IkursIn18 / практика эко

5

Етапи еволюції взаємовідносин у системі «людина-природа».

На підставі аналізу результатів археологічних, палеонтологіч­них, антропологічних, історичних і географічних досліджень у взає­мовідносинах людського суспільства з природою виділено чотири пе­ріоди, що різняться за характером цих стосунків і обсягом заподія­ної навколишньому середовищу шкоди.

Перший, давній, період включає палеоліт, мезоліт і неоліт.

У палеоліті (від майже 2 млн. років до 30-35 тис. років тому) Жили збирачі та перші мисливці - пітекантропи, синантропи, неан­дертальці та кроманьйонці.

У мезоліті (від 30 до 10 тис. років тому) до збирання та полювання людей додається рибальство, з'явля­ються більш досконалі знаряддя з кісток, каміння, рогу, дерева (гачки, сітки, сокири, човни, глиняний посуд).

Неоліт (8-4 тис. років тому) відзначається появою землеробства, скотарства, сверд­лування, шліфування, перших будинків, святилищ.

Перший, давній, період характеризується накопиченням знань про природу,пристосуванням людини до природи та, порівняно, незначним антропогенним впливом на неї. Основним джерелом енергії тоді була мускульна сила людини, яка повністю залежала від природи.

Проте, саме в цей період виникла перша глобальна екологічна криза в усіх регіонах розселення людей, - проходить винищення великої кількості крупних тварин; випалювання рослинності для полювання та розширення пасовиськ та ріллі на великих територіях призводить до різких змін складу флори, фауни, ґрунтів і клімату в цілому.

Другий період - рабовласницький лад і феодалізм.

У цей період інтенсивно розвивається землеробство, скотарство, виникають ремесла, розширюється будівництво сіл, міст, фортець. Людство своєю діяльністю починає завдавати природі відчутної шкоди, особ­ливо після виникнення та розвитку хімії та одержання перших кис­лот, пороху, фарб, мідного купоросу. Чисельність населення в XV- XVII ст. уже перевищувала 500 млн. Цей період можна назвати пе­ріодом активного використання людиною природних ресурсів, вза­ємодії з природою. Тиск на довкілля в цей час був загалом ще не­значним, але спостерігаються локальні та регіональні екологічні кризи - значні території Близького Сходу, Північної та Центральної Африки перетворилися на кам'яні та піщані пустелі.

Третій період (XVIII ст.— перша половина XX ст.) - час бурхливого розвитку фізики, техніки, винайдення парового та електричного двигунів, атомної енергії. Це - період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи та людського суспільства, страшних за своїми екологічними нас­лідками світових воєн, хижацької експлуатації всіх природних ре­сурсів.

У XX столітті людина отримала можливість активно впливати на довкілля та користуватися раніше недоступними для неї ресурсами. Виникла ідея, що людина - хазяїн природи, а природа - невичерпне джерело потрібних їй ресурсів. У цьому важливу роль зіграли:

а) стрімко зростаюча чисельність населення, що зробила можливим фактично необ­меженим використання трудових ресурсів;

б) поява атомної енергетики, в початковій ейфорії від якої почало вважатися, що відтепер людство вільне від необхідності застосовувати інші енергетичні джерела;

в) розробка та створення озброєння нового типу, здатного знищити всю живу при­роду нашої планети;

г) формування на базі супутникових та комп'ютерних технологій єдиного світового інформаційного простору.

У сукупності ці фактори визначили у середині та другій половині XX століття технократичну стратегію виробництва та використання природних ресурсів, стратегію.

Четвертий період (останні 40-50 років) характеризується розвитком глобальної екологічної кризи, виникненням і посиленням парникового ефекту, появою озонової дірки та кислотних дощів, суперіндустріалізаціею, супермілітаризацією, суперхімізацією, суперспоживанням і суперзабрудренням усіх геосфер.

Особливостями цього періоду є також виникнення та поширення громадського руху за охорону природу в усіх розвинених країнах світу, активне міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля, апогеєм якого встала найбільша в історії всесвітня конференція ООН з проблем навколишнього середовища та розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Женейро в червні 1992 р., де прийнято пакет важливих міжнародних угод про охорону біосфери, збереження біологічного розмаїття, клімату тощо.

Оскільки екологічна криза екосфери планети в останній, чет­вертий, період розвивалася нерівномірно - залежно від обсягів впливу різних антропогенних факторів, її тривалість умовно можна поділити на три етапи:

А) Перший етап (1945—1970 рр.) характеризується нарощуван­ням гонки озброєнь всіма розвиненими країнами світу, хижацьким знищенням природних ресурсів у всьому світі, розвитком кризових екологічних ситуацій у межах Північної Америки, Європи, окремих регіонів колишнього СРСР.

Б) Другий етап (1970—1980 рр.) позначився бурхливим розвитком екологічної кризи в світі (в Японії, більшості регіонів колишнього СРСР, Південної Америки, Азії, Африки), інтенсивним зростанням ступеня забруднення вод Світового океану та космічного простору. Це - етап дуже широкої хімізації, максимального світового ви­робництва пластиків, розвитку глобального мілітаризму, реальної загрози глобальної катастрофи (внаслідок ядерної війни) та ви­никнення могутнього міжнародного державного й громадського руху за спасіння життя на планеті.

В) Третій етап (з 1980 р. до теперішнього часу) характеризується зміною ставлення людей на планеті до природи, всебічним розвит­ком екологічної освіти в усіх країнах, широким громадським рухом за охорону довкілля, виникненням величезної кількості «зелених» (організацій, асоціацій, товариств), появою й розвитком альтерна­тивних джерел енергії, розвитком дехімізації та ресурсозберігаю­чих технологій, прийняттям нових національних і міжнародних за­конів про охорону природи. На цьому етапі також почалася демі­літаризація в найбільш розвинених країнах.

В останній період людина виступає як могутня геологічна сила, що змінює стан екосфери всієї планети. Масштаби людської діяль­ності вражають своїми розмірами. На превеликий жаль, ця діяль­ність переважно негативно впливає на природу.

 В. І. Вернадський та його вчення про біосферу і ноосферу

Навколишнє середовище — це необхідний для буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке у ньому живе. Його (середовище) частково дає природа і почасти створює сама людина.

Область існування живих організмів на Землі називають біосферою (сферою життя). Вчені по-різному трактують це поняття в залежності від того, на що спрямований акцент при вивченні екологічних проблем. Але основним, мабуть, є вчення В. І. Вернадського про розуміння сутності навколишнього середовища. Вперше цей термін вжив австрійський геолог Е. Зюсс у 1875 р., але поширився він після видання в 1926 р. праці нашого видатного вченого В. Вернадського «Біосфера». Він був у числі перших, хто сприймав Землю як єдиний живий організм, в якому зовсім різні, на перший погляд, процеси у трьох зовнішніх сферах землі — літосфері, гідросфері й атмосфері — тісно пов’я­зані між собою.

Відповідно до його визначення середовище, що оточує сучасну людину, можна умовно розділити на природну — біосферу і штучну — ноосферу, тобто знову створену (або перетворену) людиною (господарське освоєння території, підприємства, населені пункти і т.д.).

Біосфера, на думку вченого, складається із семи взаємопов’я­заних речовин: живого, біогенного, косного, біокосного, радіоактивного, космічного, розсіяних атомів. Скрізь в її межах зустрічаються або сама жива речовина, або сліди її біохімічної діяльності. Атмосфера, вода, нафта, вугілля, вапняки, глини та їх похідні створені живою речовиною планети. Існуючі верхні шари земної кори в інші геологічні епохи були перероблені живими організмами. Найпростішою структурою сучасної активної частини біосфери є біогеоценоз.

В. І. Вернадський одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на всі три зовнішні оболон­ки Землі в планетарному масштабі, тісну взаємодію і взаємоза­лежність усіх форм життя. Це дало йому поштовх до створення всеохопної теорії біосфери, тобто тієї частини зовнішніх оболонок нашої планети, які безпосередньо пов’язані з існуванням життя на Землі.

В 20-х рр. минулого століття в працях Вернадського було розроблено уявлення про біосферу як глобальну єдину систему Землі, де весь основний хід геохімічних та енергетичних перетворень визначається життям. Раніше більшість процесів, що міняли в ході геологічного часу вид нашої планети, розглядалися як чисто фізичні, хімічні або фізико-хімічні явища. Вернадський вперше створив вчення про геологічну роль живих організмів, показав, що діяльність живих істот є головним фактором перетворення земної кори. У 1934 році В. І. Вернадський дав визначення біосфери: «Біосфера являє собою оболонку життя — область існування живої речовини»[1]. Вернадський довів, що живі організми відіграють дуже важливу роль у геологічних процесах, які формують обличчя Землі. Хімічний склад сучасних атмосфери та гід­росфери зумовлений життєдіяльністю організмів. Велике значення мають організми також для формування літосфери — більшість порід, і не лише осадових, а й таких, як граніти, так чи інакше пов’язані своїм походженням з біосферою. «Якби на Землі не було життя, — писав учений, — обличчя її було б таким же незмінним і хімічно інертним, як нерухоме обличчя Місяця, як інертні уламки небесних світил»[2]. Його ідеї в повній мірі були оцінені лише в другій половині ХХ століття, з виникненням концепції екосистем.

Всю сукупність організмів на планеті Вернадський назвав живою речовиною, яка характеризується сумарною масою, хімічним складом та енергією. Про роль живих організмів на Землі Вернадський писав: «Можна без перебільшення стверджувати, що хімічний стан зовнішньої кори нашої планети, біосфери, повністю знаходиться під впливом життя, визначається живими організмами, безсумнівно, що енергія, яка надає біосфері її звичайний вигляд, має космічне походження. Вона виходить із Сонця в фор­мі променя енергії. Але безпосередньо живі організми, сукупність життя перетворюють цю космічну променеву енергію в земну, хімічну і створюють нескінченне різноманіття нашого світу. Це живі організми, які своїм диханням, своїм живленням, своїм метаболізмом, своєю смертю і своїм розкладом, постійним використанням своєї речовини, а головне, тривалою сотні мільйонів років, безперервною зміною поколінь, своїм народженням, розмноженням породжують одне із величних планетних явищ, яке не існує ніде, крім біосфери».

На думку вченого, неминучий єдино правильний підхід до біосфери як до цілісної глобальної екологічної системи, яка володіє певною структурою та стійкістю, властивими їй особливостями формування та розвитку. Таке поняття біосфери особливо важливе тепер, коли техногенний вплив людини на природу досягнув небувалих масштабів та може викликати планетарні зміни в середовищі існування людини.

У межах біосфери практично кожний елемент проходить через ланцюг живих організмів, включається в систему біогеохіміч­них перетворень. Так, весь кисень планети — продукт фотосинтезу — поновлюється через кожні 2000 років, а всі вуглекислоти — через 300 років. Однак жива речовина відрізняється від неживої надзвичайно високою активністю, зокрема, дуже швидким кругообігом речовин. Вся жива речовина біосфери оновлюється в середньому за вісім років. Біомаса Світового океану відновлюється за 33 дні, його фітомаса — щодня, фітомаса суші — приб­лизно за 14 років через більшу тривалість життя наземних рослин.

Біохімічна функція біосфери розглядається Вернадським як загальний прояв життя на Землі. Жоден окремо взятий вид організмів не може виконати цю роль. Для забезпечення всього різноманіття форм біогенної міграції хімічних елементів необхідним був розвиток певного комплексу організмів. Звідси виникає проблема еволюції біосфери як єдиного цілого в процесі історико-геологічного розвитку нашої планети.

Вчення про ноосферу

Філософські погляди Володимира Івановича Вернадського - видатного вченого і громадсь­кого діяча, соціаліста сформувались під впли­вом української культури на Харківщині. Тут джерела високої духов­ності Володимира Вернадського: сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати життя людям, щоб умираючи можна сказати: «Я зробив усе, що міг. Не завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце стало багато саме таких». Після закінчення Петербурзького університету Володимир Вернадський подорожував по країнах Європи, що збагатило його філософський світогляд. З 1905 року Володимир Вернадський - один з лідерів партії кадетів (згодом - партія народної свободи), У 1911 році на знак протесту проти антидемократичних дій царського уряду залишив Московський університет. З 1918 року перший Президент Академії наук України. На початку 20-х років на запрошення ректора університету Сорбонни читає лекції про походження Землі та життя. Формулює ідею ноосфе­ри у дусі українського світорозуміння: у центрі - особистість. Ще в молодості дійшов висновку про можливість безсмертя особи, про пізнан­ня суті Всесвіту. З такої позиції Володимир Вернадський розробляє концепцію ноосфери, що стала основою нової системи поглядів - антропокосмоцентризму.

Ноосфера - це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища. Цей синтез пов'язаний з діяль­ністю людства, що становить могутній геологічний процес, а люд­ство - могутню геологічну силу. У зв'язку з небаченим раніше поси­ленням стихійного впливу людини на природу виникає можливість катастрофічних наслідків для людства та навколишньої природи. Визначаючи об'єктивні тенденції в процесі самоорганізації ноосфе­ри, її передумови, умови становлення та значення, Володимир Вер­надський зазначає, що, по-перше, ноосфера виникла у зв'язку з ста­новленням всесвітності в історії людства, перетворенням людства на єдину цілісність. За таких умов не класовий інтерес, а інтереси наро­ду і кожпо'' особистості визначають життя людства, стають мірою його уяіі • ііь про справедливість. По-друге, соціальна та природна тенденції вимагають рівності всіх людей, ставлять інтереси і добро всіх як реальне планетарне державне завдання. По-третє, для пере­ходу системи суспільство — природа з біосфери в ноосферу необхідна єдина наукова планетарна думка, яка б охоплювала всі держави. Володимир Вернадський пише, що повсюдне утворення наукової думки та наукового пошуку є «першою основною передумовою переходу біосфери в ноосферу»

5. Середовища життя

Ключові поняття: Середа - середа життя - водне середовище -- наземно-повітряне середовище - грунтова середовище - організм як середовище життя

У попередніх уроках ми часто говорили про "середовища проживання", "середовищі життя" і не давали точного визначення цього поняття. Інтуїтивно ми розуміли під "середовищем" все те, що оточує організм і так чи інакше на нього впливає. Впливи середовища на організм - і є екологічні фактори, які ми вивчали на попередніх уроках. Іншими словами, середа життя характеризується певним набором екологічних факторів.

Загальновизнаним визначенням середовища є визначення Миколи Павловича Наумова:

середу - все, що оточує організми, прямо чи опосередковано впливає на їх стан, розвиток, виживання і розмноження.

На Землі існує величезна різноманітність умов середовищ життя, що забезпечує різноманітність екологічних ніш та їх "заселення". Однак, не дивлячись це різноманітність, розрізняють чотири якісно різні середовища життя, володіють специфічним набором екологічних факторів, а отже -- що вимагають і специфічного набору адаптацій. Ось ці середовища життя:

наземно-водушная (суша); водна; грунт; інші організми.

Водне середовище життя

На думку більшості авторів, що вивчають виникнення життя на Землі, еволюційно первинної середовищем життя була саме водне середовище. Цьому положенню ми знаходимо не мало непрямих підтверджень. Перш за все, більшість організмів не здатні до активної життєдіяльності без надходження води в організм або, по крайней мірою, без збереження певного змісту рідини усередині організму. Внутрішня середа організму, в якій відбуваються основні фізіологічні процеси, очевидно, як і раніше зберігає риси того середовища, в якій відбувалася еволюція перший організмів. Так, вміст солей в крові людини (яка підтримується на відносно постійному рівні) близьке до такому в океанічної воді. Властивості водної океанічного середовища багато в чому визначили хіміко-фізичну еволюцію всіх форм життя.

Мабуть, головною відмінною особливістю водного середовища є її відносна консервативність. Скажімо, амплітуда сезонних або добових коливань температури у водному середовищі набагато менше, ніж у наземно-повітряної. Рельєф дна, відмінність умов на різних глибинах, наявність коралових рифів і ін. створюють різноманітність умов у водному середовищі.

Особливості водного середовища виникають з фізико-хімічних властивостей води. Так, великий екологічне значення мають висока щільність і в'язкість води. Питома маса води порівнянна з такою тіла живих організмів. Щільність води приблизно в 1000 разів вище щільності повітря. Тому водні організми (особливо, активно рухомі) стикаються з великою силою гідродинамічного опору. Еволюція багатьох груп водних тварин з цієї причини йшла в напрямку формування форми тіла і типів руху, що знижують лобове опору, що призводить до зниження енерговитрат на плавання. Так, обтічна форма тіла зустрічається у представників різних груп організмів, що живуть у воді, -- дельфінів (ссавців), костистих і хрящових риб.

Висока щільність води є також причиною того, що механічні коливання (вібрації) добре поширюються у водному середовищі. Це мало важливе значення в еволюції органів чуття, орієнтації в просторі і комунікації між водними мешканцями. Вчетверо більша, ніж у повітрі, швидкість звуку у водному середовищі визначає більш високу частоту ехолокаційні сигналів.

У зв'язку з високою щільністю водного середовища її мешканці позбавлені обов'язкової зв'язку з субстратом, яка характерна для наземних форм і пов'язана з силами гравітації. Тому є ціла група водних організмів (як рослин, так і тварин), існуючих без обов'язкової зв'язку з дном або іншим субстратом, "ширяють" у водній товщі.

Електропровідність відкрила можливість еволюційного формування електричних органів чуття, оборони і нападу.

Наземне-повітряна Середа життя

Наземне-повітряна Середа характеризується величезною різноманітністю умов існування, екологічних ніш і заселяють їх організмів. Треба відзначити, що організми відіграють провідну роль у формуванні умов наземно-повітряного середовища життя, і насамперед - газового складу атмосфери. Практично весь кисень земної атмосфери має биогенное проісхоженіе.

Основними особливостями наземно-повітряного середовища є велика амплітуда зміни екологічних факторів, неоднорідність середовища, дія сил земного тяжіння, низька щільність повітря. Комплекс фізико-географічних та кліматичних факторів, властивих певній природній зоні, призводить до еволюційному становленню морфофізіологічні адаптацій організмів до життя в цих умовах, розмаїття форм життя.

Висока вміст кисню в атмосфері (близько 21%) визначає можливість формування високого (енергетичного) рівня обміну речовин.

Атмосферне Повітряний кондиціонер відрізняється низькою і мінливої вологістю. Ця обставина у чому лімітований (обмежувало) можливості освоєння наземно-повітряного середовища, а також направляло еволюцію водно-сольового обміну та структури органів дихання.

Грунт як Середа життя

Грунт є результатом діяльності живих організмів. Які заселяли наземно-повітряне середовище організми приводили до вознікнвенію грунту як унікальної середовища проживання. Грунт являє собою складну систему, що включає тверду фазу (мінеральні частки), рідку фазу (грунтова волога) і газоподібну фазу. Співвідношення цих трьох фаз і визначає особливості грунту як середовища життя.

Важливою особливістю грунту є також наявність певної кількості органічної речовини. Воно утворюється в результаті відмирання організмів і входить до складу їх екскретів (виділень).

Умови грунтової середовища проживання визначають такі властивості грунту як її аерація (то є насиченість повітрям), вологість (присутність вологи), теплоємність і термічний режим (добовий, сезон, разногодічний хід температур). Термічний режим, у порівнянні з наземно-повітряним середовищем, більш консервативний, особливо на великій глибині. У цілому, грунт відрізняється досить стійкими умовами життя.

Вертикальні відмінності характерні і для інших властивостей грунту, наприклад, проникнення світла, естетсвенно, залежить від глибини.

Багато авторів відзначають проміжність положення грунтового середовища життя між водної та наземно-повітряної середовищами. У грунті можливо проживання організмів, що володіють як водним, так і повітряним типом дихання. Вертикальний градієнт проникнення світла в грунті ще більш виражений, ніж у воді. Мікроорганізми зустрічаються по всій товщі грунту, а рослини (в першу чергу, кореневі системи) пов'язані з зовнішніми горизонтами.

Для грунтових організмів характерні специфічні органи і типи руху (що риє кінцівки у ссавців; здатність до зміни товщини тіла; наявність спеціалізованих головних капсул у деяких видів); форми тіла (округла, вольковатая, червоподібний); міцні і гнучкі покриви; редукція очей і зникнення пігментів. Серед грунтових мешканців широко розвинена сапрофагія - поїдання трупів інших тварин, гниючих залишків і т.д.

Організм як місце існування

Живий організм може також служити місцем існування - для паразитів і симбіонтів. Наприклад, людський організм є середовищем існування для величезного числа різних симбіонтів (перш за все, нормальної мікрофлори кишечнику), а не рідко - і паразитів (різноманітних плоских і круглих черв'яків, найпростіших).

Організм як середовище проживання характеризується певним постійністю (гомеостазом). У той же час деякі види паразитів змушені протистояти агресивному середовищі організму (наприклад, агресивному середовищі шлунково-кишкового тракту) і імунній системі орагінзма.

Організм, як правило, забезпечує паразитів і симбіонтів поживними речовинами, що знаходяться в доступній формі і не потребують подальшого травлення і переробки. Тому в більшості паразитів спостерігається спрощення будови (редукція) органів травлення. Стратегія їх виживання спрямована на залишення як можна більшого числа нащадків, формування захисних механізмів і пристосувань до поширений

Паразитизм і симбіотичні взаємини будуть нами детально розглянуті на одному з уроків, присвяченому видів взаємовідносин між організмами.

6. Основні екологічні закони

Завданням екології є пошук законів функціонування та розвитку даної галузі.

1 Закон мінімуму. В 1840 році Ю. Лібіх встановив, що врожай зерна часто лімітується не тими поживними речовинами, котрі вимагаються у великих кількостях, а тими, котрих потрібно небагато, однако їх мало в грунті.

Він сформував закон, згідно з котрим “Речовиною, що є в мінімумі, регулюється врожай і визначається величина та стійкість його в часі”. Дію цього закону обмежують 2 принципи. Згідно з 1 принципу закон Лібіху застосовується лише за умов стаціонарного стану. Його більш точне формулювання: “При стаціонарному стані лімітуючою буде та р-на доступні кількості котрої найбільш близькі до необхідного мінімуму. 2 принцип стосується взаємодії факторів. Нова концепція та доступність деякої речовини може змінити споживання. Мінімальні поживної рідини організм тоді заміняє одну, дефікритну речовину іншою, що є в надлишку.

Якщо кількість та якість екологічних ф-рів близькі до необхідного організму мінімуму, він виживає, якщо менші за мінімум, організм гине, е.с. руйнується.

Наступний закон узагальнює закон мінімуму.

2 закон толерантності (закон Шелфорда-1913 р.)

Він формується наступним чином: відсутність або неможливість розвитку е.с. визначається не лише нестачею, але й надлишком будь-якого з факторів (тепло, світло, вода і т.д.). Таким чином, організми характеризуються як мінімумом, так і максимум ін.словами цей закон може бути виражений наступним чином: лімітуючим фактором процвітання організму може бути як мінімум, так і максимум екологічного впливу, діапазон між якими визначає ступінь витривалості (толерантності) організму до даного фактора.

Згідно з законом будь-який надлишок речовини чи енергії в е.с. стає її ворогом забруднювачем. Діапазон між 2 величинами складає межі толерантності в котрих організм нормально функціонує і реагує на вплив середовища.

3. Закон біогенної міграції атомів (закон Вернадського):

міграція хімічних елементів на земній поверхні та в біосфері в цілому здійснюється під переважаючим впливом живої речовини, організмів.

Жива речовина або бере участь у біохімічних процесах безпосередньо, або створює відповідне збагачене О2, СО2, Н2, N, фосфором та іншими речовинами середовища. Розуміння всіх хімічних процесів, що відбувається в геосферах, неможливе без врахування дії біогенних факторів, зокрема – еволюційних.

4.Закон внутрішньої динаміки рівноваги: речовина, енергія, інформація та динаміка якості окремих природніх систем та їх ієрархії дуже тісно пов’язані між собою, тому зміна одного з показників неминуче призводить до функціонально-структурних змін інших, але при цьому зберігаються загальні якості системи – речовини, енергетичні, інформаційні та динамічні.

наслідки дії цього закону виявляється в тому, що після будь-яких змін елементів природнього середовища обов’язково розвиваються ланцюгові реакції, які намагаються нейтралізувати ці зміни. Навіть незначна зміна 1 показника може спричинити сильні відхилення в інших і в усій е.с.

5. Закон оптимальності: ніяка система не може звужувати або розширюватися до нескінченності.

Ніякий цілісний організм не може перевищити певних критичних розмірів, котрі забезпечують підтримку його енергетики. Ці розміри залежать від умов живлення та факторів існування. У природокор-ні закон оптимальності допомагає знайти оптимальні, з точки зору, продуктивності розміри для ділянок полів, вирощуваних тварин, рослин.

7. Закон одно спрямованості потоку енергії: енергія, яку одержує е.с. і яка засвоюється продуцентами, розсіюється або разом з їх біомасою незворотньо передається консументам 1,2,3 і інших порядків, а потім редуцентам, що супроводжується втратою певної кількості енергії на кожному трофічномуу рівні як наслідок процесів, які супроводжують дихання.

У зворотній потік (від редуцентів до продуцентів) потрапляє дуже мало початкової енергії не більше 10% енергії. Зворотній потік з більш високих на більш низьки рівні набагато слабший – не більше 0,5-0,25% і тому говорити про кругообіг енергії в біоценозі не доводиться.