Базалук Олег Олександрович доктор філософських наук, профессор Переяслав-Хмельницкого державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Григорию Вербе посвящается…

(очерк-воспоминание)

Он не вышел ни званьем, ни ростом.

Не за славу, не за плату –

На свой, необычный манер

Он по жизни шагал над помостом -

По канату, по канату,

Натянутому, как нерв.

(Вл. Высоцкий)

Я довольно часто встречал его в стенах Переяслав-Хмельницкого государственного педагогического университета имени Григория Сковороды. Несмотря на свой возраст (ему было уже за 65 лет), он активно и целеустремленно передвигался университетскими коридорами, обращая на себя внимание, прежде всего, интеллигентностью и воспитанностью. Мы работали на разных кафедрах, поэтому долгое время наши встречи заканчивались только традиционными приветствиями и мало значимыми разговорами.

Совершенно в ином, действительно близком для меня образе, Григорий Митрофанович раскрылся на конференции по творчеству Григория Сковороды, которая проходила в стенах нашего университета. Я впервые увидел другого Вербу – Вербу борца, Вербу Ученого с большой буквы. Это было словно прозрение. Разница в возрасте между нами составляла ровно тридцать лет, но с учетом своей активной творческой деятельности я уже довольно полно знал научный мир и отношения, которые в нем складывались. Участвуя в бесчисленном множестве конференций, у меня на тот момент уже сложились определенные стереотипы взглядов на ход подобных научных мероприятий, поэтому от участия в конференции я не ожидал чего-то грандиозного и важного для себя, планируя только расширить кругозор своего восприятия творчества Григория Сковороды. И до выступления Григория Вербы все мои прогнозы с точностью сбывались.

Но выступление Григория Вербы изменило все – он поднял планку докладов до такого высокого уровня, что после него, уже никто из докладчиков не смог завладеть вниманием зала, все находились под впечатлением от выступления Вербы. Прихрамывая, ссутулившись, Григорий Верба вышел к микрофону и по залу разнесся голос, который пробудил даже студентов, случайно попавших на это научное мероприятие. Зал замер, тишина установилась полная, говорят такое состояние взволнованного соучастия, полной концентрации на внимании, испытывали люди, когда начинал петь Владимир Высоцкий. Огромные концертные залы внимали каждому слову Высоцкого, каждой интонации его звуков, входили в созданный им образ и на одном дыхании вместе с главными героями проживали песню.

Таково было и выступление Григория Вербы. Он словно волшебник околдовал зал, магией слов и их содержанием объединил всех присутствующих в единое целое и стал во главе, как дирижер, управляя созданным оркестром. Он не рассказывал, он доносил до зала свою боль о непрофессиональном отношении к текстам Григория Сковороды. Он создал перед аудиторией образ великого украинского мыслителя и стал показывать, как любители в высоких профессорских званиях и с докторскими научными степенями, этот образ опорочивали, снижали значимость и масштаб мыслей Сковороды, искажая целые фразы украинского мыслителя. Он ратовал за профессионализм в науке, за академизм, когда каждый ученый борется за чистоту знания, которое он выносит в массы. Верба фактами в пух и прах разносил любительский подход к творчеству Сковороды. С надрывом в голосе, с нескрываемой болью в душе, выплескивая в зал свое негодование и возмущение, он показывал, в каком искаженном свете можно представить те или иные мысли Сковороды, если не вчитываться в его тексты и не вживаться в образы, которые он создавал. Сковороду нужно внимать сердцем; Сковороду нужно не читать, а петь, каждой фиброй утонченной души; со Сковородой нужно проживать его мысли, отслеживая их с момента рождения до момента донесения до людей, и Верба своим выступлением показал возможность подобного подхода.

Во время доклада Верба совершенно преобразился – выпрямился, недуги и преследующие текущие проблемы остались позади, и перед аудиторией предстал древнеримский оратор, Борец, Лидер, Учитель, который не говорил – пел свое знание. Его Слово лавиной накрыло зал, придавило, разбудило, обострило возможность внимать. Он то кричал, то переходил на шепот, то уходил в себя, то обращался к залу. И зал внимал мыслям Вербы, зал впитывал в себя Слово Вербы, заполняя свои нервные клетки информацией и энергетикой. Он смог сделать так, что каждый из нас, сидящих, сопереживал его боли, наполнялся его эмоциями, озадачивался его мыслями. Я сам как завороженный следовал за ходом мыслей Григория Вербы, открывая для себя все новые и новые аспекты творчества Сковороды. Студенты, сидевшие вокруг меня, забыв друг о друге и о пустых, малосодержательных разговорах, окунулись в глубины знания, которые раскрыло перед ними выступление Вербы. Его доклад действительно превратился в гимн Сковороде, гимн профессионала, который не просто создал образ великого украинского мыслителя, а сжился с ним, прошел все этапы его творчества. Верба жил Сковородой, Верба писал вместе со Сковородой, отслеживая истоки рождающихся мыслей философа, и Верба доносил до нас Сковороду в таком живом и притягательном образе, что если абстрагироваться, включить фантазию, то перед аудиторией выступал сам Сковорода в образе ученого Вербы.

И это поражало, это вызывало такой всплеск эмоций, пробуждало такие оттенки души, что когда Верба замолчал, подошел к концу своей песни-доклада, зал не верил, зал еще ждал, боясь ошибиться, пошевельнуться, развеять свой сон. Но, поклонившись, Верба пошел к своему месту, и все поняли, что это конец, что действительно нужно возвращаться в свой мир – и только бурными аплодисментами, мы могли воздать Григорию Митрофановичу Вербе за тот образ Сковороды, который только он смог донести со сцены актового зала. Аплодисменты сопровождали Вербу к своему месту, аплодисменты еще долго звучали, даже когда он сел. Так зрители воздают Великому таланту артиста. Так аудитория Переяслав-Хмельницого педагогического университета воздавала Великому ученому, профессионалу.

Мало быть усидчивым исследователем, нужно самому быть поэтом, чтобы понять душу другого поэта. Чтобы понять великого мыслителя Григория Сковороду, мало вчитываться в его творения, нужно самому быть глубоким мыслителем, чтобы увидеть глубины, в которых зарождалась философия Сковороды. Без видения этих глубин, без знания собственных мук акта творения, никогда нельзя разобраться в рождении великого и значимого, и тем более нельзя трактовать мысли другого, потому что именно созвучие душ гарантирует точную передачу внутренней тональности мысли, правильное донесение оттенков души поэта.

Григорий Верба был Великим мыслителем хотя бы по той причине, что смог соприкоснуться душой с великими мыслями Григория Сковороды, уловить их гармонию и мелодию, а потом, немного интерпретировав, переведя на современный, более доступный лад, донести до людей. И эта доносимая глубина веков так поражала, до такой степени вдохновляла, что рядом с образом Сковороды в памяти оставался и образ комментатора – Григория Вербы.

На мой взгляд, подобного совершенства в понимании творчества Григория Сковороды Григорий Верба достиг по целому ряду причин. Во-первых, благодаря своему жизненному опыту. Как оказалось, вся жизнь Григория Вербы была связана с педагогической деятельностью – общий стаж педагогической работы у Григория Митрофановича составляет 50 лет! Кроме этого, близкие люди, которые окружали Григория Митрофановича всю его жизнь, тоже были непосредственно связаны с педагогической деятельностью. Так, супруга Григория Митрофановича Нина Васильевна сорок лет обучала и воспитывала детей-сирот в школе-интернате. Отец Нины Васильевны, всю жизнь проработал учителем в школе. Возможно, поэтому Григорий Верба не только большую часть своей жизни посвятил обучению и воспитанию новых поколений, но и передал свой талант и любовь к педагогической деятельности своим дочерям, которые как и родители связали свою жизнь с воспитанием детей: старшая дочь Татьяна, в настоящее время работает в одделе образования г. Переяслава-Хмельницкого, а младшая, Оксана - воспитатель-методист детского сада. По отзывам коллег и учеников обе дочери переняли педагогический талант отца и с любовью и профессионализмом продолжают совершенствовать души подрастающих поколений.

Во-вторых, Григорий Митрофанович, как говорят о нем люди близко знающие его, сам был музыкантом от Бога. Он профессионально играл на скрипке, и музыка была неотделима как от его жизни, так и от его педагогического творчества. С музыкой в сердце и жизни Григорий Верба творил и будучи учителем украинского языка и музыки в Бериславском педагогическом училище Херсонской области (1962-1964), и в период преподавания в Переяслав-Хмельницком педагогическом училище, в котором он проработал двадцать один год сначала преподавателем русского языка, литературы и музыки, потом заведующим школьным отделом, а последние годы работы в училище - заместителем директора по учебно-воспитательной работе (1964-1985). Не расставался с музыкой Григорий Митрофанович и в период руководства Переяслав-Хмельницкой средней школой № 4 (1985-1989).

Но, безусловно, особой вехой в его музыкальной и педагогической карьере, стало преподавание спецкурса по творчеству Григория Сковороды в Переяслав-Хмельницком государственном педагогическом университете имени Григория Сковороды. С 1989 года до самой смерти (2009 г.) Григорий Митрофанович Верба обучал будущих преподавателей, педагогов слышать Сковороду и петь Сковороду. Именно в университете было создано известное не только в Переяславе, но и за его пределами трио: Григорий Верба, Николай Сидоренко и Николай Колос, которое возродило музыку и слова Григория Сковороды и вернуло в сердца людей.

Наконец, в-третьих, Григорий Верба не только профессионально играл на скрипке, он и прекрасно пел. Долгое время он был участником хора, который исполнял не только украинские народные песни, но и песни Григория Сковороды, Тараса Шевченко и других украинских поэтов, причем как в классической интерпретации, так и в современной.

Эти три основные причины, на мой взгляд, и легли в основу глубокого и всестороннего понимания Григорием Митрофановичем Вербой творчества Григория Сковороды.

По окончании конференции Григория Вербу окружил рой студентов, через который не возможно было к нему пробраться и выразить свое восхищение докладом. Григорий Верба, так и вышел из зала в окружении юношей и девушек, которые через несколько лет выйдут в самостоятельную жизнь и начнут по образу своего учителя-Вербы не наполнять учеников знаниями как некий абстрактный сосуд, а зажигать их души, воспламенять сердца и направлять внутреннюю активность каждого на совершенство образа жизни Украины и цивилизации. Григорий Сковорода никогда не мыслил узкими масштабами отдельного государства, он мыслил масштабами человечества, цивилизации Земли. Этому учил студентов и Григорий Верба.

В дальнейшем, когда мы вновь и вновь встречались с Григорием Митрофановичем Вербой в стенах университета, я всегда первым выказывал свое уважение перед этим Великим Учителем, Борцом, человеком, который отдал свои последние силы, для того чтобы вернуть народу истинный образ Григория Сковороды. И теперь всегда, слушая Сковороду или слыша о Сковороде, я вспоминаю скромного, интеллигентного ученого, Учителя – Григория Митрофановича Вербу. Низкий Вам поклон, Григорий Митрофанович, за сделанное Вами в жизни. Пусть земля Вам будет пухом и мир Вашему праху. Память о Вас навсегда останется в наших сердцах.

Аминь.

Ганна Леонідівна Токмань,

доктор філ. наук, професор

Потапенко Олександр Іванович

кандидат філологічних наук, професор Переяслав-Хмельницкого державного педагогічного університету

імені Григорія Сковороди

Куйбіда Віктор Віталійович

кандидат біологічних наук доцент Переяслав-Хмельницкого державного педагогічного університету

імені Григорія Сковороди

Борисова Олена Олександрівна,

кандидат педагогічних наук доцент Переяслав-Хмельницкого державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди

Фесенко Петро Олександрович

Почесний громадянин міста Переяслав-Хмельницький,

перший мер міста (1975-1980)

Григорій Романович Сокур Заслужений юрист України. Місцевий голова 1998-2005 р.р.

Чернов Борис Олексійович кандидат географічних наук, Заслужений працівник освітиУкраїни,

відміник освіти України

Колос Микола Григорович, заслужений працівник культури України

Мене ж зблизила з Григорієм Митрофановичем любов до пісні. Я навіть попросив його бути весільним старостою на моєму весіллі. Григорій Митрофанович проявив неабиякі організаторські здібності й уміння піснею згурту­вати колектив.

Часу на відпочинок у нього, як правило, не вистачало. Сім'я, діти, допомо­га матері і батькам дружини... Григорій Митрофанович нікого не обділяв увагою.

І все ж запам'яталася мені одна ніч, проведена з Григорієм Митрофано­вичем на Дніпрі, на Козинських горбах. Ніч була місячна, тиха. Риба нерести­лася, цвіла акація. А ми пішли лісовою стежиною вздовж Дніпра. Григорій Митрофанович почав розповідати мені про те, що в цих місцях, затоплених водою Канівського водосховища, були колись села В'юнище, Козинці, а на протилежному боці - Трахтемирів, де в 1845-му році перебував Тарас Шевченко. Свої враження від перебування на цій райській землі, а також враження від пісні «Та нема в світі гірш нікому», почутої над дніпровським лугом, поет піз­ніше опише у листі до А. Козачковського. Закінчивши розповідь, Григорій Митрофанович почав співати пісню «Ми підем де трави похилі». Я підклю­чився до співу. Пісня в два голоси лунала в ту зоряну ніч над лісовою тишею і дніпровським плесом. Ця пісня стала ніби дороговказом нашого життя. Ми завжди співали її в колі друзів, шанувальників української пісні. Запам'ятали­ся і слова, сказані Григорієм Митрофановичем : «Поки живе українська піс­ня, доти житиме і український народ. А наша пісня житиме вічно».

Після переводу педучилища до м. Біла Церква Григорій Митрофанович упродовж чотирьох років працював директором СШ №4. Незважаючи на ве­лику зайнятість, він організував хор вчителів, ансамбль «Троїсті музики» пра­цівників школи і навіть дитячий ансамбль «Троїсті музики».

Із 1989-го року Г.М. Верба працює в Переяслав-Хмельницькому педаго­гічному університеті імені Григорія Сковороду (на той час - інститут). Із пер­шого ж року роботи він став учасником аматорського камерного хору викла­дачів та студентів, яким і до цього часу керує О.О. Борисова (до речі, в педу­чилищі Григорій Митрофанович разом із Оленою Олександрівною керували учнівським хором).

Г.М. Верба працював викладачем російської мови, а в 1998-му році у зв'язку з відкриттям спеціальності «музика» він перейшов працювати на ка­федру хорового диригування, яку я на той час очолював. Григорій Митрофа­нович за власною ініціативою створив ще й чоловічий студентський хор при факультеті біології та трудового навчання.

Працюючи в університеті, який носить ім'я Григорія Сковороди, Григорій Митрофанович проявив себе і як науковець. Основним напрямком його наукової роботи стало дослідження творчої спадщини великого християнського філософа. Саме тут особливо яскраво виявилися основні риси його характеру - цілеспрямованість і самовідданість у роботі. Серед учених-сковородинознавців йому немає рівних. Його праця «Ключ до християнської філософії Григорія Сковоороди» оцінена вченими як справжній подвиг у сковородинознавстві.

Григорія Митрофановича ніколи не вабили високі посади, він не прагнув слави. Він пишається лише єдиним званням - званням Учитель. У нього є чому повчитися: це і любов до ближнього, і знання своєї справи, це порядність і доброта, без якої не можна бути вчителем.

Пишається він і калиною, посадженою двадцять років тому біля крини­ці на садовій ділянці недалеко від Дніпра. Саджанець калини Григорій Митрофанович привіз із материнського двору, що в селі Шевченковому на Згурівщині. Добре прижилася вона на переяславській землі, як і її господар. Жартуючи, Григорій Митрофанович нерідко промовляє: «Без верби й калини немає України». Я ж, дружньо потискаючи руку товариша, відповідаю: «Хай завжди мене верба та й додому поверта ».

Підборський Юрій Григорович

кандидат педагогічних наук, доцент Переяслав-Хмельницкого державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди

Дмитро Шупта Член національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, заслужений діяч культури України, лауреат Міждународної премії ім. Григорія Савича Сковороди

Ковальська Анелія Віталіївна,

директор Будинку вчителя міста Переяслава-Хмельницького

Іванова Любов Семенівна,

методист виробничого відділу Переяслав-Хмельницкого

державного педагогічного університету

імені Григорія Сковороди

Нікітіна Валентина Василівна, завідуюча меморіального музею Г.С. Сковороди НІЄЗ «Переяслав»

… Григорія Митрофановича я знала ще по навчанню в Переяслав-Хмельницькому педагогічному училищі. Для нас, студентів, він був одним з улюблених вчителів, до якого можна було звернутися з будь-яким питанням і отримати кваліфіковану відповідь чи добру пораду. Пізніше доля нас звела як сусідів. Я жила в одному будинку і навіть в одному під’їзді з сім’єю його доньки Тетяни. Тому часто доводилося спостерігати, як він з любов’ю відносився до своєї родини, був люблячим батьком, дбайливим дідусем для внука і навіть для правнука.

Та ближче нас з’єднав з Григорієм Митрофановичем Григорій Сковорода, коли я перейшла працювати завідуючою відділом в меморіальний музей Г.С. Сковороди, а Григорій Митрофанович розпочав роботу над своєю фундаментальною працею «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди». Ось тоді йому одному з перших науковців знадобилась та велика збірка церковних стародруків, яка знаходиться в музеї. Він один з перших оцінив нашу титанічну збирацьку роботу. А я, мабуть, вперше з гордістю відчула, що наша праця по збиранню стародруків знадобилася справжньому науковцю, і що в майбутньому нас теж згадають з вдячністю. З ранку до вечора просиджував Григорій Митрофанович в музеї, вивчаючи, як, мабуть, і Сковорода ці старинні фоліанти. Годинами міг розповідати про свої дослідження. І коли в цей час мені доводилось проводити екскурсію, я завжди просила Григорія Митрофановича розповісти, особливо школярам, про Сковороду. Його розповіді були настільки цікаві, дохідливі, що діти з захопленням слухали і, мабуть, відкривали собі нового Сковороду як християнського філософа.

З будь-яким незрозумілим чи спірним питанням я завжди зверталася до Григорія Митрофановича, знаючи, що отримаю ґрунтовну, наукову відповідь. Свої дослідження, свої наукові статті перш ніж подати до друку, я завжди віддавала на рецензію Григорія Митрофановичу. Для мене він був найбільшим авторитетом. Остання наша спільна праця з Григорієм Митрофановичем написання розділу «Життя та діяльність Г. Сковороди в Переяславі» до книги-монографії «Вічно сучасний: життя, наукова, педагогічна та літературна творчість Григорія Сковороди». В цей час Григорій Митрофанович був уже тяжко хворим. Приходячи до нього по роботі, помічала, що йому тяжко довго сидіти, говорити. Але ніколи не чула відмов, скарг. Навпаки, він радів кожному моєму приходу, читав написане, робив виправлення, давав поради. Останні правки він робив уже лежачи. Ця стаття була дійсно його лебединою піснею. На жаль надрукованою він її так і не побачив.

І навіть після його смерті в думках часто звертаюсь до нього за порадою. А погляд мимоволі падає на той стіл в музеї, де він любив сидіти і працювати з книгами. Та на жаль його там уже не побачу. Але в пам’яті усіх працівників музею Г.С. Сковороди Григорій Митрофанович залишився добрим, мудрим, скромним, дійсно, Людиною з великої літери.

Вадим Олегович Воздвиженський, викладач Шарошпатського реформаторського колегіуму (Угорщина), аспірант Дебреценського державного університету ім.. Лайоша Кошшута

Андрій Олександрович Будугай теософ-лінгвоезотерик

...Наше знайомство відбулося в останні роки земного життя Григорія Митрофановича, під час підготовки ним до друку фундаментальної книги

« Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди». Це було на початку 2004 року в 306-й аудиторії нашого ДПУ, яка слугувала комп’ютерним класом. У вільний від навчального процесу час там могли працювати спіробітники університету. Так трапилося, що одного разу ми з Григорієм Вербою працювали за сусідніми комп’ютерами і я спочатку звернув увагу на те, що за сусідньою машиною сидить досить літній чоловік. Це впало в око, адже мало хто з людей того покоління робить спроби опанувати це чудо техніки кінця 20 століття. А коли ця людина кілька разів звернулася до мене із запитанням стосовно роботи з набору тексту, то я був здивованим ще раз. Мене вразили ті думки, які він висловив під час розмови: за своєю глибиною, цілістю й мудрістю вони дуже відрізнялися від того, що можна почути від переважної більшості філологів, філософів та священників. Я це міг одразу зрозуміти, бо й сам уже не один рік займався лінгвоезотеризмом, пошуком Істини через духовний сенс слова. Тому мені було дивним не стільки те, що співрозмовник, ідучи за Григорієм Сковородою, поєднав слово і філософію, а те, що він, не маючи езотеричної бази, доходив до таких глибин розуміння життя і Всесвіту, які більше притаманні теософам, ніж просто освіченій людині. При цьому зауважу, що про глибини мудрості й віри в Бога вела мову людина, свідомість якої була «дбайливо» пропущена радянською системою через ножі матеріалізму й доктрину підмін духовних цінностей.

Згодом, працюючи в редакції університетської газети «Педагогічні обрії», я і мій колега Сергій Литвиненко по можливості допомагали Григорію Митрофановичу в його роботі над книгами, підготували кілька матеріалів його та про нього, щоб ознайомити з ними читачів газети. Ця робота нас значно зблизила й показала ще й красу душі цього подвижника освіти. Ми побачили, що з ним легко співпрацювати, він має не тільки жвавий розум, який нічим не поступається докторам наук та академікам, і не тільки ерудицію. Григорія Вербу відрізняло ще й відкрите серце, повага до інших, незважаючи на їхні соціальний статус і регалії, живий інтерес до всього, чим живе людство, що вібувається в ДПУ, місті, країні та за її межами.

Відрізняла його й просто таки титанічна працездатність. Коли він показав своєрідні альбоми-саморобки, в які він заносив усе, що стосувалося його майбутньої книги з філософії Григорія Сковороди, то вразив обсяг цих «нотаток»: тисячі сторінок, лише механічний запис яких вимагав сотні й сотні годин праці. Але ж Григорій Митрофанович не просто писав, а розробляв нове, мав справу з тонкими й високоінтелектуальними речами. А ще треба додати й безліч ретельно опрацьованих ним книг і статей, і доглядання за важко хворими його мамою дружиною!..

При більш близькому спілкуванні ми також дізналися, що він був сім’янином, так би мовити, з великої літери, вірним другом, завжди готовим прийти на допомогу, здатним розділити горе та радість. Був він і справжнім наставником, до якого тягнулися десятки людей - його колег та учнів, - які з ним мали справу в різних місцях його роботи. Він не тільки щедро ділився усім що мав – як матеріальним, так і духовними скарбами, - але й приділяв увагу особистому життю співрозмовника, його внутрішньому стану, давав слушні поради і взагалі прагнув своїми діями покращити життя як окремих людей, так і суспільства в цілому, реагував на те , що в ньому відбувається. І це йшло щиро із самих глибин його душі, було природним для нього, показувало, що Григорій Митрофанович є не формально християнином

( який не має ніяких заслуг перед Духовним світом), а Божою людиною по суті, яка всіма силами прагне наблизити Царство Боже. І від цього прагнення його не змогла відвернути навіть важка хвороба, яка в останні дев’ять місяців його земного життя міцно прикувала до ліжка. Незважаючи на сильні болі він продовжував жити, приймав у себе людей. Цікавився їхніми проблемами й дуже мало казав про свій надзвичайно важкий стан. Було таке враження, що він хворий не на рак, а на грип чи щось подібне, що тимчасово поклало його на ліжко, а ми приходили не стільки, щоб підтримати дуже хвору літню людину, а для того, щоб самому одержати підтримку.

Кажуть, що людська суть найкращим чином проявляє себе у важких, екстримальних ситуаціях. Григорій Митрофанович навіть у такому важкому й затяжному стані залишився вірним своїм принципам і, хоч як це йому було важко, перетерпів усе до кінця без будь-якого нарікання на долю чи Бога. Напевно, тому, коли він уже перестав дихати, то якимись фібрами душі сильно відчувалося, що саме Небо наблизилося, щоб узяти до себе свого відданого сина. Прийшло розуміння того, що зустрічі з цією простою та скромною людиною чимось нагадували візити до церкви, а в чомусь навіть були кориснішими для душі, бо були насичені роботою духу. І не має ніякого сумніву, що вже Вдома, після короткого перепочинку й спілкування з тими близькими душами, які там на нього чекали, Григорій Верба знову взявся за якусь велику й важливу справу, адже подібні до нього подвижники духу завжди живуть неспокоєм і просто не можуть сидіти згорнувши руки ніде і ніколи!...

Андрій Будугай

М. Переяслав-Хмельницький 05.08.2010

Сергій Володимирович Литвиненко

Філолог, член літстудії «Дитинець», вчитель

Надія Яківна Сапура відміник освіти,

вчитель с/ш №4

Оксана Григорівна Верба,

донька

Тетяна Григорівна Верба-Овсієнко,

донька

Коляденко Катерина Іванівна

директор ДП фабрики імені Баогдана Хмельницького

ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ

Григорій Митрофанович Верба народився 9 грудня 1938 р. у селі Шевченковому Згурівського району Полтавської (нині Київської) області