СЛОВНИК СИМВОЛІВ О.І.Потапенко, М.К.Дмитренко,

Коза - символ воскресіння предка народу; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і недовіри, емблема людини, на яку постійно "звалюють" чужі провини. Коза у різдв'яних обрадах - символ воскресіння предка народу після наглої смерті. Тотемом деяких старовинних племен, очевидно пастухів, можна вважати козу. Обряд водіння циганом "кози" зберігся до наших днів. "Смертельно хвора коза" після грайливо-театрального втручання "лікаря" враз одужувала, вставала з лавки і починала танцювати, приспівуючи: Де коза ходить, Там жито родить, Де не буває, Там вилягає. Де коза ногою, Там жито копою, Де коза рогом, Там жито стогом. Водночас коза - алегоричний образ. Кажуть: "Кози - то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чорта: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки, бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його". Тому відьма боїться кози, а в стайнях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: "Тебе десь чорт сплодив на дикій козі". У Біблії козел також асоціюється з нечистою силою: "І щоб вони вже не різали своїх жертов козлам-демонам, за якими вони блудять" /Левит. 17,7/. Коза /цап, козел/ - об'єкт глузування і насмішок народу - є символом недовіри, малозначущості, низької ціни, марних надій. Про це красномовно "говорять" прислів'я: "Від козла ні шерсті, ні молока", "Поставили козла город стерегти", "Не буде з цапа вовни", "Послухав цапа - і сам у барани попав", "На здоров'я козі, що хвіст довгий", "Коза на базар не хотіла та її повели" та ін. У Езоповій байці "Вовк і коза" коза - знак розсудливості, розуму й догадливості. Вона не піддається на хитрощі вовка. "Ой, вовче, вовче! Здається мені - клопочешся не так за мій живіт, як за свій!" Подібний символізм знаходимо в казці "Коза і семеро козенят".

Козел відпущення - крилатий вислів, що походить з опису староєврейського обряду покладання гріхів усього народу на живого козла. Козел відпущення або козел офірний - символ людини, на яку постійно звалюють чужі провини; той, що несе відповідальність за інших. В. Куйбіда.

Козацтво - символ України, її одвічної боротьби за волю та незалежність; мужності, лицарства, самопожертви, геройства; оборонців православної віри, рідної землі; людської та національної гідності. Козацтво - вільна воєнно-промислова людність у східно-европейських степах, що дістала цю назву значно пізніше своєї появи. Слово "козак" вперше зустрічається в словнику половецької мови з середини 13 ст., маємо її також у візантійських джерелах, інструкціях італійських міст своїм колоніям на Чорноморщині. Козаками ці джерела називають озброєних людей, які займалися охоронною службою у прикордонних місцевостях, давали охорону купецьким караванам на степових шляхах або й самі займалися промислами. Під кінець ХV ст. назва козаків поширюється й на ту частину людності Центральної і Східної України, яка ходила на різні промисли, "у ходи", займалася полюванням, рибальством, бджільництвом, видобутком солі, селітри тощо. Українське козацтво відмінне від інших козацьких формацій Східної Європи не тільки своїм етнічним походженням, але й роллю, яку воно відігравало в історії України, зокрема в змаганнях українського народу за відродження своєї державності, а також своєю боротьбою проти навали тюрксько-татарського світу. Саме в процесі боротьби степових "уходників" з татарськими нападами виникла десь у п.п. ХVІ ст. організація Запорозька Січ. Поволі козацтво починає проводити власну незалежну від польського уряду зовнішню політику. Особливої сили набирає козацтво у першій чверті ХVІІ ст., коли гетьман Петро Сагайдачний не тільки прославив його вдалими походами проти татар і турків, а й допомогою польському військові під Москвою 1618 та під Хотином 1621 р., але й міцно пов'язав політику козацтва з національно-релігійною боротьбою українського народу проти Польщі, відроджуючи при цьому державні традиції княжої України-Руси. Повстання 1648 р. Богдана Хмельницького і тривала війна України проти Польщі стали поштовхом до утворення Української Козацької Гетьманської Держави ХУІІ-ХУІІІ ст. - "Війська Запорозького" /згодом Гетьманщини/, у якому козацтво було привілейованим станом, козацька старшина - провідною верствою, а козацький устрій став основою всієї державної організації. Поруч з тим існувала автономна козацька республіка Війська Запорозького Низового /Запоріжжя/. Утворення Запорозької Січі стало найвидатнішим явищем в історії України. Ліквідація Козацької Республіки у 1775 р. - невигойна рана українського народу, бо Січ була символом святості, свободи, людської та національної гідності. Свою безмежну любов до козацтва народ висловив у численних піснях /"Чи не той то хміль", "Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче" та ін./, думах /"Самійло Кішка", "Хмельницький та Барабаш"/, легендах /"Походження запорожців", "Іван Сірко" та ін./. Героїчні образи лицарів-козаків навічно увійшли в народні прислів'я: "Козацькому роду нема переводу", "Степ та воля - козацька доля". В. Коцур.

Козел - див. Коза.

Колесо - символ широкого охоплення чогось; сонця; символ синтезу, активності космічних сил і течії часу; вічної течії життя як боротьби добра і зла; бога-громовержця; богині Неба. Колесо - один із найвагоміших світових символів /див. Геометрична символіка/. Із правіку у багатьох народів планети воно виступало символом Сонця, бога Неба. На думку А.Голана, первісно колесо усимволізовувало небо. Люди помітили, що небозвід обертається подібно до колеса, тому у багатьох міфологіях сузір'я Великої Ведмедиці названо "колісницею", "колесом". В українській традиції - Великий Віз /який мав чотири колеса/. У "Рігведі" сказано, що сонце котиться, "як колесо". У фольклорі, купальських обрядах знаходимо подібні паралелі. Як відомо, на свято Івана Купала багато народів Європи спускали з гір вогняні колеса. Це символізувало стимуляцію активності сонця, яке давало усьому життя. У скіфів, за свідченням Геродота, жертовного коня прив'язували до стовпа, увінчаного колесом. Стовп символізував світове дерево /див. Дерево життя/, а колесо - сонце. В індуїській, джайнській міфологіях існували такі категорії як Каланемі та Калачакра /"колесо часу"/. Калачакра мала 12 спиць-віків. Історія людства уявлялася як вічне обертання колеса. Причому висхідний його півоберт символізував прогрес, а рух вниз - регрес людства. У буддійській міфології Калачакра означала єдність Всесвіту і людини. Вважали, що усі зовнішні прояви і процеси пов'язані з тілом і психікою останньої. Тому, змінюючи себе, людина змінює і світ! Існувало "колесо Фортуни", що виражало рівновагу протилежних сил, принцип полярності. Однією із варіацій символу "колесо" є лотос, а також троянда. На думку Б.Чепурка, "кроковеє колесо - коло довкола кола, довкола колеса - тризуба уособлює зародження земного світу і світла, відродження життя". Огненне "кроковеє" колесо запускали і котили, тобто спалювали в основному на перший день різдв'яних свят і на Купала, під час зимового і літнього сонцестояння - основних празників Сонця і сонцеруху" /Чепурко Б. Українці. - Львів, 1991. - С. 32-33/. За свідченням О.Воропая, побачивши перших журавлів, треба мовити: "Веселик, веселик, колесом перев'яжи дорогу красним поясом!" і кинути на землю червоний пояс. Тоді нібито вісники весни сядуть поблизу людської оселі. У сучасній українській мові існують такі стійкі вислови, "вставляти палиці в колеса" /діяти обережно/, "десята спиця в колесі" /той, хто відіграє незначну роль/, "п'яте колесо до воза" /який є зайвим; непотрібним/, "колесо щастя" /про мінливість, зрадливість долі/. У цих фразеологізмах - відлуння стародавньої символіки колеса. О. Потапенко.

Коливо - символ єдності живих перед ликом смерті; забезпечення майбутнього у потомстві; зближення людей із душами померлих; торжества життя; природи; єдності усього сущого на землі; перемоги людей над силами темряви. Коливо /канун, сита/ - ритуальна поминальна страва, різновид куті. Пшеницю /на Лівобережжі - частіше ячмінне недроблене зерно/ варили до готовності, охолоджували, поливали медовою ситою або слабким цукровим сиропом. На півночі та подекуди на Полтавщині замість крупів брали пшеничний білий хліб, булки, бублики, печиво, кришили у миску й поливали ситою або солодкою водою. Коливо і досі є обов'язковою ритуальною стравою майже на всій території України. Без колива не може бути поминок. З нього починають поминальний обід після поховання, на дев'ять і сорок днів, а також на роковини по смерті. Взявши три ложки колива, всі присутні ніби згуртовуються у цьому світі і забезпечуються майбутнім у своєму потомстві, яке символізується зерном - хлібом /Українська минувшина. - С. 105/. У селах центрального і західного Полісся побутував давній звичай поминати померлих родичів весною і восени. За уявленням поліщуків, у ті дні душі померлих приходили на вечерю. Тому обов'язково в кожній сім'ї готували кілька страв, а також коливо. Для померлих родичів клали по три ложки кожної страви в окрему миску. В кінці вечері виливали воду під стіл і говорили: "Вибачайте, душечки, чим мали, тим поминали, як будете допомагати, будем краще приймати". У поминальних звичаях українців збереглися релікти дохристиянських вірувань: приготуванням їжі для померлих родичів живі намагалися "умилостивити" предків, відгородити від себе їх можливий згубний вплив і отримати допомогу від них. У цьому контексті коливо було символом єдності людей із душами померлих /Українознавство. - 176-177/. Професор С.Килимник у книзі "Український рік..." називає коливо "жертовною їжею для покійників, цебто за старою назвою, жертва богам і духам померлих, це Божа їжа". На свята Водохреща, Юрія, Благовіщення та Івана Купала освячували криниці. Під час освячення біля криниці ставили два столи, на одному - хліб із сіллю, свічки, а на другому - коливо, свічки та святу воду. Вода на столах символізувала здоров'я для людей і тварин, запалені свічки символізували "очищену силу, яка ізганяла все лихе з криниці й освячувала воду, робила її чарівною", а коливо і все, що було на другому столі, призначалось для душ покійників та добрих духів криниці - і страва, і вогонь, і вода. Так, коливо разом із вогнем свічки і свяченою водою символізувало торжество життя, природи, єдності усього сущого на землі, були гарантом перемоги над силами темряви. Л. Кожуховська.

Колиска - символ безсмертя роду і родоводу; ба'тьківщини, Батьківщини; зародження, виникнення життя; центру, першопочатку чогось важливого. На думку Б.Чепурка, слова коло, колесо, колосок, колиска, колодязь, а також ритуальний, та й взагалі святковий "калач" - однокореневі лексеми /Чепурко Б. Українці. - С. 33/. Якщо "врахувати, що вказані слова називали найсвятіші для праукраїнців іпостасі - Сонце, хліб, воду, дитину, любов, а коло /див. Коло/ було магічним оберегом від нечисті, то стає зрозумілим символічне значення самого предмета і слова "колиска". А семантика його сягає світових вершин! По-перше, колиску /невеличке ліжечко для спання і колисання дитини/ колись плели із священих дерев - верби /див. Верба/, дуба /див. Дуб/, верболозу, явору. По-друге, формою колиска була подібна до кола /овалу/. І форма і назва - слово /бо колись воно було великою магічною силою!/ були надійним оберегом немовляти від злих сил. Колиску кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками. Сволок - брус, на якому трималася стеля хати, символізував міцність оселі, довговічність, був оберегом. На ньому записували імена, важливі дати, події в житті родини, вирізали хрести, розетки-обереги. Чотири мотузочки колиски теж усимволізовували 4 сторони світу, який чекає на дитину. Немовля було найдорожчим скарбом оселі, матері не випадково мріяли про "шовковії вервечки, золотії бильця, срібні колокільця" мальованої колиски, які символізували світлу та багату долю нащадка. "У народі не випадково існували пестливі назви "колисочка", "колисонька", бо вона оберігала надію, цвіт роду українського, гойдала, виколихувала. А поруч мати ніжно нашіптувала: "Сон у колиску, дрімки у віченьки, здоров'я на достаточок, спи, мій синочок". Магія пісні, супокійне, легеньке погойдування колиски - і "золотенятко - мамине дитятко" спокійно заплющувало віченька. У деяких місцевостях вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення /див. Схід-Захід/. Ось один із поетично-символічних зразків колискової науки: "Для донечки-зіроньки матрацик у люлечку клади з соломи пшеничної /солома - символ життя, запліднюючого начала - О.П./, для синочка - житньої. Про квіти не забувай. Під подушечку клади чебрецю, м'яти, безсмертника, материнки, полину. Вони, доню, чудасію творять: з очей знімають, сон дитини оберігають. Може, десь хмелю бачитимеш, що розвивається над річкою, то промов до нього слово /див. Слово/ й зріж квіти-шишечки, але небагато - сім, дванадцять /див. Дванадцять/. Зрізай і приказуй: "Хмелику-хмельовий, служнику землі-матері! Прошу тебе шишок дати, сон в колисоньку з вечірньою зорею накликати!" Символічне навантаження мала і вишивка на простирадлах, наволочках подушки. Слугувала як окраса і надійний оберіг: "Кладу ниточку на щастя, на здоров'я сину: щоб ріс міцним та красним /красивим, палким як вогонь - О.П./, як зоря довіку. Живу нитку з сонця візьму, а зелену - у трав. Подарує небо синю, зіронька - багряну. Калинова колиска усимволізувала безсмертя роду і родоводу, батьківщину. О. Потапенко.

Коло - див. Геометрична символіка.

Коляда - див. Міфології української символіка.

Кольору квітів символіка - символіка, пов'язана із кольоровою гамою. Червоний колір асоціюється з кров'ю і вогнем. Його символізм багатозначний та амбівалентний. З одного боку - енергетичний, активний, символізує повноту життя, свободу, урочистість, радість, а з іншого - ворогування, помсту, війну, агресивність. Він має цілющі властивості, охороняє від "вроків" та чаклунства. Червоні квіти троянди, гвоздики та плоди калини і горобини допомагають від нечисті. Аналогічну дію проявляють червоні нитки, зав'язані на руці дитини, писанки, намисто. Червоний колір - знак влади і величі. У Візантії тільки імператриця могла носити червоні чобітки. На прапорах він символізує бунт, революцію, боротьбу, незалежність. Білий колір - нейтральний, все збільшує і підкреслює. Тому квіти білого кольору /лілії, конвалії та ін./ - символ невинності, чистоти, доброчесності, радості. Він асоціюється з денним світлом, чарівною силою, захованою в молоці і в яйці. У християнських традиціях біле означає спорідненість із Божим світлом. У білому зображені ангели, святі. Білий колір має і протилежну символіку; він знак порожнечі, безтілесності, мовчання, смерті. Слов'яни одягали покійників саме у білий одяг. Жовтий колір - теплий, веселий. Символізує світло, радість, повагу. Жовтий колір - колір золота, зрілого колосся пшениці, жита, ячменю, зів'ялого листя, але і колір хвороби, смерті, потойбічного світу. У Європі жовтий прапор означав карантин, а хрест - чуму. На Україні жовтий колір сприймається як колір ревнощів, зради, тому жовті квіти чорнобривців, хризантем, нагідок, звіробою, безсмертників дарують дівчатам і жінкам у крайньому разі. На Тібеті ревнощі називали - "жовте око". Жовтогарячий колір - веселий, життєрадісний, полумяний, символізує владу, розкіш, сонце, радість, марнославство. Синій колір - спокійний, сентиментальний, серйозний. Символізує довір'я, безкінечність, сум. Це колір неба і моря. Він викликає відчуття холоду. У християнській культурі він асоціюється з вічною божественною істиною. Блакитні квіти цикорію, сокирок, волошок, незабудок символізують ніжність, покірність, вірність, легкий сум, далечінь, а фіалка - покірність, вірність, далечінь. Мовою геральдики синій колір означає доброчесність, добру славу, вірність "Глуба кров" свідчить про благородне походження людини. Зелений - колір трави, листків /див. Зелений/. Він спокійний і символізує мир, спокій, надію, сили. У багатьох народів зелений колір - знак юності, надії, радості, але разом з цим незрілості, недосконалості. Лісові насадження, трав'яний покрив луків чи оточення з зеленим відтінком мають заспокійливий вплив на схвильованих, стомлених, збуджених людей. Хоч інтенсивно-зелений колір може пригнічувати. Зелено-жовтий колір символізує зраду, ревнощі, заздрість. Кажуть: "Від заздрощів аж позеленів". В. Куйбіда.

Кольору символіка - це символіка забарвлення, світлового тону. Символіці кольору присвячені десятки томів наукових праць, оскільки вона протягом тисячоліть відігравала важливу роль у міфології, богослужінні, народних обрядах, геральдиці, алхімії, образотворчому мистецтві та ін. Сакральним у всіх культурах світу був білий колір /див. Білий колір/. Його антипод - чорний /див. Білобог-Чорнобог/. Символіка кольорів змінювалася протягом віків, зумовлена етнокультурними особливостями. І все ж практично повсюди червоний колір асоціювався із кров'ю, війною, ранами, смертю, любов'ю, чоловічою силою, вогнем; жовтий - із сонячним світлом, зелений - життям /і водночас - смертю/, голубий, блакитний з небом, морем, коричневий - із землею, срібний - із Місяцем. Колір був промовистим символом соціального статусу. Наприклад, одяг римських імператорів, кардиналів був пурпурового кольору /символ влади, величі, духовності/. Жовтий вважався священним привілеєм імператорської сім'ї в Китаї. В алхімії чорний колір символізував стадію гниття, бродіння, затемнення, червоний - любов і страждання, білий - просвітлення, сходження, одкровення, золотий - славу тощо /Керлот Х. Словарь символов. - С. 554/. Чорний колір практично в усіх етнокультурах - це символ темряви, зла, смерті, диявола, пекла, Заходу та ін. Водночас в езотериці цей колір розглядають як символ первісної мудрості, що походить із Прихованого Джерела. Для Віктора Гюго, Ріхарда Вагнера пітьма - це "материнське начало" /Керлот Х. Словарь символов. - С. 556/. На Україні символіка кольорів відігравала величезну роль і варіювалася залежно від означуваних предметів, регіональних особливостей, традицій. Вагоме навантаження мав колір у писанках /див. Писанка/, квітах /див. Квітів символіка/, вінку /див. Вінок/, одязі /див. Одягу символіка/. Поняття "краса дівчини" пронизане перш за все кольоровою символікою: чорні брови, карі очі, біле /рум'яне/ личико, руса коса та ін. У фольклорі, літературі назви кольорів часто набувають символічного значення. Напр., прикметник "сивий" означає "давнину", "печаль", "втому" /"І сивий день вклонився житу"/ А.Малишко/, а ще - сивий голуб, кінь, сиві очі, коси/. З поетичним означенням "сивий" тісно пов'язується назва сизого кольору, який усимволізовує, давнину, тривогу, любов /сизий голуб/ сокіл, галка/, сиза тиша /земля, паморозь/. Назви таких кольорів як "голубий", "блакитний" часто набувають символічного звучання і означають "ніжність, краса, любов"/: "А земля - блакитна, Бо очі усіх коханих од ніжності голубі /Б.Олійник/. Згідно із християнськими догматами, голубий колір символізує "устремління світу до Бога". Вагоме символічне значення має золотий колір /див. Золото/. У православ'ї "золотий" співвідноситься із Богом, Богородицею, святістю, Господньою енергією, силою, світлом Христа та ін. Наприклад: "златоблистательная Богородица", "златовидные" та ін. У літературі "золотий" є символом-синонімом до слів "багатий, щасливий, рідний, дорогий, коштовний, сонячний". Наприклад: "Я повертаю з мандрів і додому вертаю знову в Золоте село" /І.Драч/ або: "Де зоря в золотій хустинці ходить з місяцем-женихом" /А.Малишко/. Поширеним символом Природи, життя, буяння, розквіту рослин є слово "зелений" /зелене жито, гай, дуб, клен/. Оригінальним символом є вишневий колір /див. Вишня/, що усимволізовує рідну землю, красу, сум: "Ах, які вишневі ті світанки, Неначе птиці ходять по землі" /А.Малишко/ або : "Що на обрії моєму засвітилася розлука і розтала у вишневому диму" /Б.Олійник/. О. Потапенко.

Конвалія - див. Ботанічна символіка.

Корова - символ Великої Матері; Місяця; продуктивності сили землі, дітонародження; множинності; материнського інстинкту; добробуту, годувальниці селянської сім'ї. У багатьох культурах корова символізувала богиню неба, праматір світу. Древньоєгипетські богині Хатор та Ісіда, месопотамська Іштар уявлялися напівжінками-напівкоровами. Вигляду корови набувала грецька богиня Гера, акадська дружина бога неба Асірат. У міфах Індії прабатьками світу були бик та корова. У грецьких та інших міфах кохана бога мала образ корови. Зевс у образі бика мав зв'язки з дочкою фінікійського царя Європою, а дружина крітського царя Песифея закохалася в бика і народила від нього Минотавра. Божественна корова - символ плодючості. Ще в епоху зародження культури зображували вагітну жінку, що лежить під биком. Вшанування корови в Індії і надання їй статусу священної пов'язане із символічним навантаженням богині-матері, яка дарує плодючість. На Україні образ корови асоціюється з благополуччям "Корова в дворі - харч на столі", "Корова в теплі - молоко на столі", "Тяжко без корови, як зимою без кожуха", - говориться в народних прислів'ях, де корова - основна поїльниця і годувальниця. Про глибоку любов і пошанівку до корови свідчать і лагідні поетичні клички "Зіронька", "Біляна", "Голубаня", "Квітка". В. Куйбіда.

Коровай //каравай// - символ плодючості; продовження роду; єднання; Сонця; Бога; з'єднання молодих у сім'ю; щастя; спільної долі. Коровай у східних слов'ян - символ родючості, обрядовий круглий хліб. Для його приготування існував цілий комплекс обрядів: зерно для короваю мололи на спеціальних жорнах, його пекли спеціальні жреці. При виготовленні короваю до Бога зверталися з молитвою, щоб він спустився з неба та допоміг пекти. На Україні й зараз коровай для обрядів печуть жінки-коровайниці. Цілком очевидний зв'язок його з Богом в українських назвах обрядового хліба - Дивень, Дивний коровай, "Божий коровай". У весільних обрядах дві половинки короваю символізують наречену і нареченого. У різних регіонах України є свої особливості випікання та оздоблення короваю. Його верх прикрашають різними виробами з тіста - птахами та рослинами. З давніх часів збереглися й ритуальні дії при цьому - спів величальних пісень, танок та ін. Як символ закінчення польових робіт випікався обжинковий хліб. Україна взагалі багата видами обрядового хліба. Окрім караваю - це верч, хліб, яким обмінювалася весільна рідня на Поліссі, дивень та колач /перший на Півдні, Полтавщині та Слобожанщині, другий - на Поділлі, Буковині, у Карпатах/. Виконували функцію короваю лежень, різновид колача /калача/. Цей тип обрядового хліба був характерним для Лівобережної України. Ще один вид обрядового хліба, котрий не був пов'язаний ні з весіллям, ні з Різдвом, - це - калита /калета/. Його пекли на Андрія /13 грудня/, на день молодіжних гулянь. Калита був центром веселощів. Дівчата випікали круглий хліб з отвором посередині і підвішували його до сволока: "Сторожив Калиту так званий "Пан Калитинський", тримаючи в руці квача, обмащеного в сажі. Інший учасник гри, осідлавши коцюбу /"Пан Коцюбинський"/, скакав до нього, і між ними відбувався жартівливий діалог" /Українська минувшина. - С. 104/. Символіка обрядового хліба, як правило, пов'язана з сонцем і місяцем, з картиною зоряного неба: "Хліб, випечений, як сонце", "За лісом, за пролісом золота діжа кисне". Ю. Мільошин.

Корочун - символ сімейного багатства; прадіда - Дідуха - Корочуна; Сонця і небесних зірок; культурного лицаря; Сонця і Місяця; Божого послання і слуги з сонячним оком. За О.Афанасьєвим, корочун - ритуальний хліб, спечений у формі великих, круглих сонцеподібних буханців на свято Коляди, з нагоди Нового року, народження Нового сонця - Божича. Корочун зберігався до кінця свята Коляди з тим, щоб далі викорочувалися довгі ночі, вкорочувалась темінь, холод і зло. Корочун виконував роль обрядового символа. Його випікали разом з калачами для вечерників і колядників. Внесення корочуна відбувалося так само урочисто, як і поставлення на покуть куті з узваром. Символічний зміст цього обрядового хліба зводився до сподівання сімейного добробуту /Українська минувшина. - С. 106/. У Карпатських селах на Святий вечір пекли спеціальний "крачун" /"керечун"/, /"василь"/, у якому запікали зерна різних культур /пшениці, жита, кукурудзи, квасолі, а також зубки часнику/, а іноді - страви, зготовлені на це свято. "Крачун" лежав на столі до Нового року чи Хрещення як символ сімейного багатства. По "крачуну" на Різдво чи Новий рік гадали про майбутній урожай, котячи його від порога до столу. Їли його члени сім'ї і давали худобі /Українознавство. - С. 17/. Корочун - міфічна фігура, рівнорядна в релігійній почесті з Дідухом, Корочуном деякі слов'янські народи, зокрема росіяни, називали різдв'яний піст і свято Різдва, день зимового сонцестояння 12 грудня, а також раптову смерть, що прийшла до людини молодого віку. Корочун - це прадід. Святочність його привітання свідчить про те, що він головна особа свята. Малі "крачуни" навколо великого хліба - Крачуна - це образ прадіда з ріднею, а також символ астральних світил, тобто Сонця і небесних зірок. Сніп збіжжя й сипане на нього зерно характеризують Корочуна як культурного лицаря, першого сподвижника культури збіжжя, як першого господаря. Подібною символікою наділений і образ Дідуха - першого господаря і пасічника. Це напівбожество і незабутній культурний лицар - доброносець народу, астральний символ. Вся староукраїнська релігійна ідеологія і народні свята українців пройняті культурно-релігійними традиціями про прадіда. Постать прадіда - Дідуха - Корочуна виступає не тільки в святі Різдва - Коляди, але й у інших релігійних і побутових святах. Цей образ є, безперечно, основою ідеї весільного короваю - хліба, символу місяця й сонця, а одночасно й прадіда, що ніби благословляє молодих. Л. Кожуховська.

Коса //дівоча// - символ глибокого духу дівочої цнотливості; символ дівування; охайності, чистоти, чепурливості; краси; внутрішнього єства, природної потреби краси і честі українки. Як відомо, у багатьох міфопоетичних системах волосся символізувало радість життя, духовний розвиток, плодючість. Втрата його означала падіння, злидні /див. Волосся/. Очевидно, не випадково на Україні коса була глибоким символом дівочої цнотливості, незайманості. Водночас коса символізувала чарівну дівочу вроду /"Нема коси - нема краси", "Дівчина з косою, як трава з росою"/. Колись коса була своєрідною суспільно-моральною ознакою чепурливості, охайності дівчини. Уставши вранці, вона мусила насамперед "навести лад", тобто розчесати й заплести косу... Про ошатну дівчину формувалася громадська думка: "яка коса - така й краса" /Скуратівський В. Берегиня. - С. 47/. Дівчина, яка не "зберегла косу", ставала стригою, покриткою, зазнавала загального осуду й ганьби. Існував спеціальний обряд розплітання коси. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом. "Дівоча коса - це, так би мовити, символічна ознака внутрішнього єства, природної потреби, з якою асоціюється насамперед висока мораль людських взаємостосунків" /Скуратівський В. Берегиня. - С. 52/. Г. Потапенко.

Кохання символіка - символіка святого почуття любові. Символіка кохання різноманітна і глибока /індійський лінгам, китайський Ян-Інь, хрест /див. Хрест/, троянда /див. Троянда/, лотос, серце, стріла /див. Стріла/ та ін. У стародавніх індійців, греків, римлян існували спеціальні боги, богині вроди та кохання; Кама, Афродіта, Венера. Пізніше символами вірної любові стали Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєта та ін. У слов'ян-язичників символом кохання була бджола, бо поєднувала, як і любов, "солод меду і гіркоту жала". У християнстві любов - це Бог, турбота про ближнього: "Сия есть заповедь Моя, да любите друг друга, как я возлюбил вас" /Иоанна, 15.12/. Із сивої давнини український народ опоетизовував кохання, підносив його до найсвітлішої людської мрії. Символами вірного кохання були голуб /див. Голуб/, лебідь /див. Лебідь/, калина /див. Калина/, хустка /див. Хустка/, квіти /див. Квітів символіка/, криниця-вдовиця /див. Криниця/ та ін. "Пити воду" означало колись на Україні також кохати /див. Вода/. Аналогічну символіку мав вислів "рвати барвінок" або "переночувати в барвінку". Із любовними чарами тісно пов'язані різноманітні трави, зілля /див. Зілля/. Вірне палке кохання усимволізовували рушники /див. Рушник/, кожух, на який саджали молодих. У фольклорі "до поняття кохатися існує ряд традиційних синонімічних народнопісенних зворотів: як голубів пара, як риба з водою, як зерно в орісі" /Єрмоленко С. Фольклор і літературна мова. - К., 1987. - С. 107/. О. Потапенко.