І. До початку візитів

1. Публікації матеріалів щодо візиту в ЗМІ міжнародного розповсюдження (в Україні таким ЗМІ, наприклад, є “Ukrainian Business Journal”).

2. Виступи посадових осіб цієї країни перед журналістами різних країн на прес-конференціях, брифінгах, присвячених майбутньому візиту.

3. Інтерв’ю щодо підготовки візиту насамперед засобам масової інформації країни перебування.

4. Підготовка інформаційних аудіо- та відеоматеріалів про конкретну країну та їх трансляція напередодні або / та під час візиту на одному з центральних каналів ТБ.

5. Підготовка консультацій та зустрічей з недержавними структурами країни перебування.

Іі. Під час візиту

1. Прес-конференції за участю посадових осіб цієї країни або їхніх прес-секретарів.

2. Особисті зустрічі з представниками громадськості цієї країни.

3. Інтерв’ю засобам масової інформації чи виступи на радіо та телебаченні посадової особи, що відвідує країну, або членів делегації.

4. Зустрічі членів офіційної делегації з партнерами.

Ііі. Після закінчення візиту

1. Вивчення реакції місцевих ЗМІ на результати офіційного візиту.

2. Підготовка звіту про основні підсумки візиту, інформації про зустрічі членів офіційної делегації з їхніми партнерами у країні перебування.

3. Підготовка аналітичної довідки про візит.

6. Вплив на владні структури інших країн шляхом лобіювання, щоб примусити їх прийняти позитивні рішення щодо суб’єкта лобіювання.

Зовнішнє лобіювання спрямоване насамперед на формування позитивного ставлення до певної держави або її представників (організацій, установ), яке може забезпечити в іншій країні прийняття вигідних для них рішень. Фахівці вважають, що політика лобіювання на державному рівні – нормальна практика у світі. Це своєрідна мова міжнародного спілкування, володіння якою навіть за наявності у країни авторитету чи економічної могутності відіграє значну роль для її зовнішньоекономічних успіхів. За даними статистики за 1994 рік, у секретаріаті Палати представників США та Сенату Конгресу США було офіційно зареєстровано 6308 активних лобістів, із них 741 - на основі Акта реєстрації іноземних агентств. Тут офіційно зареєстровані такі лобістські інституції, як Американський елліністичний інститут громадських справ, Ірландське національне об’єднання, Трансафрика, Американсько-ізраїльський комітет громадських справ [66, 2].

Зазначають, що особливий успіх у лобіюванні на державному рівні мали сучасні азіатські країни.

Зупинимося на досвіді Китаю, якому вдалося “завоювати” прихильність величезної країни світу – США.

На думку О.Янова, існування у Вашингтоні китайського лобі ні для кого не є секретом, проте технологія лобіювання не завжди відома. Учений аналізує цю технологію, щоб зрозуміти, як саме вдається китайському лобі протягом багатьох років з успіхом нейтралізувати шалену антикитайську кампанію, яка об’єднувала в Америці навіть такі ворогуючі між собою сили, як профспілки, “Міжнародну амністію” і християнських фунда- менталістів, як Голлівуд і антикомуністи. Зібравши розрізнені відомості з різних джерел, О.Янов зробив спробу описати технологію вдалого лобіювання у статті “Ноу-хау” китайського лобі”.³⁴

На думку дослідника, в основі міцного політичного лобі Китаю у США знаходиться організація американо-китайського бізнесу (US – China Business – USBC), яка об’єднує американських та китайських бізнесменів. Після подій 1989 року (розстріл студентської демонстрації), які викликали вибух антикитайських настроїв у США, ця організація трансформувалася із невинної громадської організації в інструмент лобістської діяльності. За цією трансформацією стояла група американських інвесторів та експортерів, що активно співпрацювала з Китаєм: компанії “Боїнг”, “Дисней”, “Дженерал моторс” та “Дженерал електрик”.