10. Дружба з Михайлом Ковалинським

Здрастуй, найхообріший новобранцю

Христового воїнства! Найулюбленіший Михайле!

[Т.2, С.285].

Сковорода познайомився з Михайлом Ковалинським у 1762 році, коли був викладачем Харківського колегіуму. Відтоді слобідський шляхтич Михайло Ковалинський (1745 – 1807) став улюбленим учнем та найближчим другом філософа. Перегодом (1766 – 1769 ) Ковалинський сам викладатиме в Харківському колегіумі, потім стане виховатедлем дітей останнього гетьмана України графа Кирила Розумовського, іще пізніше дослужитьсчя до генерал-майора, буде управителем Рязанського намісництва, куратором Московського університету. Ковалинський відомий як перекладач, а також як автор першої біографії Сковороди («Життя Григорія Сковороди»), написаної в 1794 – 1795 рр. на підставі власного досвіду спілкування з філософом. Дружбу між Сковородою та Ковалинським, яка відзеркалена передовсім у їхньому листуванні, заведено інтерпретувати в різних стратегіях: від педагогічної до психоаналітичної.

11. Життя й творчість Сковороди на суспільному та культурному тлі

Перебіг життя та творчості Сковороди належно увиразннюється передовсім на тлі української дійсності XVIII ст., тогочасних соціальних, національних, релігійних, культурнпих та інших перипетій. Діяльність гетьманів Івана Мазепи, Івана Розумовського, російських імператорів та імператриць (Петро І, Єлизавета, Катерина ІІ), поступова інкорпорація Гетьманщини та Слобожанщини до Російської імперії, зруйнування Запорожжя та кріпаччина, підневільне становище українського православ’я, розквіт і занепад культури українського бароко, репресивні заходи царату супроти української мови, просвітницька ідеологія й масонська містика та пієтизм, заснування в Україні нових навчальних закладів, міграція українських інтелектуалістів до Москви та Санкт-Петербурга, а також їхні мандри Європою – ці та інші події на значну міру зумовлювали і спосіб життя Сковороди, і чільні ідеї та образи його творів, і теми та стиль його філософування, і його мову.

12. Спосіб життя (modus vivendi) Сковороди

«Я все лишаю і залишив, щоб протягом всього свого життя досягти тільки одного: зрозуміти, що таке смерть Христа і що щзначає його воскресіння. Бо ніхто не може воскреснути з Христом, якщо спочатку не помре з ним».

Із листа Сковороди до Кирила [Ляшовецького] 19 липня 1761 р.

Сам Сковорода тлумачив своє життя як екзистенційну мандрівку. У діалозі «Боротьба архистратига Михайла із сатаною» філософ змальовує самого себе таким: „Веселими ногами та місцями він простує із жезлом і мирно наспівує: "Чуюся прибульцем на землі, не сховай же від мене своїх заповітів". Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочиває як не на узвишші, так побіля джерельця або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, неначе добрий співак простій пісні. Він солодко спить та насолоджується Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надіями... День йому – то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміняє його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він – найнікчемніший жебрак, а по-Божому – найбільший багатій... Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його... перебуває на небесах і насолоджується”. Перегодом спосіб життя Сковороди трактували по-різному: філософ поставав то як „навчитель мудрості” на взір стародавніх кініків або стоїків, то як звичайний мандрований дяк, то як „старчик” – такий собі чернець у миру. Так чи так, екзистенційні мандри Сковороди розгортаються в річищі українського мандрівництва ХУІ – ХІХ століть, адже нашу культуру, від козацької доби аж до Тараса Шевченка, годі уявити без постаті самотнього мандрівного поета-філософа [Л.У. – С. 76-82].

Помер Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року в с. Іванівні (нині с. Сковородинівка, Золочевського району). На своїй могилі він заповідав написати: «Мір ловил меня, но не поймал».