8.6.2. Малий світ (мікрокосмос)

Про людину як мікрокосмос уперше почали говорити ще Анаксимандр (VII-VI ст. до Різдва) та Демокрит (V ст. до Різдва). На ґрунті християнської традиції наука про мікрокосмос була характерна для богослів’я Климента Олександрійського, Орігена, Григорія Ниського, Василія Великого, Григорія Богослова та інших. Особливої популярності вона набуває за часів Ренесансу. З українських авторів XVII—XVIII століть про людину-мікрокосмос говорили, зокрема, Кирило Ставровецький («Зерцало богословії»), Касіян Сакович («Арістотелівські проб­леми»), Дмитро Туптало («Літопис»), Іван Максимович («Молитва Отче наш», «Богородице Діво»). Сковорода розгортає цю ідею в містико-символічному ключі. „Наука Сковороди про мікрокосмос, – зазначав Дмитро Чижевський, – у протилежність до відповідної науки Ренесансу та барока на Заході заба­рвлена не натурфілософічно, але етично та релігійно. Із науки про мікрокосмос Сковорода не робить ніякого метафізичного вжитку, але використовує її у своїй етиці та теорії пізнання”. Єство науки про малий світ на грунті християнської містики, І мабуть, найліпше окреслив свого часу Микола Бердяєв. „Людина – мікрокосм, – писав він у «Сенсі творчості», – вона посідає чільне та панівне становище у світі, адже природа людини містично схожа на природу абсолютної людини – Христа – і тим самим причетна до природи Пресвятої Трійці. Людина – не звичайне створіння в низці інших створінь, оскільки предковічний і єдинородний Син Божий, рівнодостойний Отцеві, – не лише Абсолютний Бог, але й абсолютна Людина”, – вказавши в примітці: „Це правдиве самоусвідомлення людини, І поруч з іншими містиками, дерзновенно привідкрив також наш Сковорода” [Л.У. – С. 665-668].

8.6.3. Символічний світ

Сковорода виокремлює книги Святого Письма Старого та Нового Заповіту в особливу онтологічну сферу, названу симво­лічним світом. На його думку, тільки цей богодухновенний текст є провідником людського серця „в веру богознанія, в надежду господственной натуры, в царство мира и любви, в мир первородный”, тобто на терени Святого Духа. Власне кажучи, вчинена „из тайнообразнмых фігур, притчей и подобій", Біблія є рятівним плетивом образів Абсолютного. Сам невидимий Бог, перетворюючись на чуттєві образи книг Святого Письма, дозволяє обтяженій плоттю людині збагнути єство Абсолютного. При тому Сковорода розглядає біблійні образи-„фігури” пере­довсім як емблеми Божої правди. „Такія фігуры, – писав він у трактаті «Sіlеnum АІсіbіаdіs», – заключающія в себе тайную силу, названы от еллинских любомудрцов: еmblemata, hіегоglyрhіса. А в Библіи называются: чудеса, знаменія, путіе, слєды, сєнь, стєна, дверь, оконцо, образ, предел, печать, сосуд, мєсто, дом, град, престол, конь, херувим, сирєчь колесница и протч." У структурі „символічного світу", так само, як і в людині та макрокосмосі, Сковорода розрізняє матерію і форму: „...В симболичном, или біблічном, мыре... есть матеріа и форма, сирєчь плоть и дух, стєнь и истина, смерть и жизнь. Например, солнечная фігура есть матеріа, или стєнь. Но понеже она значит положившаго в сонце селеніе свое, того ради вторая мысль есть форма и дух, будьто второе в сонцє сонце". Розглядаючи матерію та форму „символічного світу”, він послуговується ноематичними універсаліями тип (фігура), антитип та архетип, якими богослови зазвичай окреслювали сенс так званої „префігурації” [Л.У. – С. 665-668].