Модуль ііі. Соціально-виховні технології. Лекція 1.

Соціально-виховні технології, характеристика основних груп та моделей.

План.

1. Поняття соціально-виховних технологій.

2. Класифікація технологій соціального виховання.

3. Технологія «Школа – центр виховання в соціальному середовищі».

4. Технології соціально-педагогічних комплексів.

1. Поняття соціально-виховних технологій.

Серед освітніх технологій в останні два десятиріччя особливої актуальності набули соціально-виховні технології, що пов’язано із соціально-економічною кризою в суспільстві. Саме ця криза зумовила бурхливий розвиток соціальної педагогіки, а також посилену увагу до соціально-виховних технологій.

Соціальна педагогіка ґрунтовно займається «групами ризику», яку складають люди, котрі завдяки випадку чи долі виявились у складних та критичних ситуаціях, – безробітні, бомжі, наркомани, злочинці, хворі і т.п. Проте у колі її інтересів також знаходяться проблеми ділової кар’єри, організації дозвілля тощо. Соціальна педагогіка досліджує закономірності впливу соціального середовища на формування особистості.

Одна із основних категорій соціальної педагогіки – соціальне виховання. Його визначають як турботу суспільства про покоління майбутнього, підтримку людини суспільством, колективом, іншою людиною, допомогу людині в засвоєнні моральних стосунків, які склались в сім’ї, суспільстві, прийнятті правових, економічних, громадянських і побутових відносин.

Соціальне виховання може розглядатися також як розділ соціальної педагогіки, як специфічна соціальна діяльність і як функція інститутів суспільства, що здійснюють цю діяльність.

Завдяки соціальному вихованню відбувається соціалізація особистості, що є процесом та результатом засвоєння людиною соціальних норм і культурних цінностей. Завдяки цьому процесу передбачається включення її в систему суспільних відносин і самостійне відтворення цих відносин.

Технології соціального виховання – це група соціальних технологій, зорієнтованих на здійснення найважливішої функції суспільства – підготовку підростаючих поколінь до включення в суспільне життя, до нормального функціонування в суспільстві.

Конкретна соціально-виховна технологія є науково обґрунтованою системою і порядком функціонування всіх засобів, які застосовуються для досягнення цілей цієї конкретної галузі.

2. Класифікація технологій соціального виховання.

Російським дослідником Г. Селевком виділені такі групи соціально-виховних технологій:

- технології сімейного виховання;

- технології дошкільного виховання;

- «Школа – центр виховання в соціальному середовищі»;

- технології соціально-педагогічних комплексів;

- технології додаткової освіти;

- технології трудового і професійного виховання і освіти;

- технології виховання і навчання дітей з проблемами;

- технології соціально-педагогічної реабілітації і підтримки дітей з обмеженими можливостями життєдіяльності (інвалідів);

- технології реабілітації дітей з порушенням соціальних зв’язків і відносин;

- технологія встановлення зв’язків з громадськістю (PR- технології).

В межах кожної групи існують моделі, центри та системи. Зокрема в межах групи технологій соціально-педагогічних комплексів існують моделі «Співдружність школи і виробництва», «СПК як спеціально спроектоване середовище», «Школа-вуз», центр комплексного формування особистості М. Щетініна та інші.

До технологій соціально-педагогічної реабілітації і підтримки дітей з обмеженими можливостями життєдіяльності (інвалідів) входять технологія роботи з розумово відсталими дітьми та технологія роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.

Серед технологій трудового і професійного виховання і навчання виділяють модель «профільне навчання», системи А. Макаренка, В. Сухомлинського, О. Захаренка та інші.

3. Технологія «Школа – центр виховання в соціальному середовищі».

Автором технології є Станіслав Шацький (1978-1934) – російський педагог, організатор дитячих виховних закладів – трудової колонії «Бадьоре життя» (1911), системи дослідних навчально-виховних закладів – дитячих садків і шкіл, об’єднаних у Першу дослідну станцію з народної освіти з міським і сільським відділеннями. Саме він вперше організував навчально-виховні комплекси, ввів термін «педагогіка середовища», висунув і апробував ідею колективних творчих справ.

Концептуальні положення технології.

Виховання – це організація життя дітей, створення розвивального середовища для дітей; дитина і педагог – рівноправні партнери, педагог знаходиться не над дитиною, а поряд з нею; не керує, а допомагає. Розвиток людини у взаємодії і під впливом оточуючого середовища є не що інше як процес її соціалізації і самореалізації в тому суспільстві, в якому вона живе. Школа має бути відкритою, центром виховання в соціальному середовищі. Вона є не підготовкою до життя, а життям. Діти впливають одне на одного значно сильніше, ніж старші на них. Всі турботи вихователів повинні звестись до створення дружного дитячого співтовариства.

Організаційно-змістові особливості.

Школа – педагогічний центр, який має об’єднувати виховні зусилля всіх громадських, трудових, сімейних колективів, осіб і організацій. Дітей можна виховувати в тій мірі, в якій здійснюється єдність педагогічних дій і вимог.

Всі заняття в школі будувалися виключно на особистому інтересі дитини. Роль педагога зводилася до того, щоб дати поживу дитячим інтересам. В школі не було звичного поділу на класи. Створювалися групи за інтересами.

Змістом виховання була передусім дитина. Особлива увага приділялася

• фізичній праці;

• діловому самоврядуванню;

• мистецтву, що формує естетичні почуття;

• грі, що сприяє мажорній дитячій життєдіяльності;

• роботі розуму, яка спрямовує загальне життя.

Головні джерела виховних впливів – школа і соціальне середовище.

Значне місце в педагогічній системі Станіслава Шацького займала культурно-просвітницька робота з населенням, передусім з дітьми. Він організував групу педагогів-ентузіастів, використав досвід позашкільної роботи, заснованої на повазі до особистості дитини і спрямованій на виховання дітей в дусі колективізму, розвитку їх творчих здібностей.

С. Шацький обґрунтував програму, за якою школа повинна була проводити таку роботу в середовищі:

1. Відповісти на запитання, яким є район, в якому школа працює, і що в ньому треба робити.

2. Як протікає в ньому життя дітей і що потрібно зробити для поліпшення роботи у районі.

3. Скласти для себе перелік справ, у яких школа могла б взяти посильну участь, – справ, що стосуються громадськості міста, села, заводу тощо).

4. Розподілити ці справи за часом їх виконання протягом року і відповідно до вікових шкільних гру.

5. Визначити, що діти повинні знати і вміти, щоб свідомо могли справитися з цими справами, які навички для цього потрібні.

6. З кожною темою програми сполучити виконання тієї чи іншої життєво зрозумілої для дітей справи.

Діяльність школи-колонії «Бадьоре життя» була системоутворюючим елементом виховного простору; в Калузьке відділення Першої дослідної станції входили також ясла, дитячі садки, школи, клуб, читальня, педтехнікум, дослідні групи, видавничий відділ, виставка-музей, структура методичної роботи з педагогами шкіл району.

На «Станції» здійснювалася цікава робота: дитячий колектив і жителі району були в постійному співробітництві. Для того, щоб воно було успішним, вивчали середовище, побут кожної сім’ї, залучали населення до виховання дітей, узагальнювали досвід батьківської педагогіки. Проводилася пропаганда педагогічних знань, у якій брали участь і вчителі, і старші школярі. Вихованці «Станції» навіть надавали економічну допомогу населенню, брали участь в електрифікації й радіофікації сіл, будинків, ставили агрономічні досліди, брали участь у суботниках.

4. Технології соціально-педагогічних комплексів.

Ідеї відкритої школи, висунуті і апробовані на початку минулого століття в Росії (С.Т. Шацький, В.П. Вахтерев, Є.М. Мединський та ін.) втілюються нині в соціально-педагогічних комплексах.

У 80-х роках ХХ ст. практика взаємодії школи, сім’ї і трудових колективів у вихованні підростаючого покоління втілилась у створення соціально-педагогічних комплексів (СПК).

Їх початковою метою було вивільнення педагогічних колективів від невластивих їм функцій координації, організації роботи в мікрорайоні, її управлінського, матеріально-технічного забезпечення, від відповідальності за моральне обличчя дорослих, за виконання ними функцій батьків. Це давало СПК можливість повноцінно здійснювати функцію педагогічного забезпечення системи соціального виховання. Робота школи у цьому напрямку включає педагогічний вплив на всіх учасників виховного процесу, вироблення єдиних цілей, завдань, критеріїв ефективності виховних впливів; вибір доцільних засобів і способів узгодженого впливу на конкретну особистість на основі її діагностики; визначення змісту і програмування виховно-освітнього процесу на особистісному рівні і на рівні конкретних дитячих колективів ( класу, клубу, гуртка тощо).

Сучасний соціально-педагогічний комплекс – це об’єднання школи з якими-небудь соціальними об’єктами – виробничими, навчальними закладами, дошкільними закладами, закладами додаткової освіти для підвищення ефективності навчально-виховного процесу.

Школа-комплекс М.П. Гузика (Крим, селище Південне).

СПК (соціально-педагогічний комплекс) є інтегрованою системою загальноосвітньої школи, трудової школи, школи мистецтв, спортивної, інших дитячих закладів системи освіти, культури, школи для батьків. Комплекс має власне багато профільне виробництво, зорієнтоване на виробництво сільськогосподарської і промислової продукції, а також на обслуговування населення. У ньому навчається біля 1000 дітей.

Школа-комплекс – культурний центр для всіх жителів портового селища. У її спортивних залах дорослі та діти займаються гімнастикою, проводять вільний час у кіноконцертному і виставковому залах, в бібліотеці, кафе, парку.

У початковій школі до десятирічного віку навчають дітей читанню, письму, державній, рідній та іншим мовам з емоційно-вольовими компонентами індивідуального розвитку і виховання.

У п’ятих-шостих класах у зміст навчання входять програми, які дозволяють розвивати притаманний дитині тип аналітико-синтетичної діяльності, а також пам’ять, продуктивне мислення, розумові здібності.

Починаючи з сьомого класу в змісті навчання основна увага приділяється засвоєнню практичних навичок і підготовці до усвідомленого вибору майбутньої професії.

У старшій школі спектр навчальних предметів звужується до рівня вимог вступних екзаменів у відповідні ВНЗ, а також пропедевтичних професійних завдань.

Найбільша форма інтеграції – поєднання загальної середньої освіти з вищою.

Модель загальної середньої освіти передбачає трирічну старшу школу (10-12 кл.).

Зміст освіти в цій школі інтегрується в одних випадках з професійно-технічною, а в інших – з вищою школою. Це дозволяє учневі, починаючи з десятого класу, одночасно засвоювати необхідну шкільну і вузівську програму.

Саморегуляція. Величезний і складний організм школи має здатність до саморегуляції. У комплексі створені такі умови, за яких учням невигідно погано вчитися, а вчителям – погано працювати. Саме це забезпечує створена М. Гузиком комбінована система навчання.

В середніх і старших класах використовується диференційований темп проходження шкільних програм. Дітям на весь навчальний рік з кожного предмета видаються диференційовані навчальні програми і плани. Одна із цих програм містить певний об’єм вимог із відтворення основного матеріалу курсу, друга – із самостійного застосування програмних знань, а третя – вимагає вмінь застосовувати знання творчо.

У кінці встановленого навчальним планом терміну навчання з кожної теми кожен учень здає вчителю залік з тем індивідуальних програм, які встиг вивчити.

Принцип саморегуляції закладений у систему управління школою. Елементарна ланка вчительського колективу – предметна кафедра. Вона утворюється з числа вчителів, які викладають дисципліни профільного циклу. На чолі кафедри стоїть завідувач, який обирається її членами на два роки. Кафедра несе відповідальність за організацію навчально-виховного процесу із свого напрямку. Вона ж займається і господарсько-фінансовою діяльністю в межах коштів, які відпускаються для неї директором школи.