СМПНУМ / лекція 10

Тема 10. Поняття та завдання формування звукової та звуко-складової сторони мовлення.

1. Поняття звукової культури мовлення.

2. Завдання виховання звукової культури мовлення (Л.М.Бородич, О.І.Максаков, М.Ф.Фомічова) у дітей із ПМР.

3. Напрямки виховання звукової культури мовлення у дітей із ПМР.

4. Формування звукової та звуко-складової сторони мовлення в онтогенезі та її механізми.

1.- 2 .

Звукова культура мовлення - поняття досить складне і широке, воно включає в себе фонетичну та орфоепічну правильність мовлення, виразність його та чітку дикцію.

Виховання звукової культури мовлення передбачає (Л.М.Бородич, О.І.Максаков, М.Ф.Фомічова):

• формування правильної звуковимови і слововимови, для чого необхідний розвиток мовленнєвого слуху, мовленнєвого дихання, моторики артикуляційного апарату;

• виховання орфоепічно правильного мовлення - уміння говорити відповідно нормам літературної вимови. Орфоепічні норми охоплюють фонетичну систему мови, вимову окремих слів і груп слів, окремих граматичних форм. У склад орфоепії входить і наголос;

• формування виразності мовлення - володіння засобами мовленнєвої виразності передбачає уміння користуватися висотою та силою голосу, темпом та ритмом мовлення, паузами, різноманітними інтонаціями;

• вироблення дикції - чіткої, зрозумілої вимови кожного Пука і слова окремо, а також фрази в цілому.

У звуковій культурі мовлення виділяють два розділи: культуру вимовного мовлення і мовленнєвий слух.

Фонетика, яка вивчає звукову сторону мовлення, розглядає звукові явища як елементи мовної системи, які слугують для втілення слів і речень у матеріальну звукову форму.

Українська мова має складну звукову систему. Звукові одиниці характеризуються з точки зору утворення звука (артикуляційні властивості мови), звучання (акустичні властивості) і сприймання (перцептивні якості). Усі ці фактори взаємопов'язані.

Д.Б.Ельконін зазначав: «Оволодіння звуковою стороною мовлення включає два взаємопов'язаних процеси: формування у дитини сприймання звуків мови, або, як його називають, фонематичного слуху, і формування вимови звуків мовлення».

3.

Виховання звукової культури мовлення передбачає два напрямки роботи:

• розвиток мовленнєворухового апарату (артикуляційного, голосового, мовленнєвого дихання) і на цій основі формування правильної вимови звуків, слів, чіткої артикуляції;

• розвиток сприймання мовлення (слухової уваги, мовленнєвого слуху, основними компонентами якого є фонематичний, звуковисотний, ритмічний слух).

Звукові одиниці мови розрізняють за їх роллю у мовленні. Одні, поєднуючись, утворюють слова. Це лінійні (тобто розташовані в лінію, одна за одною) звукові одиниці: звук, склад, фраза. Тільки у певній лінійній послідовності поєднання звуків стає словом, набуває певного смислу.

Інші звукові одиниці, просодеми, - надлінійні. Це наголос, елементи інтонації (мелодика, сила голосу, темп мовлення, тембр). Вони характеризують лінійні одиниці і є обов'язковою ознакою усного мовлення. Просодичні одиниці беруть участь у модулюванні артикуляційних органів.

Основою формування вимовних навичок є поступовий перехід від грубих акустичних і артикуляційних формулювань до все більш тонких. Становлення ж інтонаційної системи є одним із аспектів розвитку звукової сторони мовлення. Оволодіння звуковою системою мови відбувається у процесі засвоєння слів і під їх впливом (О.М.Гвоздєв, М.Х.Швачкін).

4.

Формування звукової та звуко-складової сторони мовлення в онтогенезі.

У педагогічній та психологічній літературі процес оволодіння дитиною звуковою будовою мови достатньо повно описаний у роботах О.М.Гвоздева, В.І.Бєльтюкова, А.Д.Са-лахової, Д. Б. Ельконіна, М.Є.Хватцева, М.І.Жинкіна, І.А.Зимньої, Є.І.Радіної та інших. Логопед повинен володіти цими відомостями для розрізнення норми і патології у процесі засвоєння звуків мовлення, для побудови раціональної програми формування і корекції вимови дитини.

У засвоєнні звукової сторони мовлення розрізняють два взаємопов'язаних процеси: процес розвитку акустичного сприймання мовленнєвих звуків і процес удосконалення артикуляції.

Процес удосконалення артикуляції містить елементи тонкої диференційної діяльності і відбувається при безпосередній дії слухового аналізатора, який функціонує у тісній взаємодії з кінестетичним.

Функція слухового аналізатора формується у дитини значно раніше, ніж функція мовленнєворухового аналізатора.

Вже у перші місяці життя у дитини відмічають безумовно-рефлекторні реакції на сильні звукові подразнення. На початковому етапі, до року, сприймання слів і фраз є глобальним, оскільки дитина сприймає їх превалюючи за інтонацією, загальному ритмічному малюнку. З восьми місяців у дитини формується елементарне розуміння мовлення, основане на сприйманні, виділенні, запам'ятовуванні та наступному впізнаванні окремих ритміко-мелодійних структур, а з другого року життя починається перехід від дифузного до більш диференційованого сприймання звукової структури слів (С.М.Карпова, І.М.Колобова). Подальший розвиток іммросивного мовлення пов'язаний із розрізненням слів за їх фонемною будовою.

Існує низка теорій, які пояснюють природу і механізми процесу сприймання звуків і розуміння мовлення дитиною. Відповідно до теорії сприймання в ньому виділяють сенсорний, перцептивний і смисловий рівень.

На сенсорному рівні слуховий аналізатор здійснює аналіз сприйнятих мовних сигналів (слів), і відбувається розрізнення звуків мовлення за їх фізичними, акустичними ознаками і повторення цих звуків на імітаційному рівні (Л.А.Чистович, Л.В.Бондарко).

На перцептивному рівні, як підтвердили дослідження Є.Ф.Соботович, у процесі спілкування дитини з дорослим слуховий аналізатор здійснює узагальнення різноманітних варіантів звучання однієї й тієї ж фонеми. Результатом цієї діяльності є формування константності слухового сприймання, тобто сприймання ознак фонеми, що є незмінними для всіх варіантів її звучання, та розрізнення фонем за цими ознаками (фонематичне розрізнення).

В українській мові система протиставлення фонем за розпізнавальними ознаками будується на протиставленні голосних звуків за рядом і підйомом, лабіалізацією та нела-біалізацією, а приголосних - за місцем і способом творення, дзвінкістю - глухістю, твердістю - м'якістю.

На цій основі на смисловому рівні дитина за допомогою дорослого встановлює зв'язки між звуковими образами слів і відповідними явищами дійсності. Внаслідок цієї діяльності формується імпресивне мовлення дитини.

Зазначені механізми сприймання відпрацьовуються на обмеженому мовленнєвому матеріалі. Після їх формування (3-5 міс. - 1 рік) відбувається стрибок у розвитку імпресивного словника та імпресивного мовлення в цілому.

Таким чином, у процесі розвитку дитини відбувається поступова диференціація звуків мовлення, які спочатку сприймаються за загальним ритмічним контуром слова, а потім, за мірою розвитку мовленнєворухового та мовленнєво-слухового аналізатору, диференціюються за їх індивідуальними диференціональними ознаками, тобто здійснюється перехід від грубих акустичних і артикуляційних диференційовок до все більш тонких.

Одиницями усного мовлення, які дитини повинна навчитися відтворювати, є фонема, склад, фонетичне слово, мовленнєвий такт (частина фрази, що виділяється ритміко-інтонаційними засобами) і фонетична фраза (завершене за смислом висловлювання, об'єднане особливою інтонацією).

Перші звуки, які видаються дитиною під час крику, являють собою безумовно-рефлекторні реакції на зовнішні і внутрішні подразники, що діють на неї. У кінці другого місяця життя у дитини з'являється гукання, яке потім змінюється лепетом, відмічається повторення однорідних звукосполучень. Ця стадія найбільш важлива для підготовки мовленнєвого апарату до оволодіння вимовними уміннями і навичками у подальшому. В цей період лепет дитини розвивається незалежно від фонетичної структури мови оточення и містить різноманітні типи голосних і приголосних звуків.

У 7-8 місяців дитина починає наслідувати елементи мовлення оточення. Дитина частіше починає використовувати звуки, які є близькими до тих, що вона чує у мовленні оточення. У цьому процесі велика роль відводиться слуховому аналізатору.

В основі розвитку функції мовленнєворухового аналізатора лежить ступінь артикуляційної контрастності звуків, складність їх вимови і близькість артикуляції до рухових безумовно-рефлекторних реакцій. Акустичні властивості і ступінь використання звуків не визначає послідовності їх засвоєння дітьми. У деяких випадках акустична близькість звуків здійснює гальмівний вплив на формування правильної артикуляції, що виявляється у наявності у мовленні звуків-субститутів (замінників). Алгоритм програми включає перехід від простих артикуляцій до все більш складних, що обумовлено поступовістю розвитку мовленнєворухового аналізатора.

Принципи, за якими відбувається розвиток звукової системи мовлення, були виділені В.І.Бєльтюковим. На його думку, чотири основні елементи звукового складу (нейтральні голосні, губні, передньоязикові, задньоязикові артикуляції), які складають базисну структуру, діти отримують генетично. Інші фонетичні елементи виникають під впливом зразків мовлення оточуючих людей. Розвиток звукових вокалізацій відбувається у вертикальному та горизонтальному напрямках у кожному з чотирьох елементів. На вертикальному шляху звуки з'являються на базі дозрівання артикуляторних можливостей дитини. Горизонтальний шлях розвитку засновується на зовнішніх акустичних впливах, протиставлень звучань, утворенні диференціровок. Формується «фонемне дерево» з чотирма гілками, що і складає систему фонемної будови мови дитини.

Основний шлях розвитку фонетичної сторони мовлення дитина проходить у переддошкільному віці. До 3-4 років дитина оволодіває усією системою звуків мови, можливо з деякими винятками. Найскладнішими для засвоєння є свистячі, шиплячі і сонорні звуки. До цього часу у дитини завершується і період формування фонетичних диференціровок.

Дослідження вчених (В.І.Бєльтюков, О.М.Гвоздев, А.Д.Салахова) показують, що є індивідуальні розрізнення у строках появи одних і тих самих звуків у різних дітей. Так, наприклад, у хлопчиків звуки мовлення з'являються в цілому пізніше, ніж у дівчаток. Є розрізнення і в кожній групі окремо, що об'єднують як дівчаток, так і хлопчиків. Також необхідно зазначити, що послідовність появи стосовно окремих звуків і навіть окремих їх груп неоднакова. Наприклад, вібранти засвоюються у середньому майже на півроку пізніше, ніж шиплячі. Але мінімальні строки вібрантів суттєво менші, ніж мінімальні строки засвоєння шиплячих. Це говорить про те, що ця дитина, на відміну від інших дітей, може засвоїти вібранти раніше шиплячих звуків¹.

Однак, існує послідовність, яка підкоряється загальним правилам і в нормі не має виключень. В.І.Бєльтюковим відпрацьована схема у вигляді «дерев», стосовно кожного з яких послідовний перехід від одних звуків до інших для всіх дітей однаковий. Так, наприклад, свистячі звуки засвоюються у вимові лише після появи язично-зубних зімкнених. На основі свистячих засвоюються шиплячі приголосні. Тверді язично-зубні зімкнені і щілинні у всіх дітей з'являються пізніше відповідних м'яких тощо¹.

Як відмічають О.М.Гвоздев, М.І.Жинкін, засвоєння фонетичної сторони мовлення відбувається під час засвоєння і під впливом семантики. На їх думку, тільки завдяки семантиці звукові елементи слів стають предметом засвоєння. На початковому етапі формування мовлення семантичне навантаження несуть в основному ритм та інтонація, а у подальшому - звуковий малюнок слова.

Оволодіння фонетичною структурою слова передбачає оволодіння кількістю і послідовністю звуків і складів у слові, а також ритмом, наголосом, інтонацією. Відразу оволодіти повною складовою структурою слова дитина не може, тому перші слова вона вимовляє у вигляді наголошених складів.

О.М.Гвоздев відмічав такі особливості оволодіння складовою структурою слова дитиною раннього віку:

• спочатку засвоюються слова, які складаються з одного складу (дай, на) і з двох однаково наголошених складів, які повторюються (бо-бо, ам-ам);

• під час вимови двохскладових слів, як правило, залишається тільки наголошений склад;

• у трискладових і більше словах зберігаються наголошений і кінцевий склади;

• пропускаються склади переднаголошені та після наголошених складів;

• під час передання злиття приголосних відбувається пропуск одного чи двох інших приголосних, при цьому велике значення мають артикуляційно-акустичні характеристики звуків. Але до трьох років дитина з нормальним мовленнєвим розвитком оволодіває структурою чотирьохскладових слів.

Для формування фонетичної сторони дитячого мовлення Характерним є те, що дитина спочатку оволодіває відтворенням загальної звуко-складової структури слова і тільки потім точною вимовою звуків, які його складають. Уточнення вимови звуків у словах, уточнення та перебудова стереотипів, які склались, відбувається у процесі спілкування дитини з дорослим, від якого вона постійно отримує позитивний або негативний зворотний зв'язок.

Під час оволодіння звуковою стороною мовлення існують певні фактори, пов'язані з фонологічною системою носіїв конкретної мови, які визначають характер ідентифікації мовленнєвих одиниць. Такі фактори, як довжина слова, його ритмічна структура, граматична категорія, наголошеність та інші, здійснюють вплив на розбірливість слів під час сприймання, а потім і під час відтворення.