1. Загальна характеристика філософських поглядів Сковороди

Що є філософія? Відповідь: перебувати на самоті з собою, з собою уміти вести розмову.

[Т.2, С. 232].

Прикметне для Сковороди органічне поєднання поезії, філософії, богослів’я й релігійно-містичних розважань, його антитетично-символічний спосіб думання та деякі інші обставини спричинилися до того, що філософія Сковороди викликала силу-силенну найрізноманітніших, інколи – цілком протилежних, міркувань і присудів. Це годна засвідчити бодай та довжелезна вервечка філософів, з якими порівнювали Сковороду. У ній зринають імена Сократа й Гайдеґґера, Беме й Поппера, Авґустина й Ломоносова, Томи Аквінського й Потебні, Епікура й Ляйбніца, Філона й Руссо, Плотина й Шопенгауера, Орігена та Юнга тощо. Скажімо, сковородинську науку про те, що все суще складається „з двох природ, які утворюють одне й називаються матерія та форма", пробували розглядати і як вияв абсолютного ідеалізму, і як дуалізм, і як пантеїзм, ба навіть як матеріалізм. Так само по-різному тлумачили й теорію пізнання Сковороди (себепізнання, „символічний світ”), і його антропологію (науку про „внугрішню людину”, „мікрокосмос”, „обоження”), етику („нерівна рівність", аскеза, спокій), естетику, політію тощо. Найбільш обґрунтованими та переконливими є спроби розглядати філософію Сковороди в річищі християнського неоплатонізму.

2. Антропологія Сковороди

Проблема людини, тобто антропологія, посідає центральне місце у філософії Сковороди. Питання онтологічні, гносеологічні та інші на значну міру підпорядковані тут саме антропо­логічній проблематиці. Своєю чергою, у рамцях сковородинської антропології головну роль відіграє поняття „внутрішньої людини", захованої в зовнішній людині, як ідея в матерії. Оця „внутрішня людина” геть несхожа на зовнішню, а її оприявнення – то не що інше, як „друге народження”, „переображення” чи „воскресіння" людини. „Внутрішня людина” наді­лена в Сковороди божественними рисами. Це є Христос, в якому всі люди цілі й тотожні, так само, як ціле й тотожне Христове Тіло в цілій гостії та в кожній її частинці (тут Сковорода вико­ристовує стару богословську символіку дзеркала): „Видно тебе то як тіні речей, то ти схований в тінях, / А як зникаєш цілком, бути не може ніщо. / Ось так коли, дзеркалами себе оточивши, свій образ / Бачиш у безлічі їх, в дійсності все ж ти один. / Взяти не можу тебе, хоч беру; повертаю, зберігши, / Цілий ти навіть тоді, в друзки коли розлетівсь" («Про святу вечерю, або Про вічність»). Свого часу Володимир Ерн слушно стверджу­вав, що антропологія Сковороди – це „справжня синтеза кон­кретного індивідуалізму Біблії, в якій людська особистість по­сідає першорядне місце, та дещо абстрактного універсалізму Платона. Метафізичні риси платонівської ідеї – вічність, божественність, незмінність, красу й доброту – Сковорода переносить на неповторну особистість людини, взяту в її умоглядній глибині...” [Л.У. – С. 614-619].

3. Естетичні погляди Сковороди

Сковорода трактує питання естетики в платонівській стратегії: прекрасне – це ідеї речей, а потворне – наслідок втрати ідеями тотожності собі, їхнього віддзеркалення в „меонічній” матерії. Наприклад, малярська картина складається з невидимого малюнка та видимої фарби. „Фарба, – каже Сковорода, – то не що інше, як порох та порожнеча; малюнок, чи пропорція й розташування фарб – ось де сила". Філософ може окреслювати джерело краси також за допомогою понять міра або ритм. У музикантів, каже він, „міра в ході співу називається темпо... Темпо в русі планет, годинникових механізмів та музичного співу є те саме, що малюнок у фарбах”. Отож, краса походить від божественної природи (невидимої натури), а людське мистецтво годне лише надавати блиску Божому твориву [Л.У. – С. 619-622].