IkursIn18 / іст5

1.Гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького. Початок Руїни. 2. Територіальний розкол України (Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович). 3. Гетьманування Івана Мазепи. Полтавська битва. 4. Основні етапи імперської політики самодержавної Росії щодо Гетьманщини у ХУІІІ столітті. Загибель української автономії.

1.

Гетьманування Івана Виговського, Юрія Хмельницького. Початок Руїни.

У серпні 1657року старшинська рада в Чигирині доручила генеральному писареві І. Виговському до повноліття Юрія виконувати гетьманські функції, а вже на Корсунській раді, яка відбулася в жовтні, його обрали повноправним гетьманом України. Зовнішня політика. Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін. Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм: · у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького; · відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році; · розпочав переговори з Польщею; · уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року. Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію. У лютому 1658 року в Україну прибув царський посланець Богдан Хитрое, який домагався: • прав для російських воєвод перебувати не тільки в Києві, а й у Ніжині, Чернігові та Переяславі; • заборони гетьману мати відносини зі Швецією; • виведення козацьких загонів з Білорусі. Внутрішня політика. Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків. Дейнеки приєдналися до більш організованого виступу частини козаків і селян, очолюваного полтавським полковником Мартином Пушкарем і запорізьким кошовим Яковом Варабашем. Повстання дейнеків. Восени 1657 року проти наростання соціального гніту на території Лівобережної України та Полтавщини спалахнуло селянське повстання, що отримало назву «повстання дейнеків». На чолі загонів дейнеків стояли С Довгаль, І. Довгаль, М. Стрижна, І. Іскра та М. Зеленський. Повсталі виступали з вимогами повернути так звані козацькі вільності — право вільно варити горілку, вести лови й рибальство, вільно переходити на Запоріжжя та обирати гетьмана на «чорній раді». Повстання під проводом Я. Барабаша та М. Пушкаря. Наприкінці 1657 року М. Пушкар, керуючись власними амбіціями, підбурив частину козаків Полтавського полку й розпочав протигетьманський заколот. До М. Пушкаря приєдналися запорожці на чолі з кошовим Я. Барабашем, які були незадоволені усуненням їх від участі у виборах гетьмана. Скориставшись демагогічними лозунгами, М. Пушкар зумів залучити на свій бік більше 20-тис. учасників повстання дейнеків, що значно посилило загони заколотників. І. Виговський навіть спробував порозумітися з керівниками опозиції, проте даремно. 6 лютого 1658 року загони М. Пушкаря та Я. Барабаша, які нараховували близько 40 тис. осіб, розбили гетьманські частини під командуванням І. Богуна та І. Сербина. У травні 1658 року регулярні частини за підтримки загону кримських татар після боїв під Красним Лугом і Пустозером примусили М. Пушкаря і Я. Барабаша відступити до Полтави. 11 червня 1658 року загони заколотників у бою під Полтавою були розбиті. У жорстоких боях загинуло близько 50 тис. осіб. І. Виговський спалив Полтаву та, як пишуть літописи, ще багато українських міст, а інші міста та села віддав татарам на пограбування і ясир. Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшинської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і 77. Тетеря, а польську — К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою. Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав — Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього договору могла приєднатися й Москва).

За умовами Гадяцького трактату: • Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава; • до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства; • спільного короля мали обирати на загальному сеймі; • законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства; • виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем; • вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі стани українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство; • у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал; • усе справочинство мало вестися українською мовою; • князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети; • українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців; • гетьман очолював збройні сили України; • польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана; • гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі; • за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймати до шляхетського стану; • православні вірні зрівнювалися у правах з католиками; • греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території; • у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п'ятьом православним єпископам; • Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно» (За «Довідником з історії України»). Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькій раді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості.

Юрій Хмельницький

Переяславські статті. У жовтні 1659 року в Переяславі в оточенні російських військ під командуванням О. Трубецького козацька старшина знову обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Юрія примусили підписати невигідний для України договір, так звані Переяславські статті, за яким: • російські загони мали право розташовуватися в усіх великих містах України; • російські воєводи мали право перебувати в Києві, Переяславі, Ніжині, Умані, Брацлаві; • козакам заборонялося здійснювати походи й вести зовнішню політику без дозволу царя; • обрання гетьмана, призначення старшин і полковників відтепер могло відбуватися тільки з царського дозволу; • новообраний гетьман мав присягати на вірність московському цареві; • козаки були зобов'язані вирушати в похід за наказом царя; • українська церква підпорядковувалася московському патріархатові (За «Довідником з історії України»). 2.

Розкол України. 2. Андрусівське перемир'я. Підписання Ю. Хмельницьким мирного договору з поляками в 1660 р. (за ним визнавалося верховенство польського короля) викликало масове незадоволення на Лівобережжі. Наказний гетьман Яким Сомко та полковник ніжинський Василь Золотаренко вигнали польські загони з Лівобережжя. Фактично Лівобережжя вийшло з-під влади Ю. Хмельницького та визнавало своїм верховним володарем московського царя. Сомко і Золотаренко мріяли стати гетьманами. Задля цього кілька разів збиралися козацькі та старшинські ради, проте цар не затверджував їхніх рішень, оскільки залишалася надія на повернення Правобережжя під владу царя. Коли ж у 1663 р. Ю. Хмельницький відмовився від влади і постригся в ченці, а гетьманом на Правобережжі був обраний Павло Тетеря, цар вирішив провести вибори гетьмана на Лівобережжі. Цим рішенням було визначено курс на розкол України. Поки Сомко і Золотаренко вели між собою боротьбу за гетьманство, на політичній сцені з'явився інший претендент — отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький (колись служив при дворі Б. Хмельницького, його характеризували як людину корисливу, безпринципну, бездарного воєначальника), який демагогічними обіцянками схилив на свій бік козацькі маси. Крім того, Брюховецький заручився підтримкою Москви, яка в його особі бачила надійного виконавця царської волі. У червні 1663 р. у Ніжині відбулася Чорна рада (поряд з козаками в ній брали участь міщани та селяни). Гетьманом було обрано І. Брюховецького. Я. Сомко і В. Золотаренко були звинувачені у зраді і страчені. Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною. Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі. Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось. У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна (без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який визнавав існуючі кордони. Ключові дати 1667 р. — Андрусівське перемир'я 

3.

Після того як І. Самойловича було заарештовано і позбавлено гетьманства, новим гетьманом обрали генерального осавула Івана Мазепу (Ї687—1709). Присягнувши цареві на вірність, він підписав нові, т.зв. Коломацькі статті, які значно обмежували автономію України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських заборон; 2) заборонялися міждержавні відносини України; 3) українське військо мусило брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі; 5) законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби, тощо.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Тому він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права й привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стале помилкою фундаментального характеру.

Великою мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурні просвітницька діяльність І. Мазепи. Він опікувався станом науки та освіти. Завдяки його підтримці Києво-Могилянська колегія в 1701 р. одержала статус академії, було створено Чернігівський колегіум, засновано інші школи і друкарні. Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах. Значну частину особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культурних установ, був покровителем літератури.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Він увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки. Був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар.

Долучаючись до Кримських походів, І. Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар. Зростала економічна та соціальна напруженість. На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю.

Не втрачаючи надії на об'єднання під своєю булавою всіх українських земель, гетьман Мазепа серйозну увагу звертав на Правобережжя, де в 1702 р. вибухнуло анти-польське повстання під проводом полковника Семена Палія. Це повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка велася між Московією і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові — польському королеві, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя. Гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб об'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.

У 1704 р. І. Мазепа вступив на територію Київщини. На початку жовтня наступного року вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під його владою. Однак мрії про возз'єднання українських земель не збулися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь союзника Швеції Станіслава Ліщинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами "Вічного миру". На відміну від І. Мазепи, який хотів утримати визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та домогтися виходу до Балтики.

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні, де зубожіле населення змушене було утримувати московську армію, зазнавало від неї всіляких утисків. До того ж події розвивалися так, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла ХІІ українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Ліщинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України. Тому гетьман мусив діяти, вступивши в таємні переговори зі Швецією. Головною вимогою була незалежність Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московії остаточної поразки. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. На об'єднання зі шведським королем на чолі 4—6-тисячного війська рушив гетьман І. Мазепа. Згодом підійшли 8 тис. запорожців.

Більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України.

Дізнавшись про дії І. Мазепи, Петро І проголосив гетьмана зрадником та розпочав жорстокий терор проти українського населення, щоб відлякати його від союзу зі шведами. Зокрема, в Батурині було вирізано усе населення міста разом з немовлятами. Так само московити спустошили багато інших міст і сіл, знищили Запорізьку Січ.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII й І. Мазепи було розбито, рештки відступили у володіння Туреччини. Приголомшений поразкою український гетьман менш ніж через 3 місяці помер.

Отже, спроба І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царату зазнала невдачі. Але його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

4.

Початок ХVІІІ ст. став переломним у житті Гетьманщини. Зазнали краху спроби І.Мазепи і П.Орлика зберегти козацьку автономію і відновити українську державність. За цих обставин розпочинається форсований наступ російського царату на права України. Офіційна російська політика в українському питанні щодо ліквідації української автономії та інкорпорації цих земель до складу імперії пройшла кілька етапів.

І етап – (1708 – 1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію.

Суть імперської політики знайшла чітке висловлення у листі князя Галіцина до канцлера Головкіна «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то сподіваюсь, буде приходити з доносами...».

Здійснюється обмежена влада гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено до Глухова, ближче до російського кордону, біля гетьмана перебував російський резидент-наглядач); експлуатація демографічного потенціалу (1721р. будівництво Ладозького каналу – 10 тис. козаків, 30% загинуло, Дербентський похід – з 6790 козаків загинуло 5183 особи); культурні обмеження (1720р. заборона друкування книг, які різнилися б наріччям). Росіяни отримували на Україні великі землеволодіння. 29 квітня 1722 р. створено Малоросійську колегію, що ставала вищим судовим, контролюючим та наглядаючим органом в Україні.

ІІ етап – (1728 – 1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. 1727 – 1734 рр. гетьмування Д.Апостола. 1727 р. – «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією).

ІІІ етап – (1734 – 1750 рр.) – посилення імперського тиску. Вся повнота влади на Україні передавалась «Правлінню  гетьманського уряду» на чолі з кн. О. Шаховським. Цей орган діяв у відповідності до наказу: «Недремным оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа».

Терор «Таємної канцелярії».

Україна стала основною базою для постачання російських військ матеріальними та людськими ресурсами під час російсько-турецької війни (1735 – 1739 рр.). Україна втратила 35 тис. осіб і 1,5 млн. крб. збитків.

ІV етап – ( 1750 – 1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. 1750 – 1764 рр. гетьманування К.Розумовського. 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією. 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління. Як сказав О.Субтельний: «Гетьманщина за Розумовського переживала «золоту осінь» своєї автономії».

V етап – (1764 – 1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. Румянцевим. Взято курс на жорстку централізацію та русифікацію: 1765 р. – знищення полкової системи на Слобожанщині. 1775 р. – ліквідація Запорізької Січі. 1781 р. – ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворено намісництво. 1783 р. – юридично оформлене кріпацтво. 1785 р. – видано «Жалувану грамоту дворянству». Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.