9. Традиції античної філософії в Сковороди

Бувши вихованцем Києво-Могилянської академії, Сково рода добре знав філософію Стародавньої Греції та Риму. У своїх творах він покликався на Марка Аврелія, Анаксагора, Арістіппа, Арістотеля, Боеція, Демонакса, Діогена, Епікура, Зенона з Кітіона, Кратеса, Піррона, Піфагора, Платона, Плутарха, Сенеку, Сократа, Солона, Фалеса, Філона й Ціцерона. Як свідчить Михайло Ковалинський, Плутарх, Філон та Ціцерон входили до десятка улюблених письменників Сковороди. На відміну від переважної більшості українських авторів XVII – XVIII століть, котрі, хоч і розглядали поганську філософію як „другий Старий Заповіт”, тобто як своєрідну „префігурацію" євангельської правди, але підкреслювали Тертулліанову опозицію Афін та Єрусалиму („Чому ж це старий українець геньбує старим Римом? – питав, наприклад, Лазар Баранович й одразу ж відповідав. – Тому що Церква, неначе та цнотлива Сюзанна, десятою дорогою обходить дідів старого Риму – стародавніх мудреців. Обходить велемовних Ціцеронів, аби не постраждати вкупі з Гієронімом од янгольської десниці – їй вистачить і Божого слова. Обходить Арістотелеві аргументи, бо ж чує пересторогу великого апостола поган: “Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу”. Обходить Сенек, бо Сенека sе nесаt, сам собі завдав смертельних ран”), Сковорода засадничо врівнював стародавню поганську мудрість та Христову науку на підставі думки про безпочатковість істини: „Не заключайте боговєдєнія в тєснотє палестинской. Доходят к Богу и волхвы, сирєчь философы. Един Бог иудеев и языков, едина и премудрость. Не весь Израиль мудр. Не всє и язьычники тма” [Л.У. – С. 720-723].

9.1. Сковорода й Піфагор

Піфагор (друга половина VI – початак V ст. до Різдва) – давньогрецький філософ. Сковорода часто покликався на ньо­го у своїх творах, зокрема, у діалогах «Бесіда 2-а», «Кільце», трактатах «Sі1еnum АІсіbіаdis», «Лотова дружина» тощо. Найці­кавішою під історико-філософським оглядом є згадка про Пітагора в перекладі Плутархового трактату «Про спокій душі». Тут Сковорода коментує слова Плутарха: „Некто мудрец сказал: обычай зделает жизнь сладкою. А я сказую: сердце чисто зиждет жизнь веселу", – таким робом: „Уколол Пифагора, но и не заколол. Пифагор правєе его. Он хвалит сердце чисто, а Пифагор перстом, как Предитеча Христа, показует, гдє оно. Буій знает, что блаженство всякому нужно есть, а мудрый видит, гдє оно. Вот Пифагорскій догмат, за котораго хвостик он ухватился: Сирєчь: избєри самую лутшую, разумєй, при­родную жизнь. Сладкою ее здєлает обычай. Обычай без природы мертв, но с природою все может, он есть сын ея. Чувствуй, что сердце чистое живет в сродной жизни, а когда жизнь при­родная наша встрєчает нас не славно, но подло, тогда обычай, здєлав ее сладкою, здєлает и славною. Ничто же бо славно и сладко, и чисто без природы, без коея и обычай и все мертво;ее единую нарицает Епикур блаженною. Пифагор же, показав гдє живет чистое сердце, показал купно, где сладость Епикурова и чрез сіе больше и лучше сказал в двоих строках, нежели Плутарх в цєлой книжице” [Л.У. – С. 735-736].