Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Білет 8,29.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
13.02.2016
Размер:
281.09 Кб
Скачать

БІЛЕТ№8

Покази для проведення тромболітичної терапії:

  1. тривалий ( понад 20 хвилин ) ангінозний напад в перші 12 годин від його розвитку;

  2. підйом сегменту ST на 0,1 мВ і більше в двох суміжних стандартних відведеннях та\або 0,2 мВ в двох суміжних прекардіальних відведеннях;

  3. повна блокада лівої ніжки пучка Гіса, що вперше виникла при наявності больового синдрому.

Протипокази абсолютні:

  • перенесений інсульт менше 6 місяців тому;

  • нещодавня ( до 3 тижнів ) черепно – мозкова травма, хірургічне втручання;

  • шлуночкові-кишкова кровотеча менше 1 місяця тому;

  • відомі порушення згортання крові;

  • розшаровуючи аневризма аорти;

  • рефрактерна артеріальна гіпертензія ( систолічний тиск вище 200 мм рт.ст., діастолічний - вище 110 мм рт.ст.);

  • для стрептокінази – повторне її введення терміном від 5 діб до 6 місяців після попереднього використання

Протипокази відносні:

  • транзиторні порушення мозкового кровообігу менше 6 місяців тому;

  • виразкова хвороба шлунку або 12-палої кишки в період загострення або кровотечею в анамнезі на протязі останніх 2 місяців;

  • важка травма, або велике за об’ємом хірургічне втручання, на протязі 2 тижнів до виникнення ГІМ;

  • недавня пункція великої, недоступної для перетискання судини;

  • тривала ( більша 5 хв.) або травматична серцево – легенева реанімація;

  • діабетична геморагічна ретинопатія або інші геморагічні офтальмологічні захворювання, недавня лазеротерапія патології сітківки очного дна;

  • коліт, дивертикуліт, період вагітності – особливо перші 18 тижнів, стан після пологів, активна форма туберкульозу;

  • ризик кардіальної емболії, наприклад при мерехтінні передсердь на фоні ураження мітрального клапана; при бактеріальному ендокардиті;

  • значні порушення функції печінки і нирок, злоякісні пухлини з метастазами;

  • терапія непрямими антикоагулянтами;

  • наявність СН ІІІ ст. за класифікацією Н.Д. Стражеска

Схема застосування стрептокінази:

Болюсне введення 5 000 ОД гепарину з подальшою внутрішньовенною інфузією 1,5 млн.ОД стрептокінази в 100 мл фізіологічного розчину протягом 30-60 хвилин. Відновлення введення гепарину через 4 години після закінчення інфузії стрептокінази.

Схема введення тканинного активатора плазміногену

( t – альтеплази ) – прискорений режим:

Болюсне введення 5 000 ОД гепарину, потім болюсно 15 мг препарату з наступною інфузією 0,75 мг\кг протягом 30 хвилин ( не більше 50 мг ) та 0,5 мг\кг до 35 мг дози, яка залишилася ( загальна доза 100 мг) протягом наступних 60 хвилин на тлі паралельної інфузії гепарину, яка не закінчується і після введення.

Схема болюсного введення тканинного активатора плазміногену (тенектеплази):

Препарат призначається внутрішньовенно болюсно протягом 10 секунд

Гепаринотерапія

Нефракціонований гепарин внутрішньовенний болюс 60 ОД\кг маси тіла (максимальна доза 4 000 ОД ) з наступною в\в інфузією в дозі 12 ОД\кг\годину (максимальна доза 1000 ОД\годину ) протягом 24-48 годин. Контроль АЧТЧ обов’язковий через 3;6;12 та 24 години ( АЧТЧ = 50-70 сек або 2,0 – 2,5 рази вище початкового). Проведення гепаринотерапії впродовж 48 годин.

Еноксапарин для пацієнтів молодших за 75 років з рівнем креатиніну ≤ 2,5 мг\мл або 221 ммоль\л ( чоловіки) та ≤ 2 мг\мл або 177 ммоль\л (жінки): в\в болюс 30 мг з наступним через 15 хвилин підшкірним введенням дози 1 мг\кг маси тіла хворого кожні 12 годин аж до виписки його з відділення ( максимум 8 днів). Доза перших двох підшкірних введень еноксапарину не повинна перевищувати 100 мг.

Для пацієнтів старших за 75 років та з проявами ХНН в\в\ болюсне введення не проводиться, терапія еноксапарином починається з підшкірного введення дози 0,75 мг\кг маси тіла, максимальна доза для двох перших введень складає 75 мг. При кліренсі креатиніну менше 30 мл\хв у відповідності з віком пацієнта періодичність підшкірних введень складає 24 години.

Фондапаринукс 2,5 мг в\в болюсно з наступним підшкірним введенням в дозі 2,5 мг 1 раз на добу впродовж від 2 до 8 днів ( або до виписки ). Препарат може бути введений, якщо у пацієнта рівень креатиніну ≤ 3 мг\мл або 365 ммоль\л.

Про ефективність тромболітичної терапії свідчать:

- Припинення ангінозного болю;

- Нормалізація або значне зміщення сегмента ST до ізо-електричної лінії (при цьому зубець Т зазвичай залишається негативним, а патологічний зубець Q або зменшується, або не змінюється);

- Значне (на 40-100%) підвищення активності ферментів, насамперед КФК;

- Поява реперфузійного аритмій (прискорений ідіовент-рікулярний ритм, шлуночкові екстрасистоли, шлуночки вая тахікардія, фібриляція шлуночків, АВ-блокади та ін.)

Слід зазначити, що скорочувальна здатність міокарда при реперфузії відновлюється не одразу (феномен "приглушеного міокарда").

Ускладнення ТЛТ: 1. Кровотечі. Можливі як незначні, так і вельми небезпечні. 2. Порушується скорочувальна функція серцевого м'яза, що проявляється ознаками серцевої недостатності. 3. Геморагічний інсульт. Це ускладнення може відбутися у літніх пацієнтів внаслідок застосування стрептокінази. 4. Алергічні реакції.

 5. Реперфузійні аритмії. Спостерігається майже у половини пацієнтів. 6. Реокклюзій коронарної артерії. Проявляється у 19% хворих. 7. Артеріальна гіпотензія. Не виключається її зв'язок з кровотечею. 8. Лихоманка, висип, озноб.

Гепатолієнальний синдром – це синдром, що проявляється збільшенням печінки та селезінки.

Гепатомегалія при захворюваннях печінки зазвичай поєднується зі збільшенням селезінки. Ретикулогістоцитарний апарат, який об’єднує ці органи, ніби стирає диференіювання між ними, і мова йде про єдину систему. Спорідненість ураження печінки та селезінки пояснюється тісним зв’язком цих органів із системою ворітної вени, спільними іннервацією та шляхами лімфовідтоку.

Хворобам печінки належить основна роль у розвитку гепатолієнального синдрому (у 90% випадків).

Етіологія та патогенез. Кількість захворювань, що перебігають із гепатоспленомегалією, достатньо велика, тому доцільно в якості первинних діагностичних гіпотез висувати не окремі нозологічні форми, а окремі групи захворювань, а саме:

1. Враження самої печінки (гострі та хронічні дифузні ураження) та вродженні і набуті дефекти судин порто-печінкової системи.

2. Хвороби накопичення.

3. Інфекційні захворювання.

4. Хвороби серцево-судинної системи.

5. Хвороби кровотворної системи.

Клінічні прояви. Збільшення печінки та селезінки (розміри їх при цьому можуть бути різними) є основним клінічним симптомом даного стану не залежно від причинного фактору. При ураженнях безпосередньо печінки визначається щільна консистенція вказаних органів, нерідко відмічається їх болісність при пальпації.

Морфологічно при гепатолієнальному синдромі спостерігається переважно гіперплазія ретикулогістіоцитарної тканини печінки та селезінки, можуть формуватися інфільтративно-проліферативні і дистрофічні процеси. Патологія судин портальної системи характеризується наявністю тромбозу, ендофлебіту, явищами склерозу, кавернозними змінами ворітної вени чи її гілок (при синдромі Бадда-Кіарі розвивається ендофлебіт печінкових вен).

Діагностика. Потрібно відмітити, що в сучасних умовах попередній діагноз необхідно виставляти після застосування ряду обов’язкових досліджень, котрі можуть бути як скринінговими, так і виявитись вирішальними.

До вказаного комплексу діагностичних методів належать: клінічний аналіз крові, загальний аналіз сечі, визначення функціональних печінкових тестів: білірубін, холестерин, загальний білок сироватки, білкові фракції, сулемова та тимолова проби, протромбін, цукор крові, АсАТ, АлАТ, ЛФ. Інструментальні методи – ехографія органів черевної порожнини (печінки та жовчного міхура), ультразвукова допплерографія, гепатосцинтиграфія, радіоізотопна гепатографія, комп’ютерна томографія, лапароскопія, пункцій на та прицільна (під контролем лапароскопа, УЗД, комп’ютерної томографії) біопсія печінки.

При виявленні гепатоспленомегалії в поєднанні із зміненими функціональними показниками і ферментними тестами можна запідозрити патологію печінки, хвороби накопичення, вогнищеве ураження печінки.

Поєднання гепатоспленомегалії з лімфо- чи мієлопроліферативним синдромом, патологічними змінами в гемограмі дозволяє припустити патологію кровотворної системи.

Про гепатоспленомегалію як прояв серцево-судинних розладів можна думати при відповідних даних анамнезу і характерних фізикальних симптомах.

До першої (найбільшої) групи захворювань з гепатолієнальний синдромом належать гострі та хронічні захворювання печінки (дифузні, вогнищеві), захворювання, що перебігають з розладами кровообігу в системі ворітної та селезінкової вен (внаслідок тромбозу чи облітерації судин, вроджених чи набутих дефектів, тромбофлебіту), ендофлебіт печінкових вен.

До другої групи входять хвороби накопичення (гемохроматоз,гепато-церебральна дистрофія, хвороба Гоше та ін.), амілоїдоз

Третя група об’єднує інфекційні та паразитарні захворювання (інфекційний мононуклеоз, малярію, вісцеральний лейшманіоз, альвеококоз, затяжний септичний ендокардит, сифіліс, бруцельоз, абдомінальний туберкульоз та ін.).

Четверту групу складають хвороби крові та лімфоїдної тканини (гемолітичні анемії, лейкози, парапротеїнемічний гемобластоз, лімфогранулематоз та ін.).

П’ята група включає в себе захворювання серцево-судинної системи, що перебігають із хронічною недостатністю кровообігу (вади серця, конструктивний перикардит, ішемічну хворобу серця).

Для гострих і хронічних захворювань печінки (дифузні й вогнищеві захворювання – перша група) – вірусні й аутоимунні гепатити, первинний біліарний цироз, стеатогепатит, алкогольна хвороба печінки, лікарські й токсичні ураження печінки, цироз, вузлова регенеративна гіперплазія печінки - характерні такі скарги: біль і відчуття важкості в правому підребер'ї, диспептичні розлади, астенічний синдром. В анамнезі можуть бути вказівки на перенесений вірусний гепатит, зловживання алкоголем, прийом гепатотоксичних препаратів, аутоимунні захворювання. Об'єктивно визначається: жовтушність шкіри й слизових, сліди розчухів, гіперпігментація, печінкові знаки, такі як телеангіектазії на шкірі, ксантомы, петехії й екхімози, пальмарна еритема, гінекомастія, «печінковий» язик, випадіння волосся; характерні ознаки портальної гіпертензії й геморрагічного синдрому, кровотеча з варикозно розширених вен стравоходу. Лабораторні дані й додаткові методи обстеження виявляють: підвищення рівня білірубіна в крові (прямого й непрямого) у сполученні з відхиленнями інших функціональних проб; можуть визначатися маркери вірусних гепатитів, аутоантитіла.

Для хвороб, які протікають із розладами кровообігу в системах воротної і селезінкової вен (перша група)– тромбоз або облітерація судин, вроджені й набуті дефекти, тромбофлебіти, ендофлебіти печінкових і селезінкових вен – характерні скарги на біль у верхній частині живота, можлива діарея, можливо безсимптомний перебіг. В анамнезі – внутрішньочеревні запальні захворювання, пухлинні ураження, прийом пероральних контрацептивів, вказівки на гострі напади болю в животі або наявність лихоманки. Об'єктивно: при ендофлебіті печінкових вен спостерігається стійкий асцит, гепатомегалія переважає над спленомегалією. При тромбофлебіті селезінкової вени, стенозі воротної і селезінкової вен спленомегалія переважає над гепатомегалією, при цьому жовтяниця й прояви печінкової недостатності відсутні, іноді процес перетікає з лихоманкою, болем у лівому підребер'ї проявами периспленіту, рідше гіперспленізму. Лабораторні дані й додаткові методи обстеження виявляють: підвищені рівні трансаміназ – ЛФ, ЛДГ, ГПТ.

Для хвороб крові й лімфоїдної тканини (четверта група) – гемолітичні анемії, лейкози (гострий і хронічний лімфо- і мієлолейкоз), парапротеїнемічний гемобластоз, лімфогранулематоз та ін. - характерні скарги: загальна слабість, біль у кістках, лихоманка (інтоксикаційний синдром), часті інфекційні захворювання. В анамнезі – загальна слабість, біль у кістках, лихоманка (інтоксикаційний синдром), часті інфекційні захворювання. Об'єктивно: астенія, блідість або жовтушність шкіри, геморрагічний синдром, лихоманка, системне або регионарне збільшення лімфатичних вузлів, виразково-некротичне ураження мигдаликів, слизової оболонки рота, глотки. При гострих лейкозах селезінка незначно збільшена. При хронічному мієлолейкозі вона досягає величезних розмірів, при цьому спленомегалія передує збільшенню печінки. При хронічному лейкозі печінка збільшується раніше, ніж селезінка. Лабораторні дослідження: анемія, тромбоцитопенія, зміни кількості лейкоцитів і зміни в лейкоцитарній формулі, прискорення ШОЕ. Зміни в мієлограммі.

У другій групі при гемохроматозі симптоми захворювання можуть виявлятися в декількох членів родини, переважно серед чоловіків. Гепатолієнальний синдром поєднується із гіперпігментацією шкіри й слизових оболонок, ознаками цирозу печінки й цукрового діабету, гіпогонадизмом; печінкові знаки зустрічаються рідко; виражені симптоми портальної гіпертензії й печінкової недостатності розвиваються в термінальній стадії. При гепатоцеребральній дистрофії до скарг «печінокового» характеру пізніше приєднуються ознаки ураження нервової системи (гіперкінези, ригідність м'язів, зниження інтелекту й ін.); характерне кільце Кайзера - Флейшера по периферії рогівки; відмічається сімейний характер захворювання. При хворобі Гоше гепатолієнальний синдром має прогресуючий характер; у хворих спостерігаються болі в костках, остеоліз великогомілкової і плечової кісток; відставання у фізичному й психічному розвитку, враження ЦНС; розвивається гіпохромна анемія, гіперспленізм. При амілоїдозі гепатолієнальний синдром поєднується із сухою, блідої, «порцеляновою» шкірою, макроглосією, рідше - з жовтяницею холестатического характеру (шкірна сверблячка, ахолічний кал).

Гепатолієнальний синдром при захворюваннях третьої групи протікає на тлі підвищеної температури тіла (від субфебрильних до фебрильних цифр) й інших ознак інтоксикації; відзначаються анемія, артралгії, міалгії. Чітка періодичність нападів, жовтушність склер і герпетичні висипання характерні для малярії. Особливе значення мають анамнестичні дані (проживання в ендемічній для даного захворювання місцевості, контакт із джерелами збудників інфекції, наявність у хворого туберкульозу будь-якої локалізації та ін.).

Гепатолієнальний синдром при захворюваннях п'ятої групи супроводжується вираженою задишкою, тахікардією, порушенням ритму серця, периферичними набряками, накопиченням рідини в порожнині перикарда, плевральних порожнинах, асцитом; при вадах серця, кардіоміопатії, ішемічній хворобі серця відзначаються збільшення і зміна конфігурації серця, при констриктивному перикардиті виражені симптоми хронічного венозного застою сполучаються з нормальними або трохи зменшеними розмірами серця.

Туберкульома легень

   Туберкульома - це обмежений сполучнотканинною капсулою фокус казеозу розміром більше 1 см із хронічним торпідним перебігом .     Серед вперше виявлених хворих із туберкульозом органів дихання туберкульома зустрічається в 2- 4% випадків, серед контингентів протитуберкульозного диспансеру - в 4- 6%. Туберкульома відноситься до так званих "кулястих" утворів у легенях, до яких належить також периферичний рак. Тому лікар несе велику відповідальність за встановлення правильного діагнозу. Інша особливість - це низька ефективність хіміотерапев тичного лікування туберкульоми, в зв'язку з чим нерідко виникає необхідність хірургічного втручання.    Клініка . У зв'зку з тим, що при туберкульомі казеозні маси відмежовані сполучнотканинною капсулою, всмоктування токсичних продуктів мінімальне або відсутнє, і процес часто перебігає безсимптомно, в 50% випадків виявляється при профілактичних флюорографічних обстеженнях. Проте в деяких випадках при активних, прогресуючих туберкульомах хворі звертаються до лікаря із скаргами на біль у грудях, сухий або з виділенням невеликої кількості харкотиння кашель, зниження апетиту, непостійний субфебрилітет, дуже рідко - кровохаркання. Деякі хворі вказують на контакт із бактеріовиділювачем, перенесений у минулому плеврит або іншу форму туберкульозу.     При обстеженні, як правило, не виявляють перкуторних і аускультативних змін над легенями. Лише при великій туберкульомі (4 см і більше) при її субплевральному розташуванні може бути притуплений перкуторний звук, над туберкульомою у фазі розпаду деколи вислуховують нечисленні дрібноміхурчас ті вологі хрипи, а при неспецифічному або специфічному ендобронхіті дренуючого бронха - сухі хрипи.    Лабораторні та інші методи дослідження. Геморама у більшості хворих не має відхилень від норми. При активних, прогресуючих туберкульомах можливі збільшення ШОЕ до 20- 25 мм/год, незначний лейкоцитоз, лімфопенія, збільшення паличкоядерних нейтрофілів. Мікобактерії туберкульозу виявляють лише у хворих із туберкульомами у фазі розпаду. Для цього необхідні їх багаторазові пошуки в харкотинні й промивних водах бронхів методом простої бактеріоскопії, флотації й посіву. Чутливість до туберкуліну у вперше виявлених хворих із туберкульомою доволі висока, що необхідно враховувати при диференціальній діагностиці. На фоні специфічного лікування вона знижується.    Рентгенологічне дослідження виявляє, здебільшого, округлу або овальну, доволі інтенсивну тінь розміром від 1,5 до 8 см з чіткими контурами, частіше розміщену в 1, 2 або 6 сегментах. Розрізняють малі туберкульоми (до 2 см), середні (2- 4 см) і великі (більше 4 см). Структура тіні при свіжій гомогенній туберкульомі може бути однорідною.     При тривалому перебігу захворювання в типових випадках на рентгенограмі і, більш чітко, на томограмі знаходять на фоні туберкульоми інтенсивні вкраплення солей кальцію; при розпаді, на периферії - серпоподібне просвітлення. Рідше невеликий розпад видно в центрі туберкульоми. При конгломератних туберкульомах форма неправильна, контури бувають поліциклічні. Характерний також "туберкульозний" фон - доволі інтенсивні вогнища і пневмосклероз навколо туберкульоми або в інших відділах легень, кальцинати в корені. Це залишки тих вихідних форм туберкульозу, на фоні яких виникла туберкульо ма. Над туберкульомою часто знаходять ущільнення плеври.     Отже, типові рентгенологічні ознаки туберкульоми:    

 округла або овальна форма тіні;    

 відносно чіткі контури;    

 локалізація в 1, 2, 6 сегментах;    

 негомогенна структура (включення кальцію або серпоподібний розпад);    

 "туберкульозний фон".    Перебіг туберкульоми . Розрізняють стаціонарні, прогресуючі і регресуючі туберкульоми.     При стаціонарних туберкульомах клінічних проявів захворювання немає, гемограма нормальна. На рентгенограмі тінь туберкульоми з чіткими контурами , без розпаду, розміри її не змінюються при тривалому спостереженні.     Ознаками прогресування може бути погіршання самопочуття хворого, субфебрильна температура тіла, кровохаркання, бактеріовиділення, зміни в гемограмі. На рентгенограмі і томограмі виявляють збільшення розмірів туберкульоми, краї якої втрачають чіткість, може з'явитися порожнина розпаду, свіжі неінтенсивні вогнища дисемінації навколо туберкульоми.    Регресування при доброму самопочутті хворого супроводжу ється зменшенням розмірів туберкульоми. Може відбуватися її фрагментація на окремі вогнища, які ущільнюються, петрифікуються. Така динаміка буває при порівняно свіжих туберкульо мах, коли навколо казеозу немає ще вираженого склерозу, лімфатичні шляхи не заблоковані та можливий частковий фагоцитоз казеозних мас.     У деяких випадках зворотний розвиток туберкульоми настає після коліквації казеозу, його спорожнення через бронх із наступним загоєнням утвореної порожнини.     Якщо ж порожнина не загоюється, процес прогресує, можлива бронхогенна дисемінація, формування фіброзної каверни й перехід у кавернозний і фіброзно-кавернозний туберкульоз легень.    Диференціальний діагноз туберкульоми легень проводиться з низкою захворювань, при яких на рентгенограмі виявляють округлу тінь. Для підтвердження діагнозу туберкульоми мають значення дані анамнезу про контакт з бактеріовиділювачем, перенесений у минулому туберкульоз, локалізація округлої тіні в 1, 2 або 6 сегментах, її неоднорідність за рахунок серпоподібного розпаду або включень кальцинатів , "туберкульозний" фон навколо туберкульоми, виражена реакція на туберкулін, знаходження мікобактерій туберкульозу у вмісті бронхів.    Периферичний рак починається поступово і на початкових етапах перебігає безсимптомно або зі слабо вираженими симптомами, серед яких переважають місцеві - кашель, кровохаркання, біль у грудній клітці, деколи задишка при відносно невеликих розмірах округлої тіні. Гемограма й результати фізичного обстеження хворого практично не відрізняються при обох захворюваннях, хоча значне збільшення ШОЕ більш характерне для раку. На рентгенограмі й томограмі тінь пухлини, здебільшого, гомогенна, контури її менш чіткі, можуть бути поліциклічні, деколи від них відходять радіальні тяжі у вигляді "променів". При метастазуванні можуть збільшуватись лімфатичні вузли кореня або в надключичній ямці. Для підтверджен ня діагнозу необхідне цитологічне дослідження харкотиння, пошуки ракових клітин. Обов'язково потрібно проводити бронхоскопію, яку доповнюють катетеризацією бронха. При субплевральному розміщенні кулястого утвору виконують його трансторакальну пункційну біопсію, у складних випадках - торакотомію.     Солітарні метастази злоякісної пухлини в легені також нагадують туберкульому. На початковому етапі вони перебігають безсимптомно. Тінь метастатичної пухлини округла, менш інтенсивна, ніж туберкульома, гомогенна, з чіткими контурами, розміщена в незміненій легеневій тканині. При детальному обстеженні хворого виявляють первинну пухлину, яка може локалізуватися в кістках, наднирниках, молочній залозі тощо. Чутливість до туберкуліну, як правило, низька.    Доброякісні пухлини і заповнені кісти перебігають безсимптомно, мають чіткі контури, гомогенну структуру (в хондромі можуть бути щільні кісткові включення), повільно прогресують, у них не буває порожнин розпаду, розміщені вони на фоні незміненої легеневої тканини. Лише навколо доброякісних пухлин великих розмірів виявляють деформацію легеневого рисунка, склеротичні зміни.     Туберкульома іноді нагадує артеріо-венозну аневризму легень. При її невеликих розмірах симптоми ураження легень відсутні. Немає й ознак інтоксикації. При великих артеріо-венозних аневризмах можуть бути симптоми порушення гемодинаміки - ціаноз, запаморочення. Деколи виникають кровохаркання. На рентгенограмі й томограмі тінь аневризми округла або вузлувата, гомогенна, видно дві смуги судин (артерії і вени), які тягнуться до і від неї до кореня. Діагноз може бути підтвердж ений при ангіографії.     Тінь осумкованого плевриту , особливо в горизонтальній міжчастковій щілині, може нагадувати туберкульому. Часто такі хворі вказують на перенесений ексудативний плеврит. Встановленню діагнозу допомагають рентгеноскопія і бокова рентгенограма.    Лікування вперше виявленої туберкульоми починається з призначення протитуберкульозних препаратів, особливо тих, які мають добру проникність у тканини (ізоніазид, рифампіцин, піразинамід). При зменшенні туберкульоми або стаціонарних туберкульомах невеликого розміру обмежуються консерватив ним лікуваням, яке доповнюють розсмоктувальними засобами, фізіотерапевтичними процедурами.    Проте у зв'язку з відсутністю судин у казеозних масах, слабкою дифузією антибактеріальних препаратів, при туберкульо мах хіміотерапія часто не дає бажаного ефекту, тому застосову ють резекційну хірургію. Показання до операції такі:    

 розпад і бактеріовиділення;    

 великі розміри туберкульоми (3 см і більше);    

 невпевненість у діагнозі, коли не виключено пухлину.