1. Загальна характеристика сковородинського богослів'я

Протоієрей Степан Ярмусь – колишній учень митрополита Іларіона, послідовник Огієнкової справи на канадській землі, багаторічний декан Огієнкового дітища – Богословського факультету Колегії Св. Андрія при Манітобському університеті так писав: «Ангел, апостол и богослов есть то же… Итак, богословіе есть не что иное, как искорененіе злих мыслей» [Т.2, С. 34].

Сковорода був „високого рівня богословом” (Санте Ґрачотті). Щоправда, його богослів'я на значну міру відбігає від тих форм теології, які були узвичаєні в українській шкільній традиції ХУІІ – ХУШ століть. Досить порівняти, приміром, написаний у схоластичному ключі богословський курс Теофана Прокоповича «Християнська православна теологія» («Сhгіstіапае огthоdохае thеоlоgіае») з містичними творами Сковороди. Так чи так, Сковорода вважав богослів я, побіч медицини та юриспруденції, за одну з трьох „основних наук, які дають життю лад” „Тільки вчителів цих наук, – казав він, – в Європі називають dосtогеs. Одним-єдиним предметом цих наук є людина. Медицина лікує тіло; юриспруденція страхом схиляє кожного до його обов'язків, а богослів'я перетворює рабів на Божих синів та друзів...”. Отож, справжнє богослів’я, чи вже воно християнське, чи поганське (еthпіса thео1оgіа), „є не що інше, як вико­рінення недобрих думок”, а ще – знаття про „порятунок душі”, тобто про спокій серця. Богослів'я, так само, як і філософію, на думку Сковороди, можна назвати також богобаченням, богознанням чи богомисленням. Сковородинське богослів’я найбільше нав’язується до традицій Олександрійської богословської школи [Л.У. – С. 83-87].

3.2. Біблійна герменевтика Сковороди

В одному з листів Сковрода стверджував, що народився задля того, аби тлумачити Біблію. Справді-бо, відколи в тридцятилітньому віці він усвідомив себе «любителем священної Біблії», його життя набуло цілком нового сенсу. “Мапа знаття” (globus intellectualis) стає для нього відтоді «мапою Біблії». Філософ виокремлював Біблію в особливо онтологічну сферу (“символічний світ’), мавши на думці, що тільки цей текст є провідником людського серця на терени Святого Духа. Ба більше – для Сковороди Біблія є справжнім „воплоченим Богом”. Мистецтву тлумачення Святого Письма філософ присвятив цілу низку своїх творів, зокрема трактати «Sі1еnus Аlсіbіаdіs», «Лотова дружина», діалог «Потоп зміїний». Біблійну ноематику (науку про сенси Святого Письма) та гевристику (науку про віднаходження сенсів Святого Письма) Сковороди можна охарактезувати, як усеосяжну алегорезу тексту Біблії. Якщо українські богослови XVII – XVIII століть зазвичай послуговувалися почвірною методою тлумачення Святого Письма, тобто трактували його на чотирьох семантичних рівнях: буквальному, мо­ральному, алегоричному й анагогічному, – то Сковорода не визнає за буквальним та моральним сенсами Святого Письма жодної рації, окрім знакової. На його думку, „природний штиль Библіи” полягає в тому, аби „исторіалною или моралною лицемєрностью так соплесть фигуры и символы, что иное на лице, а иное в сердце. Лицо, как шелуха, а сердце есть зерном...” [Л.У. – С. 87-93].