Рецензія

на рукопис монографії "Ключ до християнської філософії Григорія

Барсави Сковороди" Григорія Митрофановича Верби.

Монографія Г.М.Верби "Ключ до християнської філософії Григорія Варсави Сковороди" уже самою назвою привертає увагу як філософів, так і богословів і філологів. Монографія складається з двох частин, а саме: І.Григорій Сковорода і Біблія (нове прочитання), 2Правоелавна Біблія - ключ до філософії ПСковороди.

Вражає ґрунтовність аналізу творчості Г. Сковороди як у теоретичному, так і практичному плані.

Перша частина ~~ теоретична. Лише один перелік заголовків підрозділів свідчить про неординарність підходу автора монографії до вивчення світогляду Г„ Сковороди: 1) Григорій Сковорода в оцінці наших сучасників. 2) "Учитель Закона Божіего старец Григорій Варсава Сковорода - Давиш Мейнгард". 3) Православна Біблія - вірний путівник життя Григорія Сковороди. 4) Григорій Сковорода в сучасному перекладі,

ГМ.Верба на підставі повного текстуального аналізу всіх творів і листів Г. Сковороди доводить, що вірним супутником життя християнського філософа і головним джерелом його творчості була православна Біблія. Вперше з позицій християнського віровчення розкрито філософію імені Г.Сковороди. Г.М.Верба переконливо спростовує доводи тих дослідників, які значення псевдоніма "Мейнгард" пов'язують з німецьким словом "ОаПепТсад"), а не з ^иОаг(1е"("гвардія₉ охорона, воїн⁹'). Це підтверджується прикладами із творів та листів Г. Сковороди, в яких він сам називає себе воїном Христового воїнства.

Друга частина монографії найбільш вражаюча Адже ГЖВерба вперше в історії сковородознавства дослідив біля 4000 віршів Біблії церковнослов'янською мовою, які цитує Г.Сковорода у своїх творах і листах. Необхідність такої подвижницької праці була викликана тим₅ що

сучасному читачеві незрозуміла церковнословнська мова, а у 2-томкому виданні творів ГХ.Сковороди (у перекладі сучасною українською мовою) перекладачі припустилися надзвичайно серйозних помилок у цитуванні Біблії, які спотворюють зміст і творів Г. Сковороди і його християнської філософії.

У монографії тексти біблійних віршів подаються паралельно церковнослов'янською мовою і українською мовою в перекладі Святого Письма оі.Х#менка, ІОгієнка чи то П.Куліша, І.Левицького і Пулюя.

Щодо побажань потрібно сказати, що невелика частина цитат Г. Сковороди залишилась недослідженою і вимагає додаткових наукових (богословських) опрацювань, які можуть бути реалізовані під час перевидання творів Г.С.Сковороди.

Монографія Г.М.Верби рекомендується до друку,

Рецензензент

доктор філологічних наук, професор Київського НПУ імені

Михайла Драгоманова Мацько Любов Іванівна

РЕЦЕНЗІЯ

на наукове дослідження Г.М.Верби "Григорій Сковорода і Біблія

(нове прочитання)"

У вітчизняній науці постать Григорія Сковороди посідає особливе місце, оскі­льки містить високі досягнення національного мислення і художньої творчості, тому всі нові аргументовані тлумачення текстів та життєпису письменника є важливими і актуальними. Дослідження Г.М.Верби є гостро дискусійним: науковець піддає кри­тиці, на жаль, численні семантичні й духовні викривлення текстів визначного мис­лителя і його світогляду в літературознавстві та практиці перекладу. Рецензована праця переконливо доводить, що критика є справедливою.

Г.М Верба не обмежується критичним аналізом біблійного аспекту сковороди-нознавства (що є також вагомим внеском у науку), його власна концепція вирішення проблеми "Григорій Сковорода і Біблія" сформована і викладена на широкій джере­льній базі, яку складають тексти Сковороди і Книги Книг.

Власні судження про творчість і особистість українського мислителя дослідник спрямовує христологічно: його цікавить семантика і емоційне забарвлення присут­ності Біблії у текстах Григорія Сковороди, концепти праці є переконливими, адже компаративний принцип дослідження втілено в наочне зіставлення фраз - Сковоро­ди і священних авторів.

Окремі твердження є, на нашу думку, дискусійними (наприклад тлумачення слова "старчик", що його вживає як самоназивання Г.Сковорода), у ряді випадків гі­потетичні коментарі Г.М.Верби є варіантами плюралістичної наукової гуманітарної думки - і це теж цікаво й природно.

Науковець зробив внесок у розвиток сковородинознавства, зокрема витлумачив ім'я мислителя; дослідив біблійну інтертекстуальність на рівнях цитацій і ремініс-ценцій; прояснив художні тексти на основі Біблії; визначив духовні інтенції творчо­сті Сковороди, провідні ідеї та пафос; окреслив постать мислителя і художника, сві­тогляд, переконання, ієрархію духовних цінностей. Значним є також стилістичний

аспект рецензованої праці: завдяки дослідженню Г.М.Верби вияскравлюється по­етика творів Сковороди - літературознавцеві будуть цікавими і художні прийоми священних авторів, і їх використання українським письменником у власному оригі­нальному контексті.

Зауважимо панові Г.М.Вербі: при цитуванні Біблії в українському перекладі, певно, слід називати його автора, ставити розділові знаки, відповідно до правил су­часного правопису. У тексті є окремі стилістичні похибки.

Порадимо також дослідникові задля наукової точності в структуруванні роботи подати її план, а також висновки дослідження - кожної частини і в цілому. Після такого доопрацювання запропонований текст можна визначити як монографію і по­дати на здобуття наукового ступеня.

Праця Г.М.Верби "Григорій Сковорода і Біблія (нове прочитання)" є науково концептуальною, обґрунтованою, оригінальною і заслуговує на опублікування. Ця книга матиме велике теоретичне і практичне значення в розвитку вітчизняного ско-вородинознавства, практиці перекладу, викладанні української літератури в навча­льних закладах. Результати дослідження, проведеного науковцем, мають стати ши­роковідомими в літературознавчих і освітянських колах, проведена робота є зразком

наукової сумлінності, цілеспрямованості, ерудиції.

f

Доктор педагогічних наук, завідувач кафедри української та зарубіжної літератури Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Г.Л.Токмань.

... С Т А Т Т І ...

Григорій Верба

"БІЛІ ПЛЯМИ" В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ Г.С. СКОВОРОДИ В ПЕРЕЯСЛАВІ

Період перебування Г.Сковороди на викладацькій роботі у Переяс­лавському колегіумі (семінарії) був одним із найкоротших і водночас одним із важливих у становленні його як педагога, поета (до цього його знали як чудового музиканта) і як особистості.

Більшість дослідників користується при висвітленні цього періоду життєписом Г.С.Сковороди, написаним першим його біографом, учнем Хар­ківського колегіуму і другом Михайлом Ковалинським. Варто процитувати звідомлення М.Ковалинського повністю в оригіналі: ''Возвратясь из чужих краев, наполнен ученостію, свЂдЂніями, знаніями, но с пустым карманом, в крайнем недостаткЂ всего нужнЂйшаго, проживал он у своих прежних при­ятелей и знакомых. Как и сих состояніе не весьма зажиточно было, то искали они случая, как бы употребиться ему с пользою его и обественною. Скоро открылось мЂсто учителя поезій в Переяславле, куда он и отправился по приглашенію тамошняго епископа.

Сковорода, имЂя основательнЂе знанія в науках, нежели каковыя тогда были в училищах провінціальных, написал разсужденіе о поезій и руководс­тво к искуству оной так новым образом, что епископу показалось странным и несообразным прежнему старинному обычаю. Епископ приказал (курсив наш.. —Г.В., В.Н.) переменить и преподавать по тогдашнему обыкновенному образу ученія. Сковорода, увЂрен будучи в знаній своем и точности дЂла сего, не согласился переменить и отставить написанныя им правила для поезій, которыя были простЂе и вразумительнЂе для учащихся, да и совсЂм новое и точное понятіе давали об оной. Епископ требовал {курсив наш. - Г.В., В.Н.) от него письменнаго отвЂта образом судебным через консисторію, для чего он не выполнил повелЂнія. Сковорода отвЂтствовал, что он полагается на суд всех знатоков в том, что разсужденіе его о поезій и руководство, написанное им, есть правильное и основанное на природЂ сего искуства. При том в объясненіи прибавил латинскую пословицу: "Alia res sceptrum, alia pleetrum, то есть: иное дЂло пастырский жезл, а иное пастушья свирель".

Епископ, преобратя незнаніе свое в непослушаніе его и самомнЂніе о учености своей в гордость и вьісокоуміе его, дал своеручное повеленіе на докладе консисторіи следущее: "Не живяше посреди дому моего творяй гор­дыню (Це був сьомий вірш сотого Давидового псалма й витлумачити його було дуже просто: хочеш бути гордим — іди геть! — Г.В., В.Н.). По сему Ско­ворода выгнан был из училища переяславскаго не с честію. Сей был первый опыт твердости духа его" [5, с. 441].

Як бачимо, М. Ковалинський передає основне, що він почув від свого вчителя із розмови з ним за декілька місяців до його смерті. Сковорода з радістю прийняв запрошення єпископа після повернення із закордонної ман­дрівки з Токайською місією і відразу ж почав викладати поезію за новими правилами, до того ж написав спеціальний курс "Міркування про поезію і посібник з поетичного мистецтва" (для цього потрібно було мати певний по­етичний досвід і знання). Одначе його розуміння поетичного мистецтва по­мітно відрізнялось від узвичаєних у старій українській школі засад поетики, тож тамтешній єпископ, під наглядом якого перебував колегіум, наказав йому викладати так, як заведено. Г.Сковорода відмовився виконати це повеління. Виник конфлікт. Сковорода і в письмовім поясненні підтвердив свою незгоду з єпископом, додавши оте дотепне латинське прислів'я, яке розгнівило єпис­копа, і він був вигнаний з колегіуму без честі.

М. Ковалинський підкреслює основну рису характеру філософа: при­нциповість, непоступливість у разі своєї правоти, силу його духу.

Проте в розповіді М.Ковалинського залишилось багато таємниць, які ще й сьогодні залишаються нерозгаданими. Біограф не зазначає, коли Г.Сковорода перебував за кордоном і коли повернувся в Україну (до Києва), а, отже, коли він був запрошений до Переяславського колегіуму (можливо і сам письменник не повідомляв цього); хто із єпископів запросив його до Пе­реяслава; хто із приятелів подбав про влаштування на роботу його як одного з кращих студентів Києво-Могилянської академії. Багато загадок викликала 26-та пісня "Саду", яку Г.Сковорода присвятив Іванові Козловичу, коли той вступав на єпископський престол у м. Переяславі: в одному із списків (авто­граф не зберігся) зазначено 1750 р., в іншому - 1758 р.

І сьогодні на меморіальній дошці скульптора І.П. Кавалерідзе та архі­тектора Г.П. Бикова на стіні Києво-Могилянської академії на Подолі читаємо наступний напис: "Тут, у будинку колишньої Києво-Могилянської академії, в 1744-50 рр. навчався видатний український філософ і поет Григорій Савич Сковорода".

Д.І. Багалій у своїй фундаментальній праці "Український мандрований філософ Григорій Сковорода" писав: "Повернувшись додому 1753 року, Г.С. Сковорода тоді ж одержав посаду вчителя в Переяславській семінарії. Єпископ у Переяславі, що спочатку прийняв, а потім усунув з посади Г.С. Сковороду, був, на гадку професора Н.І. Петрова, Іван Козлович, що йому Г.С. Сковорода присвятив 26-ту пісню свого "Саду" з нагоди приїзду його до Переяслава на єпископську катедру. В цій пісні виявляється радість з нагоди прибуття його в Переяслав. Ця пісня, як і прибуття єпископа в Переяс­лав, віднесені Сковородою до 1750 року, але це, як зазначив проф. Петров, очевидна помилка {автограф не зберігся, а список написаний почерком не Сковороди. -Г.В.,В.Н.), тому що Іван Козлович вступив у Переяслав на єпис­копську катедру 7 березня 1753 р. (він був призначений Синодом 7 березня, а прибув до Переяслава у червні - липні 1753 р. - Г.В., В.Н.). Однак дивно, що тією особою, що вороже поставилась до Г.С.Сковороди за його погляди на піїтику був не тільки єпископ, якого вітав Сковорода, але й відомий рані­ше, як освічений навчитель Академії по філософії. У Гр.П. Данилевського в уривку, наведеного з списку Ковалинського, єпископом, що закликав Сково­роду, названо не Козловича, а Никодима Сребницького. В оригіналі рукопису Ковалинського ім'я єпископа не названо, і у мене виникає сумнів, щоб це був Козлович" [1, с. 60].

Версії академіка М.І. Петрова про те, що єпископом був Іван Козло­вич, дотримувався і Дмитро Чижевський. "Вже старшим дослідникам впада­ло в очі, що єпископом, за усіма даними, зовсім не була людина неосвічена, а, навпаки, культурна, бувший проф. філософії в Київській академії Іван Коз­лович, якому, до речі, Сковорода присвятив одну з пісень свого "Саду" (26). Багалій — без всяких підстав — навіть усомнився в тому, чи єпископом, що віддалив Сковороду, дійсно був освічений навчитель Академії по філософії Козлович" [9, с 130].

Як бачимо, не було єдиного погляду на питання, хто був єпископом, з яким виник конфлікт у Г.Сковороди - Козлович чи Срібницький, навіть у таких визначних учених, як Д.Багалій і Д.Чижевський.

Загальноприйняту хронологію життя Г.Сковороди, висунуту академі­ком М.І.Петровим, вперше переглянув Л.Є. Махновець [3].

За Л. Махновцем, Г. Сковорода повернувся до Києва після 5-річного пе­ребування з Токайською місією закордоном у жовтні місяці 1750 року і невдов­зі був запрошений на посаду вчителя поетики в Переяславський колегіум.

Більшість сучасних сковородознавців дотримуються висвітлення пе­ріоду викладацької праці Г.Сковороди в Переяславському колегіумі, спираю­чись на дослідження ЛМахновця, - Леонід Ушкалов [7; 8 ], Мирослав Попо­вич [4], Володимир Стадниченко [6], Валерій Шевчук [10].

І все ж, найбільшою таємницею для учених залишився зміст посібни­ка "Разсужденіе о поезій и руководство к искуству оной", рукопис якого не зберігся. А. конфлікт між Г.Сковородою і єпископом Никодим Срібницьким розгорівся, власне, з-за нього.

І. Снєгірьов висунув думку, що Г.Сковорода написав зазначений твір під впливом розвідок В.Тредіаковського та М.Ломоносова, архієрей же вище ямбів Ломоносова ставив вірші Симеона Полоцького [1, с 59 ].

Ця гіпотеза була підтримана російським дослідником Володимиром Ерном та іншими, щоб показати вплив російських учених на Г.Сковороду. Насправді наш поет не зазнав жодного впливу силабо-тонічної системи вір­шування, яку впроваджували російські поети.

Найбільш переконливо це довів Дмитро Чижевський у своїй моно­графії "Українське літературне бароко" [9]. У цій книзі є розділ "Рештки підручника поетики Сковороди" [9, с. 122-188 ]. Учений висунув думку про те, що в основу практичного курсу поетики лягла частина "Разных стихот­ворений", котрі у виданні Д.Багалія 1894 р. становлять цілий відділ. Це де­кілька слов'яно-українських та латинських віршів, написаних Сковородою до того, як він почав писати вірші "Саду". Д.Чижевський пише: "Але ще більше ймовірності, що українські вірші Сковороди з "Разных стихотворе­ний" є зразки з його підручника поетики... Справді, що знаходимо в "Раз­ных стихотворениях"? По-перше, оди: світсько-моралістична ода Мурета в перекладі Сковороди, духовна ода на різдво Христове того самого Мурета та ода Горація. Три вірші носять назву "Fabula" — себто віршоване опові­дання.. . Знаходимо в збірці і епіграми... Два вірші є панегіричні... Нарешті маємо зразок драматичної техніки. Це розмова між "мудрістю" та людиною: "Разговор о премудрости", в якому маємо добрий приклад техніки діалога... Можливо до цієї ж групи віршів належать і переклади "порівнянь" з "Енеїди" Вергілія...

Гадаю, що така різноманітність віршів, серед яких до того кілька пе­рекладів та кілька незакінчених віршів,... може, найліпше походити від того, що "Разные стихотворения" € не що інше, як рештки "руководства" Сковоро­ди, себто зібрання прикладів з цього руководства...

Що вірші, про які говоримо в цій главі, дійсно повстали раніше, аніж вірші "Саду", на це вказує вжиток в них традиційних силабічних розмірів. Щоправда і ці вірші Сковороди, які ми, здається, маємо право звати його "ранніми віршами", мають певні оригінальні риси (рими)..." [9, с 124-127].

Які ж оригінальні риси відзначає Д.Чижевський у цих віршах? Найос-новніше - це чоловічі і неповні рими. Можливо це і вразило єпископа, адже традиційно поети українського бароко їх не вживали. Цієї ж думки дотримувався і відомий сучасний дослідник творчості Сковороди Леонід Ушкалов, підкреслюючи: "...у власних віршах Сковороди можна побачи­ти принаймні дві риси, які могли запросто збити з пантелику Нікодима Срібницького. По-перше, Сковорода рясно вживає "чоловічі" рими, тобто таке співзвуччя рядків, при якому під наголос потрапляють їхні останні склади. Тим часом шкільна українська традиція визнавала правильними тільки "жіночі" рими, коли під наголосом стояли передостанні склади рядка. По-друге, Сковорода дуже часто користувався неточними римами. Це значно розширювало можливості поетичного слова, але так само було грубим порушенням традиційної норми, яка визнавала тільки точні рими. Можливо, Сковорода якраз і спробував теоретично обґрунтувати, зокре­ма те, що нормативність "жіночої" рими в українській поезії аж ніяк не є обов'язковою, адже українська мова, на відміну від польської, в якій слова мають фіксований наголос на передостанньому складі (мода на "жіночі" рими прийшла в Україну якраз із польської поезії), цілком дозволяє різні типи рим" [8, с 24-25].

Слід сказати, що в суперечці Г. Сковороди з переяславським владикою правда все ж таки була на боці філософа. Подальший розвиток вірша пішов шляхом його "розкріпачення" в дусі нашого поета. Від часів Тараса Шевчен­ка і "чоловічі", і неточні рими стають звичними в національній літературі.

Зовсім іншу гіпотезу щодо змісту посібника Сковороди з поети­ки висунув наш сучасник Валерій Шевчук у книзі "Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима" [10]. Не згадуючи розвід­ку Д.Чижевського, він стверджує, що в основі практичного курсу поетики Сковороди лежали його ранні вірші "Саду". І це в той час, коли Сковорода викладав у колегіумі лише декілька місяців (жовтень 1750- травень 1751). В.Шевчук підкреслює різноманітність силабічної строфічної будови. Не заперечує цього і Д.Чижевський, але мову веде не про вірші "Саду", а про "Разные стихотворения". Концепції Д.Чижевського та Л.Ушкалова, на нашу думку, більш переконливі.

Про свою викладацьку роботу в колегіумі Сковорода згадує лише один раз у листі до М.Ковалинського (1764 р.): "Дуже важливе значення має те, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Доки ми їх слухаємо, ми їхній дух у себе вбираємо. Отже, демон печалі став надзвичайно мучити мене - то страхом смерті, то страхом нещасть, які мають статися. Я прямо так став міркувати: переяславські миші стали причиною того, що мене викинули із семінарії з великими неприємностями..." [5, с 338-339]. Про яких мишей мовиться - незрозуміло. Проте, Г.Сковорода дуже негативно згадує про свій початок праці в Переяславському колегіумі.

Сьогодні Переяслав-Хмельницький ніби спокутує свою вину за той вчинок єпископа Срібницького, який так різко обірвав кар'єру молодого пе­дагога.

У місті є вулиця, що носить ім'я Григорія Сковороди, на якій в при­міщенні колишнього колегіуму знаходиться його меморіальний музей. Міс­цевий педагогічний університет також носить ім'я Григорія Сковороди. При університеті функціонує Центр Сковородинознавства, який глибоко дослід­жує життєвий шлях і наукову спадщину великого українського християнського філософа, богослова, поета, педагога, музиканта Григорія Савича Ско­вороди [2], свято шанує пам'ять про нього.

Григорій Верба

ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА НА ПЕРЕЯСЛАВЩИНІ В 30-і - 80-і рр. XX СТОЛІТТЯ

Яскраву сторінку в історію педагогічної освіти на Переяславщині вписало Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище. За більш як 50 років своєї діяльності училище пройшло складний, але поступальний шлях розвитку народної освіти в Українській РСР, яка перебувала в складі СРСР, від запровадження загального початкового навчання дітей у 30-х роках до обов'язкової середньої освіти молоді та широкого впровадження суспільного дошкільного виховання дітей у 80-х роках. Цей шлях можна було б умовно поділити на два періоди, -а саме: до початку Великої Вітчизняної війни і після звільнення Переяслава від німецько-фашистських загарбників.

З початку свого заснування в 1932 році ( році утворення Київської області) цей середній педагогічний навчальний заклад іменувався "Переяславський педтехнікум"[2]. Першим директором педтехнікуму було призначено Нестирука [3]. Технікум 2 роки розташовувався в одноповерховому пристосованому для навчання приміщенні по вул. Набережній (зараз вул. Горького).

У травні 1934 року директором педтехнікуму було призначено І.Ф.Шатилюка. Невдовзі технікум було переведено у двоповерхове приміщення по цій же вулиці. Перший випуск 24

учителів початкових класів відбувся в червні 1935 року. Цій важливій події в освітянському житті Переяславщини було присвячено спеціальний номер газети "Колективіст Переяславщини" (№79,1 липня 1935 р.). У 1934 р. при технікумі було відкрито вечірній відділ, а в 1937 - заочний. У 1937 р. І.Ф.Шатилюка переведено на партійну роботу [4].

Директором педшколи (так став називатися навчальний заклад) з 1937 по 1938 р. працював Р.Р.Козак, а після його призову до лав Червоної Армії заклад очолив В.Г.Удод, який перед цим обіймав посаду завуча медшколи [5].

Період становлення навчального закладу співпав і тяжкими роками голодомору (в технікумі навчалося багато дітей-сиріт), культурної революції, "боротьби з буржуазною ідеологією" ("з технікуму вигнано дочку куркуля,", "лектора золотопогонника", "лектора - попа") [6]. Водночас це були роки поступового економічного зростання країни, підвищення загальної культури та освітнього рівня молоді. Незважаючи на те, що престиж учительської професії був і невисоким (мала заробітна платня, відсутність нормальних житлово-побутових умов), молодь прагнула до педагогічної освіти.

До початку Великої Вітчизняної війни педшкола мала хороше приміщення з добре обладнаними кабінетами та бібліотекою, їдальню, гуртожитки. Колектив кваліфікованих викладачів (серед них слід назвати П.П.Дремлюгу, Н.В.Рубана, які працювали в навчальному закладі з початку його заснування), успішно розв'язував завдання підготовки вчителів для початкової школи. Випускники направлялись на роботу в сільські школи Переяславського району та інші райони Київської області. Але із випуску 1940 р. частина випускників була направлена на роботу в Кам'янець-Подільську область [6].

Останній передвоєнний випуск відбувся в червні 1941 р., коли вже розпочалася Велика Вітчизняна війна. Більшість випускників-юнаків і викладачів-чоловіків пішли на фронт захищати рідну землю. Багато випускників загинуло на війні. Із тих, що повернулися з фронту, за ратні подвиги було нагороджено високими урядовими нагородами Д.Т.Швидкого, В.К.Шимченка, О.О.Набока, В.І.Мовчана, а випускнику 1941 року О.П.Роману було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.

У вересні 1941 року німецько-фашистські війська окупували м. Переяслав. За два роки окупації міста все майно педшколи було розграбоване і знищене. В аудиторіях першого поверху педшколи фашисти влаштували конюшню, а при відступі у вересні 1943 року спалили приміщення.

Директор педшколи В.Г.Удод, будучи інвалідом від народження, залишився на окупованій ериторії, працював у Обухівському райкомі компартії зв'язківцем. Влітку 1943 р. по дорозі з Переяслава до Трипілля він був схоплений фашистами і розстріляний [8].

21 вересня 1943 року місто Переяслав було звільнено радянськими військами від німецько-фашистських загарбників. Місцеві органи радянської влади приступили до відновлення роботи шкіл і інших закладів освіти. Уже у жовтні відновила свою роботу педагогічна школа. Розпочався 44-річний повоєнний період діяльності Переяслав-Хмельницького педагогічного училища (так став називатися навчальний заклад із грудня 1944 року) [9].

У повоєнні роки педучилище очолювали директори: П.Р.Захарченко (жовтень 1943 - лютий 1959), Г.М. Новохатько (березень 1959 - серпень 1984 ), В.А. Коломієць (серпень 1984 -липень 1987).

Однією з головних проблем, яку постійно доводилось розв'язувати керівництву училища, була проблема створення необхідної матеріальної бази. Особливо це стосується періоду 1943-1958 р.р.

У кінці 1943 року з великими труднощами були відремонтовані 2 пристосовані під навчальні заняття одноповерхові приміщення, і 11 січня 1944 р. розпочали навчання 160 студентів І-ПІ курсів, що витримали вступні іспити з мов і арифметики. Їх навчало 13 викладачів.

Парт, лавок не вистачало, підручників майже не було, гуртожитки були відсутні, зошитами для письма студенти були не забезпечені (писали на папері з плакатів).

І хоча в наступні роки під навчальні заняття ще було пристосовано 2 приміщень (всіх було 4), що знаходились на відстані 100-200 м. одне від одного, і під гуртожитки пристосовано 2 приміщень (на 50 ліжок), матеріальна база залишалась слабкою. Були відсутні фізкультурний, актовий і читальний зали. Навчання проводилось у дві зміни.

І все ж, незважаючи на брак навчальних площ, у перший же рік було організовано роботу педагогічного кабінету в дві зміни, бібліотеки (з 9 год. до 21 год., а в квітні, травні і червні -до 22 год.30 хв.), у наступному році - роботу їдальні, а ще пізніше природничого, фізичного, музичного, військово-спортивного кабінетів та кабінету української мови і літератури. Зростав поступово бібліотечний фонд: з 1099 книг і брошур в 1945 р. до 13000 в 1957 р. Поліпшувалось забезпечення підручниками. Училище мало в користуванні 10 га орної землі, де вирощу­вались овочі для учнівського харчування в їдальні.

З 5 грудня 1958 року педучилище перейшло на навчання в новий корпус (реставроване і відбуцоване двоповерхове приміщення дитячого будинку по вул. Сковороди, 50), який відповідав усім вимогам педагогічного училища: прекрасні аудиторії, спортивний, актовий, читальний зали, бібліотека, навчальні кабінети, буфет, пізніше -їдальня.

У 1966 році введено в дію новий двоповерховий, а в 1974 році - триповерховий гуртожиток загалом на 200 місць.

Структура підготовки молодих спеціалістів була наступною:

Шкільний відділ (спеціальність - учитель початкових класів)

на базі неповної середньої школи

1944-1948 (денна форма навчання; 3-річний термін)

1948-1987 (денна форма навчання; 4-річний термін)

на базі середньої школи

1948 - (денна форма навчання; 2-річний термін)

Дошкільний відділ (спеціальність-вихователь дитячого садка)

на базі середньої школи

1960-1987 (денна форма навчання; 2-річний термін)

1980-1987 (заочна форма навчання; 2,5-річний термін)

на базі неповної середньої школи

1970-1987 (денна форма навчання; 4-річний термін).

У перші повоєнні роки проводилась також підготовка вчителів на 4-9 місячних курсах.

У 1963-1964 н.р. здійснено підготовку 58 вчителів в однорічному педагогічному класі.

Контингент учнів училища (у 40-х - 50-х роках називались "слухачами") формувався в основному з випускників шкіл Переяслав-Хмельницького району та інших лівобережних районів Київської області. Випускники складали екзамени. Обов'язковим був екзамен з української мови (диктант - для вступників на базі неповної середньої школи і твір з літератури- на базі середньої школи). З 70-х років правилами прийому вступникам за бажанням дозволялось складати екзамен з російської мови, але з обов'язковою умовою оволодіння українською мовою і складання державного екзамену з української мови. Відмінники зараховувались без екзаменів (в межах 60 % до плану прийому). Контингент учнів на денній формі навчання поступово зріс з 160 осіб в 1944 р. до 960 на початку 80-х років.

До середини 50-х років навчання було платним. Плата за рік в середньому дорівнювала місячній стипендії учня. Звільнялись від плати за навчання учні-сироти, учні, батьки яких загинули у Великій Вітчизняній війні або були інвалідами. У 40-х - 50-х роках стипендія призначалася лише тим учням, які складали екзамени на "5" і "4", а в 60-х - 80-х роках стипендія також призначалась і з урахуванням сімейно-побутових умов учня (в межах 70 % від всього складу учнів). Процент забезпеченості учнів гуртожитком у різні роки був різним, але не перевищував 40 %. У 40-х - 50-х роках проживання учнів на приватних квартирах частково оплачувала держава.

Велика увага в училищі приділялась підбору педагогічних кадрів, які призначались за погодженням з обласним відділом народної освіти. З 1944 року по 1980 рік кадровий потенціал зріс як кількісно, так і якісно. Якщо в 1944 році навчальний процес забезпечували

13 викладачів (із них із вищою освітою - 9), то в 1980 - 80 (усі і вищою освітою і переважно з великим стажем педагогічної роботи) Майже третину складу викладачів становили викладачі музики. Збільшення контингенту учнів і викладацького складу в 70-80-ії роки було обумовлене значним розширенням дошкільного відділу.

Підготовка вчителів початкових класів та вихователі и дошкільних закладів здійснювалась за навчальними планами, затвердженими Міністерством освіти СРСР з урахуванням специфіки республіки - викладанням української мови та літератури. Навіть побіжний аналіз навчальних планів дає підстави зробити висновок про достатній рівень загальноосвітньої (особливо гуманітарної) підготовки і високий рівень педагогічної, методичної та практичної підготовки майбутніх учителів початкових класів та вихователів дошкільних закладів. Водночас простежується високий рівень ідеологізації навчального процесу: на історію СРСР, нову історію, історію ВКП (б) разом відводилося 421 год., а на історію України всього 51 год., вивчалась географія капіталістичних країн, географія СРСР, а географія України не вивчалась (навчальний план з 4-річним терміном навчання введено в дію в 1948 році).

У подальшому навчальні плани хоч і зазнавали змін, але незначних: іноземна мова була введена як обов'язковий предмет, вивчення історії ВКП(б) у групах на базі неповної середньої ніколи замінено вивченням суспільствознавства, вивчення Конституції СРСР і УРСР - вивченням основ правознавства, знято вивчення логіки, вивчення географії замінено економічною географією.

Навчальні програми з усіх навчальних дисциплін розроблялись Міністерством освіти СРСР і УРСР.

Як на навчальних планах і програмах, так і на всьому навчально-виховному процесі лежить відбиток політичного і ідеологічного життя країни 40-х - 80-х років: це і перемога СРСР над фашистською Німеччиною, і культ особи Сталіна, і розвінчування культу особи, і хрущовська відлига, і прийняття програми будівництва комунізму, і брежнєвська стабілізація, і застій, і андропівська спроба реформування, і початок горбачовської перебудови.

Викладання всіх навчальних дисциплін (за винятком військової підготовки та частково фізвиховання), вся навчальна документація, діловодство велися українською мовою.

Для всіх періодів діяльності училища характерною була висока організація навчального процесу. Велика роль у цьому належала завучам (заступникам директора з навчальної роботи). З 1944 р. по 1987 рр. на цій посаді перебували: О.І.Федірко, А.А.Семеняк, О.В.Павлюк, В.А.Пальчиківська, С.А.Шкіра, А.П.Халявченко, Г.М.Верба, М.Г.Тараненко, Т.О.Степіка.

Головна увага навчальної частини спрямовувалась на підвищення ефективності навчального процесу і покращення підготовки молодих спеціалістів.

Важливе місце в підготовці вчителя початкових класів і вихователів дитячого садка посідала педагогічна практика. На її проведення державою виділялися значні кошти. Практика проводилась у базовій початковій школі (з 1944 р.) або в базових початкових класах СШ № 2 чи в базовому дитячому садку.

Безпосереднє планування і керівництво практикою здійснювалося завідуючим практикою, а з кінця 70-х років -заступником директора з навчально-виробничої роботи. Жоден показовий чи пробний урок не проводився без участі викладача-методиста. Більше того, всі показові уроки з фізвиховання, трудового навчання, співів, малювання, природознавства, частково російської мови проводилися викладачами методики педагогічного училища. Виробничу практику учні училища проходили в сільських школах і дитячих садках Київської області, але знову ж - під контролем викладачів - методистів училища.

Учні училища залучалися до активної участі в предметних гуртках за інтересами (педагогічному, математичному, фізичному, хімічному, мовно-літературному, виразного читання, дошкільної педагогіки, умілі руки, образотворчого мистецтва, фотогуртку, ТЗН).

В училищі була добре розвинена художня самодіяльність. Хорош колективи, вокальні ансамблі, окремі солісти виходили переможцями на районних та обласних оглядах хуцожньої самодіяльності. А жіночім хоровій капелі учнів у 1967 р. було присвоєно високе звання "народної" (худ. керівник З.І.Мина). Учнівські культбригади проводили велику купьтурно-масову роботу серед населення міста та району.

Добре в училищі була поставлена спортивно-масова робота. Широко практикувались гандбол, волейбол, баскетбол, легка атлетика, настільний теніс, шахи і шашки. Часто команди училища і окремі учасники ставали призерами районних та обласних змагань. Окрасою міських свят була спортивна колоші педучилища (організатори М.М. Бездольний, І.А.Колівошко). В училищі склалася традиція широкої участі колективу в громадсько-корисному житті. Особливо слід відзначити роботи по ремонту навчальних приміщень та гуртожитків, будівництву с Чирське, спаленого німецькими фашистами при відступі, відбудові рідного міста (1944-1945); участь у насадженні більш як 2000 дерев по Київському шляху (1951-1952); роботи по благоустрою і озелененню подвір'я училища по вул. Сковороди, 50 (1958-1960); шефство над центральним парком та вулицями Сковороди та Шевченка (60-і - 90-і роки); роботи по благоустрою міського стадіону (70-і роки) і будівництву інституту (1985-1986 рр.)

Училище протягом 40 років (1947-1987) здійснювало шефство над учасником Великої Вітчизняної війни, інвалідом І групи, жителем села Зарубенці ( а пізніше - Циблі) В.М.Крадених. За більш як п'ятдесятирічну свою історію Переяслав-Хмельницьке училище підготувало понад 9000 висококваліфікованих учителів початкових класів та вихователів дитячих садків, які направлялись на роботу в школи та дошкільні заклади не лише Київської області, але й інших областей України. Значна частина випускників у різні роки була направлена в такі області: Волинську (1948 р. - 83 ), Закарпатську (1950 р. - 100), Рівненську (1951р. - 27, 1963р. - 60, 1970 р. - 25, 1979 р. - 23), Чернігівську (1953 р. - 17), Херсонську

(1961 р. - 22), Ворошиловоградську (1970 р. -27), Одеську (1969 р. -43), Чернігівську (1966 р. - 69,1970 р. - 32), Кіровоградську (1972 р. -36, 1973 р. - 22), Кримську (1973 р. - 62), Сумську (1964 р. - 56), Харківську (1973 р.-39) та ін.

Обласні відділи народної освіти у своїх відгуках завжди давали високу оцінку якості підготовки випускників училища.

На початку 60-х років понад 50 випускників було направлено на роботу на цілинні землі Казахської РСР.

За багаторічну сумлінну роботу по підготовці педагогічних кадрів та високу педагогічну майстерність директорів училища П.Р.Захарченка та Г.М.Новохатька було нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора, їм було присвоєно високе звання "Заслужений учитель УРСР", а заступника директора училища з навчально-виховної роботи Г.М.Вербу (випускника училища) було відзначено Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Серед випускників училища - Герой Радянського Союзу О.П.Роман, Герой Соціалістичної Праці О.Пилипенко, кавалер ордена Леніна, вчителька початкових класів Г.І.Любченко, відомий український поет Станіслав Тельнюк, кандидат психологічних наук, професор Переяслав-Хмельницького ДПІ ім. Г.С.Сковороди П.Я.Ярмоленко, заслужена вчителька УРСР, доцент цього ж інституту Н.С. Гаврилюк, доктор філологічних наук, професор Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова Л.І.Мацько, Герой України, вчителька початкових класів Драбівської ЗОШ №1 Т.С.Прошкуратова.

На початку 80-х років постало питання про перевід училища до м. Біла Церква і про відкриття Переяслав-Хмельницького філіалу Київського державного педагогічного інституту ім. М.О.Горького. У 1984 р. директором училища було призначено В.А.Коломійця, який у цей час працював заступником директора з навчально-виробничої роботи (в минулому - випускник училища).

У 1985 році в м. Біла Церква відкрито філіал Переяслав-Хмельницького педагогічного училища. У цьому ж році заступника

директора з навчально-виховної роботи Г.М.Вербу переведено на посаду директора СШ №4, а на його посаду було призначено М.Г.Тараненка. Перед керівництвом училища було поставлено завдання організовано здійснити перевід училища до м. Біла Церква і підготувати до відкриття філіал педінституту.

У 1986 р. відкрито Переяслав - Хмельницький філіал Київського ДШ ім. О.М.Горького. Першим директором філіалу було призначено М.Г.Тараненка.

06.05.1987 року Міністерство освіти УРСР видало наказ № 125 "Про перевід Переяслав-Хмельницького педучилища в м. Біла Церква".

У червні 1987 року училище здійснило свій останній випуск -182 вчителі початкових класів і 252 вихователі дошкільних закладів. 05.09.1987 р. Переяслав-Хмельницьке педагогічне училище припинило свою діяльність.

Своєю славною історією в освітянському житті Переяславщини і всієї України педагогічне училище завдячує великій когорті викладачів декількох поколінь.

Серед них слід назвати тих, хто віддав справі підготовки педагогічних кадрів понад 25-30 років, а саме: П.П.Дремлюгу, О.Ф.Куліченко, О.І.Федірка, Д.І. Матвійчука, М.П.Воловика, З.Т.Хабазню, А.А.Семеняка, С.Л.Воловика, К.С.Левченко, О.К.Макаренка, І.Д. Слюсара, Н.П.Сакун, Б.Г.Мехеда, М.К.Юхименка, Я.І. Юхименко, І.А.Колівошка, Г.Я.Яківець, Л.І.Шаповала, Н.В.Куліковську та ін.

Багато років працювали викладачами училища випускники цього ж училища: Є.М.Левченко, М.Ф. Василенко, Н.В.Фісун, Н.П.Швидка, Л.П. Коваленко, Г.В. Кисіль, Г.П.Новохатько, П.Г.Пономаренко, Н.С.Кудря, Л.Т.Матвієнко, В.П.Матвієнко, Л.С.Бернікова, Г.І. Кибальчич, П.О.Фесенко, І.Я.Міщенко, Г.М.Верба, Г.М.Кириченко, В.П.Кондес.

Після закриття училища викладачі М.П.Ляшко, О.О.Борисова, М.Г.Колос, Г.О.Хомич, Г.М.Кириченко, а пізніше Г.М.Верба, ОІ.Красов, Л.І.Ляшко, М.К. Потапова перейшли на роботу в інститут.

Усі інші викладачі були переведені на роботу до Білоцерківського педагогічного училища або ж залишились працювати у школі № 6 чи в інших школах міста.

Григорій Верба,

ПЕРЕЯСЛАВ НА ПЕРЕХРЕСТІ ІСТОРИЧНИХ ШЛЯХІВ

(Роздуми над непрочитаною книгою)

Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців

Олександр Довженко

Узятися за перо мене спонукала карта м. Перея­слава-Хмельницького, яку я нещодавно придбав у кіос­ку. Чудесне оформлення. Дуже потрібна для туристів, таксистів, працівників зв'язку та й усіх, хто захоче придбати су­венір, цеглу, відвідати кафе (щоправда, недешево), бібліотеку, аптеку, замовити меблі (про ціни не питайте), відремонтувати машину, зайнятися спортом, навіть помолитися та ін. Правда, як недолік можна зазначити те, що відсутня дата виходу в світ карти. На карті ми не знайдемо і поради, на які підприємства можна влаштуватися на кваліфіковану роботу з високою платнею.

Мене ж вона зацікавила з іншого погляду, а саме: про що ж розповідають назви вулиць нашого міста в рік відзначення 1100-ліття першої літописної згадки про Переяслав?

Зародження та розвиток нашого міста є частиною історії більш як півторатисячолітнього шляху нашої Вітчизни - України-Русі. У назві і міста, і його вулиць переплелись цілі епохи - від Русі (була одна Русь, а потім російські історики дали назву "Київська Русь", щоб не "плутати" з "Московською Руссю") до сьогоднішньої незалежної України.

Після здобуття Україною незалежності зростає інтерес до власної історії, її знаменних дат, здобутків і уроків. Події більш як 80-річної давнини сприймаються неоднозначно й суперечливо.

В історичній науці перша згадка про Переяслав датуєть­ся літописною статтею 907 р., дё в договорі між греками та Руссю третім у списку міст Русі (після Києва та Чернігова) називався Переяслав (хоч дехто із учених відносить виник­нення міста до дещо пізнішого часу - 988-993 років). Ще з тих далеких часів існувала і народна легенда про походження назви міста. За цією легендою, саме тут, за Трубежем, відбув­ся двобій між отроком-богатирем Кирилом Кожум'якою (чин­барем із Заальтиці) і велетнем-печенігом, в якому руський воїн здобув перемогу і тим самим "перейняв славу" (перея славу) руському війську. Коли ж на Русі виникло ще кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатися Переяслав Руський (є і зараз під Москвою місто Переяславль-Залєський).

З тих далеких часів до нас дійшли лише назви вулиць Великопідвальна, Малопідвальна, Замкова, Кріпосна, Києвобрамська, які свідчать про те, що Переяслав був форпос­том у боротьбі проти печенігів та половців на південно-східно­му рубежі Русі на підступах до Києва.

Тотальне перейменування вулиць відбулося після 1917 року.

Можна умовно виділити такі періоди та події, які позначи­лися на появі назв вулиць: жовтневий переворот у Петербурзі 1917 року, революційні події та громадянська війна (1918-1920 роки), колективізація (1930-1933 роки), Велика Вітчизняна війна (1941-1945 роки), відзначення 300-ліття Переяслав­ської ради, освоєння космосу (з 1961 року), будівництво Канів­ської ГЕС (1967-1970 роки), Чорнобильська катастрофа і ліквідація її наслідків (1986 рік), афганська війна (1980-ті роки), проголошення Україною Незалежності в 1991 році.

У зв'язку з "новою ерою в історії людства – будівництвом комунізму" майже всі назви вулиць дореволюційного часу були відмінені, а замість них з'явилися назви, що несли імена класиків марксизму-ленінізму: Карла Маркса, Фрідріха Ен­гельса, Леніна (зараз Гімназійна), Сталіна (зараз Мазепи); державних та партійних діячів Російської Радянської рес­публіки та Радянського Союзу: Свердлова, Калініна, Урицького, Куйбишева (зараз Гаяринська), Петровського (зараз Петропавлівська), Дзержинського (зараз Підварська), Орджонікідзе (зараз Ярмаркова), Кірова, Рози Люксембург, Карла Лібкнехта (зараз Московська), Крупської або ж - Па­ризької Комуни, Комуністична, Інтернаціональна, 1 Мая, Ра­дянська, Революції (зараз Петра Костюка).

Кілька вулиць отримали назви російських полководців Олександра Невського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова; керівників селянських повстань Степана Разіна, Ємел'яна Пугачева, Северина Наливайка; командирів гро­мадянської війни Боженка, Щорса, Примака, Котовського, Артема, Чапаева, Лазо, червоних полководців Фрунзе, Во­рошилова, Якіра (вони прославились у боротьбі за встанов­лення більшовицької влади на Україні та проти Центральної Ради і Директорії).

Моє покоління (покоління дітей Великої Вітчизняної війни) виховувалося на цих іменах, зовсім не знаючи правди про молодих героїв Крут, які полягли за незалежність України у боротьбі з більшовицькою армією царського генерала Муравйова, про січових стрільців, про Симона Петлюру.

Частина вулиць була названа іменами російських пись­менників - Лєрмонтова, Пушкіна, Бєлінського, Чернишевського, Гоголя (українця за походженням і по духу), Турге­нєва, Толстого, Короленка, Чехова, Горького, Маяковського, Фадєєва, польського - Адама Міцкевича, єврейського -Шолом Алейхема; а з українських лише вулиці Тараса Шев­ченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Україн­ки, Івана Котляревського, Остапа Вишні. Не знайшлося місця на карті міста імені великого українського патріота Олександра Довженка. Немає жодного імені українських письменників так званого "розстріляного відродження" 1930-х років. Також не згадується ім'я нашого земляка з Бо­рисполя Павла Чубинського, який одним лише віршем "Ще не вмерла Україна" навіки вписав своє ім'я в історію України.

Несуть наші вулиці імена російського художника Івана Айвазовського (вірменина за походженням), російських композиторів Михайла Глинки, Петра Чайковського (за по­ходженням - українець Чайка). Є і вулиця українського ком позитора Леонтовича, проте ім'я основоположника української класичної музики Миколи Лисенка відсутнє.

Вулиці, що названі іменами російських учених, - Ломоно­сова, Ціолковського, Пирогова, Мічуріна.

Освоєння Північного полюса було позначено вулицями Челюскіна, Папаніна, Чкалова.

Не одне покоління школярів виховувалося на прикладі життя Павлика Морозова, 14-річного піонера із Свердловської області, "подвиг" якого полягав у тому, що в 1932 році на загальних зборах жителів села він "виказав куркулів (навіть свою рідню), які ховали й нищили зерно", і тому був убитий куркулями. Ось тоді по всьому Радянському Союзу його іме­нем було названо сотні шкіл, бібліотек, вулиць, установлено пам'ятники в Москві, його рідному селі Герасимовці, у Свердловську. Міф про так званий героїзм цього підлітка був дуже потрібний владі для того, щоб утвердити практику доносів (особливо анонімних) на сусіда, на близьких, знайомих.

Найбільше в назвах вулиць міста закарбований подвиг народу у Великій Вітчизняній війні - усього таких вулиць по­над 30: вулиці Перемоги, 40-річчя визволення Переяслав­щини, Героїв Вітчизняної Війни; маршалів Жукова, Якубовського, Черняховського, Рокосовського, Ватутіна.

Увічнені герої Букринського плацдарму: вулиця Героїв Дніпра простяглася від автостанції аж до дніпровської дам­би. По цій дорозі йшли на переправу, а то й у вічність, тисячі червоноармійців. Серед них імена загиблих білоруса гене­рала Іваневського, українця Мірошниченка, вірменина Балаяна, мордвина Тумакшина, єврея Каплунова, росіян Пескова, Орлова, Сисолятіна та ін., які загинули під час форсування Дніпра. Про цю трагічну сторінку в історії Великої Вітчизняної війни розповідає діорама "Битва за Дніпро в районі Переяслава у 1943 році", розміщена у Вознесенському соборі (шкода, що для неї не знайшлося іншого місця). Сьогодні історики вважають що Букринський плацдарм був помилкою радянського військового командування, адже радянських воїнів загинуло в 4 рази більше від фашистських.

У жовтні 1943 року після визволення від німецьких оку­пантів наше місто було перейменовано на Переяслав-Хмельницький. Збудовано монумент Слави на честь переяславців, що загинули у цій війні, новий проспект названо Червоноармійським.

У день Перемоги і я кладу квіти до братської могили в парку міста, подумки звертаючись до свого батька, який загинув при звільненні Києва 4 листопада 1943 року на Лютезькому плацдармі й похований у братській могилі в Пущі Водиці, яку я відшукав лише через 50 років після закінчення війни. Є вулиці, що носять імена Ріхарда Зорге, Миколи Гас­телло, генерала Карбишева, Зої Космодем'янської, Олек­сандра Матросова, Молодогвардійців, Олега Кошового.

І все-таки правда про цю війну була б не­повною, якби ми не згадали імен Олени Теліги і її молодших побратимів із ОУН і Спілки письменників України, розстріляних у Баби­ному Яру гітлерівськими фашистами в 1942 році, але могила яких так і до сьогодні не знай­дена. Олегу Ольжичеві пощастило вибратися з Києва до Львова. Але там він потрапив до рук гестапо. Його закатували в 1944 році в концтаборі Заксенгаузен (Див. С 5).

Є невеличка вулиця в мікрорайоні Підварок, яка носить ім'я випускника школи №4 Лесика, який загинув у афганській війні, ря­туючи під час бою свого командира. Незро­зуміло тільки в ім'я чого гинули тисячі ук­раїнців у тій "інтернаціональній" війні?

Декілька вулиць названо на честь відо­мих земляків-переяславців - заслуженого лікаря України Петра Костюка, архітектора кадеміка Володимира Заболотного (це за "його проектом збудовано нинішній будинок Верховної Ради в Києві), Героїв Радянського Союзу Кравченка, Губаря.

Вулиці Колгоспна та Радгоспна нагаду­ють про те, що на околицях сучасного міста розташовувалися колгосп ім. Шевченка і рад­госп "Переяславський".

Є вулиця Антона Макаренка, Надії Крупської, Вчительська, Шкільна, і вже в час відкриття інституту з'явилася вулиця Василя Сухомлинського, а згодом - Стогніївський шлях (на карті чомусь відсутній). А чому б не встановити хоч би меморіальну дошку на бу­динку гімназії (де раніше знаходилося пед­училище) на честь Григорія Михайловича Но-вохатька, який пропрацював у цьому училищі директором 25 років (у 1960-84 роках)?

А ось вулиці Андрушівська, Трубайлівська, Рибальська, Морська, Зарубинська, Монастирська розкажуть усім про велику біду, яка спіткала жителів придніпровських сіл За­рубинці, Монастирище (ще в часи козацтва тут був монастир), Трахтемирів (це про нього писав Т. Шевченко у листі до А. Козачковського), Андруші (Андрушівську церкву малював Шевченко, а зусиллями працівників музею на чолі з Михайлом Сікорським її вдалося врятувати, перенісши в музей просто неба), Трубайлівка, яким довелося залишати свої обжиті впродовж віків місця, що підлягали затопленню водами рукотворного "моря" - Канівського водосховища. Тоді ж з'явилася і вулиця Ювілейна, адже все це відбувалося в кінці 1960-х років, після відзначення 50-річчя соціалістичної революції (1967 р.). Від сіл, що були свідками боїв на Букринському плацдармі в районі Переяслава у 1943 році, не залишилося і сліду. Хіба що можна побачити маєток сучас­ного магната, зведений в останні роки на схилах Дніпра.

Тоді ж з'явилася на околиці мікрорайону Андруші нова вулиця - Тараса Федоровича (прозваного в народі Трясилом), гетьмана запорозьких нереєстрових козаків, який на чолі селянсько-козацького війська здобув славну перемогу над польсько-шляхетським військом коронного гетьмана Речі Посполитої С. Конецпольського. Вирішальний бій відбув­ся 15 (за старим стилем) травня 1630 року під Переяславом між Апьтою і Трубежем. Ця перемога оспівана Т. Шевченком у його поемі "Тарасова ніч": "Червоною гадюкою несе Альта вісті" про розгром загарбників і козацьку славу: "Над річкою, в чистім полі, / Могила чорніє, /Де кров текла козацькая, / Трава зеленіє. / Було колись, панували, / Та більше не бу­дем!.. / Тої слави козацької / Повік не забудем!..".

Підкорення космосу позначено вулицями Космонавтів, Гагаріна, Комарова.

Переяслав на перехресті історичних шляхів

Григорій Верба,

викладач каф. філософії і політології

(Продовження; поч. у №5 (49), С 7-8)

Як нагадування про найбільшу за всю історію людства техно­генну катастрофу і злочинне поводження з "мирним атомом", а також про героїзм наших людей, виявлений під час ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, одна із вулиць для переселенців із зони відчу­ження в Підварках названа іменем Героїв Чорнобиля. Тоді ж з'я­вився і новий житловий масив зі школою №7 і дитячим комбіна­том на Спаській леваді (колись це була Спасенкова левада).

Вулиця Поліська в мікрорайоні Підварки нагадує про переселенців із Поліського району. Вулиці Криворізька, Металургів, Будівель­ників розповідають про тих, хто будував нові помешкання для постраждалих в Переяславі, а Привітна та Гостинна - про гостинність переяславців, які відгукнулися на велику біду наших співвітчизників.

У 90-і роки XX століття в мікрорайоні Борисівка з'явився новий житловий масив з вулицями Кожум'яки (до речі, вулиця Кожум'яцька вже була, але перейменована на Карла Маркса), Борисівське Поле, Володимира Мономаха, Володимира Глібовича. Крайня вулиця від Трубежа в Підварках отримала назву Яросла­ва Мудрого. Усі ці імена пов'язані з давньою історією Переяслава.

Це тут, на Борисівському полі, у міжусобній боротьбі за вели­кокнязівський престол, що почалася після смерті великого князя Володимира, святителя Київської Русі, у 1015 р. за наказом Святополка (прозваного в.народі Окаянним) було вбито Бориса і Гліба (молодших синів князя Володимира Святославовича). Святополк Окаянний на деякий час захопив у Києві великокнязівську владу. Руська православна церква оголосила Бориса і Гліба святими.

Проти Святополка Окаянного виступив його брат, новгородсь­кий князь Ярослав (прозваний Мудрим), який остаточно розбив 1019 року Святополка Окаянного на р. Альті біля Переяслава і після по­вного вигнання його прийняв великокнязівску владу у Києві (1019-1054). До цього Ярослав Мудрий деякий час князював у Переяславі. Він здійснив ряд блискучих походів проти печенігів і назавжди відки­нув їх від кордонів руських земель. За його князювання було зведе­но Софіївський собор, побудовано Золоті Ворота, складено збірник законів давньоруського феодального права - "Правду Ярослава". За часів Ярослава Мудрого християнство остаточно утвердилося на Русі; було поставлено першого митрополита з руських Іларіона. Київска Русь стала великою і могутньою державою.

Володимир Мономах - онук Ярослава Мудрого, син великого київського князя Всеволода Ярославовича та грецької царівни, доч­ки Візантійського імператора Константина Мономаха (звідси його прізвисько) - великий князь Київський (1113-1125), державний і полі­тичний діяч Київської Русі, письменник. 31094 по 1113 роки князю­вав у Переяславі. Володимир Мономах виступав проти братовбив­чих міжусобних війн. Організував спільні походи руських князів про­ти половців. Утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі й на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави, що почала занепадати після смерті Ярослава Мудрого. Написав "Повчання" для дітей. Під впливом князя було написано славнозвісну пам'ятку "Повість минулих літ".

Найвидатнішим переяславським князем у II половині XII сто­ліття (1169-1187) був Володимир Глібович. Як і його прадід Воло­димир Мономах, він мужньо боронив південно-східні рубежі Дав­ньої Русі від половців. В одному з таких боїв він був тяжко поране­ний і помер в Переяславі. Його вболівання за рідну землю так передало "Слово о полку Ігоревім: "І плакашася по немь вси переяславци... О нем же Украина много постона". Це було перше вико­ристання в літописах слова "Україна". І сталося це в 1187 році.

Але чи не найбільше сплетіння епох і століть ми прочитаємо в назвах центральних вулиць і площ нашого міста.

Найбільше історичних назв пов'язане з іменем Богдана Хмель­ницького. Центральна вулиця міста носить ім'я Богдана Хмель­ницького. Вона пролягає через усе місто - від Трубежа до виїзду на

Бориспільський шлях, що веде на Київ. Раніше це було дві вулиці: до Альтицького мосту - Головнотрактова (один час - Вознесенська) і за Альтицьким мостом аж до тодішньої межі міста (до Бульварної Андрушівської, потім Революції, а зараз Петра Костюка) - Київська. На початку вулиці встановлено гранітне погруддя Б. Хмельницького, Центральна площа носить ім'я Б. Хмельницького. На площі Переяс­лавської ради (донедавна - площа Возз'єднання) встановлено скуль­птурне зображення акту проголошення Б.Хмельницьким присяги на вірність російському цареві. За Успенською церквою є невелика вулиця Богданівська (чомусь не позначена на самій карті).

Здається, що про Богдана Хмельницького ми вже знаємо все, проте і до сьогодні ще не розвіяно міф про Переяславську раду як про акт "возз'єднання України з Росією", а про Богдана Хмель­ницького - як про уособлення цієї події. Богдан Хмельницький -видатний український гетьман, талановитий полководець, гнуч­кий політик-дипломат XVII століття. З його іменем пов'язане відродження української державності після занепаду її внаслідок татаро-монгольського нашестя. Батьки Б. Хмельницького були родом із Переяслава. Будинок їх знаходився неподалік від Ус­пенської церкви. Тут Хмельницький одружився з Ганною Сомко. Він часто бував у Переяславі, певний час Переяслав був дипло­матичним центром реєстрового козацтва.

Очоливши визвольну війну українського народу проти польсько-шляхетського національно-релігійного гніту 1648-1657 років (в радянській історичній науці кінець цієї війни позначено 1654 роком), Хмельницький сформулював ідею відродження незалежної Україн­ської держави в її етнічних землях. Здобувши в 1648 році ряд блис­кучих перемог над військами Речі Посполитої (під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями), дійшовши до Львова і Замостя в Західній Україні і фактично встановивши владу козацьких старшин на Ліво­бережній і Правобережній Україні, Хмельницький змусив новообра­ного короля Речі Посполитої Яна II Казимира піти на перемир'я.

Розуміючи складність боротьби з Польщею, Хмельницький ще після Корсунської перемоги в червні 1648 р. звернувся до уряду царської Росії з проханням допомогти йому у боротьбі з Польщею. Проте Росія зволікала. Справа втому, що вона не наважувалася розірвати з Польщею ганебний для неї Поляновський мирний до­говір 1634 р., бо відчувала, що не підготовлена до війни з Польщею, та й внутрішні проблеми (повстання в Москві 1648 р., у Новгороді й Пскові 1650 р.) не давали можливості прийняти позитивне рішен­ня. Воєнні успіхи повстанського війська Хмельницького високо піднесли міжнародний авторитет України. До гетьманської рези­денції в Переяславі й Чигирині почали прибувати дипломатичні пред­ставники європейських і східних держав. Намагалася укласти уго­ду з Україною Туреччина. Богдан Хмельницький уклав військовий союз з Білгородською ордою, що перебувала у васальній залеж­ності від Кримського ханства і Туреччини.

А тим часом Польща, не домігшись від Хмельницького поступок, розпочала знову воєнні дії проти України. 31649 по 1653 роки війську Б. Хмельницького довелося вести виснажливі бої проти Польщі. Була перемога під Зборовом (І649), була поразка під Бере­стечком внаслідок зрадництва кримського хана (1651), а за цим -принизливий для Хмельницького Білоцерківський мир з Польщею і втрата багатьох попередніх завоювань. Проте Хмельницький не змирився з цією поразкою. Під час другого походу Хмельницького в Молдавію у 1652 р. з метою змусити молдавського господаря ви­конати умови договору 1650 р. під Батогом його зустріла, армія коронного гетьмана М. Калиновського. Битва завершилася нищів­ною поразкою ворожого війська (червень 1652). Разом з ним заги­нула майже вся командна верхівка.

У вересні 1653 року козаки і татари взяли в облогу військо короля Яна II Казимира в м. Жванець. Облога тривала понад 2 місяці. У польському війську розпочався голод, місту загрожувала епідемія. Саме в цей час (після 5 років зволікання) Земський собор у Москві приймає рішення: "Гетмана Богдана Хмельницкого и всё войско запорожское с городами и с землями принять". Росія нава­жилася розірвати свій договір з Польщею 1634 року. Військо Б.Хмельницького було відведено від Жванця. Польща погодилася скасувати умови Білоцерківського договору. Царський уряд Олек­сія Михайловича відряджає російське посольство на чолі з бояри­ном В. Бутурліним на Україну, яке в січні 1654 р. прибуло до Переяс­лава. На Переяславській раді Б. Хмельницький в присутності по­сольства Росії на чолі з боярином В. Бутурліним присягнув на вірність російському цареві. У березні це було скріплено Березне­вими статтями, які отримали назву Переяславської угоди. Україна ввійшла до складу Московської держави на конфедеративній ос­нові. Частина вищого українського суспільства, старшинство, а також Київський митрополит не підтримали угоди й відмовились присягати цареві (тоді Київська митрополія не була підпорядкова­на Московському патріархатові). У радянській історіографії зна­чення події Переяславської ради значно перебільшувалося, розг­лядалося як акт "возз'єднання України з Росією" і завершення виз­вольної війни України проти Польщі.

Проте 1654 роком війна України не завершилася. Польща ого­лосила війну Росії. До 1656 року Б. Хмельницький ще вів спільно з російськими військами воєнні дії проти Польщі. 1656 року російсь­кий цар підписав у Вільно угоду між Москвою та Польщею про при­пинення військових дій, чим фактично зрадив переяславські до- . мовленості. Росія вступила у війну з Швецією, і тому загонам Хмель­ницького довелося брати участь у цій війні. На початку 1657 року Хмельницький, намагаючись вийти з-під влади Москви, визволити Україну від Польщі й утвердити її як державу, укладає таємний договір із шведським королем Карлом Х та Семиградським князем Юрієм Ракочі про переділ Польщі. Російський уряд перешкодив Хмельницькому здійснити ці наміри.

Після смерті Б. Хмельницького (1657 р.) війна продовжувала­ся. Не маючи змоги воювати проти Туреччини, Польщі й Швеції, Росія в лютому 1667 року підписала Андрусівську угоду (переми­р'я) з Польщею про припинення війни на дванадцять з половиною років, а в 1686 році змушена була підписати "Вічний мир" з Польщею.

Ось як ця подія оцінюється в Українській радянській енциклопедії: "Підписання "Вічного миру" між Росією і Польщею 1686 року мало велике значення і свідчило про переможне завершення тривалої боротьби проти шляхетської Польщі, султанської Туреччини і Кримського ханства. Російський і український народи спільною ге­роїчною боротьбою врятували Лівобережну Україну і Київ (підкрес­лено мною - Г.В.) від захоплення їх іноземними державами". Вини­кає запитання: чому ж тоді після "возз'єднання України з Росією" Правобережна Україна і західноукраїнські землі залишилися на довгі роки під владою іноземних держав? А чи не відтоді йде в умах наших багатьох людей поділ України на Схід і Захід? А чи вільною стала Правобережна Україна в союзі з Росією? Насправді ж стало­ся те, що російські царі поступово відбирали автономні права Ук­раїни, аж поки повністю ліквідували автономний устрій, гетьман­ство й Запорозьку Січ, а Україна перетворилася в придаток для Росії - Малоросію. До того ж в Малоросії було запроваджено кріпос­не право, що проіснувало 200 років!

Вулицю Богдана Хмельницького перетинає вулиця Івана Ма­зепи (попередні назви - Базарна, Одинця, Сталіна, Одинця), іменем якого назвати вулицю стало можливим лише в незалежній Україні.

Постать гетьмана Івана Мазепи чи не найбільш драматична в українській історії. Ворог України чи її вірний син і заступник? Йшов він проти України чи проти московського царя? Один із антимазепинських міфів, який розробляла імперська історія, полягав у тому, щоб з Мазепи не було створено національного героя і не було змито такого зручного ярлика, як "зрадник". І зрозуміло чому: імперія не допускала навіть будь-яких натяків про можливість існування не­залежної України. Полтавський бій довго відлунюватиме як пере­можний не тільки над шведами, а й над помислами українців збуду­вати свою державу. І все ж це була спроба, ще один крок до.найзаповітнішої мети - незалежної України.

Родинне життя Мазепи пов'язане з Переяславом тим, що тут, неподалік від Свято-Преображенської церкви (на цьому місці зараз знаходиться археологічний музей), жили батьки його матері - Марії Мокієвської. Будучи гетьманом України з 1687 по 1708 рік, Мазепа вніс неоціненний вклад у розвиток освіти, науки та культури Украї­ни. Таланти, здібності багатьох провідних діячів кінця XVII - початку XVIII ст. змогли повною мірою виявитися завдяки дружбі й контак­там з гетьманом, його активній підтримці освіти й книгодрукуван­ня в Україні. Мазепа сам володів кількома мовами. Мав найкращу на той час власну бібліотеку. Великий книголюб дбав не лише про поповнення власної бібліотеки виданнями з дарчими написами. Великого значення він надавав створенню належних умов для здобуття й поширення знань у Гетьманщині. За його правління прак­тично всі старшинські діти отримували освіту в Київському коле­гіумі, що після його піклування у 1701 р. став академією.

У житті діячів Гетьманщини кінця XVII століття значне місце посідала релігія. Духовні ідеали оточення Мазепи були тісно пов'я­зані з вірою в Христа. Земне існування воно вважало важливим, але скороминущим етапом буття, а тому, навіть маючи пристойні статки, жило в тіснуватих скромних кам'яницях, грубих дерев'я­них маєтках, недуже переймаючись їхньою красою та вишукані­стю. Найближчі соратники гетьмана набуті в урядіі кошти здебіль­шого спрямовують на зведення й ремонт дорогих храмів, підтрим­ку монастирів. Найбільший приклад у цій справі подав сам Мазепа. На виділені ним кошти збудовано 26 соборів, церков та дзвіниць, серед яких і кафедральний Вознесенський собор (з монастирем при ньому) у Переяславі (1698-1701 роки), на який було виділено понад 300 000 золотих. До речі, собор у Переяславі було збудовано за 3 роки, а історичний музей у Переяславі-Хмельницькому бу­дується вже 25 років: то стіна впаде ще в недобудованому при­міщенні, то сподіваємося чомусь на кошти Москви, то Президент України виділяє кошти, проте їх не вистачає.

До рук книголюба Мазепи в кінці XVII ст. потрапила безцінна ду­ховна пам'ятка українського народу - Пересопницьке Євангеліє, яке він передав у квітні 1701 року в новозбудований в Переяславі ка­федральний собор. На цьому Євангел ії президенти незалежної Украї­ни складають присягу на вірність Україні та українському народові.

Прошло двести пятнадцать лет со дня смерти Григория Саввича Сковороды, величайшего мыслителя и гения украинской нации, основателя отечественной философии и педагогики, но мы, как и он, простой чернушский козак, в том далеком 1745 году, и сегодня чтим нашу историческую сродность к вечно единой и неделимой матушке-Европе. Мы по-сковородиновски сродны к счастию и не желаем искать его за морем, просить у других, странствовать по планетам, волочиться по дворцам, ползать по земному шару, бродить по Иерусалимам. Воздух и солнце нашей ридной Украйны всегда с нами, везде и туне, а все странное и чуждое есть нам лишнее.

До сих пор плодоносные склоны Токайских садов и живописные бодрожские кручи хранят следы босых ног полного грез могилянского студента и его преданного пастушьего посошка. Все также раздается эхом его мелодичный голос в уже пожелтевших от времени стенах старой греко-российской церкви, этого последнего бастиона восточного православия, столетиями защищавшего правильную веру отцов наших, где за победу перед иконой Святого Георгия молились А.В.Суворов и М.И.Кутузов, и где от черта просил избавления сам Н.В.Гоголь. Она скромно стоит на улице Русская крошечного северо-венгерского городка Токай, винодельческой столицы вечно хмельного греческого бога Бахуса, и с искренной радостью приветствует славяноязычных паломников ближнего и дальнего постсоветского зарубежья, безумно влюбленных в веселящее человеческое сердце драгоценное изюмное асу. Именно здесь, наслаждаясь петровским маслачом в прохладе виноградной лозы, загадал он свои знаменитые строки из Fabulo de Tantalo: «Тут вина разны, тут нектар солодкій, услаждающій божественны глоткы, тут...Бахусов пЂстун сам пляшет пресмЂшно...» Еще с трудом юные шарошпатакские гимназисты выговаривают его замысловатое имя, но каждый год в морозный декабрь, затаив дыхание, они стоят у его едва заметной мраморной памятной доски, на которой почему-то не осталось места для самобытного народного языка нашего столпа мировой культуры, и только БесЂда, нареченная двое о том, что блаженным быть легко схоронила в себе сокровенный портрет его первой настоящей любви, которая однажды повстречалась ему кареглазой леанькой на исхоженном кросненскими купцами Винном тракте и на всю жизнь заворожила его неподступную козацкую душу. «В любезной моей Унгаріи волами молотят. И что ж воспящает ЛукЂ быть волом? Не думай, будьто до плотских волов вздорная сія истина касается: «Волу молотящу да не заград уст» – звучал его дерзкий призыв к всеевропейскому социальному равенству для многострадальных мадьяр и их закрепощенных братов-малороссов.

Каждой весной он с нетерпением ждал аистов, по-родному клича их гайстерами. «Душа наша яко птица» – писал он своему другу С.Н.Дятлову в маленькой плетенице Благодарный Еродій об удивительном благородстве этих божественных птиц и по привычке твердил с ностальгией: «В Гунгаріи видЂл я на каминах...» Они серебренным крылом за сотни верст манили его с собой в милые Чернухи, где он двенадцатилетним хлопцем оставил маты Пелагею и батька Савву в их невысокой белой мазанке с серой соломенной крышей на самом краю села.

Читая христианское добронравие молодому шляхетству в Харьковской губернии, он нередко вспоминал и уникальный венгерский язык: «А у христіян знатнЂйшія ему имена слЂдующія: дух, господь, царь, отец, ум, истинна. Последнія два имена кажутся свойственнЂе протчих, потому что ум вовся есть невеществен, а истинна вЂчным своим пребываніем совсЂм противна непостоянному веществу. Да и теперь в нЂкоторой землЂ называется Бог Иштен...»

«Кая полза ангелскій язык без добрыя мысли? Кій плод тонкая наука без сердца благаго?» – вновь и вновь повторял он своим ученикам, стоя у школьной доски. Кроме малороссийского и велороссийского, он еще в совершенстве владел польским, немецким, латинским, греческим и еврейским, потому что считал лингвистические знания жизневажными для любого христианина. Употребляя иностранные слова, он непременно объяснял их происхождение и значение: «Χαι̃ρε есть поздравленіе еллинское – радуйся! Салам – турское. Славянски – мир да будет тебЂ! Бонжур – французское – добрый день. Кали́ имéра – грецкое слово – то же. Gehorsamer Diener – нЂмецкое – покорный слуга. Salve (салуе) – римское – благоденствуй! Спасайся!» На переменах между классами он восторгаясь рассказывал о приязне ученых, с которыми подружился в Реформаторском коллегиуме города Шарошпатак, а также о новых познаниях, каковых не имел и не мог иметь в своем убогом Отечестве. Он говорил и о первозданной красоте Офена, Пресбурга, Вены, Кракова и прочих окольных мест, а также о Торуне, над тихою Вислою, родине великого поляка Николая Коперника, такого же романтика как и он. Своим учительским новаторством он смело распахнул начальную дверь в Великую дидактику гениального моравского эдукатора Яна Амоса Коменского и открыл для потомков его бессмертный Мир чувств в картинках.

Харьковский профессор Гесс де Кальве, уроженец Пешта и венгр по происхождению, стал одним из первых зарубежных биографов, который сразу же подметил нашего слобожанского Диогена. Это уже потом И.П.Котляревский переведет Энеиду, Т.Г.Шевченко сложит Сон, Н.В.Гоголь сочинит Мертвые души, Ф.М.Достоевский напишет Бесы, Л.Н.Толстой задумает Воскресение, а М.А.Булгаков рискнет Мастера и Маргариту. Из всех пришедших после него в так называемую классическую литературу, только бывший моринцкий крипак воздаст должное его доброму имени, десятилетиями обреченному на полное забвение темной поповской диктатурой. «Давно те діялось. Ще в школі, таки в учителя-дяка, гарненько вкраду п'ятака – бо я було трохи не голе, таке убоге – та й куплю паперу аркуш. І зроблю маленьку книжечку. Хрестами і везерунками з квітками кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду або три царіє со дари...» – исповедуется он в своем вирше переяславскому фельдшеру А.О.Козачковскому.

На надгробном камне на могиле Г.С.Сковороды в украинском селе Сковородиновка Золочевского района Харьковской области можно прочитать следующую надпись, сделанную его учеником и большим другом М.И.Коваленским, куратором Московского университета:

Григорію Савичу СковородЂ, †бозЂ скончавшемуся