6. Закордонна мандрівка Сковороди

Улітку 1745 року Сковорода розпочав свою мандрівку шляхами Європи. Разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського (як її „півчий уставник" (???) або як вчитель сина зверхника комісії – Гаврила) Сковорода вирушив до Угорщини. Упродовж п'яти років йому вдалося побувати ще й у Австрії, Словаччині, Польщі, можливо, також в Італії (Венеція, Болонья, Флоренція), Чехії (Прага) та Німеччині (Дрезден, Ляйпціґ, Галле). Загалом, Сковорода відвідав цілу низку міст Центральної та Західної Європи: Жешув, Дукля, Свидник, Бардіїв, Пряшів, Кошіце, Шарошпатак, Братислава, Трнава, Токай, Будапешт, Відень. Михайло Ковалинський стверджував, що в Будапешті, Відні, Братиславі та деінде філософ продовжував своє навчання, приятелюючи з багатьма освіченими людьми. Ця мандрівка справила помітний вплив на світогляд Сковороди – принаймні, свої студії над Біблією він розпочав якраз на чужині [Л.У. – С. 54 – 57].

7. Переяславщина в житті та творчості Сковороди

Тепер Сковорода залишиться тут до 1959 року. «Все время бытности его у Тамары, – пише М. Ковалинський, – проходило в обученіи сына его словесным наукам и языку, а себя благочестiю и самодовольству» [Т.2, С. 446].

Каврайський період став визначальним у переосмисленні Сковородою власного життя. Часто він у вільні від своєї посади години віддалявся в поля, гаї, сади для роздумів. Літа, душевні обдарування, природні схильності, життєві потреби поперемінно кликали його до прийняття якогось становища в житті.

Суєта й турботливість світу уявлялась йому морем, безперервно збурюваним життєвими хвилями, яке ніколи не дає душевного спокою. В чернецтві, яке віддалилося від свого первородства, не бачив такого заспокоєння. Одруження, як неодобрюване природою, все ж не було приємним для його безжурного характеру. Не вибравши собі жодного стану, він твердо вирішив, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, обмежить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей. Таке самозречення дуже успішно зближувало його з любов’ю до мудрості. Сковорода почав відчувати смак у свободі від суєти й життєвих пристрастей в убогому, але безпечальному стані.

Ці роздуми над смислом життя, призначенням людини, пошуком істини Сковорода, за словами М. Ковалинського, зображає пером у творах простих, але сильних.

Тут, у Ковраї, Сковорода напише більшість своїх пісень, які увійдуть пізніше до збірки «Сад божественних пісень».

У радянському сковородинознавстві склався міф про те, що Сковорода був анти клерикалом, що він гостро виступав проти стану священства, що майже все духовенство його не любило. Але ж це не так. Свідченням цього є його перші вірші.

Перший свій вірш (у збірці «Саду» – пісня 26-та) Сковорода присвятив Івану Козловичу: «Епископу Іоанну Козловичу, входящему во град Переяслав на престол епискоскій из 17… года». Довгий час вважалося, що це було в 1750 році, коли єпископ І. Козлович запросив Сковороду в Переяславський колегіум, а потім його і вигнав (?). У дійсності перебування Сковороди у колегіумі (1750-1751) пов’язане з єпископом Никодимом Срібницьким. Після смерті Срібницького, 12 червня 1751 року, 2 роки духовна консисторія не могла вибрати єпископа, і Петербург призначив його сам. Новим єпископом став Іоан Козлович, архімандрит Донського і Заіконоспаського монастиря у Москві і ректор Московської академії. Іоан Козлович прибув до Переяслава в кінці червня чи на початку липня 1753 року. Сковорода на цей час був у Ковраї у Томари. На честь прибуття нового єпископа (якого Сковорода мусив знати по Київській академії і, можливо, по Москві) він написав панегірик. Похвальне слово на адресу сановної духовної особи виділяється своєю щирою безпосередністю і поетичністю з-поміж тогочасних віршів подібного характеру: автор передає радість переяславців, які, мов сироти, давно чекали свого пастиря з його словом Христовим.

Сподівання переяславців були не марними. Вступивши в управління Переяславською єпархією, Іоан більше всього цікавився справами колегіуму. Відразу ж після призначення він споруджує на свої заощадження нову кам’яну будівлю колегіуму, яка збереглася до наших днів. Він також звернув увагу на матеріальне забезпечення вчителів, уперше призначив їм платню в сумі 10 карбованців. Крім того, особисто нагороджував вчителів невеликими сумами на їх потреби, забезпечував їжею та одягом.

Помер Іоан Козлович 17 березня 1757 року. Після його смерті виявилося, що у покійного єпископа із заощаджень залишилось лише 20/4 копійки. Духівництво, яке любило «добре життя» й не забувало про «копійчину» на чорний день, було вкрай здивоване дивацькою безкорисливістю єпископа. Поховання відбулося за рахунок казни Переяславського архієрейського дому, відповідно синодському розпорядженню.

У селі Каврай Сковорода написав іще один панегірик – пісню «Отходную» (значиться вона 25-тою у збірці «Саду»), яку присвятив своєму другові Гервасію Якубовичу. Сковорода заприятелював з Гервасієм Якубовичем у той час, коли сам працював учителем поетики в колегіумі, а Гервасій – кафедральним писарем. 18 червня 1755 року Іоан Козлович призначив писаря Гервасія Якубовича намісником (заступником) єпископської кафедри, а замість нього поставив писарем ієродиякона Іоїла, теж приятеля Сковороди.

Десь після 22 серпня 1758 року Гервасій Якубович переїжджає Переяслава в Білгород до о. Іоахафа Микитовича архімандритом одного з монастирів та консисторським суддею.

Надсилаючи приятелеві цей вірш, у листі від 22 серпня 1758 року (лист – написаний латиною – Г.В.) поет характеризує його так: «Ти уже готовий до від’їзду. Нам здається, що ти вже линеш на крилах. Тому на ознаку нашої синівської любові й пошани до тебе прийми від нас пісню відхідну... В пісні тих, хто від’їжджають, проводжають побажаннями добра і різних благ. Правда, наша пісня майже зовсім селянська, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня. Царів і тиранів ми часто всупереч нашій волі вихваляємо, але з друзями справа зовсім інша. Те, що тут сказане, викликане не силою, не страхом, а прихильністю… Ми зараз, сумуючи за тобою, втішаємо себе цією пісенькою, співаючи її під звуки кіфари або ліри» [Т.2, С. 381-382].

Є ще одна пісня «Саду» (вона значиться 1-шою), адресована Сковородою своєму другові, кафедральному писарю Іоїлу із с. Коврай до Переяслава на початку Нового, 1758 року. («Сложенна – 1757 лєта…»). У листі, написаному грецькою мовою, Сковорода, вітаючи друга з Новим роком, писав: «З новим здоров’ям, друже, з новим щастям! Про це, дорогий Іоїле, молиться Григорій, молодий любитель еллінів, а твій старий друг» [Т.2, С. 380].

Дослідники якось не помічали цієї пісні. Проте вона є ключовою не лише до збірки «Саду», а й до всієї філософсько-богословської спадщини Сковороди. Поет не випадково у листі розпочинає її зі слів:

«Блажен, о блажен,

Кто з самых пелен

Посвятил себе Христовє»

[Т.2, С. 381].

Слід звернути увагу і на другу пісню «Саду». «Остав, о дух мой, вскорє всє земляныи мєста! Взойди, дух мой, на горы, гдє правда живет свята…» М. Ковалинський пише: «Старик Тамара, прочтя оные и узнав от него, что была забава его, сказал ему: «Друг мой! Бог благословил тебя дарованіем духа и слова» [Т.2, С. 446].

Як бачимо, першим, хто так високо оцінив поетичний талант Григорія Сковороди, був поміщик Степан Томара.

Сковорода здобув популярність саме як автор духовних пісень – кантів, що їх розспівували впродовж усього XVIII століття по всій Україні, навіть далеко від Лівобережжя.

Так, дуже скоро пісня 4-та («Ангелы, знижайтеся») стала виконуватися студентами, що подорожували по Україні з вертепом. Співали «Ах поля, поля зелены…», «Ой ты, птичко желтобоко (пісня 18-та)», а з пісні 21-ої («Щастіе, гдє ты живеш? Горлицы, скажите!..») пізніше народився, як припускають, романс «Де ти бродиш, моя доле».

Кант Сковороди набув такої популярності, очевидно, після того, як Григорій Савич уже покинув тихий Коврай і переїхав на Слобожанщину. Але саме в Ковраї закладено основи нечуваного всенародного визнання. А найбільше співали і переспівували в усе нових і нових варіантах пісню 10-ту – знамениту «Всякому городу нрав и права».

Пісня 10-та традиційно вважається найвищим досягненням Сковороди і підсумком розвитку його соціальних та естетичних поглядів. Не раз писали про нищівно-критичний, «бичуючий» характер «викриття соціальних пороків саме державно-кріпосницького ладу Сковородинської сатири, що найповніше реалізовано в пісні «Всякому городу…». Природно, як вершину творчості її відносять до пізнішого, харківського періоду. Однак, А.Є. Махновець навів переконливий аргумент на користь раннього написання пісні.

Немає підстав вважати знаменитий вірш Сковороди підсумком його творчості – він не виходить за рамки світогляду поета, що склався в ті переяславські роки.

Задум пісні «Всякому городу нрав и права» такий самийЮ як і задум будь-якого канта зі збірки «Саду». Різниця, правда є, і досить істотна: пісня знижена до побутової образності, що й дало їй можливість пережити всі інші твори поета.

У пісні 10-ій Сковорода протиставив всьому цьому світові дріб’язкових буденних турбот ту безодню вічності, відблиск якої відкривається людині в межовій ситуації, перед лицем смерті. Не панська неправда протистоїть «народній» правді, а неправда буденного існування …. життєвій правді, даній людині в образі горнього духа.

До вітальних латинських віршів належить поезія «In natalem Basilij Tomare rueri 12 annorum» (На день народження Василя Томари, хлопчика 12 років). Вона була написана наприкінці 1758-го року або на початку 1759 року.

Василь Томара народився у перший день Нового року (день Святого Василя Великого). У зв’язку з цим філософ у вірші зазначає, що до нього, як до першого, Бог і природа дуже прихильні. Вони щедро наділили його обдарованнями, але, попереджає вчитель, йому треба пам’ятати, що кому багато дається, від того й вимагається стільки ж. Тому Василеві потрібно готувати себе до великої праці, щоб виправдати своє ім’я на ділі (Василь – у перекладі з грецької - цар).

Це був останній рік перебування Сковороди в с. Ковраї. Хлопцеві потрібно було їхати здобувати вищу науку.

А Григорій Сковорода на запрошення Білгородського єпископа Іоасафа Миткевича переїжджає 1759 року на Слобожанщину, В Харківський колегіум викладати поетику.

Василь Степанович Томара (1747-1814) зробив блискучу кар’єру, ставши генерал-майором, сенатором, проте все життя палко любив свого вчителя. Навесні 1788р. він писав йому: «Вспомнишь ты, почтенный друг мой, твоего Василія, по наружности может быть и не несчастного, но внутренно болєе имєющаго нужду в совєтє нежели корда был с тобою. О, если бы внушил тебє Господь пожить со мною! Если бы ты меня один раз выслушал, узнал, то б не порадовался своим воспитанником. Напрасно ли я тебя желал? Если нєт, то одолжи и отпиши ко мнє, каким образом мог бы я тебя увидєть, страстно любимый мой Сковорода? Прощай и не пожалєй еще один раз в жизни уділить частицу твоего времени и покоя старому ученику твоему – Василію Томарє» [Т.2, С. 481-482].