Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
ДВНЗ « Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
Кафедра педагогіки, теорії та методики початкової освіти
Курсова робота
За спеціальністю 6.010102 «Початкова освіта»
На тему: «Особливості вивчення прикметника на уроках рідної мови в початковій школі »
Студент-виконавець:
Партін Микола Віталійович
4 курс, група ПО-41(м/с),
педагогічний факультет
Науковий керівник:
Довбня Л.Е.
к.ф.н., доц.
Переяслав-Хмельницький – 2013
ЗМІСТ
ВСТУП.......................................................................................................................3
Розділ I. Лінгвістичні засади опанування прикметника в початковій школі
1.1. Сутність прикметника як частини мови…………………………….….....…5
1.2. Зміст і завдання методики вивчення прикметника в початковій школі......15
Розділ II. Інноваційні підходи до вивчення прикметника в ЗОШ I ступення
2.1. Загальні питання вивчення прикметника………………………………..….23
1.4. Сучасна система опанування прикметника учнями початкової школи…..27
ВИСНОВКИ.............................................................................................................29
ЛІТЕРАТУРА...........................................................................................................32
Вступ
Актуальність дослідження. Нині суспільству потрібна особистість, котрій притаманні такі якості особистості, як активність, рішучість та оригінальність мислення, конструктивність, нестандартність і творчий підхід до розв’язання різних життєвих ситуацій. Цю проблему неможливо вирішити без виховання мовної культури учнів, розвитку їхнього мовлення. У концепції мовної освіти в школах України зазначається, що вивчення мови має ґрунтуватися на «діяльнісно-проблемному підході до організації навчального процесу» , метою якого є «головним чином підвищення культури мовлення та грамотності школярів» [2].
Мета вивчення української мови в початковій школі полягає не тільки в здобутті школярами елементарної лінгвістичної освіти, а й у формуванні вмінь та навичок вільно володіти мовою в усіх видах мовленнєвої діяльності (слухання, читання, говоріння, письмо), правильно користуватися її стилями, формами, жанрами.
Щоб допомогти учням оволодіти зв'язним мовленням, необхідно орієнтувати їх на засвоєння специфіки кожної з частин мови, оскільки саме їй належить особлива роль у мовній комунікації. Також на уроках мови здійснюється формування вмінь використовувати частини мови у власному мовленні не лише для передачі думки, а й для увиразнення мовленнєвої діяльності, розвитку вмінь емоційно-почуттєвого висловлювання, збагачення й активізації власного мовлення.
Аналіз наукової та методичної літератури дає підстави стверджувати, що важливим засобом збагачення мовлення учнів виступають саме прикметники. Водночас прикметник як частина мови засвоюється молодшими школярами із значними труднощами.
Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливості збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.
У мовленні прикметники набувають нових значень та емоційних відтінків, конкретизуються, розширюються і збагачуються їх лексичні значення. Вільне та змістовно виправдане використання прикметників у мовленні передбачає формування вмінь застосовувати їх у контекстах, що характеризуються різними стилістичними, жанровими та іншими особливостями.
Відомо, що в активному запасі учнів початкових класів переважають іменники та дієслова. Прикметників, як показує аналіз усних і писемних висловлювань школярів, значно менше. А це помітно знебарвлює мовлення, позбавляє його образності, знижує емоційність, ускладнює роботу над формуванням умінь будувати тексти.
Таким чином, вибір і актуальність теми дослідження зумовлені, з одного боку, соціальною значущістю володіння мовою як засобом спілкування і пізнання, а з іншого, – невисоким рівнем засвоєння слів прикметникової семантики в системі комунікативно-мовленнєвих умінь учнів початкової школи, недостатнім дослідженням проблеми в теоретичному і практичному аспектах.
Сутність прикметника як частини мови.
Прикметник – частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє? [15]. Наприклад: сміливий, щаслива, зелене, сестрин, батькова, братове. Поняття якості в прикметнику може бути виражене безпосередньо або через відношення до інших предметів та через відношення до особи чи істоти.
Прикметники виражають:
а) ознаки кольору (білий, бузковий);
б) розміру (широкий, малий);
в) віку (старий, юний);
г) смаку (солоний, кислий);
ґ) запаху (запашний, п'янкий);
д) матеріалу (металевий, кришталевий);
е) якості (твердий, гнучкий);
є) приналежності (тещин, сватів);
ж) зовнішні прикмети (гарний, смаглявий);
з) внутрішні властивості (добрий, милосердний);
и) ознаки за відношенням до місця (сільський, обласний);
і) простору (далекий близький);
ї) часу (вечірній, завтрашній) тощо [18].
Ознаку предмета прикметник може виражати безпосередньо (ніжний голос, тепла хвиля, широке поле) або через відношення до інших предметів (полотняна скатертина - скатертина з полотна, бабусина казка - казка бабусі).
У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Це продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний, молодший від іменника й утворився з нього. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремився від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з’явилася стабільна парадигма словоформ прикметника і він почав функціонувати як самостійна частина мови. Прикметник – це самостійна частина мови, що передає не процесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа та відмінка. У реченні виконує функцію означення чи іменної частини складеного присудка [22].
Розглядаючи частиномовну природу прикметника, важливо звернути увагу й на ті лінії, які граматично і за змістом тісно пов’язують його з іменником. Прикметник, подібно до іменника, становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властивість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.
Поняття якості у прикметнику може бути виражене безпосередньо (веселий учень, зелений чай, солодкий цукор); через відношення до інших предметів (морське повітря, безкраїй степ, осінній день); через відношення до особи чи істоти (Олегів капелюх, братове слово, жайворонкова пісня).
Ознака предмета – це певні узагальнення властивостей предметів і явищ. Що їх передає іменник, пов’язаний з прикметником. Ознаку як таку, крім прикметника, можуть передавати й інші частини мови. Наприклад: біла хата (прикметник) – побілені хати (дієприкметник), біліє полотно (дієслово), білизна снігів (іменник), (на плацу) біло від хустин (прислівник). Але в них ознака не є первинною, вона переплітається з іншим значенням слова і виступає як: процесуальна ознака (біліє полотно), опредмечена ознака (білизна снігів) тощо. Здатність передавати безпосередньо ознаку властива лише прикметникові [23].
З морфологічного погляду між іменником і прикметником існують істотні відмінності. Прикметник має рід, число і відмінок, як і іменник, але всі ці категорії у прикметника мають свої особливості в порівнянні з відповідними категоріями іменника. Рід іменника є категорією морфологічною, тобто він не змінюється при зв’язку іменника з іншими словами у реченні. Якщо іменник вживається у множині, то він роду взагалі не має. Рід же у прикметника – категорія синтаксична, він змінюється в залежності від того, до якого іменника стосується прикметник, тому кожен прикметник в однині має закінчення, які називаються родовими, наприклад: приємний – приємна – приємне, вчорашній – вчорашня – вчорашнє [9].
Щодо категорії числа в іменниках, то вона теж є категорією морфологічною. У прикметника ж категорія числа є категорією синтаксичною, залежно від числа того іменника, до якого стосується прикметник, тому всі прикметники мають як форми однини, так і форми множини, наприклад: високий – висока – високе – високі, далекий – далека – далеке – далекі.
Відмінок і в іменниках є категорією синтаксичною, але це відмінок слів з предметним значенням, які є носіями ознак, названих у прикметнику. Тому відмінок прикметника теж залежить від відповідного відмінка іменника, наприклад: зелений чай, зеленим чаєм, зеленому чаю…, родюча земля, родючої землі, родючій землі…, пахуче поле, пахучого поля, пахучому полю… [21].
Синтаксичні функції прикметника випливають з властивого йому категоріального значення. Основною з них є атрибутивна: вступаючи в синтаксичний зв’язок з іменником і узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку, прикметник виступає означенням у структурі речення, наприклад: Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами (С. Скляренко).
Отже, рід, число і відмінок прикметника є віддзеркаленням роду, числа і відмінка іменника, ступінь абстракції та граматичних категорій у прикметника вищий, ніж у іменника.
Прикметник у реченні завжди відноситься до іменника, вказуючи на його ознаки. Прикметник як частина мови: а) вказує на ознаку предмета і відповідає на питання який? яка? чий? чия? чиє?, б) має несамостійні рід, число і відмінок, що залежить від роду, числа і відмінка пояснюваного ним іменника, в) у реченні виступає означенням або присудком (якщо прикметник виступає у реченні підметом чи додатком, то він набуває значення синтаксичного іменника). На підставі цих найістотніших ознак і відрізняють прикметник від інших частин мови, споріднених з ним лексично, наприклад: синь – синій – синіти, меншість – менший – меншати. Слова білизна, синь, меншість належать до іменників, бо вони мають постійний рід і є назвами предметів, що існують самостійно. Слова білий (біла, біле), синій (синя, синє), менший (менша, менше) є прикметниками, вони не мають постійного роду і називають ознаку, яка існує не самостійно, а в якомусь предметі (білий сніг, синій ліс, менший син). Слова біліти, синіти і меншати не можна віднести до прикметників, бо вони не мають ні роду, ні числа, ні відмінка. Це дієслова в неозначеній формі [19].
Сучасній українській літературній мові властиві прикметникові словосполучення із залежними безприйменниковими компонентами, вираженими іменниками (займенниками) у формі родового, давального, знахідного і орудного відмінків. На цій основі можна говорити про узагальнений тип словосполучення “прикметник + іменник у непрямому відмінку”, у якому компоненти поєднуються за допомогою синтаксичного зв’язку керування. Згаданий узагальнений тип словосполучення реалізується у видозмінах, специфіку яких становлять групи конкретних прикметників, здатних поширюватися конкретними відмінковими формами іменників (займенників) [16].
За засобами формального вираження проаналізованим випадкам вживання прикметників у ролі головних компонентів протиставляється другий узагальнений тип словосполучення «прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі». Окремі приклади конструкцій, внутрішня диференціація яких здійснюється за такими показниками, як конкретна група прикметників, конкретний прийменник і конкретна відмінкова форма іменника (займенника): «Очі сумлінно читали кожне слово, кожний рядок, та розум був далекий від розуміння» (Ю. Яновський); «Нехай вона супроти тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила» (Леся Українка). Словосполучення «прикметник + прийменник + іменник (займенник) у відповідній відмінковій формі» характеризується досить широкою внутрішньою варіативністю, у чому виявляється функціональний паралелізм між дієсловами і прикметником. Синтаксична, специфіка яких особливо зближується на ґрунті предикативного вживання. При цьому необхідно зазначити, що поширення прикметника залежними компонентами забезпечує своєрідне об’єктно-обставинне обмеження відповідної ознаки, вказуючи на об’єкт, час, місце, причину, ступінь її поширення, вияву.
Прикметник змінюється за родами, числами і відмінками, і ці його форми залежать від форм іменника, з яким прикметник узгоджується: струнк-ий юнак – струнк-ого юнак-а, струнк-ої топол-і, струнк-і дівчат-а - струнк-их дівчат [22].
Рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника є його морфологічними ознаками.
У реченні прикметник виконує синтаксичну роль:
1) узгодженого означення : Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. Дубовий Нестор дивиться крізь пальці на білі вальси радісних беріз;
2) іменної частини складеного присудка: Яка важка у вічності хода. І все ждало. Тиша стояла якасьнеспокійна. Світле безмежжя здавалось крихким.
За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями, прикметники поділяються на: 1) якісні; 2) відносні; 3) присвійні [27].
Якісними називаються прикметники, які виражають такі ознаки предмета, що можуть виявлятися більшою або меншою мірою: кмітливий юнак - кмітлив-іший - най-кмітлив-іший; добре серце - добріше - най-добр-іше. Якысны прикметники виражають ознаки предметів безпосередньо власним лексичним значенням: сумна пісня, яскрава особистість.
Відносними називаються прикметники, що виражають ознаку предмета за його відношенням до інших предметів, дій, обставин: бурштинове намисто, осінній день, сьогоднішній випадок, перелітні птахи. Вони позначають ознаку предмета не безпосередньо, а через відношення його до іншого предмета, явища, дій:вступний тест, прикордонний пост.
Присвійними називаються прикметники, які вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання: чий? чия? чиє?. Наприклад: мамина казка, батьків сміх, дівоче обличчя, ведмежий барліг. Вони виражають належність предмета певній істоті: материн рушник, Мартин зошит.
Вживаючись у переносному значенні, відносні та присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Наприклад: золотий ланцюжок (відносний) - золота душа (якісний); срібний перстень (відносний) – срібний голос (якісний); лебединий пух (відносний) – лебедина пісня (якісний); зміїна отрута (присвійний) - зміїний характер(якісний).
Оскільки якісні прикметники виражають ознаки, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою, вони мають ступені порівняння: вищий і найвищий. Кожен зі ступенів має дві форми: просту і складену [15].
Вищий ступінь порівняння вказує, що в одному предметі ознака виявляється більшою мірою, ніж в іншому.
1. Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -іш, -ш: добрий - добр-іш-ий, милий - мил-іш-ий, довгий - дов-ш-ий, міцний - міцн-іш-ий. У деяких прикметниках при цьому можуть випадати суфікси -к-,-ок-,-ек-: тон-к-ий - тон-ш-ий, глибо-к-ий - глиб-ш-ий, дале-к-ий - даль-ш-ий. При додаванні суфікса -ш- можуть виникати звукові сполуки, які на письмі позначаються буквами жч і щ. Буква щ пишеться у прикметниках; вищий, товщий (товстіший), кращий. Буквосполучення жч пишеться у прикметниках: ближчий, важчий, вужчий, дорожчий, дужчий, нижчий, тяжчий.
2. Складена форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слів більш, менш: яскравий -більш яскравий, швидкий - менш швидкий.
Описові (складені) форми – послідовні, універсальні й логічні, але нагромадження їх поряд у тексті небажане і його слід уникати, використовуючи прості форми. Прості форми структурно легші, лаконічніші, коротші, тому їм частіше надається перевага, особливо в усному мовленні та в красному письменстві й публіцистиці; вони – невід’ємна частина емоційно-експресивної лексики. Складні форми при всій своїй позитивній характеристиці – все ж функціонально обмежені, вони більш характерні для книжних стилів [10].
Синтетична форма прикметників найвищого ступеня може набувати значення елятиву, тобто передавати гранично велику міру ознаки безвідносно до інших предметів, без зіставлення з ними, без виділення одного предмета з ряду однорідних за якоюсь ознакою або якістю. У таких формах відсутнє порівняння чи зіставлення кількісних характеристик предметів, наприклад: найширші кола читачів звертаються в газету…, виділимо їхні найхарактерніші риси, питання вирішено без найменших зусиль з боку адміністрації… тощо. Ступені порівняння прикметників в українській мові змінюються за відмінками, родами, числами. Пор.: рос. он сильнее, она сильнее, оно сильнее, они сильнее – укр. він сильніший, вона сильніша, воно сильніше, вони сильніші.
Найвищий ступінь порівняння вказує, що ознака виявляється найбільшою мірою.
1. Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника вищого ступеня префікса най-: дорожчий - най-дорожчий, міцніший - най-міцніший. Значення найвищого ступеня порівняння можна посилити префіксами як-, що-: як-найдорожчий, що-найменший.
2. Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється за допомогою додавання до прикметника слівнайбільш, найменш, а також додаванням до прикметника вищого ступеня слів від усіх (за всіх), над усе:тривожний - найбільш тривожний, тривожніший над усе [15].
Присвійні прикметники утворюються від назв людей і тварин. Від іменників 1-ої - назв людей - присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ин, причому кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х]чергуються з [ж], [ч], [ш]: сестра - сестр-ин, баба - баб-ин, Ольга - Ольж-ин, тітка - тітч-ин, Солоха - Солош-ин. Якщо твірна основа закінчується на [j], маємо суфікс -ін (на письмі -їн): Лідія - Ліді-їн, Євдокія - Євдокі-їн.
Від іменників 2-ої відміни присвійні прикметники творяться за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв):
а) якщо прикметник утворено від іменника твердої групи, то відбувається чергування -ів/-ов: дядько - дядьк-ів, дядьк-ов-ого;
б) якщо прикметник утворено від іменника м'якої чи мішаної групи, то відбувається чергування -ів (-їв) - ев (-єв): Андрій - Андрі-їв, Андрі-єв-ого; лікар - лікар-ів, лікар-ев-ого [16].
Від назв тварин прикметники із значенням присвійності утворюються за допомогою суфіксів -ин, -ін (на письмі -їн): бджол-ин-ий, орл-ин-ий, змі-їн-ий, солов'-їн-ий; чи суфіксів -ач, -яч: соб-ач-ий, кач-ач-ий, тел-яч-ий, свин-яч-ий. Іноді такі прикметники утворюються шляхом зміни кінцевого приголосного твірної основи та додаванням закінчення -ий: вовчий, овечий.
Більшість прикметників української мови функціонує у повній (змінній) формі, і лише незначна кільіксть прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад та ін. Прикметники у короткій формі мають нульове закінчення.
Повні форми прикметників існують у двох різновидах: стягненій і нестягненій формах [6].
1. Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному та знахідному відмінках однини і множини: гарная, гарнеє, гарнії; синяя, синєє, синії.
2. Cтягнені форми є загальновживаними : гарна, гарне, гарні; синя, синє, сині. Стягнені і нестягнені форми прикметників жіночого і середнього роду відрізняються закінченнями: у нестягненій формі -ая, (-яя), -еє (-єє), -її (-її); у стягненій - -а(я), -е(-є), -і(-ї).
За кінцевим приголосним основи прикметники поділяються на прикметники 1) твердої та 2) м'якої груп.
До твердої групи належать прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний. Наприклад:добрий, вразливий, милий, прекрасний, народний, чистий. Сюди ж належать всі присвійні прикметники:батьків, Олексіїв, мамин, Софіїн, а також короткі форми прикметників: зелен, повен, годен, рад, жив.
До м'якої групи належать прикметники, основа яких закінчується на м'який приголосний та [j]: осінній, житній, ранній, художній, колишній, справжній, безкраїй, довговіїй, короткошиїй [2].
Таким чином, прикметники української мови поділяються на три лексико-семантичні розряди: якісні, відносні і присвійні. Кожен з цих розрядів має певні особливості. Так, якісні прикметники позначають ознаки, виражають якість або властивість предмета. Вони утворюють ступені порівняння. Відносні прикметники визначають незмінну, сталу ознаку предмета через виділення іншого предмета. Хоча виділяють групу відносно-якісних прикметників, що мають спільні особливості, проте відносні прикметники відрізняються від якісних за граматичними і лексичними ознаками, наприклад, не утворюють ступенів порівняння. Присвійні ж прикметники вказують на ознаку предмета за належністю його живій істоті.
Отже, прикметник – самостійна частина мови, яка займає особливе місце в морфології сучасної української мови. Має багато спільного з іменником, хоча за походженням молодший за нього. Також деякою мірою пов’язаний прикметник з іншими частинами мови (дієсловом, прислівником, займенником, прийменником). Виділяють три лексико-семантичні розряди прикметників: якісні, відносні й присвійні. Кожен з цих розрядів має певні відмінності і особливості вживання в художньому творі.