Історія Української культури

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст.

301

КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т. Шев-

ченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка.

У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників почала створюватись і поширюватись література самвидаву, здебільшого присвячена питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалася яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка «Українська освіта в шовіністичному зашморгу», яку редагували В. Чорновіл та І. Світличний, книжка С. Русової «Мої спомини» та багато інших праць.

Відповіддю влади стала хвиля арештів у серпні–вересні 1965 р. Серед арештованих були І. Світличний, брати Горині, М. Косів та інші. Арештованим не було представлено звинувачень, натомість поширювалися звістки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була явно надуманою і скидалась на відверту розправу.

Восени 1965 р. І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус під час пре- м’єри у київському кінотеатрі фільму «Тіні забутих предків» закликали глядачів виступити з протестом проти арештів.

У грудні 1965 р. відкритого листа керівнику партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І. Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю «Інтернаціоналізм чи русифікація». Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі.

У цій монументальній роботі, авторами якої були художники-шіст- десятники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну. Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників.

На захист заарештованих стали представники української інтелігенції – депутат Верховної Ради СРСР, заступник голови Ради Національностей, український письменник, драматург, фольклорист М. Стельмах (1912–1983), український поет, перекладач, літературний критик А. Малишко (1912–1970), композитор Г. Майборода (1913–1992), авіаконструктор О. Антонов (1906–1984), кінорежисер С. Параджанов (1924–1990).

Автор «Інтернаціоналізму…» піднімає розмову на солідний теоретичний рівень, торкаючись значення так званого національного питання, таких

302

Розділ 8

Заарештували українську інтелігенцію за читання та розповсюдження самвидаву, антирадянську агітацію та пропаганду в Західних областях України. Серед заарештованих і засуджених у Львові виявилися: п’ятикурсник вечірнього відділення історичного факультету І. Гель, мистецтвознавець Б. Горинь, у Тернополі – заступник директора обласного краєзнавчого музею І. Герета, в ІваноФранківську – вчитель М. Озерний та художник О. Заливаха, в Луцьку – викладач В. Мороз.

Після процесів 1965–1966 pр. влада ще більше посилила тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Камінний хрест» (1968), Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1966), «Білий птах з чорною ознакою» (1970). На довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як «Київські фрески» С. Параджанова, фільми К. Муратової та ін. У листопаді 1967 р. у Львові був засуджений В. Чорновіл за підготовку документального збірника «Лихо з Розуму (Портрети двадцяти злочинців)».

понять як «національне почуття», «національна свідомість», «національні обов’язки», «український буржуазний націоналізм», «російський шовінізм» тощо. Він наголошує, що національна справа є справою всього народу і кожного громадянина, а відтак ніхто на має права мовчати, коли бачить «щось неподобне». Читачеві ставало зрозуміло: за таких умов розмови про інтернаціоналізм – це просто «художній свист», оскільки насправді йдеться про цілеспрямовану русифікаційну політику.

Працю І. Дзюби прочитали в найвищих керівних інстанціях Москви та Києва, її скорочений варіант було розіслано в обкоми партії для ознайомлення. Її читала російськомовна інтелігенція й учасники руху боротьби за права людини в СРСР. Нарешті, в Україні праця пішла «в народ», її передруковували, розповсюджували, передавали з рук у руки. Цю книгу перекладали на різні мови світу і видавали в різних країнах світу. Не маючи серйозних аргументів проти чесного і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати це перед суспільством та виключити восени 1969 р. І. Дзюбу зі Спілки письменників України.

У цьому кінофільмі неперевершено зіграв актор І. Миколайчук (1941– 1987). Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні.

Це був перший український документальний збірник, який містив матеріали про першу хвилю арештів серед української інтелігенції 1965–

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст.

303

Привернув увагу своєю неупередженістю і критичністю мислення історик М. Брайчевський (1924–2001). З 1960 р. М. Брайчевський працює в Інституті історії АН УРСР. У цей час дослідник видає багато успішних праць, серед яких монографії «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964) та «Походження Русі» (1968). Навесні 1968 р. М. Брайчевського – провідного фахівця Інституту історії – звільняють з роботи за формулюванням «не переобраний на посаду». Справжньою ж причиною звільнення була його стаття 1966 року «Приєднання чи возз’єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції)».

Знаковою подією, що ознаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману голови Спілки письменників України О. Гончара «Собор». Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, історичної пам’яті нації, символом якої був старовинний козацький храм. Твір оголосили «ідейно порочним, шкідливим та пасквільним», з роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.

Поза цими подіями, які в черговий раз актуалізували українське національне питання, інші сфери культури розвивались, так би мовити, в робочому порядку. ХІХ з’їзд КПРС поставив завдання завершити на кінець п’ятої п’ятирічки перехід до загальної середньої десятирічної освіти в обласних центрах та великих містах. Для цього розширювали мережу шкіл. На початок 1958/1959 н. р. в республіці діяло 34,5 тис. шкіл, в яких навчалося близько 6 млн. дітей. Паралельно почалось відкриття шкіл інтернатів. У 1958/1959 н. р. на

1966 рр.: біографічні довідки про 20 політв’язнів, їхні листи, звернення, літературні та художні твори. Крім того, В. Чорновіл опублікував у збірнику списки в’язнів Дубравлагу (Мордовські табори) – учасників боротьби за незалежність України 1942–1954 рр., а також українців, засуджених за релігійні переконання.

У цій роботі М. Брайчевський глибоко проаналізував реальні події національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького та Переяславської ради. Автор піддав гострій критиці важливий партійний документ – «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654– 1954)». Офіційні часописи відмовилися друкувати цю роботу. Текст поширювався в самвидаві, а вперше надрукований у 1972 р. в Канаді.

304

Розділ 8

Україні працювало 90 шкіл-інтернатів, у яких навчалось 2 тис. дітейсиріт, дітей одиноких матерів, малозабезпечених батьків. У ці роки працювало вже 3,5 тис. вечірніх та заочних шкіл.

Навчальний процес забезпечувало понад 380 тис. учителів. Визначним вчителем і громадським діячем проявив себе директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В. Сухомлинський (1918–1970). В 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР.

Певні реформи торкнулись і вищої школи – проводилось об’єднання дрібних вишів. З 1950 р. до 1959 р. на Україні кількість вишів скоротилась з 160 до 140, але континент студентів збільшився з майже 200 тис. до 381,1 тис. студентів. Значно розширилися заочні та вечірні відділення вишів, у яких навчалось у 1958 р. до 140 тис. студентів. Стосовно середніх спеціальних закладів, то на 1958 р. в УРСР їх нараховувалось 588, у яких навчалась 351 тис. учнів.

Ці цифри доцільно сприймати досить стримано. За підрахунками сучасної дослідниці О. Тєвікової вищу освіту здобувало близько 3 % осіб, а 5 % мешканців УРСР були неграмотними. Зокрема в 1953 р. вищу освіту здобуло 38,3 тис. осіб, а в 1963 р. – 59, 1 тис. Враховуючи, що в 1953 р. в Україні проживало 38 366 тис. осіб, а в 1963 р. – 44 664 тис. осіб.

Одночасно слід мати на увазі, що зміст освіти підпорядковувався розробленим планам розгорненого соціалістичного будівництва, а навчально-виховний процес характеризувався уніфікацією та регламентованістю кожного кроку вчителя, викладача, учня та студента.

Були закладені масштабні підвалини денаціоналізації молодого покоління. У цьому контексті практикували розподіл українських студентів після завершення навчання на роботу в республіки СРСР. У 1951–1955 рр. ВНЗ УРСР скерували працювати в інші республіки 50 тис. спеціалістів.

У системі науки при АН УРСР діяло 36 науково-дослідних інститутів та 19 інших наукових установ. Серед них у 1950-ті рр. було відкрито Інститути металофізики, металокераміки і спеціальних сплавів, хімії полімерів у Києві, радіофізики і електроніки в Харкові, машинознавства і автоматики у Львові.

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст.

305

Вчені УРСР долучились до вирішення проблем використання атомної енергії в мирних цілях: запуск у 1954 р. першої в СРСР промислової атомної електростанції, пуск на воду в 1957 р. першого атомного криголама, запуск 4 жовтня 1957 р. першого в світі штучного супутника Землі, що відкрив еру освоєння космосу.

Цінним внеском у світову науку стали глибокі дослідження з проблем механіки і математичної фізики, проведені академіком М. Боголюбовим та його учнями. Плідні дослідження в галузі біохімії проводив колектив учених під керівництвом академіка О. Палладіна, в галузі медицини – академік В. Філатов, в галузі фізики – академік К. Синельников. Визначним внесок у розвиток сільськогосподарської науки стали праці академіка В. Юр’єва.

У 1960-х – 1970-х рр. силами українських вчених започатковано масштабні видавничі проекти українською мовою: «Історія Української РСР» (у 2-х т., 1967), «Історія селянства Української РСР» (у 2-х т., 1967), Український радянський енциклопедичний словник (у 3-х т., 1966–1968), Радянська енциклопедія історії України (у 4-х т., 1969–1972), Енциклопедія народного господарства УРСР (у 4-х т., 1969–1972), Українська сільськогосподарська енциклопедія (у 3-х т., 1970–1972), Енциклопедія кібернетики (у 2-х т., 1973), Політичний словник (1971), Економічний словник (1973), Філософський словник (1973), Словник художників України (1973), Юридичний словник (1974), Біологічний словник (1974), Шевченківський словник (у 2-х т., 1976–1977), Історія українського мистецтва (у 6-х т., 1966–1973), Історія АН УРСР (у 2-х т., 1967), Історія міст і сіл УРСР (у 26-ти т., 1967–1974), Словник іншомовних слів (1974), Історія української літератури (у 8-ми т., завершено видання у 1971), Історію Української РСР (у 8-ми т. у 10 книгах, 1977–1979) та ін. У 1977–1984 рр. підготовлено до друку друге видання дванадцятитомного видання Української радянської енциклопедії. У 1976 р. Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР розпочав видавати творчу спадщину І. Франка, видавши у 1986 р. останній 50-й том. Очевидно, що до 50-ти томів творчості І. Франка увійшли не всі його літературні та наукові праці, епістолярна спадщина тощо. Упродовж 1975–1979 рр. було видано дванадцять томів творчої спадщини Лесі Українки.

306

Розділ 8

Звернемо увагу, що більшість цих праць було видано або почали виходити за час перебування на посаді першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (1963–1972). Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, виданні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (О. Гончара, І. Дзюбу та ін.).

Подальшого розмаху набула культурно-просвітня робота. Цьому сприяло збільшення мережі й удосконалення діяльності клубів, бібліотек, театрів, музеїв тощо. В 1958 р. працювало 28,6 тис. клубних установ, 33,9 тис. бібліотек, 12,7 тис. кінотеатрів, через які партійні організації проводили велику і багатогранну культурномасову та ідейно-виховну роботу. Кількість газет, що виходила в УРСР на 1958 р. зросла до 3400. Упродовж 1956–1958 рр. кількість журналів, що виходили в УРСР, збільшилась з 49 до 64 назв. Було завершено радіофікацію міст і сіл, у результаті чого працювало 6 млн. трансляційних точок.

Улітературі через різні партійні постанови, вплив зверху на спілки письменників націлювали майстрів пера на висвітлення багатства духовного світу радянської людини та непорушної дружби громадян СРСР. Серед творів, що побачили світ у ті роки наголосимо на збірках М. Рильського «Троянди і виноград», П. Тичини «Ми совість людства», М. Бажана «Міцкевич в Одесі», В. Сосюри «Солов’їні далі». Серед письменників виділяються роботи М. Стельмаха «Кров людська – не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончара – «Перекоп», І. Ле «Хмельницький» та ін.

У1950-х рр. композитори України створили багато музичних творів, які отримали світове визнання. Серед них третя симфонія Б. Лятошинського, опера «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. У Львові активно продовжував працювати композитор С. Людкевич, який у ці роки написав: «Прикарпатську симфонію» (1952), оперу «Довбуш» (1955), симфонічну поему «Не забудь юних днів» (1956),

П. Шелест автор книги «Україна наша радянська» (1970), де багато уваги приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. Після відправлення П. Шелеста на пенсію його книга зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та бібліотек.

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст.

307

симфонічну поему «Мойсей» (1962) тощо. З новими творами виступили композитори А. Кос-Анатольський, П. Майборода, Г. Майборода, А. Філіпенко та ін.

20 травня 1961 р. постановою Ради міністрів УРСР засновано республіканську премію ім. Т.Г. Шевченка.

Продовжувався розвиток кіномистецтва. В УРСР працювали Київська, Одеська та Ялтинська кіностудії художніх, Київська студія науково-популярних та Українська студія хронікально-документаль- них фільмів.

Провідне місце в театральному мистецтві займали Київська, Одеська та Львівська опери, Київський державний академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Харківський державний академічний театр ім. Т. Шевченка, Львівський державний український драматичний театр ім. М. Заньковецької.

У черговий раз зазначимо, що ці процеси і статистичні дані важко сприймати однозначно. У 1960–1980-х рр. продовжувались відкриватися нові школи, зростала кількість учителів, а водночас через зниження приросту населення зменшувалась кількість дітей шкільного віку. З 1965 р. до 1980 р. чисельність учнів загальноосвітньої школи знизилася з 7,4 млн. до 6,6 млн., дедалі менше ставало шкіл з українською мовою навчання. А в деяких великих містах, особливо Донецького регіону, вони зовсім зникли. Тривогу викликав і той факт, що з 1964/1965 н. р. у старших класах на російську літературу почали відводити 300, а на українську – 175 годин. До цього було по 345 годин відповідно. Влада впевнено проводила процес русифікації української шкільної системи.

Нова хвиля арештів в УРСР проти інтелігенції розпочалась у 1972 р. На відміну від сталінських репресій 1930–1950-х рр. та

Премією нагороджують видатних митців за високоідейні й високохудожні твори та роботи у галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва та кінематографії. Першими диплом та почесний знак лауреата 9 березня 1962 р. отримали П. Тичина, О. Гончар у галузі літератури і П. Майборода в галузі музики. Від 23 квітня 1969 р. Республіканська премія отримала назву «Державна Премія УРСР ім. Тараса Шевченка».

Цьому передувало рішення політбюро ЦК КПРС від 30 січня 1971 р. про початок боротьби проти «самвидаву» і дисидентсва. Крім того, у цей час все частіше йдеться про «формування радянського народу – нової історичної

308

Розділ 8

масових репресій 1965–1966-х рр., тепер жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю за умови їхнього «покаяння» і подальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Вперше цей засіб був застосований проти центральної фігури шістдесятників – І. Дзюби, якого в квітні 1972 р. було заарештовано. Після 18-місячного ув’язнення він підписав листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради УРСР про помилування.

Репресії були спрямовані, передусім, проти літераторів та істориків. Так наприкінці 1972 р. розглядалася справа Інституту археології. Його співробітників на чолі з директором, членом-корес- пондентом Ф. Шевченком, звинувачували в багатьох «історичних, методологічних і теоретичних помилках». Зокрема, їхня вина полягала в тому, що вони не висвітлювали «зв’язок київських матеріалів з пам’ятками Північної та Північно-Східної Русі». Іншою провиною було включення в збірник «Розвиток радянської археології на Україні (1917–1966 рр.)» І. Шовкопляса прізвищ «українських націоналістів» – І. Багряного, О. Оглоблина, Н. Полянської-Васи- ленко та ін. У подібному гріху були звинувачені співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Я. Прилипко та В. Зінич, які в підготовленому ними збірнику «Українське карпатознавство» назвали праці В. Кубійовича, С. Єфремова, К. Грушевської та ін.

Переоцінці піддали діяльність тих історичних постатей, яких у 1960-х рр. частково реабілітували. Серед них: М. Драгоманов, П. Куліш, М. Костомаров та інші.

У 1972–1973-х рр. перестали виходити збірники: «Історичні джерела та їх використання», «Історіографічні дослідження в Українській РСР», «Минуле і сучасне Буковини», «Середні віки на Україні», «Київська старовина». Багато готових історичних праць не побачили світу.

спільноти». Офіційної сили ця теза набула після її включення в тези ЦК КПРС з нагоди 100-річчя народження В. Леніна (1970) та в доповідь Л. Брежнєва на ХХІV з’їзді КПРС (1971). Проведення цієї лінії вимагало усунення всіх «бур- жуазно-націоналістичних пережитків».

Українська культура середини ХХ – першої декади ХХІ ст.

309

На думку Я. Грицака, за часів В. Щербицького тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусі) стали ще кардинальнішими, ніж за Й. Сталіна. У 1970-х рр. була витворена концепція, яка мала слугувати історичним обґрунтуванням формування «радянського народу».

У результаті ідеологічної «чистки» 1972–1979 рр. українців фактично позбавили власної історії.

Цю прогалину пробувала заповнити група письменників – І. Білик, Р. Іваничук, В. Малик, Л. Махновець, С. Плачинда, Р. Федорів, які в 1960–1970-х рр. вибирали для своїх літературних творів історичні сюжети. На відміну від професійних істориків, вони були менше пов’язані з марксистською методологією і тому мали більшу свободу слова.

Хоча їх не оминули атаки функціонерів Спілки письменників України. Особливо ці атаки посилились після появи у січні 1973 р. резолюції ЦК КПРС «Про літературно-мистецьку критику».

Очевидно, що йшлося про зведення української літератури до стану неповноцінності. У результаті такої політики на населення близько 50 млн. у 1970-х рр. припадало лише декілька драматургів, а впродовж 1976–1979 рр. не було написано жодної п’єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів.

Відповіддю читачів і частини літераторів на «опартійнення» літератури був пасивний опір. Тисячі примірників книжок, яких високо оцінили критики згідно з новими партійними вимогами, залишалися нерозпроданими. Перемога партійної лінії призвела до того, що партійне керівництво опинилось у стані ізоляції від інтелігенції. Це призвело до певного коригування стану справ – зняття

Особливо виразною ця концепція була під час святкування 325-річчя «возз’єднання України з Росією» (1979). «Нова історична спільнота», згідно з новою інтерпретацією, корінням мала сягати ще часів Київської Русі, де на основі спільної території та спільної мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність». З цієї народності започаткувалась «старша» російська та «молодша» – білоруська й українська нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували усвідомлювати себе як єдиний руський народ. Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб «возз’єднатися» з Росією й росіянами.

310

Розділ 8

заборони друкувати твори розкритикованих раніше письменників. Наприкінці 1970 – початку 1980-х рр. знову почали друкуватись Р. Іваничук, М. Косів, М. Лукаш, С. Тельнюк, Л. Костенко та ін. Зокрема, у 1979 р. вийшов роман Л. Костенко «Маруся Чурай», а в 1980 р. – збірка «Неповторність».

Втім це поширювалось не на всіх, зокрема не на Є. Сверстюка, І. Світличного, М. Осадчого, В. Стуса та ін.

У цьому контексті одним із основних напрямів стала мовна русифікація, яка проходила під наглядом першого секретаря ЦК КП(б)У В. Щербицького. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Статус вчителів російської мови й літератури в українській школі був надзвичайно високий, зокрема вони отримували надбавку до зарплати 25 %.

Цілеспрямованій русифікації сприяло прагнення українців опанувати російською мовою, що зумовлювалось її пріоритетним становищем. У Сумах, Хмельницькому, Житомирі, Вінниці, де представники російської національності становили менше 10 % населення, у російських школах за бажанням батьків навчалось понад 50 % усіх учнів.

Разом із тим швидка й повсюдна русифікація не вдалась. Українською мовою активно спілкувались в західних областях УРСР та загалом у сільській місцевості. Населення не було готовим до повного переходу на російську мову, а тому ужитковою мовою для багатьох українців стає суржик.

Узв’язку з виданням шести томів академічного «Українськоросійського словника» (1953–1963) та перевидання в 1961 р. «Українського правопису» у словниковий склад та фонетику впроваджено чимало невластивих українській мові слів і термінів, лексичних і граматичних елементів російського походження.

У1973 р. надійшло розпорядження Вищої атестаційної комісії при Раді міністрів СРСР із вимогою писати дисертаційні роботи лише російською мовою.

Процес русифікації став ще масовішим після 1978 р., коли

вище партійне керівництво дало вказівку Міністерству освіти УРСР

Нелітературна мова, яка насичена неправильною двомовною сумішшю

слів.