Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

UkrainianPhilosophia

.pdf
Скачиваний:
27
Добавлен:
12.02.2016
Размер:
74.47 Кб
Скачать

Семiнарське заняття № 8. УКРАЇНСЬКА ФIЛОСОФIЯ

1.Джерела формування, особливостi та основнi етапи розвитку вiтчизняної фiлософiї. Фiлософська думка Київської Русi.

2.Поширення iдей гуманiзму i реформацiї в Українi. Фiлософiя бароко. Києво-Могилянська академiя i її роль в розвитку української фiлософiї.

3.Фiлософське вчення Г. Сковороди.

4.Українська фiлософiя в ХIХ - початку ХХ ст.: фiлософiя серця П.Юркевича, фiлософськi iдеї дiячiв Кирило-Мефодiївського товариства та громадiвського руху. I. Франко, О. Потебня,

М.Драгоманов.

1.Джерела формування, особливостi та основнi етапи розвитку вiтчизняної фiлософiї. Фiлософська думка Київської Русi.

Українська фiлософiя — сукупнiсть поглядiв загальнокультурного i фiлософського характеру, що вiдображають особливостi iнтелектуальних надбань українського народу вiд часiв Київської Русi до сучасностi. Українська фiлософiя часто представлена художнiми творами, повчаннями, лiтописами чи iншими способами, якi явно не вiдтворюють фiлософську позицiю автора.

Перiоди Української фiлософiї:

IХ-ХII ст. Фiлософська думка Київської Русi (докласичний перiод)

XVI-XVIII ст. Козаччина. Українське бароко (класичний перiод)

ХIХ-ХХ ст. Новiтня українська фiлософiя

Джерела формування:

-перекладні твори античних мислителів (Платон, Аристотель, неоплатоніки);

-східна християнська традиція, твори середньовічних отців церкви;

-унікальні міфологічні явлення про світ і людину, наявність розвиненого язичництва;

-специфічне географічне розташування — на межі між східною і західною культурами. Особливостi:

-антропологiчнiсть, спрямованiсть на людину;

-увага до питання про особливостi української нацiї, її мiсце i роль у свiтовiй спiльнотi;

-увага до питань мови, словесності, розуміння мови як суспільного фактору;

-релiгiйне забарвлення: належнiсть переважної бiльшостi фiлософських вчень до релiгiйної фiлософiї (Г. Сковорода, Кирило-Мефодiївське товариство, Київська фiлософськорелiгiйна школа, П. Юркевич);

-естетичний спосiб фiлософствування: прояв фiлософських iдей у формах, що торкаються не лише розуму, а й «серця», духовних почуттiв, сполучення фiлософських iдей з символiчно-образними формами (М. Гоголь, I. Франко, М. Хвильовий та iн);

Фiлософська думка Київської Русi ХІ - XIV ст.

З прийняттям християнства Русь отримала змогу долучитися до здобутків світової філософської думки, релігії та мистецтва. Філософська думка києворуського періоду виростає на основі переосмислення духовних здобутків християнської, греко-слов’янської містичної філософії, яка спрямовувалася на розкриття співвідношення “Людина — Бог”. В цей час філософія ще не виокремлюється з цілісного комплексу духовних пошуків, а існує у тісному поєднання з релігією, літературою, політикою та історією. Філософські пошуки спрямовуються на розкриття сутності людського буття, але, на відміну від класичного християнського розділення душі і тіла, українська традиція намагається якщо не поєднати їх, то, принаймні взаємообумовити. Світ земний не протиставляється божественному як тварний та грішний, він навпаки — наповнений добром, яке з’єднує світ з Творцем.

1

Філософом на Русі здавна називали діяльну та освічену людину, “книжну” й помірковану, вчителя, що збирає премудрості й може передати іншим. Філософія — це схиляння перед мудрістю, розуміння її величі й недосяжності, та водночас і шлях до неї. Мудрістю наші предки вважали поєднання знання і праведного життя. Тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоретизування, якраз і визначає екзистенційно-антропологічний характер філософських пошуків, що скеровує думку мислителя не до загальних безособових характеристик буття, а до переживання світу, пропускання його через себе. Таким чином, український філософ приходить до філософського осмислення світу через пошук сенсу власного буття та сенсу людської історії. Антична філософська думка, будучи включеною у середньовічне мислення, що утверджувалося на Русі, набуває невластивого для неї особистісного, діяльного характеру і спрямовує не на споглядання, а на діяльність по утвердженню людиною себе в цьому світі.

Світ сприймається як книга, що містить божественну істину, яку людина має осягнути. Книга, книжність, володіння словом — є невід’ємними складовими становлення людини, бо “Душа безбуковна мертвою є у людині”. Упродовж всього розвитку української філософської думки слово вважалося не просто знаком, а символом, що містить потаємний смисл, має містичну силу, відкриває шлях до істини, виступає фактором творення і єдності нації.

Особливості:

-намагання узгодити християнське розуміння світу з традиційними руськими уявленнями; відбувається осмислення та трансляція перекладних творів античності та християнського середньовіччя на слов’янську ментальність;

-недостатній розвиток абстрактного, споглядального філософствування; стверджується пріоритет правди над істиною, домінування життєво-практичного над відстороненим теоретичним;

-філософія мислиться як дієва практична мораль; у світі та людському житті відсутні етично нейтральні явища; мудрістю вважається вмінням втілювати знання у правильні вчинки;

-особлива увага до слова як символу знання, істини, основи єдності нації; слово виступає основою діла.

Найвидатніші пам’ятки:

“Промова філософа”, включена до “Повісті временних літ”: лаконічний розгляд християнської версії творення світу;

“Слово про Закон і Благодать” Іларіон, ХІ ст.: тлумачення Старого та Нового завітів як, відповідно, давнього закону та християнської благодаті, що прийшла йому на зміну; розгляд питання спрямованості людської історії як поступового впорядкування світу;

“Ізборніки Святослава”, 1073, 1076 р.: повчання щодо мудрого життя, впорядкування суспільства, “істинного слова” і “доброго діла”.

“Повчання” В. Мономаха: здійснюється короткий виклад вчення Аристотеля, його трактування; розглядаються питання про сутність людини, її місце в світі та суспільстві; пояснюються ідеали дружинної етики, оптимального співжиття.

2. Поширення iдей гуманiзму i реформацiї в Українi. Фiлософiя бароко. КиєвоМогилянська академiя i її роль в розвитку української фiлософiї.

Поширення iдей гуманiзму i реформацiї в Українi

У XV-XVI ст. на українських землях поширюються ідеї гуманізму. Ренесансна культура, що формується разом із зародженням буржуазних відносин в Європі, стверджує необхідність всебічного розвитку людини, звеличує її гідність та творчі можливості. Українські гуманісти Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин та ін. розвивають вітчизняну філософію, спираючись на античну традицію, розглядають питання освіти та виховання.

2

Значне місце у їхніх розмислах займають ідеї встановлення справедливого суспільства, філософи активно розробляють теорію природного права та суспільної угоди, обгрунтовують незалежність світської влади від церкви.

Реформація була народним рухом, що прагнув створити спрощену і доступну національну церкву. Шляхом до цього реформатори обрали “обожнення” людини: наділивши людину божественністю, вони ствердили гуманістичні ідеали Ренесансу, відновили авторитет розуму, залишивши вірі царину духовного і морального. Поширення ідей Реформації на українських землях зумовлене спробами окатоличити православне населення. Шлях до збереження автентичності українського православ’я одні філософи бачили у перегляді та осмисленні основ християнства на грунті реформістських ідей, а інші, навпаки, єдиним шляхом протистояння контрреформації та окатоличенню бачили замикання української культури на самій собі, проповіді самозаглиблення та відсторонення. Осередком реформаторського та антикатолицького руху на Україні того часу виступає Острозький освітній центр, створений у 1576 р. Його перший ректор Герасим Смотрицький — автор першого повного українського видання Біблії (1581 р.).

Діячі Острозької школи зверталися до духовної спадщини Київської Русі та апостольської традиції, активно використовували антикатолицьку літературу доби Відродження (твори Кузанського, Саванароли та інш.). Так звані “Острозькі книжники” стверджували визначальну роль церковно-слов’янської мови у збереженні українського народу та чистоти віри перед загрозою полонізації та окатоличення.

Представником іншої тенденції полемістів був Іван Вишенський, який закликав до збереження самобутності української культури шляхом звільнення її від зовнішніх впливів. Він спирається на традиції східного містичного християнства, обгрунтовує розуміння Бога як вищої благої істоти, світ божий протиставляє злому і жорстокому світу, найгіршою частиною якого є місце, де живе український народ, який зрадили світські й духовні поводирі, поставивши під загрозу саме існування українського народу. Вишенський проповідує ісихазм — цілковите самозречення, усамітнення та відсторонення від мирського, приречення себе на злидні і поневіряння, як єдино можливий шлях возз'єднання людини з Богом.

На межі XVI-XVII ст. ідейними центрами захисту мови, української культури та духовних цінностей народу стають братства. У Львові, Києві, Луцьку та інш. братські школи стали осередками духовної та світської освіти. Їх діяльність пов’язана з іменами Лаврентія та Стефана Зизаніїв, Кирила-Транквіліона Ставровецького, Касіяна Саковича та інш.

Фiлософiя бароко.

Українське бароко пов’язують з добою козаччини XVI-XVIII ст. Експансія католицизму та посилення суспільного гніту зумовлюють пробудження національної свідомості. В цей час відбувається активний розвиток культури й, зокрема, освіти: запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького освітнього центру, активно діють братські школи, у XVII ст. була заснована Києво-Могилянська академія. Розвиток освіти і виникнення професійної філософії здійснюється на тлі остаточної втрати Української державності, що кардинально змінює духовне і культурне життя суспільства. Візантійськохристиянська філософія вичерпала себе, інтелектуальні пошуки рішуче переорієнтовуються на духовні здобутки Західної Європи, спостерігається значний інтерес до філософії Аристотеля. Основна проблематика філософських пошуків обертається навколо співвідношення “Людина — Всесвіт”, філософи продовжують досліджувати питання етики та людської сутності, але вже активно звертаються до натурфілософських пошуків, розробляють питання логіки, метафізики тощо.

Барокова філософія орієнтується на естетичне та мистецьке осмислення людини та світу, її ідеалом виступає “героїчна людина”, яка втілює в собі не уявні, а досяжні, земні чесноти. Покликанням героїчної людини є досягнення розумного компромісу між бажанням тіла і

3

устремліннями душі. Інтелектуальні пошуки звертаються до вирішення проблеми свободи волі людини, причому не тільки стосовно природи, а й щодо Бога; особливого значення набувають ідеї громадянського обов’язку та патріотизму. Починається формування професійної філософії та посилюється інтерес до філософського осмислення світу і природи. Активно розглядаються питання мови та її співвідношення з мисленням.

Києво-Могилянська академiя i її роль в розвитку української фiлософiї.

Діяльність професорів Києво-Могилянської академії зумовлена синтезом ідей гуманізму, реформації та раннього просвітництва, її визначні представники: Інокентій Гізель, Станіслав Яворський, Феофан Прокопович, Григорій Кониський та інші. Засновник Академії — Петро Могила прагне обгрунтувати самобутність українського народу і церкви, довести їх право на рівний діалог у культурному середовищі Європи.

Професори Києво-Могилянської академії розуміють філософію як систему наук, що покликані віднайти істину, причини і сутності речей, досліджувати життя і доброчесність. Вони активно звертаються до дослідження природи пізнання та істини, розглядають проблему універсалій, у вирішенні якої схиляються до концептуалізму (тобто вважають універсаліями загальними характеристиками речей, що не існують самостійно, але присутні в розумі). В Академії філософія вивчалася 2 роки і складалася з логіки (розумової філософії), фізики (природної філософії та космології) і метафізики (теоретичної філософії).

Філософи Академії поступово приходять до розмежування філософії та теології, переорієнтовують свої пошуки від богопізнання до пізнання природи і людини. З XVIII ст. Філософська думка Києво-Могилянської академії зближається з європейською філософією Нового часу, набирає ознак критичності та антидогматичності, окреслюється її раціоналістична та суспільна спрямованість, зростає інтерес до емпіричних методів та логіки. “Нічого немає на землі великого, крім людини і нічого великого в людині, крім розуму”, стверджує Йосип Кононович-Горбацький.

3. Фiлософське вчення Г. Сковороди.

Одним за найвизначніших класичних українських філософів вважається Григорій Савич Сковорода, вихованець Києво-Могилянської академії, діяльністю якого завершується доба українського бароко. Сковороду часто називають “українським Сократом” і для цього є низка причин: основною темою його розмислів поставала морально-гуманістична проблематика, грунтом якої, як і у Сократа, виступала теза: “Пізнай самого себе”; розробляючи питання істинної сутності людини, всім своїм життя Сковорода втілював власну філософію.

Його твори наповнені символами та алегоріями, їх діалогічна форма відображає спосіб філософствування Сковороди — сократичний діалог, питання до істини. Григорій Савич був освіченою і своєрідною людиною, почасти вів мандрівний та аскетичний спосіб життя, вище за все цінував мудрість та свободу. За переказом, мудрець попросив викарбувати на своїй могилі слова: “Світ ловив мене, та не спіймав”.

Філософію “український Сократ” розуміє як любомудрiє — спосіб життя, що полягає у шуканнi iстини, й бутті в iстинi. Результатом фiлософування Сковорода вважає не знання, а життя, яке будується згідно вимог щастя людського.

У творах Сковороди небагато уваги приділяється питанням онтології у класичному її розумінні, у більшості його ідеї спрямовані на відшукання способів пізнання світу через самопізнання людини. Самопізнання він розуміє як процес наближення людини до Бога, її обоження. У процесі самопізнання людина розкриває саму себе, починає розуміти своє серце, що виступає органом самопізнання, його рушійною силою, центром духовного життя людини.

Сковорода розробляє вчення про двi натури, згідно якого кожен свiт (макрокосм,

4

мiкрокосм та свiт Бiблiї) має подвiйну природу: видиму (матерiальну) i невидиму (божественну), зовнiшню i внутрiшню, тлiнну i вiчну. Видиме є лише блiдою тiнню справжнього невидимого свiту; видима натура є минущою, а тому не може бути iстинною. Сутнiстю речей є невидима натура, яка є вiчною та незмiнною основою всього сущого, Богом, який пронизує собою все iснуюче. Але невидима натура, хоча й виступає сутністю речей, не існує окремо від них. Існуючи у єдності, дві натури антитетичні — протиставлені одна одній, вони постійно борються, як бореться дух з тілом, вічне з тлінним.

Все суще для філософа подiляється на три види буття: «свiти».

I СВIТ: Макрокосм — свiт, де живе усе породжене, це Всесвiт. Метою пiзнання цього свiту є розкриття невидимої натури предметiв. Внутрiшня сутнiсть речей пов’язана з видимою через зовнiшню форму, яка визначається мiрою, симетрiєю, пропорцiєю.

II СВIТ: Мiкрокосм — людина, в якiй є два єства: тiло земне i тiло духовне, таємне, вiчне. В людині сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Справжньою людиною можна стати лише усвiдомивши, що iстину людину утворює її духовне начало, суть якого є серце — справжня глибина людини.

III СВIТ: Свiт Бiблiї — свiт символiв, якi ведуть людську думку до розумiння вiчної натури. Завдяки символiчному свiту невидимий свiт стає досяжним для сприйняття.

Моральним iдеалом Г. Сковороди виступає “нерiвна рiвнiсть” - визнання людей з одного боку рiвними перед Богом, а з iншого рiзними мiж собою, як таких, що мають власну натуру. Мета у всiх людей одна — пiзнання Бога через себе, але шляхи у всiх рiзнi. Самопiзнання має на метi допомогти визначити свою “сродність” - відповідність вищому, роузмному, що визначає сенс людського буття. Людина має знайти своє покликання i все потрiбне стане легким, а непотрiбне важким. Кожній людині притаманна схильність до виконання певного виду дiяльностi — “сродної праці”, що залежить вiд її природних нахилiв, вiд «iскри Божої», яку неможливо змiнити, бо вона є проявом вiчної, невидимої натури людини.

Щастям Сковорода називає «мир душевний», доступний всiм. Щастя полягає у пiзнаннi самого себе як образу Божого, адже через свою любов до людини Бог дав їй все необхiдне i, чим краще людина пiзнає саму себе, тим розумнiшими i скромнiшими будуть її потреби. Для досягнення внутрiшнього спокою треба дотримуватися «сродностi», спорiдненостi, жити у злагодi зi своїм характером, з власною природою, не «ламати» власних здiбностей i обдарувань.

4. Українська фiлософiя в ХIХ - початку ХХ ст.: фiлософiя серця П.Юркевича, фiлософськi iдеї дiячiв Кирило-Мефодiївського товариства та громадiвського руху. I. Франко, О. Потебня, М. Драгоманов.

На межі XIX-XX ст., пише В.С. Горський, серцевиною філософських пошуків українських мислителів була проблема “людина — нація”, що стала початком розробки філософії національної ідеї. М. Гоголь здійснив один з найповніших начерків українського характеру, в якому поєднуються “простодушно-лукаве” й героїко-трагедійне; визначив основні чинники його формування: межове, порубіжне становище України між Європою та Азією й значний вплив козацтва. На українських землях поширюються ідеї Просвітництва, активно здійснюються переклади творів німецьких класиків І. Канта, Й. Фіхте та ін. Екзистенційноантропологічна спрямованість українського філософствування виливається у романтичну художню літературу, неначе спробу врятувати світ за допомогою слова. Філософську проблематику знаходимо у творах Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, П. Куліша, В Винниченка та ін.

Особливості:

-розвиток ідей романтизму;

-розробка філософії національної ідеї;

5

-увага до питань буття людини, суспільства;

-відхід від професійного філософствування до художньої літератури;

-акцентування ролі мови у людському буття.

Фiлософiя серця П.Юркевича.

У XIX ст. Формується найзначніший осередок філософського життя в Україні — Київська релігійно-філософська школа. Її представників вирізняє інтерес до творчості німецьких класиків та містиків, Шеллінга, Гегеля, Канта та ін. та спроби синтезувати їх ідеї з вітчизняною філософською традицією. Філософи активно звертаються до ідей східної патристики, неоплатонізму, вирішують питання про співвідношення віри і знання, відзначають неспроможність розуму замінити людські почуття та переживання. Мислителі Київської школи виступили з активною критикою матеріалізму, що поширювався на той час в російській філософській думці. В межах протиставлення “наук про природу” і “наук про дух”, філософи Київської школи обстоюють право філософії на вільний розвиток, заперечують шлях ототожнення її з природознавством.

Із прагнення вiднайти бiльш глибоке пiдґрунтя людського душевного життя, нiж розум, виорстає українська “філософія серця”, одним з розробників якої виступає Памфіл Юркевич. Саме «серце», з якого народжуються почуття, емоцiї, переживання є дiйсним осередком людської душi, а не холодний розсудок, стверджує він, протиставляючи своє вчення раціоналізму Просвітництва, що ототожнює духовну та інтелектуальну діяльність. Юркевич розрізняє дух і свідомість: Дух становить основу будь-якої дійсності, свідомість виступає діяльністю щодо пізнання духу, а філософія є пізнанням ідей, що робить його вчення схожим на платонізм.

З фiлософiї серця випливає своєрiдна гносеологiчна позицiя, згiдно якої емоцiї та почуття стають шляхом пiзнання. Юркевич намагається подолати крайнощі емпіризму та містицизму у пізнанні — якщо емпіризм заперечує роль віри, а містицизм заперечує роль розуму, то серце як джерело пізнання поєднує обидва ці шляхи.

На думку Юркевича, релiгiйне переживання вiдкриває, що серце є глибшою основою душевного життя, нiж розум, так як воно мiстить усю безпосереднiсть буття, дарованого Богом. Тому пiдстава релiгiйної свiдомостi — в серцi людини. У своїй працi «Серце та його значення в духовному життi людини, згiдно зi Словом Божим» Юркевич показує, що автори Святого Письма розглядали серце як центр духовного життя людини, як особливий орган сприйняття Бога. Серце, за Юркевичем, визначає iндивiдуальнiсть людини, її неповторнiсть, є вихiдним пунктом всього доброго i злого у словах, думках i вчинках людей.

Свою філософію Юркевич протиставив матеріалізму, за що став об’єктом нищівної критики з боку Чернишевського, яка на довгий час змусила “філософа серця” припинити видавати філософські твори. Пізніше Юркевич охарактеризує сучасну йому епоху як протилежку до середньовіччя, якщо зараз в ім’я природничих наук піддають переслідуванню філософів духу, то у середні віки в ім’я Христа переслідували науковців.

Фiлософськi iдеї дiячiв Кирило-Мефодiївського товариства та громадiвського руху. I. Франко, М. Драгоманов.

Кирило-Мефодiївське товариство — полiтична органiзацiя, створена за iнiцiативою М. Костомарова в 1846 роцi в Києвi. Товариство грунтувалося на християнських та слав’янофiльских iдеях, ставило собі завдання нацiонального i антифеодального визволення України, забезпечення свободи совiстi, доступностi освiти. Досягнення поставлених цiлей товариство планувало за допомогою мирних реформ. Представникiв товариства єднали зусилля, спрямованi на формування національної ідеї України — вiдтворення образу України та українського народу, усвiдомлення його мiсця в свiтi, особливостей, що визначають специфiку українського народного духу з-помiж iнших народiв. Головним ідеологічним

6

документом товариства стає написана Миколою Костомаровим “Книга буття українського народу”, а вихідною проблемою: “Україна і світ”. Основною стає iдея провідної ролі слов’янського народу у реалізації світової історії як божого замислу. З точки зору кириломефодіївців цьому було 2 перешкоди: незгода слов’янських народів між собою та їх схильність бездумно приймати все, що вироблене іншими народами. Саме тому необхідне звільнення і об’єднання слов’янських народiв й саме Україні, як найбільш свободолюбивій нації, судилося підняти всіх слов’ян на боротьбу проти панів. Цi iдеї не склали єдиної цiлiсної фiлософської системи, але утворили iдейно-теоретичний грунт для нефiлософської дiяльностi кириломефодiївцiв у сферi науки, публiцистики, художньої лiтератури. Представники: М. Костомаров, П. Кулiш, М. Гулак, Т. Шевченко.

Громадівський рух перейняв естафету у розбудові національної після розпуску і заборони Кирило-Мефодіївського товариства. Перші гормади як осередки української інтелигенції були створені у 60-х роках XIX cт. Костомаровим, Шевченком, Кулішем то ін. учасниками колишнього Кирило-мефодіївського товариства, що повернулися із заслання. Вони не пропонували радикальних суспільних зрушень, а обмежувалися просвітницькою діяльністю.

Олександр Потебня — видатний український мовознавець і філософ, розробляє питання історії мислення у його зв’язку з мовою. Фiлософiя мови Потебні грунтується на iдеях Гумбольдта про мову як дiяльнiсть духу, про творення думки мовою, тісний зв’язок мови і мислення. Мислитель вказує на те, що мова постiйно розвивається, i є дiяльнiстю, сукупнiстю мовних актiв; стверджує тiсний зв’язок мови i мислення, показує, що думка виявляє себе через мову. Людина осмислює світ і пізнає його через мову, тому мова не є пасивним відображенням думки, а вситупає засобом її формування: це орган, що утворює думку. Кожний мовленнєвий акт творчий i неповторний, тому процес спiлкування — дiалогiчний, розумiння завжди передбачає i непорозумiння. Звертаючись до слова-мовлення, Потебня видiляє в ньому зовнiшню форму (артикульований звук), змiст (значення, думку) i внутрiшню форму (зображення). Ця остання визначається своєрiднiстю народної (нацiональної) мови iз властивою саме їй перспективою бачення, самобутнiм свiтосприйняттям. Потебня розрiзняє мову i мовлення, наголошує на тому, що науковому мисленню, представленому прозовою мови, притаманний прiоритет значення над образом. Наукове слово стає “прозорим” за рахунок втрати внутрiшньої форми й, тим самим, урівнюється з поняттям. Мова, вважає О. Потебня, - обов’язкова ознака єдності народу, знаряддя національної свідомості, чинник специфіки національного світосприйняття.

Талановитий публіцист, історик та українознавець Михайло Драгоманов намагається обгрунтувати необхідність рівноправного входження України до “Європейського дому”. Вищою цінністю Драгоманов вважає людину, а вищим принципом організації мужлюдських та міжнаціональних відносин — справедливість. Ознакою людської історії вважає “безупинний поступ громадський” - прогрес, до якого причетні всі народи, які орієнтуються на утвердження прав і свобод людини. Ідеальний суспільний лад, що на думку Драгоманова, найповніше реалізовую свободу людини, це «безначальство» — анархiчний лад, у основi якого лежить спiлка добровiльних асоцiацiй вiльних i рiвних осiб з усуненням iз суспiльного життя авторитаризму, шляхом встановлення самоуправлiння громад як самостiйних соцiальних одиниць i регiонiв. До таких асоцiацiй Драгоманов вiдносив нацiї: «Людство є лиш сукупнiсть нацiй». Нацiї — iсторичні утворення; немає незмiнного національного характеру, вiн є результатом iсторичного розвитку спiльноти i тому необхiдно мiнливий.

Іван Франко найбiльш справедливий суспiльний лад вбачає у соціалізмі, якому притаманне усунення суспiльної нерiвностi, крайнього багатства i крайньої бiдностi, за рахунок передання засобiв виробництва (продукцiйного капiталу) з приватної власностi

7

декiлькох людей у власнiсть загалу. Пiд впливом теорiй Е. Тайлора, Г. Спенсера I. Франко намагається застосувати положення еволюцiйної теорiї Дарвiна до суспiльства, хоча й критикує соцiал-дарвiнiстiв за зведення суспiльних процесiв до боротьби за iснування. Крiм того, I. Франко вказував, що соцiалiзм не можна зводити лише до економiчних чинникiв, а слiд враховувати i духовнi фактори людини та людських спiльнот, тому соцiалiстичнi iдеї слiд доповнити християнською духовнiстю. Праця, на його думку, єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гiдност i правди. На це спроможна лише така праця, в якiй живе громадянська свiдомiсть, яка не тiльки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землi. Головний закон людяностi у формулюваннi Франка: неробство — зло, праця — добро. Але жити лише для працi неможливо, вважає I. Франко, бо крiм працi iснує внутрiшнє благо людини, її творче натхнення, працю доповнює пiсня, як хлiб доповнює книжка.

8

Соседние файлы в предмете Философия