8.9. Серце

Все минає, серцем людина вічна. Чисте серце перебуває в любові залишається в ньому ж. Але ця любов є Бог, отже – вічна людина.

[Т.2, С. 374]

У своїх творах Сковорода часто говорить про серце. Назагал беручи, уся сковородинська антропологія засновується на понятті серця, що його можна потрактувати як „невидиму приро­ду" психічного життя людини. Серце, зазначав Дмитро Чижевський, у Сковороди є „корінь усього життя людини, вища сила,що стоїть поза межами й душі, й духа, – шлях до “дійсної людини” веде через “переображення душі в духа, а духа – в серце”. Воно наділене божественними рисами, найперше, вогненністю (серце – „душевна іскра”) та неподільністю. Серце можна схарактеризувати і як думку, і як щось схоже на царину підсвідомого, і як найсвітлішу височінь, і як найтемнішу безодню. У людині Сковорода бачить власне два серця: чисте й нечисте, старе й нове, марнотне й вічне. Сковородинська наука про серце має такі основні джерела: 1) Біблія; 2) твори стародавніх поганських філософів (Платон, Арістотель, стоїки, Плотин, Філон, Прокл); 3) писання святих отців (Климент Олександрійський, Оріген, каппадокійці, Макарій Єгипетський, Августин, Діонісій Ареопагітський та інші); 4) схоластична традиція (Петро Ломбардський, Тома Аквінський); 5) ренесансно-барокова емблематика. Сковороду зазвичай уважають чільним представником української ,,філософії (теології) серця”, що з'явилася ще на початку XVII століття (Кирило Ставровецький) і розвивалася перегодом у творчості Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича та інших [Л.У. – С. 680-687].

8.10. Софія-Премудрість

Важливу роль у філософії Сковороди відіграє наука про Софію-Премудрість Божу. Ще в ранній поезії «Розмова про Премудрість», на запитання Людини: „Любезная сестра иль как тебе назвать? / Доброты всякой ты и стройности ты мать. / Скажи мнє имя ты, скажи свое сама; / Веть всяка без тебе дурна у нас дума,” – Премудрість відповідає: „У греков звалась я Софіа в древной вєк, / А мудростю зовет всяк руской человек, / Но римлянин мене Мінервою назвал, / А хрістіанин добр Христом мнє имя дал”. Більш-менш систематично науку про Софію-Премудрість Сковорода подає в трактаті «Початкові двері до християнської добронравності». Бог, каже він, „дав нам свою найвищу Премудрість, котра є його природний портрет і печатка... Вона подібна до найкращої архітектурної симетрії, або моделі, котра лежить непомітно в усьому матеріалі будови, роблячи її міцною, спокійною, тривкою. Отак точнісінько вона в усіх суставах і частинах корпусу політичного, що з людей, а не з каміння складається, таємно розлившись, робить його міцним, мирним і благополучним". Сковородинське уявлення про Софію спирається тут на Соломонові приповісті („Господь мене мав на початку Своєї дороги, перше чинів своїх...” – Приповісті 8: 22-31) в інтерпретації Філона Олександрійського та Орігена. Говорячи про „разнообразную Премудрость Божію”, що є посередницею поміж Богом та його творивом (стосовно Бога вона постає принципом множинності, а стосовно творива – принципом єдності), Сковорода здебільшого ототож­нює Софію з Христом-Логосом. Одначе, у його пізніх творах, зокрема в «Боротьбі архистратига Михайла із Сатаною», можна знайти вказівки на те, що Софія-Премудрість – це апокаліптична Діва, Пречиста Марія, Церква [Л.У. – С. 687-689].