12.1. Сковорода й Аврелій Авґустин

Аврелій Авґустин (354 – 430) – найвидатніший представник латинської патристики, чиї твори втішалися в старожитній Україні неабиякою славою. Принаймні, Дмитро Чижевський мав підстави стверджувати, що Авґустин був „одним з найулюбленіших письменників старої України”. Сковорода спирається на Авґустина під час розгляду питання про матерію та форму, про пізнання як „анамнезис” (згідно з Авґустином, „душа принесла всі її зв'язки із собою; те, що ми вчимо, є не що інше, як спогади та приведене до свідомості”), про „серце", „обоження”, безпочатковість світу в часі тощо. Покликаючись на авторитет Авґустина, Сковорода розв'язує також проблему „двох воль” (Божої та власної) у людині: „Правду Авґустин пєвал: ада нет и не бывал. / Воля – ад, твоя проклята, / Воля наша – пещь нам ада” [Л.У. – С. 149-150].

13. Теодіцея в Сковороди

Теодіцея Сковороди розгортається в річищі святоотцівської традиції (Діонісій Ареопагітський, Євагрій Понтійський, Афанасій Олександрійський, Василій Кесарійський, Григорій Ниський, блаженний Діадох, авва Дорофей, Аврелій Августин, Максим Сповідник). Сам Сковорода, обстоюючи думку про суту „меонічність” зла, тобто про його онтологічну незакоріненість, покликався на Максима Сповідника: „...Я поділяю тут міркування Святого Максима. Він каже, що зла нема ніде, ні в чому й ніколи. Але як же ж нема, коли бачимо, що майже скрізь одне зло? Він учить, що зло – то не що інше, як ті ж таки створені Богом добрі речі, тільки приведені кимось у безлад”.

14. Христологія (христоцентричність) Сковороди

Христологія Сковороди має цілу низку примітних рис, по­в’язаних, зокрема, із всеосяжним алегоризмом, характерним для нашого філософа. Так, Сковорода, нехтуючи пересторо­гою, згідно з якою Воплочення, смерть та Воскресіння Христа в жодному разі не можна тлумачити алегорично, таки добачає в євангельській історії інакомовлення: „...Я все лишаю й зали­шив, аби за ціле своє життя досягти тільки одного: зрозуміти, що таке смерть Христа і що означає його Воскресіння... Ти , скажеш: дійсно, чи ти не глупак, якщо досі не знаєш, що таке Воскресіння і смерть Господа, тоді як це відомо жінкам, дітям, усім і кожному... Якщо це за своїм буквальним смислом [s. lіtегаum], як зазвичай гадають, є зрозуміле, то для чого тоді було говорити про таїнства [mуsteгіа]? Хіба розумно називати незрозумілим і таємничим те, що всім ясно, навіть недосвідче­ному?”. На думку філософа, смерть та Воскресіння Христа пе­реконливо засвідчують, що у Святому Письмі „розум Божий ховається замкнутий, недоступний і запечатаний”. Ба більше – руйнуючи „префігуральну” модель, Сковорода посутньо ото­тожнює Христа з Ісаком чи Мойсеєм („Мойсей та Христос одне й те саме)". Важливу роль у христології Сковороди відіграють і такі концепти, як „Христос, що сміється”, „Христос – Епікур” тощо. Зважмо й на те, що Сковорода використовує терміни христологічного догмату для опису форми поєднання видимої та невидимої природ [Л.У. – С. 150-153].

Література.

Багалій Д.І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. – Харків: Державне в-тво Україна, 1926. – 397 с.

Біланюк П. Вступ до богословської спадщини Григорія Сковороди (переклад з англійської І. Гарника) // Сковорода Григорій: образ мислителя / збірка наукових праць. – Київ, 1997. – С. 361 – 383.

Барабаш Ю. “Знаю человека…” Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь. – Москва: Художественная литература, 1989. – 335 с.

Верба Г.М. Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди / Монографія. – Тернопіль, видавництво Астон. – 656 с.

Верба Г. М. До Сковороди істинного // Рідна школа. – 2002. – Липень .

Верба Г.М. Григорій Сковорода на межі тисячоліть: проблема перекладу // Київська старовина. 2001. №1 – С. 183-191; №2. – С. 156-168.

Горський В.С. Філософія Григорія Совороди // Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Київ: Наукова думка, 2001. – С. 101 – 125.

[Ковалинский М.И.] Жизнь Григория Сковороды / Сковорода Г.С. Повне зібрання творів: У 2 т. – Київ: Наукова думка, 1973.

Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. – Київ: Наукова думка, 1972. – 255 с.

Мишанич О. Григорій Сковорода (1722 – 1794 ) // Сковорода Г. Твори:

У 2 т. / Передмова О. Мишанича. – Київ: Обереги, 2005. – Т. 1. – С. 9 – 35.

Попович М. Григорій Сковорода: філософія свободи . – Київ: Майстерня

Білецького, 2007. – 256 с.

Ушкалов Л. Біблійна герменевтика Григорія Сковороди на тлі українського

барокового богомислення // Збірник Харківського історико-філологічного

товариства: Нова серія. – Харків, 1999. Т. 8. С. 23 – 44.

Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди / Підготовка тексту, мовна редакція

та вступна стаття Л. Ушкалова. – Харків: Акта, 2003. – 432 с.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода: семінарій. – Харків: Майдан, 2004. –

876 с.

Эрн В. Борьба за Логос. Г. Сковорода. Жизнь и учение. – Минск: Харвест;

Москва: АСТ, 2002. – С. 333 – 389.

РОЗДІЛ V.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ

1.Загальна характеристика педагогічних поглядів Сковороди

2. Педагогічні погляди Сковороди та Яна Амоса Коменського

3. Проблеми виховання в Сковороди

5. Сковорода й традиції античної педагогіки

5. Сковорода й педагогічна думка ХІХ-ХХ ст.

Педагог – одна-єдина професія, якою Сковорода будь-коли займався. Спочатку, в 1750 – 51 роках, одразу після повернення з мандрівки по Європі, він на запрошення переяславського єпископа Никодима Срібницького стає викладачем поетики в Переяславському колегіумі. Хоча правила поетичного мистецтва, що їх викладав Сковорода, як казав Михайло Ковалинський, „були простіші й зрозуміліші для учнів", а до того ще й давали „цілком нове та достеменне уявлення про поезію, вони відбігали від узвичаєних засад старої української поетики, а тому спричинилися до конфлікту Сковороди з консисторією, наслідком якого він утратив посаду. Трохи перегодом (1753 – 1759) Сковорода був домашнім учителем у переяславського дідича Степана Томари. Зрештою, у 1759 році на запрошення білгородського єпископа Йоасафа Миткевича Сковорода стає викладачем Харківського колегіуму. Тут він працював (з чималими пе­рервами) аж до 1769 року, викладаючи поетику, греку, синтаксиму й катехізис. Улюбленим учнем Сковороди в Харкові був Михайло Ковалинський. Листування Сковороди та Ковалинського впродовж 1762 – 67 років – то справжня „педагогічна поема” [Л.У. – С. 494-496].