називають епохою наукової революціїзавдяки розквіту саме експериментально-математичного природознавства, що зумовило і нову орієнтацію філософії. Якщо у середні віки вона виступала у поєднанні з теологією, а в епоху Відродження–з мистецтвом та гуманітарним знанням, то тепер вона спирається головним чином на науку. Й оскільки наука займає головне місце у світогляді цієї епохи, то у філософії на перший план виступають проблеми теорії пізнання–гносеології.

Нова гносеологічна проблематика зростає на ґрунті критики схоластики. При цьому стара, що йде від середніх віків, полеміка між номіналістами, які спираються на досвід, і раціоналістами, котрі висувають як найбільш вірогідне пізнання з допомогою розуму, також виявляється у нових формах. Ці два напрями у ХVІІ ст. являють собою емпіризм і раціоналізм.

Френсіс Бекон(1561–1626). Засновником емпіризму, що свідомо поставив перед собою завдання розробити науковий метод на базі матеріалістичного розуміння природи, став Ф. Бекон. Він був, за словами Маркса, істинним родоначальником англійського матеріалізму і дослідних наук Нового часу.

Найвищим завданням пізнання Бекон проголосив завоювання природи й удосконалення людського життя. Йому належить відомий афоризм: “Знання – сила”, у якому відображена практична спрямованість нової науки. Бекон підкреслює, що знання може стати силою, якщо тільки воно є істинним. Лише істинне знання сприяє успіху людських дій. Наука спроможна перемагати природу, оскільки вона сама “підкорюється” природі, тобто діє згідно з її законами. Місія науки, за Беконом, полягає у тому, щоб пізнати причинний зв’язок природних явищ заради використання цих явищ для блага людей. Бекон націлює науку на пошук своїх винаходів не у книгах, а у полі, у майстерні, у кузні і т. ін. Знання, що не дає практичних здобутків, Бекон вважає за непотрібну розкіш, а умоглядну схоластичну науку, яка відірвана від життя, –безплідною, марною.

Для того, щоб оволодіти природою і поставити її на служіння людині, необхідно, за переконанням Бекону, докорінно змінити наукові методи дослідження. Головний його твір –“Новий Органон”, де вже сама назва вказує, що автор свідомо протиставляє своє розуміння її методу тому розумінню, на якому базувався “Органон” (збірка логічних робіт) Арістотеля. Силогістика Арістотеля, говорить Бекон, є зразком дедуктивного методу, яким користувалися антична наука та у середні віки. За допомогою цього методу думка рухається від очевидних положень (аксіом) до окремих висновків. Дедуктивний метод не можна вважати результативним, він мало пасує для пізнання природи. Будь-яке пізнання, стверджує Бекон, і будь-який винахід повинні рухатися від вивчення окремих, поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод дістає назву індуктивного. Індукція (що у перекладі “наведення”) мала місце і в Арістотеля, але він не надавав їй такого універсального значення, яке побачив у ній та використав Бекон.

Здобути істинне, об’єктивне знання людині, на думку багатьох філософів ХVІІ ст., нелегко: людина наражається на оману, джерелом якої є особливості самого суб’єкта, що пізнає. Тому очищення розуму від помилок, згідно з Беконом, повинно стати обов’язковою умовою реформи науки. Потрібно знайти засоби для усунення суб’єктивних перешкод, які Бекон називав “ідолами” або “примарами”. Він визначав 4 їх види : “ідоли печери”, “ідоли театру”, “ідоли площі”, “ідоли роду”. Перші –“ідоли печери”–пов’язані з індивідуальними особливостями людей, із їх психологічним складом, пристрастями, вихованням і т. ін. У цьому смислі кожна людина дивиться на світ немовби із своєї печери, і це призводить до суб’єктивного викривлення картини світу.

Якщо цих ідолів легко позбавитися, то “ідоли театру” важче піддаються усуненню, джерело яких –віра в авторитети , яка заважає людям самим вивчати природу. Ще важче подолати “ідолів площі”, джерело котрих –само спілкування людей, використання мови. Разом із мовою люди мимоволі засвоюють забобони минулих поколінь, що відбилися у виразах мови. Але найнебезпечнішими є “ідоли роду”, оскільки вони містяться у самій людській сутності, у почуттях й особливо у розумі людини. Людина міркує про природу за аналогією з власними властивостями, і звідси походить найгірша з помилок–телеологічне розуміння речей – роз’яснення через мету, коли замість питання “Чому?” ставиться питання “Для чого?”.

Проте при створенні наукового методу, вважає Бекон, недостатньо розв’язати лише негативне завдання – усунути “ідолів”. Необхідне і позитивне вчення – вчення саме про метод дослідження. Бекон, вивчаючи історію науки, дійшов висновку, що у ній чітко визначаються два шляхи, або методи дослідження: 1) догматичний та 2) емпіричний. У першому випадку вчений схожий на павука, бо розпочинає роботу із загальних умоглядних положень і намагається вивести з них усі окремі випадки. У другому –вчений працює, як мурашка, тобто прагне до максимального накопичення фактів. За виразом самого Бекона, істинно науковий метод–це розумова переробка матеріалу, який надає досвід, практика. Вчений повинен уподібнюватися бджолі, що збирає з квітів солодкі соки і переробляє їх у мед власною діяльністю.

Метод, за Беконом, –це шлях, головний засіб дослідження. До нього відносяться: 1) знаряддя, що вдосконалюють спроможність нашого сприйняття; 2) знаряддя, що вдосконалюють мислення людини. Науку рухає також, учив він, не пасивне спостереження, а експеримент, тобто активне випробування природи. З другого боку, головною умовою прогресу знання Бекон вважає вдосконалення здатності умовиводу, найважливішою формою якого є, згідно з його вченням, правильна індукція.

Окрім матеріалістично обґрунтованої теорії індукції, Бекон розробив систему класифікації наук, яка базується на відмінності між спроможностями людського пізнання. За Беконом, є три спроможності пізнання: пам’ять, уявлення і розум (або мислення).На пам’яті ґрунтується природна та суспільна історія, на уяві –поезія, на розумі–філософія, математика, природознавство.

Знання про людину, або антропологія, становить особливий відділ знання. Людина розглядається або як окрема особистість , або як член суспільства. В останньому випадку такого плану знання складає політику, знання якої, за Беконом, може бути привілеєм лише тих людей, які присвятили себе виключно діяльності управління державою. Наука про людську особистість поділяється на науку про тіло –фізіологію–і на науку про душу–психологію.

У другому своєму важливому творі –утопії “Нова Атлантида”–Бекон розвиває думку про перетворення всієї виробничої основи суспільства за допомогою науки і техніки. При цьому Бекон вказує на видатну роль науки для раціоналізації виробництва, наслідком чого, за його словами, буде величезне зростання багатств і всебічний розвиток економіки.

Рене Декарт(1596–1650 рр.). Якщо до Бекона розвивається традиція європейського емпіризму, що звертається до досвіду, то Декарт стоїть біля джерела раціоналістичної традиції Нового часу. Але оскільки і по лінії емпіризму, і по лінії раціоналізму йде критика середньовічної свідомості , то для обох напрямів гостро стоїть проблема забобонів та помилок. Тому не випадково, що не лише Бекон, але й Декарт розпочинає свої філософські міркування саме з критики, яке має у нього форму універсального сумніву – сумніву не тільки в істинності, але й узагалі у реальному існуванні самого світу.

Як і Бекон, Декарт відштовхується від сумніву у вірогідності всього, що до цього часу вважалося безперечним знанням. Ні дані відчуттів, ні результати мислення не дають такого знання, вважає Декарт. Ілюзії почуттів викривляють відчуття, роблять ненадійними їх свідчення. Помилки міркування роблять сумнівними висновки розуму. Але Декарт не скептик і не агностик. Він гадає, що починати треба із загального радикального сумніву. Такий сумнів у Декарта –лише попередній захід, метод установлення вірогідності істини. Вірогідним у будь-якому випадку залишається те, що існує сумнів. (Я можу сумніватися в існуванні всього, крім існування самого сумніву. Сумнів – це акт мислення. Оскільки я сумніваюсь, я мислю. Cogito egro sum–я мислю, отож я існую. Можливо, моє тіло не існує у дійсності, мені тільки здається, що у мене є тіло. Але я безперечно знаю, що, як істота, що мислить, я не привід, я існую) .

Декарт, як і Бекон, убачає найважливішу мету знання у пануванні людини над силами природи і в удосконаленні самої людської природи. Він шукає безумовно вірогідний принцип (тезу) для всього знання і метод, за допомогою якого можна, спираючись на цей принцип, спорудити таку ж вірогідну будову всієї науки. Вірогідна опора будови –це положення “Я мислю, отож я існую”. Цей принцип, згідно з Декартом, єдиний та універсальний. Саме такий і потрібен для того , щоб зробити знання обґрунтованими й перетворити їх на наукові, подолати їх безладдя, коли вони являють собою уривки різних свідчень, гіпотез і положень. Вірогідність вихідного принципу вважається у Декарта доведеною, якщо його формулювання задовольняє вимоги ясності, що по суті може бути віднесеним до недоліків його вчення. У нього критерій істинності або помилковості ідей цілком знаходиться у сфері самої свідомості, у той час як увесь наш досвід свідчить, що критерій істини полягає у практичній діяльності, у житті.

Узагалі в основі свого вчення Декарт – ідеаліст. Але його ідеалізм полягає не у твердженні, що нібито моїм мисленням породжується буття мого тіла (такої думки у нього немає), а у тому , що існування мислення більш безсумнівне і вірогідне для нас, ніж існування тіла або матерії. Інакше кажучи, Декарт обґрунтовує ідеалізм не онтологічно, а гносеологічно, не як характеристику буття, а як характеристику нашогопізнання буття.

У вченні ж про буття він не тільки визнає, що поряд із матеріальною субстанцією існує також і духовна субстанція, але й стверджує, що над обома як істинна субстанція здіймається бог.

Припущення Декартом незалежного одне від одного існування двох першоначал –матеріального і духовного–складає основну рису його філософського світогляду. Ця риса–дуалізм. У своїй космології (вченні про будову світу), у космогонії (вченні про походження і розвиток сонячної системи), у фізиці, у фізіології Декарт–матеріаліст. У той же самий час у психології, у теорії пізнання, в ученні про буття Декарт – ідеаліст.

Отже, з ім’ям Декарта пов’язані значні перетворення у природних науках ХVІІ ст.: гіпотеза про природний розвиток планетної системи, гіпотеза про розвиток життя на Землі згідно із законами природи і т. ін., виникнення нового напряму у філософії (картезіанства), протилежного схоластиці, розвиток багатьох політичних ідей на захист демократії та свободи.

Але ж з усіх природних наук першої половини ХVІІ ст. найбільшого розвитку набули механіка твердих і рідких тіл та математика. Саме у доведеннях й аргументах, що розвивала математика, Декарт побачив перевагу над будь-якими іншими науковими положеннями. Якщо філософія, писав Декарт, підніметься на висоту математичної вірогідності, вона здобуде таке ж значення у практичному житті людей, яке має математика.

За Декартом, математика повинна стати головним засобом пізнання природи, бо поняття природи Декарт суттєво змінив, залишивши у ньому лише ті властивості, які становлять предмет математики: протяжність (величину), фігуру і рух.

Узагалі, за Декартом, головну роль відіграє розум, а не відчуття. У самому процесі пізнання Декарт виключну роль відводив дедукції. Вихідними положеннями всієї науки він вважав аксіоми. У логічному ланцюгу дедукції (від загального до окремого), що слідує за аксіомою, кожна його ланка також вірогідна, як і вся аксіома. Проте для ясного і чіткого уявлення всього ланцюга дедукції потрібна неослабна сила пам’яті. Тому безпосередні очевидні вихідні положення, або інтуїція, мають переваги порівняно з міркуваннями дедукції.

Озброєний вірогідними, за Декартом, засобами мислення –інтуїцією і дедукцією–розум може досягти вірогідного знання лише тоді, коли буде керуватися істинним методом. На цих засадах раціоналізму Декарт будує своє вчення, яке викладено у “Міркуванні про метод” (1637 р.). Метод Декарта базується на 4-х вимогах: 1) допускати як істинні лише такі положення, які уявляються розумом ясно і чітко, не викликають ніяких сумнівів; 2) роз’єднувати кожну проблему або завдання на складові проблеми (завдання); 3) методично переходити від відомого і доведеного до невідомого й недоведеного; 4) не робити ніяких пропусків у логічних ланцюгах дослідження. Де ці 4 вимоги виконуються, там, на думку Декарта, є наявними передумови для відкриття істини, для знаходження вірогідного начала філософії.

Можливість знаходження істини випливає також із існування вроджених ідей (але це ще не готові сформульовані істини, а лише здатність розуму до аксіом і положень). До вроджених ідей Декарт відносив ідею бога, а також ідеї чисел та фігур. Ці ідеї й істини розглядаються ним як утілення природного світла розуму.

Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнює з природою, а тому цілком упевнено заявляє, що все в природі підпорядковано чисто механічним законам, які можуть бути відкритими за допомогою математичної науки— механіки. Треба зазначити, що до Декарта ніхто не наважився ототожнити природу з протяжністю, тобто з чистою кількістю. Не випадково саме Декартом у найбільш чистому вигляді було створено уявлення про природу як про величезну механічну систему, якій спричиняє рух божий “поштовх”. Декарт став одним із творців класичної механіки, під впливом якої у ХVІІ ст. формується механістична картина світу, що була основою природознавства і філософії аж до початку XХ ст.

Соседние файлы в папке Опорні конспекти лекцій

Калькулятор

Сервис бесплатной оценки стоимости работы

  1. Заполните заявку. Специалисты рассчитают стоимость вашей работы
  2. Расчет стоимости придет на почту и по СМС

Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с политикой конфиденциальности и на обработку персональных данных.

Номер вашей заявки

Прямо сейчас на почту придет автоматическое письмо-подтверждение с информацией о заявке.

Оформить еще одну заявку