ТЕСТ НА ГІДНІСТЬ Брехуненко
.docx|
ТЕСТ НА ГІДНІСТЬ Віктор БРЕХУНЕНКО, доктор історичних наук, професор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України Виповнилося 300 років Полтавській битві, якій судилося стати однією з ключових подій української історії. З висоти сьогодення зрозуміло, що Полтава з Переяславом на кілька століть визначили історичну ходу України, а також імперське майбутнє Росії та геополітичну конструкцію Східної Європи. Укладення 1654 року союзу з Москвою, всупереч зовсім іншим мотивам, які рухали Богданом Хмельницьким та його найближчим оточенням, дало старт непоправному нищенню Української Козацької держави. Через півстоліття Іван Мазепа під супровід Північної війни (1700 –1721) зробив спробу вирівняти ситуацію й позбутися руйнівної для Гетьманщини зверхності царя. Спробу цілком легітимну, як на тогочасні європейські політико-правові уявлення, але, на жаль, невдалу, після чого процес наступу на українську державність пішов прямо-таки семимильними кроками. При цьому саме фатально програна союзниками – Швецією та Гетьманщиною – Полтавська битва дала йому зелене світло.
Хоч би що казали про вади й прорахунки Віктора Ющенка, але в одному чинному президентові не відмовиш: у щирому бажанні по-українськи дивитися на минуле, сьогодення та майбутнє, у бажанні нарешті мати в майбутньому таки українську Україну, як нині, наприклад, поляки мають польську Польщу, німці – німецьку Німеччину, італійці – італійську Італію... Що з чільних представників владної верхівки лише він має адекватні сучасним викликам уявлення про органічні потреби української гуманітарної політики, не помітить хіба той, хто принципово воліє нічого не помічати. У нормальному суспільстві, яке саме себе шанує й тверезо дивиться на своє минуле, такий ювілей не збудив би жодних упереджень чи надмірної уваги. Роковини зустріли б із гідністю, без параноїдального святкування чужої перемоги чи меншовартісного скиглення про нашу лиху історичну долю, яке тільки паралізує колективну волю. Поразка власного війська на власній землі, з ким би в союзі воно не перебувало, скрізь однозначно сприймається саме як поразка, незалежно від того, що осягнув переможець. А коли на кону стояла доля своєї державності, то й поготів. Бити в литаври з приводу ювілею може дозволити собі лише Росія. Їй Полтава 1709 р. зняла коштом України питання існування у форматі імперії, більше того – розчистила шлях до перетворення на європейську потугу, на майбутнього «жандарма Європи». Відтак для росіян Полтава є символом їхньої величі й цілком природно саме в такій проекції вписується в їхню історичну пам’ять. Як самодостатня нація мусимо визнати повне право росіян на фанфарне відзначення їхньої перемоги. Тільки відбуватися воно має в цивілізованій формі, тобто на території Росії, а не в Полтаві, як того спершу хотіли росіяни, бо це стало б наругою над гідністю українців, та й шведів. Допустити святкування на нашій території нашої ж поразки – більше приниження уявити важко. Чи можна собі уявити, щоб німці дозволили Росії святкувати перемогу в Другій світовій війні, власне, під Берліном? А що як англійці, французи, італійці (сардинці) й турки надумають гучно відзначити в Севастополі свою звитягу над Росією в Кримській війні 1853–1856 рр.? І те, що вистачило здорового глузду в зародку поламати вбивчий для морального стану нації сценарій, свідчить про появу «українських» вітрів і на вищих поверхах влади. Озираючись сьогодні на кілька років назад, не можна не впіймати себе на думці, що звідти струмували таки прийнятні імпульси. Не без прорахунків і звичних, на жаль, проявів недбалості та неоковирності, але лінія на транслювання в суспільство українського бачення подій проводилася центральною владою доволі послідовно. Ще в 2007 році з’явився указ Президента України «Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з військово-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу 1708–1709 рр.», який задав камертон підготовці. Навіть в УПЦ Московського патріархату заговорили про можливість скасування так званої анафеми Іванові Мазепі, яка, за церковними канонами, має виноситися лише за злочини перед Церквою. З огляду на величезні заслуги гетьмана перед православ'ям, анафема, накладена під важкою рукою Петра І, видається прямо-таки оксюмороном. Однак без рецидивів комплексу меншовартості не обійшлося, як і без шпичаків від – назвімо речі своїми іменами – п’ятої колони. Всупереч елементарному глузду, в Україні в різних середовищах лунали голоси про спільне з Росією святкування. Були спроби реанімувати нафталінні російські міфи про Івана Мазепу як нібито зрадника і про Полтаву 1709 р. як, мовляв, нашу спільну перемогу. Перемогу над ким пропонували святкувати в незалежній Україні, яка щойно в 1991 р. виборсалася із задушливих обіймів Кремля? Над українцями ж, які тоді на чолі з гетьманом Іваном Мазепою боронили ідею унезалежнення Української козацької держави від тієї ж таки Росії, а потім по еміграціях невтомно шукали міжнародних комбінацій, щоб, як казав Пилип Орлик, «винести із лабіринту страшенного рабства Аріадну – нашу Вітчизну, яку стереже московський дракон, і повернути їй колишню волю»? Були й спроби пристосувати до мазепиних часів уже добряче набридлу байку про нібито наявність цивілізаційного розколу в Україні, та ще й нібито фатального. Від осені 2004 р., на догоду російським інтересам, її як «Отче наш» бубонять за будь-якої нагоди ну дуже вже вчені мужі з депутатів, політтехнологів, так званих експертів – своїх і заїжджих. Наявність частини козаків у війську Петра І намагалися витлумачити як свідчення тогочасного розколу української еліти, натякаючи на «правильні» проросійські сили й ворожі проукраїнські. Нічого дивного, якщо в нас додумалися побачити якісь «суспільні розломи» у звичній для будь-якої країни реґіональній неоднорідності виборчих симпатій та у певних реґіональних відмінностях світогляду громадян (а ці відмінності притаманні навіть суспільствам із багатовіковою державницькою традицією). Коли ж говоримо про часи Полтавської битви, досить пригадати, що в березні 1709 р., тобто вже після масових репресій та пропагандистських зусиль Петра І, після варварського нищення О. Меншиковим гетьманської столиці Батурина, до Карла ХІІ та І. Мазепи приєдналася переважна більшість запорожців (до 8 тис. чоловік) на чолі з кошовим Костем Гордієнком. А по Полтавській катастрофі запорозькі козаки разом із Мазепою пішли в еміґрацію, Кость же Гордієнко до скону залишався противником російської зверхності. Особливо привертає до себе увагу той факт, що доти Військо Запорізьке Низове постійно конфліктувало з Мазепою, протестуючи проти централізаторської політики останнього, проте коли вирішувалася доля Гетьманщини, – піднялося над внутрішніми українськими незгодами і об’єдналося з колишнім опонентом. Ось такий «розкол». Однак цього вдячного для формування історичної пам'яті українців прикладу вперто не помічають. Натомість воліють шукати протилежне, з якогось дива вважаючи, що сучасна Україна мусить поділитися навіть із полтавського питання: одна частина має стати на бік Мазепи, інша – козаків, які перебували при російському війську. Насправді ж суперечливе ставлення до Мазепи є виключно наслідком тривалого перебування українців під тиском російських ідеологем, а не органічним несприйняттям кимось змагань за незалежність, які вів Мазепа у рамках тогочасних уявлень про незалежність та шляхи її виборювання. Наразі слід терпляче й дохідливо пояснити упереджено налаштованим (це переважно літні люди), яку мету ставив Мазепа, як дії українського гетьмана вписувалися в тогочасні уявлення про державність, незалежність та відносини між правителями різного рівня, якими були обставини й логіка появи частини козаків у таборі Петра І. А заодно й розтлумачити, що перебування козаків по різні боки барикад зовсім не свідчило про розкол у Гетьманщині й зумовлювалося почасти тактичними прорахунками Мазепи, почасти – оперативними обставинами, що склалися в Україні після входження війська Карла ХІІ. Цілі козацькі полки тоді фізично не могли приєднатися до гетьмана, бо були розкидані по величезній території від Смоленська до Дону. Вони виявилися відрізаними від Мазепи або взагалі перебували при російському війську. Серед тих, хто волею-неволею опинився в таборі Петра І, був, наприклад, майбутній наказний гетьман Павло Полуботок, який палко боронитиме державність Гетьманщини, відкрито виступить проти уніфікаційної політики Петербурга й зустріне смерть у казематах Петропавловської фортеці. Хіба хто-небудь у світі рекламує свої поразки і прагне на цьому заробити? Пропагувати слід перемоги, як це роблять повсюди. До своїх поразок годиться ставитися стишено, годиться проводити молебні за убієнних (що, до речі, таки заплановано сьогодні зробити і в Полтаві), акцентувати увагу суспільства на внутрішніх причинах наших невдач – як задля національної консолідації, так і для того, щоб у нових умовах не наробити нових помилок. Дивує і той факт, що і в Києві, і в Полтаві лунають голоси за те, щоб громадськість розглядала Полтавської битву в позаідеологічній площині. Це від лукавого, оскільки неможливе у принципі. Хочемо того чи ні, будь-яка згадка про Полтаву 1709 р. матиме ідеологічне забарвлення. По-перше, падатиме ж бо на добре угноєний попередніми зусиллями ґрунт, а по-друге, російськоцентричний історичний міф про Полтавську битву ще й досі належить до наріжних ідеологем, що їх сповідує Росія, яка останніми роками з потроєною енергією взялася за подальше плекання імперської по суті історичної пам’яті росіян. Не дивно, що на відкритті міжнародної конференції в Полтаві співробітник російського посольства підтримав такий нібито загальнолюдський заклик, тим часом як у самій Росії розгорнулася потужна пропаганда Полтавської битви 1709 р. як славної перемоги – з книжками, художніми й документальними фільмами, інформаційним накатом у новинному полі. Тож згадана пропозиція нагадує до болю відомий облудний заклик В. Леніна про непотрібність, задля щастя людства, регулярної армії, на який фатально «купилися» лише провідники Української Центральної Ради, знехтувавши можливістю створити потужне українське військо. Невтішні наслідки цієї жахливої помилки добре відомі. До всього в Полтаві не наважилися відкрити пам'ятник Іванові Мазепі сьогодні, щоб, мовляв, чогось не спровокувати чи когось не образити. Ніби місто розташоване на території Росії, де пам’ятник українському гетьманові справді міг би викликати цілком зрозумілий спротив. Але чому ж боїмося у себе вдома розвернути голоблі в український бік остаточно? А вшанування Мазепи в Полтаві саме сьогодні, погодьтеся, дало б потужний ефект. * * * «І на тому присягаю, – казав Іван Мазепа за рік до свого виступу соратникові Пилипу Орлику, – що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, не для інших яких-небудь забаганок, але для вас усіх, які під владою і регіментом моїм перебувають, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї вітчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського і для підвищення і розширення прав та вольностей військових хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони не загинули». Вдячним нащадкам лише залишається шанобливо поставити цього гетьмана на належне місце в новітній історичній пам’яті українців. Друкується зі скороченнями. http://www.dt.ua/3000/3150/66557/ Малюнок - http://land-poltava.by.ru/images/battle.jpg
http://www.forumn.kiev.ua/2009-06-85/85-01.html |
Дьявол, как всегда, кроется в деталях. Нужна ли нам такая
«положительно насыщенная» история?
Виктор Брехуненко
29 апреля 2010, 14:41
Идея усовершенствования учебников по истории не сходит с повестки дня. Вот и недавно на сайте Украинского института национальной памяти появился проект новой программы по истории Украины, разработанный группой историков во главе с Натальей Яковенко. За вступительное слово, принадлежащее перу признанного интеллектуала Игоря Юхновского, нельзя не порадоваться. Поскольку предлагается формировать у учащихся украинский патриотизм, этническую и религиозную толерантность, благородное убеждение, что «принести в жертву найбільшу цінність — своє життя — в ім’я незалежності України, в ім’я захисту своєї родини — означає виявити найвищий героїзм». Такие принципы исповедуют современные европейские учебники. И если мы действительно хотим, чтобы из школы выходила молодежь, которая бы так же, как французы, немцы или поляки, словно зеницу ока берегла свое государство, родной язык и традиции, то должны краеугольным камнем сделать именно такие подходы... Казалось, после декларации таких намерений остается только внимательно вчитаться в программу и доброжелательно высказать отдельные пожелания, поскольку и непосредственные ее авторы заявили о стремлении приблизить учебники к «реальному, а не идеологически сконструированному прошлому», чтобы наша история «воспринималась как интересная и положительно насыщенная». Однако знакомство с текстом программы заставляет время от времени не только приглушать оптимизм, но и хвататься за голову! Взять хотя бы краеугольное стремление к «толерантности и уважению к разным взглядам, религиям, обычаям и культурам». В отношении трех последних факторов никаких сомнений быть не может, а вот что означает быть толерантным к «разным взглядам»?.. Ведь в таком случае, пожалуй, следует с пониманием относиться к планам Гитлера относительно Украины или ко взглядам Сталина. А что? Толерантность — так уж без двойных стандартов! Зачем понадобилось таким сомнительным образом сформулировать концептуальный тезис? Как видно из общих положений и текста программы для 7—8 классов, автор (Н.Яковенко) хочет, чтобы ученики поставили в один ряд борцов за украинскую государственность и тех, кто эту самую государственность уничтожал. Последние же, дескать, тоже по-своему любили Украину! Слов нет, действительно следует, как предлагает автор, избегать клейма «предатели», стремиться показать мотивы поведения тех или иных общественных групп или лиц. Но ведь не ценой того, что, например, на одной ступени окажутся Иван Мазепа, столько сделавший для независимости Украины, и казак Нос, который коварно провел в Батурин московское войско А.Меньшикова, устроившее в столице Гетманщины кровавую оргию. Конечно, во французских учебниках не оплевывают маршала Петена за коллаборационизм (они ведь помнят и о его вкладе в победу в Первой мировой войне), но и не ставят на одну ступень с Шарлем де Голлем. Или, может, поляки, наряду с Ю.Пилсудским, почитают Ф.Дзержинского, признавая за ним правду? А вот украинцам предлагают искусственно лишить себя в будущем героев. Поскольку ученик, воспитанный на таких принципах, став взрослым гражданином своей страны, будет безвольным, будет пасовать перед внешним давлением и «пятой колонной» и не станет защищать родную землю. Потому что всегда можно найти оправдание: дескать, я тоже люблю Украину, но по-своему. Этой идее служит также тезис о том, что в учебниках следует отказаться от изложения из перспективы «общего интереса нации», поскольку это каким-то чудом «по определению предполагает одномерную «правду» и «опосредованно закладывает в учебник зерно антагонизма». А таким образом, взамен тонко предусматривается заложить в сознание украинцев ценностную установку, что можно обойтись и без собственного государства, что политические, экономические уступки в пользу соседей ради чьих-то меркантильных интересов вполне вписываются в «многомерную правду». Где, в какой цивилизованной стране учебники внушают такое и написаны без концепции «общего интереса нации»? Положите такие учебники на стол! Воспитывать толерантность у школьников следует не посредством превращения украинцев в безвольную толпу «мальчиков для битья» всеми кому не лень, а путем объяснения, что в истории чья-то победа — это вместе с тем и чье-то поражение. Иначе, к сожалению, не бывает. Любая нация оценивает прошлое со своей перспективы, и следует с пониманием относиться к представлениям соседей, если они, конечно, отражают общечеловеческие ценности. Например, Богдан Хмельницкий для нас Великий Украинец, поскольку восстановил Украинское государство, а между тем, в глазах поляков он не может не выглядеть разрушителем их государства — Речи Посполитой. Собственно, программа для 7—8 классов тщательно избегает понятия «Украинское государство». Если не принимать во внимание вступительных рассказов по истории в пятом классе, ученик с этим понятием столкнется, только когда будет изучать историю аж ХХ века. Детям в головы вдалбливается насквозь заидеологизированное убеждение в якобы естественной безгосударственности Украины. Какие комплексы это сформирует и как повлияет на поведение в современной внешнеполитической ситуации, вполне понятно. А что должен ответить учитель на вопрос любознательного ученика, приученного на уроках физики или математики логически мыслить, кто же создал Киевскую Русь, если прослеживается преемственность украинского населения на ее материнской территории до сегодняшних дней, если более поздняя украинская элита (князья и шляхта) выросла из элиты Киевской Руси и выводила Русь XVI—XVII вв. из княжеских времен, а казацкая старшина считала Гетманщину «Великим княжеством Русским»? Пожалуй, этому учителю придется прятать глаза или же повторять антинаучный тезис о «колыбели трех братских народов». В своем пылком стремлении по живому разорвать государственную (не культурную, территориальную или какую-либо другую) связь Киевской Руси с дальнейшим созданием украинского государства, автор игнорирует даже собственные научные наработки по истории украинских элит, которые приводят к нежелательному сейчас для нее выводу. Именно поэтому в программе для седьмого класса существует только понятие «Казацкое государство» — словно казаки были пришельцами из космоса, а не органической составляющей украинского социума. Как-то неловко напоминать автору, сугубо научные работы которой я глубоко уважаю, что поляки называют свое государство Польским, а не «Шляхетским», россияне — Российским, а не «Боярско-дворянским» и т.д. Да и если уж на то пошло, автор прекрасно знает, что верхушку казачества всегда пополняли преимущественно выходцы из шляхты, и в этом проявилась преемственность между различными формами украинской государственности. А потому следует говорить о восстановлении Украинского государства в середине XVII в. в виде Гетманщины (Украинского казацкого государства). Вместо этого в программе учеников убеждают, что возникновение Гетманщины — неудачное побочное следствие казацкой борьбы за сугубо сословные права. Под это подводится база, что якобы в первой половине XVII в. казаки боролись с Варшавой исключительно «за расширение своих прав». И это после появления стольких обоснованных исследований, согласно которым уже как минимум с 1620-х гг. казаки на первое место ставили именно «права и вольности народа русского» (национально-религиозные права украинцев)? Зачем же автор так грубо и неумело «принижает» казаков? Еще одним приемом, призванным сознательно посеять в головах учеников негативное отношение к украинской государственности и казакам, стала откровенная спекуляция на вопросе жертв военных конфликтов. Из всех войн, в которые была втянута Украина, для демонстрации ужасов была избрана... (правильно!) только борьба за государственность. При этом однобоко показаны украинско-еврейские отношения. Не могу даже предположить, что автор не знает о научных работах известных историков Ф.Сысина, С.Плохия, З.Когута и т.д., которые убедительно доказали, что евреи пострадали исключительно по социальным и религиозным причинам, а не по этническим. Антиеврейские чувства крестьян имели под собою ту причину, что арендаторами у шляхты (прежде всего польской), которые выжимали из них все что могли, были преимущественно евреи. Образно говоря, если бы на месте евреев оказались папуасы, пострадали бы именно они. Кроме того, в иерархии своих противников казаки ставили евреев на второе место после поляков. Крещеных евреев оставляли в покое и с готовностью брали их в свое войско, что свидетельствует не об этническом, а о религиозном измерении неприятия евреев. И это, к сожалению, было нормой во всей тогдашней христианской Европе. Вместе с тем евреи издавна были представлены среди казацкой верхушки, а генеральный есаул Григорий Герцик стал верным соратником И.Мазепы и П.Орлика. Если бы автор действительно хотела воспитать этническую толерантность, то подчеркнула бы эти моменты, дополнительно объяснив, что проблема заключалась не в какой-то особой ненависти украинцев, а в общей антииудейской атмосфере, царившей в Европе, которая была лишена тогда религиозной толерантности. Самое печальное то, что в программе для 7—8 классов выхолощено все, что теоретически может формировать у учеников уважение к жертвенности для украинского дела и гордость за своих великих предков. Гетмана Пилипа Орлика, который после полтавской катастрофы посвятил жизнь борьбе за независимую Украину, даже не упоминают! Как и Конституцию 1710 года. А ведь в жилах гетмана была и чешская кровь. Какой удачный воспитательный пример, особенно для представителей наших национальных меньшинств! Однако автору такой ракурс, похоже, не нужен. Это украинцы должны быть настолько гостеприимными, чтобы им и в голову не приходило требовать уважения к своему государству, языку, культуре от представителей меньшинств, и вообще — должны радушно раствориться, если кто-либо из последних этого пожелает. Приглушена в программе и жертвенность Григора Орлика и Павла Полуботка. Ни слова о таком выигрышном с методической и мировоззренческой точек зрения моменте как легенда о сокровищах Полуботка, который на самом деле отражает мечты казацкой старшины о самостоятельности Гетманщины. А берлинская миссия Василия Капниста в 1791 году! Вместо этого школьникам предлагается насыщаться благодатью пребывания Украины под польско-литовской и российской властью. Люблинская уния — триумф, при том что даже в Литве на это событие сейчас смотрят иначе, неважно что Литва сохранила свою государственность, тогда как украинские князья вообще не поднимали проблему Руси (Украины) как третьего субъекта Речи Посполитой. Более того, в современных польских учебниках, наряду с оценкой с польской перспективы, подается взгляд с литовской колокольни. И он радикально отличается от того елея, который предлагает программа для украинцев. Вообще время пребывания украинских земель в составе Речи Посполитой представлено как безоблачный период. Глубинная цель — сформировать мысль, что обеспечить гармоническое развитие может нам сосед, что соседние государства нам не чужие, что национально-освободительная борьба середины XVII в. за собственное государство была ненужной, ибо, видите ли, не обошлось без жертв (вроде бы хоть одно государство в мире было создано без них). Тщательно замалчивается, что Речь Посполитая не обезопасила Украину от разрушительных татарских набегов; ни одного(!) слова — о негативной стороне процесса полонизации элиты, о большой разнице между бумажной религиозной толерантностью и реальным положением дел и т.д. Не лучше дела обстоят и с освещением украинско-российских отношений. Ни слова в программе о развязанной Москвой войне 1658—1659 гг., о манифесте гетмана Ивана Выговского. Знаменитой победы над агрессором под Конотопом (1659) как не бывало! С меланхолическим спокойствием рассказывается о ликвидации Россией Гетманщины, словно это было благом для Украины. А уничтожение последней Сечи подается не как целенаправленная ликвидация последнего оплота украинской государственности, а только как «ликвидация Сечи после завершения Русско-турецкой войны 1768—1772 гг.». Почему же тогда Петербург не ликвидировал донское, терское и прочие казачества, если уже не нуждался в их силе в борьбе против Турции? В итоге, программа скомпонована таким образом, что складывается впечатление, будто российская власть ничем особым Украине не угрожала. Украинцам следует навсегда забыть о Батуринской резне 1709 г., терроре Петра I, экономическом порабощении Украины, планах Екатерины ІІ сделать так, чтобы украинцы «обрусели и перестали смотреть как волки в лесу». А говоря об интеграции казацкой старшины в российский социум и о действительно незаурядном вкладе украинцев в развитие собственно Российской империи, не мешало бы сделать очень принципиальное уточнение, что обратной стороной медали стало интеллектуальное обескровливание именно украинского мира. Если бы автор программы подчеркнула, что, даже несмотря на громадный отток из Украины лучших умов и талантов, украинцы создали конкурентоспособную украинскую культуру, и предложила подумать, какой она могла быть, если бы все работали на родной земле, то ученик проникся бы идеей посвятить себя своему народу. А так формируется очень «ценная» установка на якобы естественность служения соседям за украинский счет. В сухом же остатке «положительно насыщенная история» на самом деле оказалась идеологически сконструированной под углом формирования у учащихся комплекса, что все украинское — второсортное, в то время как ближние и дальние соседи учатся по учебникам, в которых есть и национальные герои, и большие победы, и «общий интерес нации», и трагические страницы, и несчастье, принесенные захватчиками. То есть все, чего не позволяют иметь только украинцам. Самое опасное, что этот краеугольный постулат хладнокровно упакован в блестящую обертку действительно интересных, свежих и удачных предложений. К счастью, содержание программ для 9—12 классов производит принципиально лучшее впечатление. Однако заложенные в 7—8 классах ценностные ориентиры и приобретенные ощущения украинской истории станут той опцией, сквозь которую станут восприниматься школьниками дальнейшие периоды, и никакие, даже лучшие учебники уже не исправят первых, и потому наиболее сильных представлений. Да и авторам программ для 9—12 классов иногда не хватало сил назвать вещи своими именами. Так, в курсе истории ХХ в., справедливо употребляя понятия «немецкие оккупанты», «польские оккупанты», составители не замечают в 1917—1920 гг. оккупантов российских, сапог которых растоптал Украинское государство, проторив дорогу к ужасам 1930—1980 гг. Полностью обойден вопрос правовой нелегитимности (как на ХХ в.) вхождения Украины в СССР (поскольку решение принимали не избранные на выборах, а те, кто уничтожил Украинскую Народную Республику). Голодомор 1932—1933 гг. не квалифицирован как геноцид украинцев, не показано национальное измерение причин его организации. Неправомерно употреблено понятие «коллаборационизм» относительно украинцев из зоны немецкой оккупации, которые ради того, чтобы элементарно выжить, должны были работать. Как же тогда назвать украинцев, которые помогали другому поджигателю Второй мировой — Москве? Коллаборационизм как таковой возникает исключительно там, где до войны существуют государства (во Франции, России, Польше, Норвегии и т.д). Украинцы в то время не имели своего государства, а соответственно — не были априори коллаборационистами. И почему они должны были хранить верность тому, кто организовал Голодомор, страшные репрессии, ГУЛАГ, потоптался по миллионам судеб? Но коллаборационистов хватает и сейчас. И относятся к ним не только те, кто открыто высказывает пренебрежение ко всему украинскому и спит и видит Украину в чужом государстве. Но также и те, кто под личиной псевдоевропеизации школьного курса истории делает все, чтобы в Украине больше некому было сказать первым — «Хватит!».