47. Категорії «кількість», «якість», «міра»

Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють одну річ від іншої. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.

Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль.

Це свідчить про те, що категорія якості відображає один із найважливіших моментів будь-якого предмета, процесу чи явища. Проте абсолютизувати його не можна, бо це призведе до неправильного погляду на розвиток. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмеженності її певними рамками. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми за допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення цієї речі з її "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" в ній, думка натрапляє на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у процесі аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їхніх окремих сторін. Проте ця визначеність не залежить від буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою.

Стосовно чуттєвого моменту пізнання, то кількість є справді різноманітною характеристикою речі. Що ж до розуму (філософського пізнання), то вона мислиться лише як один із моментів розвитку об'єкта (і пізнання). Спеціальні науки, беручи на озброєння положення про кількість як таку, описують специфічні прояви кількості, використовуючи для цього методи й мову математики.

У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які перебувають у постійному розвитку. Щоб подолати цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій виявлені у процесі аналізу моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості і якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи самобутніми характеристиками речі, кількість і якість у мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто якість і кількість завжди перебувають у єдності і взаємодії. В межах певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі, тобто перетворення її на щось інше (до нового співвідношення якості й кількості, нової міри).

У своєму взаємозв'язку названі категорії описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, внаслідок яких одна якість поступається місцем іншій. Та, у свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики.

Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення їх поділяють на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх необхідно зарахувати формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибухові, при політичних революціях — швидка зміна одного ладу іншим тощо). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхові й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває найзагальніший механізм розвитку, показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) моменти розвитку.

Знання цього закону переходу кількісних змін у якісні служить засобом осмислення й перетворення дійсності лише за тих умов, якщо воно є органічною ланкою засвоєного діалектико-матеріалістичного вчення. Із закону випливає ряд важливих методологічних висновків для теоретичної і практичної діяльності людей.

По-перше, цей закон вимагає найбільш повного пізнання тих суттєвих властивостей і ознак, які в діалектичній сукупності утворюють якісну визначеність предметів чи явищ, оскільки пізнання якості є кроком до пізнання сутності.

По-друге, цей закон вимагає, щоб у кожному конкретному випадку була визначена міра, в межах якої ті чи інші кількісні зміни не спричинили б змін якісних. Це дає змогу передбачити

якісні стрибки, прогнозувати можливі ситуації й планувати свої дії у певних умовах.

По-третє, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін орієнтує людину на необхідність оцінки явищ і процесів дійсності не тільки з боку якісної, а й кількісної сторін, використовуючи для цього кількісні та якісні методи.

48. Суперечливість буття і пізнання

Закон єдності і боротьби протилежностей вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним, найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища є суперечливими (тотожними й нетотожними собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування й відштовхування, асиміляція й дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне й антигуманне, прекрасне й потворне, істина й омана тощо). Вони не лише взаємовиключають, а й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель наголошував: будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

Вони охоплюють усі сфери буття (природу, суспільство, духовну сферу), хоча специфічно проявляються в кожній із них. Ми постійно стикаємось з ними, проте їх фіксування на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутності діалектичної суперечності. Навіть досліджені вже нами "якість" і "кількість" свідчать про роздвоєність предметів, яка може фіксуватися навіть нашими органами чуття. Проте діалектика прагне дослідити суперечності лише на рівні сутності речей, оскільки суперечності і є носіями розвитку. Щоб це дослідити, необхідно проаналізувати логічну структуру цього закону, тобто з'ясувати зміст категорій, які його описують: "протилежність", "тотожність", "єдність протилежностей", "суперечність", "конфлікт", "соціальна революція".

Отже, протилежності — це основні тенденції, сторони, властивості предметів, процесів, явищ (систем), їх співвідношення можуть бути різними (залежно від ступеня їх гостроти тощо). Це залежить від сили взаємодії протилежностей, яка зумовлюється додаванням чи відніманням до (від) однієї з них певної кількості матерії чи енергії. Залежно від цього й визначаються форми відношень між протилежностями (тотожність, відмінність чи ін.).

Все це свідчить про те, що причиною розвитку будь-якої системи (предмета, явища тощо) є взаємодія між протилежностями. Вона й визначає співвідношення між протилежностями: починаючи від їх тотожності (діалектичної рівності) і завершуючи їх сильною протидією, яка може проявитися у формі антагонізму чи соціальної революції.

Для зручності розпочнемо з аналізу тотожності між протилежностями, хоч у реальному житті вона проявляється мало коли. Категорія "тотожність", яка є її відображенням, означає три характеристики: вживається у значенні як єдність протилежностей; відображає момент переходу однієї протилежності в іншу (ставати тотожними); визначає самототожність, рівність, однаковість об'єкта з самим собою. Таке співвідношення протилежностей (взаємодоповнення, взаємозміцнення), яке сприяє розвитку певної системи, називається гармонійним.

Розглядаючи, аналізуючи тотожність предмета на певному етапі розвитку, ми бачимо в ньому як тотожність (не формально-логічну чи математичну), так і відмінність. Ф. Енгельс наголошував, що "тотожність з собою вже з самого початку має своїм необхідним доповненням відмінність від усього іншого"1. При додаванні чи відніманні до однієї з протилежностей певної кількості матерії чи енергії відношення між протилежностями змінюється. Настає їх нерівність, неоднаковість. Ця початкова нерівність називається в діалектиці відмінністю. Відмінність із собою (єдність стабільності й змінності) згодом стає помітною (суттєвою), виступає початковою стадією роздвоєння об'єкта на протилежності. Наприклад, в первісно-суспільному ладі після великих розподілів праці з'явились відмінності в матеріальному становищі тогочасних людей. Пізніше ці відмінності переросли у свою протилежність (класову).

Протилежності сторони ми постійно знаходимо не лише в предметах, а й у думках (духовній діяльності), які їх відображають.

Взаємовідношення протилежностей одночасно передбачає і їх єдність. Мається на увазі не подібність у різному, а взаємозв'язок і взаємодію різних явищ у межах певної системи. Ця єдність здійснюється через відмінність і протилежність моментів у цілому. Наприклад, у процесі росту дерева брунька змінюється квіткою. Тому вони є моментами одного й того ж процесу, і це означає, що вони єдині, становлять ціле в цьому процесі.

Однак ці моменти, сторони, тенденції не тільки утворюють єдність, а й взаємовиключають одне одного. Роздвоєність предметів, процесів, явищ на протилежності становить не мертву, а внутрішньо неспокійну єдність, яка передбачає одночасно й боротьбу протилежностей. Останні не просто співіснують, а перебувають в особливій взаємодії (взаємоперетворенні, взаємопроникненні). Визначальним моментом цього взаємозв'язку є така взаємодія протилежностей, яка виступає джерелом розвитку речі. Для відображення цього моменту використовується категорія "боротьба протилежностей". Під терміном "боротьба" мис-литься така взаємодія протилежностей, результатом якої є виникнення іманентного джерела її розвитку. Як бачимо, діалектична суперечність відображає подвійне відношення всередині цілого (єдність протилежностей та їх суперечливість). І відокремити їх одне від одного неможливо. Суперечності наростають, певною мірою посилюється взаємодія протилежностей і вони стають несумісними в межах об'єкта як цілого (виключають, заперечують одна одну). Тоді вони розв'язуються. Розв'язання суперечностей призводить до руйнації старого об'єкта та виникнення нового.

49. основні форми анти діалектики

Совокупность философских идей, по-иному (не диалектически) объясняющих первоначала всего сущего, стали духовной основой антидиалектики. Одной из главных форм антидиалектики является метафизика, представляющая собой противоположное диалектике мировоззрение, эволюция которого обеспечивалась и поныне происходит за счет самых различных идей. Философские идеи, систематизирующие метафизику, можно свести в две группы. В первую группу входят идеи “жесткой оппозиции” диалектике. Этими идеями отрицается всеобщая связь явлений, абсолютизируется покой, другими словами, диалектика отрицается в исходном принципе - принципе развития. Оценивая данные метафизические идеи, Ф.Энгельс писал, что метафизика рассматривает процессы “вне их великой общей связи, и в силу этого - не в движении, … а как вечно неизменные”. В процессе эволюции метафизика признала идею развития. Соответственно во вторую группу входят философские идеи, объясняющие мир из принципа развития, но интерпретирующие его метафизически. Данными идеями либо отрицается принцип противоречивости развития, а если и признается противоречивость, то не внутренняя (саморазвитие), а внешняя; развитие сводится или исключительно к эволюционизму (отрицаются скачки), или к катастрофизму (абсолютизируются скачки, отрицается эволюция). Таким образом, метафизика противостоит диалектике, во-первых, как мировоззрение, отрицающее развитие; во-вторых, как противоположная диалектике концепция развития. Эволюция метафизики от первого ее значения ко второму, от исторического ее образа к современному показывает, с одной стороны, идейную силу диалектики, в борьбе против которой метафизика была вынуждена, ведя спор с диалектикой, признать ее исходную позицию - принцип развития. С другой стороны, способность к обновлению показывает и достаточные силы самой метафизики. Жизненные проявления метафизики разнообразны. Она обнаруживает себя как в мышлении, так и в практическом действии. Наиболее жизнестойкими формами метафизики являются догматизм, софистика, эклектика. Догматизм основан на возведении имеющегося взгляда на мир в ранг единственно верного, на неумении и нежелании увидеть, понять, принять действительные изменения, происходящие в мире. В догматизме наиболее полно обнаруживает себя характерная черта метафизики — ее односторонность. Не стремясь к познанию мира во всем многообразии его связей, догматизм однажды познанное закрепляет в качестве абсолютно истинного, однажды успешно примененное средство рассматривает как универсальное. Тем самым он существенным образом деформирует как познание, так и практику, становясь препятствием на пути возникновения нового. В софистике односторонность метафизики проявляется по-иному. Если в догматизме в угоду абсолютному началу в истине игнорируется ее относительность, то софистика, напротив, односторонне тяготеет к релятивизму, абсолютизируя относительность результатов познания. Релятивизм используется в софистике в качестве исходной гносеологической позиции, позволяющей при умелом, преднамеренно неправильном построенном рассуждении, искусно выдаваемом за истинное, ввести человека в заблуждение. Примером такой хитрой уловки являются софизмы и в частности древний софизм “Рогатый”: “То, что ты не потерял, ты имеешь; ты не потерял рога; следовательно, ты их имеешь”. Здесь осуществлено неправомерное заключение от общего правила к частному случаю, который это правило по существу не предусматривает (см.: Софизм // Философский энциклопедический словарь. - М., 1989.- С.602). Часто встречается метафизика в форме эклектики. Эклектикой является все то, что обнаруживает в себе эклектизм, то есть стремление построить целостность на основе разнородных, несовместимых элементов. Эклектичными, к примеру, могут быть признаны попытки мировоззренческого слияния материализма и идеализма.

50. заперечення заперечення в процесі розвитку

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний, закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об'єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в "знятому" вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. "В діалектиці, — писав Енгельс, — заперечувати — не значить просто сказати "ні", або оголосити річ неіснуючою, або "знищити її будь-яким способом". Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Чим визначається цей спосіб заперечення? Насамперед, природою процесу. Бо необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишалось або стало можливим. Якщо розмолоти ячмінне зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета, як і для будь-яких понять та уявлень, є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення, такого зв'язку старого і нового є вся історія суспільного розвитку. Розвиток суспільства — це підтвердження спадкоємності, поступальності між тим, що було, і тим, що є та що буде.

У природі прикладом такого діалектичного заперечення може бути основний біогенетичний закон всього живого. Цей закон формулюється так: онтогенез (індивідуальний розвиток виду) повторює філогенез (розвиток роду). Живий організм, набуваючи нових властивостей рис під впливом зовнішнього середовища, передає їх у спадок своїм нащадкам, які не є копією предків, але й не є чимось зовсім відмінним від них, вони повторюють їх на вищому ступені розвитку, вищій основі, набуваючи нових рис, передаючи їх у генотип свого роду. Якби те, що було і що пройдено, зовсім втрачалося і не зберігалося в тому, що є сьогодні, то будь-який розвиток був би неможливим.

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності і по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Одна справа заперечення в неживій природі, інша — в живій, ще інша — в мисленні, в суспільному розвитку. В неживій та живій природі процес заперечення здійснюється стихійно, як самозаперечення; у суспільстві, в мисленні — в процесі свідомої діяльності людей. Люди самі визначають, що затримувати при запереченні, а що відкидати, які елементи старого знищити повністю, а які залишити для подальшого розвитку. Отже, форми діалектичного заперечення мають свою специфіку.

Формами діалектичного заперечення є: зближення, злиття, обмеження, скасування, удосконалення, конвергенція, критика, самокритика, реформа, соціальна революція тощо. Розглянемо більш конкретно деякі форми діалектичного заперечення.

Соціальні перетворення відбуваються в усій соціально-економічній та політичній структурі суспільства. Об'єктивною основою соціальних перетворень служать суперечливі процеси розвитку суспільства, необхідність його перетворення. Тому соціальні перетворення одночасно виступають як метод докорінного розв'язання назрілих соціальних суперечностей і як форма діалектичного заперечення старого, віджилого. Будь-яка форма діалектичного заперечення, оскільки в його основі лежать суперечності, є також способом (методом) розв'язання соціальних суперечностей.

Якщо соціальні перетворення порушують саму основу суспільного ладу, то будуть домінуючою формою заперечення, знищення, скасування старого: старих суспільних відносин, норм, законів тощо. Однак цей процес не є повним відкиданням всього того, що є. Залишається те, що необхідне для розвитку нових суспільних відносин:

залишаються продуктивні сили, матеріальна і духовна культура, банки, пошта, телеграф, залізниця і т.д.

Реформа як форма діалектичного заперечення є зміною, перебудовою, котра не порушує основ існуючого і, як правило, здійснює такі перетворення за допомогою законодавчих актів. Ці акти здійснюються в рамках даного суспільства "зверху" з метою збереження того, що є (старого) шляхом його удосконалення, пристосування до нових суспільних умов, через часткове розв'язання соціальних суперечностей. Тому домінуючими формами такого заперечення є зближення, злиття, обмеження, критика, удосконалення того, що є.

Критика як форма заперечення того, що існує і що гальмує розвиток, є специфічною формою утвердження того, що має бути. Вона відіграє важливу роль у розкритті помилок і недоліків, що виникають як з об'єктивних, так і з суб'єктивних причин, та в їх подоланні. Звичайно, об'єктивною основою конструктивної критики є суперечливий характер розвитку суспільства, відмінність суспільних інтересів соціальних груп, партій, рухів, різних громадських об'єднань і т.д.

Уявлення про діалектичне заперечення, про суперечливий зв'язок старого і нового не є єдиним у філософії. Відоме й інше розуміння процесу заперечення, котре характеризується як метафізичне.

Метафізичне заперечення — це відкидання, знищення без збереження корисного, без зв'язку того, що було, з тим, що є. Це заперечення типу "ні" без з'ясування того, що є позитивним. Щось подібне зробив Л.Фейербах з діалектикою Гегеля, коли, не зрозумівши її позитивного філософського значення, просто відкинув її. Мефістофель, персонаж п'єси Гете "Фауст", вважає, що "те, що минуло" і "не було" тотожні між собою. "Минуле, — що це означає? — запитує він, — це всерівно, що його і зовсім не було". Це ілюстрація до метафізичного розуміння минулого — абсолютний розрив його з сучасним. З точки зору діалектичного заперечення таке розуміння є хибним, оскільки виходить з повного відкидання старого, його позитивних елементів. Минуле не зникає безслідно, а "знімається" в сучасному.

Такі приклади є і в нашому сьогоденні. Згадаймо хоча б "червоних охоронців" (хунвейбінів) у Китаї, які під час "культурної революції" знищували твори "буржуазних" письменників, композиторів, художників тому, що вони були представниками "старого світу". В нашій історії теж були спроби з боку так званих "пролеткультівців" (організаторів "пролетарської культури") повністю знищити "буржуазну культуру" і створити свою, "пролетарську". Але створити щось на голому місці, без спадкоємності — неможливо, тим більше, коли мова йде про феномен культури, яка створюється багатьма поколіннями людей протягом століть і є закономірним розвитком всього того цінного, що створило людство у своїй історії.

Таким чином, формами метафізичного заперечення є такі, в котрих неможливим стає подальший розвиток, рух думки через знищення, відкидання, різні форми негативності, нігілізму, критиканства, "критики задля критики" тощо. Такі форми заперечення не дають уявлення про спадкоємність внаслідок повного розриву зв'язків між тим, що було, і тим, що стало.

Ми з'ясували суть діалектичного і метафізичного заперечення. Тепер необхідно розглянути сутність подвійного заперечення, що притаманне даному закону.

Першим цей термін запровадив у філософію Гегель. Він є автором цього важливого закону діалектики, сформулювавши його як закон мислення, пізнання.

Поняття, за Гегелем, є єдністю буття і сутності. Сутність — перше заперечення буття. Поняття — друге заперечення або заперечення заперечення. Буття — це те, що є, що існує; сутність — це "зняте", розкрите буття, тому воно є його першим запереченням. Поняття — синтез того й іншого буття і сутності, тому воно є другим запереченням або запереченням заперечення. Гегель ілюструє даний закон ще запереченням категорії "одиничного", а категорія "загального" є другим запереченням категорії "особливого". "При абстрагуванні, — підкреслює Гегель, — має місце заперечення заперечення".

Кажуть, що Гегель оперував цими поняттями тільки щодо логіки, процесу мислення. Справді, Гегель використовував поняття заперечення заперечення насамперед як категорії діалектичної логіки. Однак це зовсім не означає, що він не говорив про них як про закони, не розумів їхнього значення в об'єктивному світі, хоча й був філософом-ідеалістом. Гегель у своїй праці "Наука логіки" (вчення про поняття) неодноразово підкреслював, що уявлення про суперечності, про тотожність, про заперечення тощо "встановлюються як абсолютні закони мислення". Тому у філософа заперечення заперечення, суперечність, перехід кількості у якість — це не лише принципи, як стверджують деякі наші філософи, а й закони мислення, закони діалектичної логіки.

Для ілюстрації заперечення заперечення Енгельс наводить простий приклад з ячмінним зерном. Його можна розмолоти, розварити й т.ін. І це, безумовно, є запереченням, але не є розвитком. Однак, коли для цього зерна будуть створені необхідні умови і воно попаде на сприятливий грунт, то під впливом тепла та вологи з ним відбудуться своєрідні зміни, і зерно як таке припиняє своє існування і піддається самозапереченню: на його місці з'являється рослина, що заперечує зерно. Далі рослина розвивається, цвіте, запилюється і нарешті знову з'являються ячмінні зерна. Як тільки вони дозріють, стебло відмирає і в свою чергу підлягає новому запереченню, котре є вже другим запереченям. Це відбулося в результаті заперечення заперечення. Безумовно, в органічному світі, у суспільстві процес заперечення заперечення відбувається не в такій простій формі, оскільки мова йде про якісно відмінні сфери об'єктивної дійсності, які цей закон модифікують. Однак це надзвичайно загальний і тому надзвичайно широко діючий закон розвитку природи, історії та мислення.

51. Ідея розвитку в філософії

Ідея розвитку виражає безповоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність усіх трьох вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

оборотність змін характеризує процеси функціонування;

відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу;

за відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає характерною для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.

В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків). Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.

Істотну характеристику процесів розвитку складає час: по-перше, всякий розвиток здійснюється в реальному часі, по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Древня філософія і наука (натурфілософія, філософія природи) не знали ідеї розвитку в точному значенні цього слова, оскільки час тоді мислився як що протікає циклічно (по кругу) і усі процеси сприймалися як що здійснюються по заданій "oт віки" програмі (виникнення - становлення - зникнення - нове виникнення). Для античного світогляду не існувало проблеми безповоротних змін, а питання про походження світу в цілому і його об'єктів зводився головним чином до питання про те, з чого походить щось. Ідея замкнутого, досконалого космосу, що лежала в основі усього античного мислення, виключала навіть постановку питання про спрямовані зміни, що породжують принципово нові структури і зв'язки.

Уявлення про час і його напрям міняються із затвердженням християнства, що висунуло ідею лінійного (вперед, від створення світу) напряму часу, яка поширювалася ним, проте, лише на сферу духу (душі). З виникненням емпіричної (досвідченою, експериментальною) науки нового часу ідея лінійного напряму часу в дослідженні природи веде до формування уявленні про природну історію, про спрямовані, і безповоротні зміни, в природі і суспільстві. Переломну роль тут зіграло створення наукової космології (Коперник, Галілей, Ньютон) і теорії еволюції в біології (Дарвін) і геології. Ідея розвитку міцно затверджується в природознавстві і майже одночасно стає предметом філософського дослідження. Глибоку її розробку дає німецька класична філософія, особливо Гегель, діалектика якого є по суті вчення про загальний розвиток, але виражене в ідеалістичній формі (розвивається, еволюціонує абсолютна ідея, спочатку в логіці, потім в природі, історії, нарешті, в суспільстві і філософії). Спираючись на діалектичний метод (розгляд явищ в їх суперечності - теза і антитезис - і вирішення протиріч в синтезі, що є новим етапом розвитку), Гегель не лише показав загальність принципу розвитку (закон переходу кількісних змін в якісні), але і розкрив його загальний механізм і джерело - виникнення, боротьбу і подолання протилежностей (у думці, природі і суспільстві).

Цілісну наукову концепцію розвитку побудував марксизм (діалектичний матеріалізм). Розвиток розуміється тут як універсальна властивість матерії, як достовірно загальний принцип, службовець також (у формі історизму) основою пояснення історії суспільства і пізнання. Загальною теорією розвитку виступає матеріалістична діалектика, головна особливості процесів розвитку виражає зміст її основних законів, - єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін в якісні, заперечення заперечення : "Розвиток, як би що повторює пройдені вже східці, але що повторює їх інакше, на вищій базі ("заперечення заперечення"), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії; - розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний; - "перерви поступовості"; перетворення кількості на якість; - внутрішні імпульси до розвитку, що даються протиріччям, зіткненням різних сил і тенденцій, діючих на це тіло або в межах цього явища або усередині цього суспільства; - взаємозалежність і щонайтісніший, нерозривний зв'язок усіх сторін кожного явища (причому історія відкриває усі нові і нові сторони), зв'язок, що дає єдиний, закономірний світовий процес руху, - такі деякі риси діалектики, як змістовнішого (чим звичайне) вчення про розвиток" (Ленін). Діалектико-матеріалістичне вчення про розвиток склало філософсько-методологічний фундамент теорії революційного перетворення суспільства. Переробляючи і поглиблюючи гегелівську діалектику, марксизм показав принципову відмінність і в той же час органічна єдність двох основних типів розвитку суспільства - еволюція і революція (на основі вищезгаданих законів діалектики).

Ідея розвитку також була характерною і визначальною для позитивізму 19-20-го віків (Огюст Конт, Спенсер, Карнап, Поппер). Тут було поширено також уявлення про лінійний (прогресивному) розвиток природи і суспільства (наприклад, у вченні про поступальний розвиток пізнання у вченні О. Конта, в "законі трьох стадій", прохідних людством на шляху свого інтелектуального розвитку, :

1. Теологічна стадія (пояснення явищ на основі надприродного);

2. Метафізична стадія (пояснення явищ на основі абстрактних сутей, причин, понять, категорій);

3. Позитивна стадія (власне природно-научна: пояснення явищ на основі фактів і їх опису, який і є поясненням). Позитивісти були упевнені в тому, що сучасна цивілізація розвивається прямолінійно, прогресивно, поступально, неминуче. Ці ідеї піддалися критиці у філософії 20-го століття (коли виникли ідеї нелінійного, суперечливого розвитку, деградації, повернення назад, розвитку, що знову поновлюється, і так далі).

Практика соціальних рухів 20 ст. показала, що загальна висхідна лінія розвитку суспільства є результат діалектичної взаємодії безлічі процесів, в якій найважливіша роль належить цілеспрямованій діяльності народних мас, що спирається на пізнання об'єктивних законів історії. Розширилися самі уявлення про розвиток як в природних, так і громадських науках. У 20 ст. предметом вивчення стають передусім внутрішні механізми розвитку.

По-перше, біологія, а також історія культури показали, що процес розвитку неоднорідний. Якщо розглядати великі лінії розвитку (таку, напр., як органічна еволюція природи), то усередині них досить очевидна діалектична взаємодія різноспрямованих процесів : загальна лінія прогресивного розвитку переплітається із змінами, які утворюють т. н. тупикові ходи еволюції або навіть спрямовані у бік регресу. У сучасній науці розробляються спеціально-наукові теорії розвитку, в яких на відміну від класичного природознавства, що розглядало головним чином оборотні процеси, описуються нелінійні, стрибкоподібні перетворення.

По-друге, аналіз механізмів розвитку зажадав глибшого вивчення внутрішньої будови об'єктів, що розвиваються, зокрема їх організації і функціонування.

52. категорії «сутність», «явище»

З-поміж категорій матеріалістичної діалектики "сутність" і "явище" займають особливе місце. Це обумовлюється тим, що процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності. Під явищем розуміємо зовнішню сторону об'єктивної реальності, яка безпосередньо дається нашим органам чуття. Об'єктивна дійсність має і внутрішню сторону, недоступну для її прямого сприймання органами чуттів. Ця сторона дійсності називається сутністю. Вона виступає як внутрішній, повторюваний і відносно тривкий зв'язок речей і явищ. Це внутрішня основа явищ, загальне і повторюване в них. Явище ж є виявленням (проявом) сутності.

Отже, сутність - це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, шо існує в предметі і між предметами, внутрішня суперечність - тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів. Явище - це зовнішня, більш мінлива сторона об'єктивної дійсності, яка є формою виразу сутності.

Дані категорії - це взаємо проникаючі сторони процесу розвитку, де сутність становить основу, а явище - його конкретну реалізацію через перериви поступовості. В цьому плані сфера сутності - це сфера загального, а сфера явища - прояв одиничного. Разом ці категорії становлять діалектику втілення в речах взаємо проникаючих сторін єдиного процесу їх розвитку.

Ідеалісти та метафізики часто неправильно пояснюють зміст цих категорій. Наприклад, Б.Рассел вважав, що питання про сутність є питання лише про те, як вживати слова1. Метафізики ж, здебільшого, невиправдано протиставляють ці категорії.

Наукова філософія розкриває дійсну природу цих категорій, їх суперечливого зв'язку. В.І.Ленін виразив цей зв'язок у формулі: "Сутність являється. Явище істотне"2. Ця єдність виражається, насамперед, у тому, що сутність як щось внутрішнє, виявляється, проривається на поверхню у формі тих чи інших явищ. Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішньою природою виступає як сутність, У ній відбувається обмін речовин із ґрунтом та атмосферою, Явищем будуть різні види рослини. Другий приклад. Сутність літературного процесу виражається у відображенні життя засобами художнього узагальнення, у створенні образів, у типізації. Творчість же виступає в явищах поезії, прози, критики. Це ж можна сказати й про мистецтво загалом.

Сутність і явище є об'єктивними. Вони являють собою нерозривну єдність, Хоча мають суперечливий характер. Ця суперечливість проявляється у взаємодії двох сторін дійсності. Сутність, яка виражає внутрішню сторону дійсності, стабільніша, загальніша. Явище виражає сутність, воно одиничне, зовнішнє, рухоміше від першої.

Протиріччя між сутністю і явищем мають вигляд суперечностей між загальним і одиничним. Вони набирають різних форм, однією з яких є їх зовнішня протилежність, шо фіксується поняттям "видимість ". Будучи формою явища, вона не являє собою примари, породженої фантазією суб'єкта. Це реальне явище, яке має свою об'єктивну основу. Цією основою є суперечність самої сутності процесу, а також суперечливий взаємозв'язок сутностей різних систем. Поняття "видимість" може виражати й суб'єктивну ілюзію, що є результатом безпосереднього співвідношення між "емпіричним явищем" і абстрактною суттю. В.І Ленін підкреслював, що "позірне є сутність в одному її визначенні, в одній з її сторін, в одному з її моментів"1. Він звертав увагу на внутрішній зв'язок видимості й сутності.

Абсолютизація видимості як сутності "в одному з її моментів" є гносеологічним джерелом перекрученого відображення дійсності. Ігнорування цього "моменту" призводить до відриву сутності від явища, що виключає можливість його природного пояснення.

Пояснити видимість - означає розкрити її об'єктивну основу. Це має особливе значення в пізнанні суспільних явищ, в яких процес вираження сутності має надто складний характер, оскільки суспільна діяльність реалізується через цілепокладаючу діяльність певних соціальних сил.

Виявлення сутності у формі видимості має свою основу в природі самої сутності. Як форма явища видимість об'єктивна, виражає сутність. Проте виражаючи сутність специфічно (в єдності з іншими факторами), вона може виступати джерелом суб'єктивних ілюзій у пізнанні, оскільки воно зупиняється на ступені безпосередньої фіксації видимості. Лише глибокий теоретичний аналіз, що ґрунтується на наукових методологічних принципах, розкриває дійсну суть явиш, в якій би формі вони не виступали.

В.І Ленін розкривав сутність як процес. Він підкреслював, що "визнання яких-небудь незмінних елементів, "незмінної суті речей" і таке ін. не є матеріалізм, а є метафізичний, тобто антидіалектичний матеріалізм"1. Узагальнюючи історію наук, він дійшов висновку, що ".,. суть речей або "субстанція" теж відносні; вони виражають тільки поглиблення людського пізнання об'єктів"2.

Сутність не є чимось назавжди даним як з точки зору її об'єктивної невичерпності, так і з точки зору її змін у процесі розвитку. її мінливість обумовлена її внутрішньою суперечливістю. Тому й сама діалектика є вченням про визчення суперечностей у самій сутності речей. У процесі розвитку сутність розгортає свій зміст (виступає і як основа, і як розвинутий зміст). Розгортання сутності здійснюється за об'єктивними законами, які виступають регуляторами, "організуючими принципами" розвитку, здійснюють свою дію за певних умов. В єдності з цими умовами об'єктивні закони визначають процес становлення сутності.

Сутність і закон явища одно порядкові, оскільки виражають поглиблене пізнання людиною світу. Ці категорії виражають відношення однієї й тієї ж сфери - сутності. Проте ця однопорядковість не означає їх повної тотожності. Відношення сутності і явища - це своєрідне відношення процесу і його регуляторів. Пізнання закону є пізнання сутності в аспекті тенденцій її саморозгортання. Закон співвідноситься і з явищем як відображенням стійкого в ньому, тобто того, що робить явище суттєвим, не обумовлюючи його загалом. Звідси В.І Ленін робив висновок про те, що будь-який закон є вузьким, неповним, приблизним3. Він, як певна тенденція, діє за певних умов, хоча його дії повністю не збігаються з тенденцією. Закон "формує" явище не безпосередньо, а через складний взаємозв'язок із конкретними умовами. Це говорить про те, що на формування явища впливають ще й інші фактори. Тому завдання науки полягає в тому, щоб знайти загальне, виділити основу явищ. К.Маркс з цього приводу підкреслював: якби форма прояву і сутність речей безпосередньо співпадали, то всяка наука була б зайвою4. Діалектико-матеріалістична філософія, відстоюючи наукове тлумачення цих категорій, піддає різкій критиці різні ідеалістичні та агностичні вчення з цього питання.

Якщо наука не хоче відставати від життя, вона має постійно прагнути до глибинного проникнення пізнання в закономірності предметів і процесів. Завдання науки полягає в тому, щоб осягнути сутність. В цьому зв'язку варто пам'ятати мудру пораду І.П.Павлова, який, звертаючись до молоді говорив, що вивчаючи, експериментуючи, спостерігаючи, потрібно прагнути не залишатися на поверхні фактів, прагнути проникнути в таємницю їх виникнення, наполегливо шукати закони, які ними управляють.

Знання законів розвитку світу, розуміння сутності явищ природи й суспільства сприятимуть зменшенню залежності людини від природи, становленню її дійсної свободи.

53. Проблема загального у філософії

Категорії – це поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення. Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю. Загальне – це об’єктивно існуюча тотожність між предметами, речами явищами, що власвива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності. Відмінність між загальним і окремим відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного і загального в тому розумінні, що будь-яка річ, предмет, явище і т.п. мають у собі неповторні, індивідуальні ознаки, риси, властивості і загальні для всіх цих речей, предметів і явищ. На прикладі розглянемо як взаємопов’язані протилежності загального і одиничного переходять одне в одне. Суспільне вир-во розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці невпинно приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється в загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці виключно індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий. Категорії окремого та загального це філософські категорії, що виражають об'єктивні зв'язки світу, а також міри їх пізнання. Ці категорії також формуються в ході розвитку практично-пізнавальної діяльності. Кожний об'єкт з'являється перед людиною спочатку як щось одиничне. Загальні ознаки, що виявляються у всіх без виключення представників певного класу, розглядаються як загальні. Розкриваючи об'єктивний зв'язок речей і явищ світу за допомогою категорій одиничного і загального матеріалістична діалектика говорить, що загальне втілює в себе все багатство індивідуального, окремого, що одиничне не існує без загального, а останнє без одиничного, що у відомих умовах одиничне не тільки пов'язане із загальним, але і переходить в нього.

54. Соціальна філософія у системі філософського знання

Соціальна філософія є серцевиною соціального знання. Соціальним знанням називають знання про суспільство, знання, яке дає змогу людині успішно брати участь у суспільному житті. Лише частина цього знання є теоретичним, тобто усвідомлюваним, сутнісним і систематизованим. Знання користування виделкою, міським транспортом і грошима аж ніяк не є теоретичним, однак від цього воно не стає менш необхідним для соціального життя. Незважаючи на те, що найнеобхідніші соціальні знання представлені, як правило, у звичках і практичних навичках, тобто знаннях буденних, теоретичний рівень соціального знання має своє важливе соціальне призначення. Крім «внутрішнього» самовиправдання, самодостатності теоретичного знання, що виражено послідовно у принципі наукової об’єктивності, безсторонності, будь-яке теоретичне знання саме завдяки цій безсторонності виконує завдання організації, упорядкування суспільного життя в цілому. Звичайно, однієї лише теорії недостатньо для виконання цього завдання. Як писав Ленін, визнаний класик у питаннях організації суспільного життя, «так начебто» весь попередній соціальний світ зруйновано, ідеї стають матеріальною силою лише коли вони оволодівають масами. Але зауважимо, що не можна «оволодіти масами» без ідей. Тому слід стверджувати, що ідеї, теорії є необхідними для здійснення будь-якої соціальної інтеграції.

Будь-яке соціальне знання має «під собою» певну філософію, хоч і | не завжди у явному, відкритому вигляді. Адже всі соціальні знання | взаємопов’язані, нехай навіть не завжди безпосередньо. Виявляючи ці | зв’язки, ми й будуємо певну «філософію», з’ясовуємо сенс, призначення І соціальних знань. Однак не все теоретичне знання є власне філософії: ським. Водночас і філософія є не лише теоретичним знанням (хоча І теоретичним знанням передусім).

У чому ж полягає специфіка філософського знання порівняно з науковим? Завдяки філософському підходу до соціальної проблематики досягається розгляд цієї проблематики як цілісної, окремі соціальні проблеми постають як різні аспекти, виміри єдиного проблемного поля. У цьому полягає відмінність філософського знання від спеціального, яке локалізоване конкретно-науковим аспектом, виміром — соціальна проблематика заторкується в науці лише у якомусь зрізі, а не як власне така. Крім предметної, є й більш суттєва відмінність філософського підходу від наукового. Для науки властивий об’єктний підхід, прагнення виокремити об’єкт як такий, «у чистому вигляді», безвідносно до будь-якого суб’єкта. Для філософії ж неможливо розглядати будь-яке знання лише як вираження якостей певного об’єкта; знання для філософії — це завжди єдність характеристик суб’єкта і об’єкта, що містить й особистісні характеристики самого філософа, його ставлення як до процесу формування, так і до сутнісних рис самого знання. Таким чином, філософія відрізняється від науки цілісністю охоплення соціальної проблематики.

Цілісний підхід до розгляду соціальної проблематики характеризує також у певному розумінні і релігію, й політику і деякі інші форми теоретичного знання. Та саме філософія претендує на роль раціоналістичної методології всіх соціальних і гуманітарних наук. Навіть

апелюючи у деяких філософів до містичних, ірраціональних сил, філософія обґрунтовує цю апеляцію раціоналістично. Очевидно, що раціоналістична методологія є найадекватнішою методологією для науки.

Отже, можна окреслити таку ієрархію соціального знання. Най-ширшим шаром є буденні знання, практичні у вужчому значенні слова (оскільки всі знання, і теоретичні теж, врешті-решт для чогось використовуються). Над ними містяться знання наукові — теоретичні знання, які класифікують, обґрунтовують та об’єднують буденні знання у межах окремих соціальних і гуманітарних дисциплін. Найвищий щабель ієрархії обіймає філософське знання, причому як методологія стосовно конкретних наук постає ряд філософських дисциплін, серед яких найважливішою є соціальна філософія.

Соціальна філософія в системі сучасного філософського знання

Соціальна філософія пов’язана з усіма філософськими дисциплінами, які близькі їй предметно й методологічно. Вона не підпорядкована іншим філософським дисциплінам, а лише частково перетинається з ними. З’ясування цих співвідношень дасть можливість чіткіше визначити завдання соціальної філософії. Цікаву спробу визначення такого співвідношення здійснив С. Л. Франк у праці

Філософія права, міркує Франк, за своїм змістом є пізнанням | суспільного ідеалу, з’ясуванням того, яким має бути раціональний, | справедливий, «нормальний» суспільний лад. Цим питанням аж ніяк не вичерпується соціально-філософське пізнання, адже, крім нього, щонайменше залишається ще питання про сутність і сенс суспільного | буття. Франк вважає, що принципи співвідношення соціальної філо-| софії та філософії права базуються на співвідношенні онтології та етики у суспільствознавстві. Філософія права, на його думку, мусить бути частиною соціальної філософії, бо відокремлення першої від останньої | призводить до відриву суспільного ідеалу від наявного стану речей у І суспільстві, від усієї історії суспільного розвитку. Адже цей ідеал не І існує незалежно від цієї наявності, а навпаки, виробляється кожним І людським поколінням знову (оскільки ж є певна спадкоємність у зміні І наявного стану речей, то зберігається відповідно і спадкоємність у зміні І суспільного ідеалу). Абсолютизація якогось суспільного ідеалу є тим | самим некритичним самовозвеличениям того покоління, яке цю абсо-I лютизацію обстоює.

| Близькою предметно до соціальної філософії є філософія історії. І Соціальна філософія, за Франком, вивчає пізнання вічного (ми сказали І б сутнісного) в соціальному житті у співвіднесеності цього пізнання з | історичним пізнанням мінливості й багатоманітності суспільства. Ви-| сновки соціальної філософії стають стійким фундаментом для побудови | конкретно-синтетичної філософії історії, яка є «конкретною самосві-% домістю людства, у якій воно, оглядаючи усі перипетії та драматичні | колізії свого життя, усі сподівання й розчарування, досягнення і невдачі, вчиться розуміти своє справжнє єство та істинні умови свого | існування» . Для Франка цим єством є духовна єдність людства, та | вочевидь його формула філософії історії припускає й інші інтерпретації.

Соціальна філософія є частиною онтології як дисципліна, що вивчає соціальне буття, та частиною теорії пізнання, адже вона вивчає соціальне пізнання та соціальні умови пізнання. Проте як дисципліна філософська, що прагне повного самообгрунтування, соціальна філософія розглядає розуміння соціального буття як ключ до пізнання будь-якого буття, а з’ясування соціальних умов пізнання як ключ до будь-яких умов пізнання, будь-яке пізнання розглядає як соціальне. Та сама двоїстість зберігається у співвідношенні соціальної філософії та філософської антропології: адже будь-яке суспільство є суспільством людей, а будь-яка людина є істотою суспільною.

Соціальна філософія прагне поєднання методології соціальних наук з методологією наук гуманітарних. Цим вона відрізняється від більшості філософських дисциплін, які тяжіють або до соціальних наук з їх жорсткими вимогами до експериментальної перевірю-ваності, строгості й «позитивності» наукових знань, або до наук гуманітарних, які обстоюють релятивність знань до окремих неповторних подій і самобутність знань відповідно до самобутності подій. Так, наприклад, філософія права прагне в ідеалі дати абсолютно несуперечливе й позитивне визначення належного у суспільному бутті, а філософія історії тяжіє до пояснення соціальних явищ у їх історичній неповторності. Деякі представники соціальної філософії намагаються обмежити її гуманітарною методологією чи соціальною методологією або, в усякому разі, максимально наблизити до них.

Спеціальні галузі соціального знання практично охоплюються науковим типом пізнання (не слід забувати про маргінальні та другорядні галузі, що, як правило, залишаються за межами наукового розгляду). Це — соціальні та гуманітарні науки. Зразком перших можна вважати соціологію, останніх — історію. Звернемося знову до праці Франка «Духовні основи суспільства».

І Соціологія претендує на пізнання суспільних законів, аналогічних І законам природи, причому значення цих законів має бути таким само і вирішальним. Аналогічними є й методи пізнання. Франк не заперечує І наявності у суспільному житті аспекту, для якого подібне пізнання є І адекватним, але «безсумншно, що є в ньому й інший аспект, уже І неприступний для предметно-натуралістичного пізнання, який цим І пізнанням або іїпорується, або прямо спотворюється» Історизм, на І думку Франка, схильний абсолютизувати різнорідність проявів суспіль-1 ного життя і, відповідно, його методологією виступає в кінцевому І підсумку релятивізм.

Завдання соціальної філософії як методології полягає в коригуванні тих крайнощів, до яких тяжіють соціальні й гуманітарні науки, кожна по-своєму. Це можливо завдяки зверненню до ціннісного виміру суспільного життя, який дає змогу визначити пріоритети не лише наукової, а й практичної діяльності.

Предметом соціальної філософії є сутність соціального життя як цілісності в усіх його проявах. Завданням соціальної філософії можна вважати пізнання природи соціального, необхідності усіх його складових і на цій основі формулювання загальних методологічних та практичних рекомендацій. Такі предмет і завдання визначають і методологію, яка, крім загальнофілософських методів, містить й таку специфічну вимогу, як поєднання пізнання і розуміння соціальних явищ. До основних категорій соціальної філософії, крім базових для будь-якої філософської дисципліни, належать такі специфічні терміни, як соціальні системи, соціальні інститути, соціальний простір тощо.

Структура і функції соціально-філософського знання

Структура соціальної філософії значною мірою визначається функціями, які вона виконує. До таких функцій належать методологічна, світоглядна, пізнавальна та інтегративна. Для того щоб виступати як методологія, соціальна філософія має здійснювати пізнання того рівня суспільного життя, який дає змогу визначати основи будь-якого наукового соціального дослідження. Таке пізнання розкриває необхідні умови суспільного життя, які мусить враховувати не лише наука, а й людина. Слід пам’ятати, що теоретичний рівень соціального знання є лише його складовою, і соціальна філософія визначає пріоритети для використання соціальних знань, у тому числі й теоретичних, будь-якою людиною. У цьому й полягає світоглядна функція соціальної філософії. Таким чином, соціальна філософія не лише сприяє досягненню інтеграції наук та суспільних поглядів окремих людей, а й створює (зокрема й через вищезгадану інтеграцію наук і світоглядів) підстави для інтеграції суспільства в цілому. Інтегративна функція представляє соціальну філософію як чинник суспільного життя. Як бачимо, ці функції соціальна філософія виконує на базі одних і тих самих знань. Отже, філософія не складається з окремих структурних компонентів, вона лише модифікує ці знання для різних функціональних потреб.

55. Природа соціальної реальності, суспільство як система суспільних відносин

Коли говорять про відношенні суспільства до природи, то слово «природа» у своїй може вживатися у двох сенсах: по-перше, як синонім поняття «матеріальний світ», і, по-друге, як позначення «природного довкілля» чи «природних умов», у яких суспільство і його існує.

У першому сенсі суспільство є частина природи. У другому сенсі суспільство виділяється з природи як поза природне утворення.

Саме це другий сенс мають на увазі, коли порушують питання відзнаку суспільства від природи, про їхнє взаємодії, про «загибелі природи» внаслідок згубних наслідків людського втручання у природний плин природних процесів тощо. буд. Слід завжди враховувати контекст, у якому йдеться про природу, ніж змішувати різні сенси цього терміну.

Характеризуючи суспільство як частину природи (витлумаченої у першому із зазначених смислів), доводиться зважати на те, що є частина особливого роду. Це така частина природи, яку — на відміну від інших — годі уявити у собі безлічі матеріальних об'єктів. Безсумнівно, воно охоплює у собі матеріальні об'єкти: люди, створені ними предмети і споруди, відходи виробництва та багато інших продуктів людської діяльності. Але суспільство не є просто безліч людських тіл і речовинних результатів людських дій. Життя суспільства не зводиться тільки ввещественно-енергетическим процесам, що у ньому відбуваються. У ньому, ще, є іще одна тип процесів, яким немає аналога у природі: це процеси духовного життя — невидимі процеси, які у головах індивідів, та заодно координуються і з'єднуються разом, створюючи суспільну свідомість.

Суспільство локалізується у просторі і часу разом із які належать до нього і речами: воно є у якихось територіальних і хронологічних межах. Але він не піддається спостереженню з допомогою будь-яких фізичних приладів: спостерігати можна лише його окремі матеріальні елементи, але з його духовне життя і суспільство як єдине ціле. І, тим щонайменше це «>ненаблюдаемое» суспільство надає істотне вплив на сусідні поруч з ним частини природи.

Відмінність людського суспільства від інших природних об'єктів і дозволяє протиставляти його природі, вбачаючи у ньому особливий, поза природний чи понад природний тип реальності.

2. Специфіка соціальної реальності

Соціальна реальність — це вся сукупність умов життя, котрі виступають на розгляд членів суспільства якнадиндивидуальние, об'єктивно дані обставини існування.

Соціальна реальність складається з багатьох явищ, якіДюркгейм називає соціальними фактами.

Соціальні факти — особливий тип явищ, які мають місце лише у суспільстві, лише у спільного життя людей. Вони, з одного боку, від явищ природи: соціальні факти завжди містять якусь що йде від чоловіка духовну складову, якого немає в фізичних, хімічних, біологічних фактах. З іншого боку, соціальні явища зі своїми поза індивідуальної, об'єктивної даністю різняться і від фактів свідомості, від суб'єктивних «станів душі» індивіда. Особливостями, котрі відрізняють соціальний факт від психічного, є:

> його зовнішнє існування стосовно індивідуальнимсознаниям;

> примусове вплив, що він надає на індивідуальні свідомості.

Звісно, є відмінність між примусовим впливом на людини, яке виявляється з допомогою сокири, пістолета, грошей, або слова. Однак у кожному разі, кажеДюркгейм, соціальні факти впізнаються у тій зовнішньої примусової влади, яку мають над індивідами, а присутність цій владі впізнається, своєю чергою, з санкцій, що загрожують індивіду, чи з опору,оказиваемому під час спроби індивіда не підкоритися примусу. «Ми відчуваємо їх опір, коли намагаємося позбутися них. А ми можемо не вважати реальним те, що нам пручається. Усі, отже, сприяє тому, щоб змусити нас вбачати у реформі них справжню соціальну реальність».

Відповідно доДюркгейму, соціальні факти потрібно розглядати, як речі. Але це речі, принципово які від всіх речей, що у природі.

Явища природи, аналізовані у власному, незалежному від чоловіка бутті, мають якимись об'єктивно властивими їм характеристиками. Ці характеристики становлять їх матеріальну визначеність, та, крім неї ніхто інший визначеності які самі не мають. Інша залежить від соціальної реальності.

На відміну від природних речей все речі, належать до неї, мають двоїстої визначеністю. З одного боку, вони, як і в природних явищ, також є матеріальна визначеність, т. е. їх можна як реальність, що є як така, окремо від чоловіка, разом й характеризується об'єктивно властивими їй властивостями. Але, з іншого боку, все явища соціальної реальності мають що й іншу, духовну визначеність: у яких втілено те, що називають «змістом», «значенням». Цей духовний визначеність з'являється в них бо людина «опредмечує» у яких своє уявлення, мети, бажання тощо. буд.

Інакше висловлюючись, люди й не те що практично, а й духовно «обробляють» предмети своєї діяльності, вкладаючи у яких те, що поза ставлення до людині, для її свідомості, вони мають не може бути. Потрапляючи до сфери людської діяльності, ці предмети набувають нове, «>сверхприродное» властивість — здатність укладати у собі людський сенс, нести у собі відбиток людського духу.

Отже, змістом мають як слова висловлювання. Сенсом однак перейнято усе, що роблять люди як розумні громадські істоти: витвори мистецтва і правил етикету, релігійних обрядів і наукових досліджень, навчання і спорт, тощо. буд. Сенс будь-якого предмета, з яким мають справу люди, виражається насамперед у його призначення, ролі, функціях, інформації, що він у собі несе. Сенс верстата — у цьому, що вона потрібна для, автомобіля — у його використанні як засобу пересування, предметів домашнього побуту, меблів, і посуду — щодо можливості задовольнити з допомогою побутові потреби її звички. А крім того, названі речі можуть мати й інший зміст. Скажімо, головний сенс автомобіля для власника розкішного «Мерседеса» то, можливо престижність цієї марки.

Обидва шару визначеності — матеріальний і — є необхідними атрибутами будь-якого явища соціальної реальності. Якщо духовний зміст не втілиться в матеріальну оболонку, а буде лише у голові індивіда, він ввійде у соціальну реальність. Найбільш геніальна ідея, який був що у звуках мові чи письмових знаках, в мармурі чи металі, не надасть ніякого реального на суспільство. І матеріальний об'єкт не придбає соціальної значимості і ніхто елементом соціальної реальності, якщо він містить у собі якогось сенсу.

Так, не з розповідей мандрівників, які відвідали Південний Судан, у місцевого племеніазанде подрібнені зуби крокодила вважалися цінним ліками, і всі плем'я дивувалося з того що європейцям де вони потрібні; т. е. об'єкт, соціально значимий дляазанде, у відсутності ніякого соціального значення для європейців.