11. Візії Сковороди: «Сон»

Сковорода був письменником-візіонером, тож деякі його твори є не чим іншим, як віддзеркаленням фантазмів сну. Скажімо, наприкінці діалогу «Боротьба архистратига Михайла із cатаною» філософ зазначає: „Це видіння я, старець Даниїл Варсава, бачив насправді”. Однією з найбільш знаних візій Сковороди є «Сон». Опівночі 24 листопада (за старим стилем) 1758 року в селі Каврай нашому філософові наснився „дивний сон”, неначебто якась невидима сила показала йому триб життя вельмож, священиків, простолюду, і ці огидні образки змусили його відцуратися світової марноти. Коментатори висловлювали різні міркування щодо єства сковородинського «Сну»: одні наполягали на тому, що це є алегорія із суспільно-викривальним вістрям (Павло Попов); другі воліли бачити тут „ірраціональні... образи сонного видіння” (Володимир Шаян), що нагадують фантасмагорії Єроніма Босха; треті казали, що «Сон» оприявнює найперше інверсивні риси сковородинського лібідо (Іван Мірчук)... Так чи так, „цей сон закарбував переміну в житті Сковороди та його духовне зречення світу” (Елізабет фон Ердманн), вихід філософа за границю „всіх узвичаєних умовин існування” (Володимир Ерн), отже ж, екзистенційне порубіжжя, коли сковородинська постава щодо світу набувала виразних аскетичних прикмет [Л.У. – С. 223-225].

12. Діалоги Сковороди: загальний огляд

Основну частину корпусу творів Сковороди становлять діалоги. Філософ писав їх понад два десятиліття: від «Нарциса» (1769-1771) до «Потопу зміїного» (початок 1790-х років). Більшість із цих творів за своєю жанровою природою належить до так званих „сократівських діалогів". У пишних барокових формах вони віддзеркалюють справжні розмови філософа зі своїми друзями. Сам Сковорода виступає в них під іменами Григорія чи Друга. Філософсько-богословські міркування розгортаються тут на доволі яскравому побутовому, подієвому та психологічному тлі, помережані „інтермедійними" сценками; письменник рясно вживає різноманітні образи, взяті, зокрема, з Біблії, грецької мітології, емблематики тощо. Крім „сократівських діалогів’, Сковорода писав також діалоги-солілоквії («Боротьба архистратига Михайла із сатаною», «Суперечка біса з Варсавою») та діалоги-притчі («Вдячний Еродій», «Убогий Жайворонок») [Л.У. – С. 225-229].

13. Притчі Сковороди

Притчі Сковороди «Вдячний Еродій» та «Убогий Жайворонок» (обидві написані 1787 року) є близькими „родичками" його байок. Власне кажучи, це ті самі байкові фабули, тільки що куди більші за обсягом – своєрідне поєднання байки та філософського діалогу. Сковорода написав їх уже під кінець життя й присвятив передовсім проблемі виховання. Так, у притчі «Вдячний Еродій» розмову про виховання ведуть двоє: мавпа на ім’я Пішек та молодий лелека Еродій (обидва ці образи взяті з емблематики, де символізували погане та гарне виховання). Мавпа вихваляє модне виховання, тим часом Єродій обстоює виховання природне. „Коли хто прагне чомусь навчитися, має для того народитися..., – стверджує він. – Якщо ж хтось посміє без Бога навчати або навчатися, нехай пам'ятає приказку: "Вовка в плуг, а він у луг"". Окрім того, додає вже сам Сковорода, добре вихована людина „вмить облишить огидну й божевільну гонитву за світовою марнотою..., адже безодню нашого серця не може вдовольнити ніщо, окрім неї самої. Тільки тоді тут сяятиме вічна весна радощів”. Про добре виховання та про „божевільну гонитву за світовою марнотою" йдеться також у притчі «Убогий Жайворонок». Утім, Сковорода говорить тут не так про окрему людину, як про всю українську людність. Філософ ладен бачити в Україні останній відблиск „золотого віку", коли люди шанували Правду з власної волі, а не з при­мусу. Недаром персонажі цієї притчі розмовляють про те, як стародавня богиня справедливості Астрая, що правила цілим світом за „золотого віку”, відколи людьми опанували всілякі згубні пристрасті, знайшла собі прихисток в Україні. Загалом беручи, притча «Убогий Жайворонок» – це алегорія про „сродність” українців до добра та про їхню „несродність” до зла. І мудрий жайворонок Сабаш, і нерозважливий тетервак Фрідрік, і дятел Немес „сродні” поміж собою, бо всі вони, на відміну від кажанів чи яструбів, зроду добрі [Л.У. – С. 267-270].