6. «Сад божественных песней» Сковороди: загальна характеристика збірки

Збірка «Сад божественних пісень» – справа майже всього творчого життя Сковороди. Найраніша поезія з-поміж тих, що перегодом увійшли до «Саду...» (пісня 26-а «Поспішай, гостю, поспішай»), датована 1753 роком, а остання – 29-а «Човник мій хитає вихром бурі» – створена аж у 1785 році. Автограф «Саду божественних пісень» не зберігся. Щоправда, автографи окремих поезій збірки подибуємо в листах Сковороди, писаних наприкінці 1750-х та впродовж 1760-х років. На сьогодні відомо чотири списки «Саду...», найповніший з-поміж яких міститься в другому томі рукописного корпусу творів Сковороди, зібраного Михайлом Ковалинським (зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України). Основу цієї збірки складає набожна лірика, зокрема вірші на Різдво («Янголи знижайтеся, до землі зближайтеся», «Тайна дивна і преславна») та на Великдень («Хто ж відбере мою любов до Тебе», «Обійняли мене кругом рани смертоносні»). Пісня «Слухай, небо, слухай, земле, та вжахнітеся» вчинена на Водохрещу, а «Всяка голова свій розум має» – на пошану Святого Духа. Поруч із цими духовними піснями перебуває роздум про людські „різнопуття” «Всякому городу нрав і права», просякнутий райським спокоєм буколічний образок «Ой ти, пташко жовтобоко», вільний переклад шістнадцятої оди другої книги од „римського проро­кА” Горація – «О покою наш небесний! Де ж ти зник з-перед очей?» тощо. Поезії «Саду божественних пісень» пройняті ревним релігійним почуттям і „прозябають” із богодухновенного тексту Біблії. А ще – сковородинські пісні здавна було заведено тлумачити як „поетичну автобіографію” автора, зокрема як відлуння його напружених духовних змагань із „богопротивною трійцею”: світом, плоттю й дияволом [Л.У. – С. 266-267].

7. 30-а пісня «Саду...» («Осєнь нам проходит, а весна прошла»)

30-а пісня «Саду божественних пісень» («Осінь нам проходить, а весна пройшла») має за епіграф старовинну грецьку епіграму невідомого автора з «Палатинської антології» (XI, 51). Цю епіграму Сковорода переклав по-латинському й вивчив напам'ять, коли перебував у Троїцее-Сергіевій лаврі. Вона присвячена темі швидкоплинності життя („Наслаждайся дней твоих, все бо вмалє старєет: / В одно лєто из козленка стал косматым цап”). Сковорода розгортає цей мотив в скзистенційній стратегії й говорить про те, що робить дочасне життя солодким: про сподівання на Бога, про безпристрасність, зрозумілу найперше як відсутність страху смерті. Ось тут і зринає образ Христа-Епікура, інспірований, либонь, відповідним пасусом «Соllоquiа fаmіlіагіа» Еразма Роттердамського (примірник цієї книги був у бібліотеці Харківського колегіуму, і наш поет мав би її читати, з огляду на те, що він шанував Роттердамця як взірцевого латиномовного письменника). За допомогою цього образу Сковорода допасовує до Божого Об'явлення Епікурову сентенцію: «Спасибі Богу, що потрібне зробив легким, а важке – непотрібним» [Л.У. – С. 266-267].

8. Поезія Сковороди «Dе lіbегtаtе»

Час написання цієї поезії невідомий. Очевидно, «Dе libertate» є уривком якогось більшого твору. Сковорода розробляє тут мотив „золотої вольності" (аuгеа lіЬегtаs), який набув популярності в нашій бароковій літературі ще в 1620-х роках («Вірші на жалісний потреб славного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича, «Юстифікації невинності» Мелетія Смотрицького тощо). Уславлюючи борню України за свободу, Сковорода змальовує гетьмана Богдана Хмельницького як „батька вольності”, Божого обранця, що, неначе той старозаповітний Мойсей, оружно виводить свій народ із чужинецької неволі [Л.У. – С. 249-250].