індз

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Тернопільський національний педагогічний університет

Імені Володимира Гнатюка

Кафедра технологічна освіта

ІНДЗ на тему

Українська академія наук і основні напрямки її діяльності в першій половині ХХ ст

Студента групи ТО-12

Інженерно-педагогічного факультету

Опальчука О. Я.

Тернопіль 2014

План

1. Історія створення Української Академії наук

2. Володимир Іванович Вернадський як основоположник УАН

3. Основні напрямки діяльності академії у першій половині ХХ ст.

Ідея створення Української академії наук в умовах національно-демократичної революції об’єднала найкращі наукові сили української інтелігенції, розкрила масштаб та силу їхнього інтелектуального потенціалу. Об’єднавчою силою стала можливість побудови УАН на засадах передових ідей та світових тенденцій у розвитку наукового знання та ролі науки в державотворенні. Важливе значення мала концепція УАН, запропонована В. І. Вернадським.    В. І. Вернадський переконав міністра народної освіти і мистецтв М. П. Василенка у перспективності створення УАН та Національної бібліотеки при ній як державних інституцій, однак питання не було вирішено через крах Тимчасового уряду. Водночас зустріч цих непересічних постатей вирішила подальшу долю української академічної науки.    М. П. Василенко, як однодумець В. І. Вернадського, міністр і вчений, зробив усе можливе для реалізації запропонованої моделі Української академії наук. Для створення самої академії М. П. Василенко сформував Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у складі відомих учених із різних галузей знань: професора Харківського університету Д. І. Багалія, професора Київського політехнічного інституту М. Ф. Кащенка, ректора Київського університету Є. В. Спекторського, професорів Б. О. Кістяківського, Й. Й. Косоногова, О. В. Сперанського, М. І. Туган-Барановського, професора Петроградського інституту шляхів С. П. Тимошенка, професора Лазаревського інституту східних мов у Москві А. Ю. Кримського. До складу комісії увійшли й представники Українського наукового товариства Г. Г. Павлуцький і П. А. Тутковський, професор Донського університету Є. К. Тимченко, а також агробіолог професор С. Л. Франкфурт. Було взято до уваги та обговорено на всіх засіданнях Комісії й погляди інших видатних учених щодо устрою академії та її складу.

Спочатку В. І. Вернадський запропонував чотири відділення: історико-філологічне, фізико-математичне, економіко-юридичне та прикладного природознавства. Серед перших наукових установ він пропонував створити такі: національну бібліотеку, фізичний інститут, дослідний біологічний інститут, хімічну лабораторію, інститут мінералогії, національний музей як науково-дослідну організацію (що складається з восьми відділень: геологічного, мінералогічного, доісторичної археології, етнографії, ботаніки, зоології, антропології, палеонтології); український історичний музей; астрономічну обсерваторію; комісію з видання словника української мови.    Він пропонував подбати й про інші інституції, наприклад, археографічну комісію, археологічний інститут, а також про низку комісій, що представляють окремі напрями наук — комісії з вивчення продуктивних сил України, економічно-статистичних ресурсів України, видання пам’яток українського письменства та мови тощо.    У комісії, що працювала з 9 липня до 17 вересня 1918 р. та провела засідання, де було розглянуто всі пропозиції та записки щодо організації можливих відділень академії, було обговорено питання про принципи, закладені в основу УАН, її структуру, засади організації інститутів, комісій, музеїв за напрямами діяльності, кадрові питання, підготовлено проект статуту УАН.    Реалізація такої концепції не була б можлива без активної та безкомпромісної підтримки чинним на той час урядом, де головна роль належала М. П. Василенку, який зміг показати та довести переваги цієї фундаментальної ідеї та можливості її реалізації власними науковими силами України, відповідним чином представити її в уряді гетьману Павлу Скоропадському.    Подаючи законопроект про заснування Української академії наук у Києві до Ради Міністрів Української Держави, він показує її головні особливості, а саме «що вона твориться в XX сторіччі підо впливом рівночасної сили двох потоків, які викликають її до життя і з яких один — то національна самосвідомість українського громадянства, а другий — неминучі заходи, щоб видобутися з наслідків усесвітньої кризи».    М. П. Василенко обґрунтував думку про назву бібліотеки при УАН як національної, на зразок французької, підкреслюючи, що «вона мусить бути культурним скарбом усього українського народу» та одночасно всеохопною лабораторією науки.    Завдяки його наполегливим зусиллям питання створення академії було одним із пріоритетних в урядових комісіях. У надзвичайно короткі терміни в складних політичних умовах 9 жовтня 1918 р. було затверджено штат та кошторис Академії наук. Спільні зусилля науковців та державних діячів завершено прийняттям 14 листопада 1918 р. «Закону Української Держави про заснування Української Академії Наук в м. Києві», підписаного гетьманом Павлом Скоропадським.    Закон ухвалив Статут та штат УАН і вводив їх у дію з 1 листопада 1918 р. Затверджено структуру УАН, передбачено її послідовний розвиток, оголошено повноваження першого обраного голови-президента та Спільного зібрання у складі затверджених академіків. Того ж дня наказом гетьмана Павла Скоропадського призначено перших 12 дійсних членів УАН: по Відділу історично-філологічних наук — Д. І. Багалія, А. Ю. Кримського, М. І. Петрова, С. Й. Смаль-Стоцького; по Відділу фізично-математичних наук — В. І. Вернадського, С. П. Тимошенка, М. Ф. Кащенка, П. А. Тутковського; по Відділу соціальних наук — М. І. Туган-Барановського, В. А. Косинського, Ф. В. Тарановського, О. І. Левицького.    26 листопада 1918 р. офіційно опубліковано «Статут Української Академії Наук у м. Києві», перший проект якого був підготовлений В. І. Вернадським, Д. І. Багалієм, В. Л. Модзалевським і детально обговорений та прийнятий на засіданнях комісії.    За Статутом, Українську академію наук оголошено найвищою науковою державною установою в Україні, що перебуває у безпосередньому підпорядкуванні верховної влади. Основними функціями засновники академії вважали поширення і поглиблення наукових дисциплін та збагачення їх новими відкриттями на користь людству, сприяння об’єднанню та організації наукової праці, становленню науково-дослідних інститутів у всіх галузях знання. Академію визнано найвищою українською національною установою, яка, визнаючи пріоритети національної культури та мови, ставила завданням вивчати сучасне та минуле України, української землі та народу.    Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) був людиною енциклопедично освіченою і мав дуже широке коло інтересів. Як природодослідник він зробив чимало відкриттів, був засновником нових напрямів дослідження, наприклад, геохімії. Не менш цікавими виявились і роздуми Вернадського з проблем історії науки та методології наукового дослідження. Його узагальнення про роль науки в культурі, про значення наукового пошуку — оригінальні та логічні — і в наш час можуть бути цікавими та повчальними. Визначний науковець, людина з академічною освітою та глобальним світоглядом, він спромігся спрогнозувати коло проблем, які лише мали постати перед людством у майбутньому. Наприклад, проблеми співіснування людини й довкілля. Зацікавлення в кінці XX ст. питаннями екології стало можливим багато в чому завдяки зусиллям Вернадського на початку століття. Слід зазначити, що з появою окремої науки ідеї Вернадського в цій сфері не були вичерпані. Він багато в чому випереджав сучасну йому науку, продовжує випереджати її і сьогодні, тобто і для майбутніх науковців у спадщині Вернадського знайдеться багато цікавого.    Визначним внеском Вернадського у світову культуру є вчення про біосферу та ноосферу, що стало переглядом засад цивілізаційного розвитку загалом. Вернадський привернув увагу науковців до того, що сила впливу розуму на довкілля набагато потужніша за вплив природних сил. Саме Вернадський назвав науку універсальним геологічним чинником, що діє на навколишнє середовище. Вперше публічно ідею ноосфери було висловлено в лекції, яку він прочитав 31 жовтня 1920 р. у Сімферополі. Вивчаючи геохімічні процеси, учений дійшов висновку, що без живої речовини розвиток земної кори пішов би зовсім по-іншому, і окремо наголошував, що вплив на природу людської цивілізації безупинно посилюється.    Великого значення Вернадський надавав вивченню історії знань, проблемам виникнення науки та глобальним перспективам розвитку людства. Він уважав дослідження історії знань необхідною передумовою подальшого розвитку науки.

На першому Спільному зібранні УАН таємним голосуванням обрали Президентом УАН Володимира Вернадського, а секретарем — Агатангела Кримського. Кілька зібрань відбулося у листопаді та грудні. На них вирішували організаційні питання та питання матеріально-технічного забезпечення. Проводилась також і робота з налагодження співпраці з офіційною владою. 16 грудня було обрано делегацію для переговорів із Директорією. 28 грудня В. Вернадський, А. Кримський, П. Тутковський та Д. Багалій зустрілися із головою Директорії В. Винниченком і отримали позитивну відповідь на прохання надати академії приміщення. Нова влада та значна частина української інтелігенції насторожено ставилися до діяльності УАН, вбачаючи в її роботі невідповідність національним інтересам через те, що академія була створена гетьманським урядом. 2 січня Грушевський навіть висловив пропозицію відмовитися від УАН, яку створив гетьманський уряд невідповідно до національних інтересів України, та розпочати роботу зі становлення академії з самого початку, змінивши відповідно основні засади. Однак більшість учених були проти скасування УАН, тому вирішили обмежитися лише змінами у Статуті академії (обов’язкове володіння українською мовою для службовців УАН, друк наукових видань іноземними мовами не мав перевищувати чверті їхнього тиражу українською мовою, дійсні члени УАН під час свого обрання мали присягати на вірність УHP) та дообрати нових академіків. Академія, не перериваючи процесу свого становлення, поступово почала реалізовувати задумане. За часів Директорії розпочали роботу багато різних комісій та груп із вирішення окремих завдань та дослідження конкретних проблем. Нормальній діяльності академії перешкоджала нестабільна політична ситуація. Організатори УАН будь-що хотіли зберегти академію, тому 25 січня 1919 р. на зборах було вирішено не евакуйовуватися разом із Директорією перед загрозою більшовицької окупації, а забезпечити функціонування академії. Для цього академіки пішли на співпрацю з більшовиками. 

5 лютого Київ зайняли більшовицькі полки Щорса. Більшовицький режим тривав з лютого по серпень 1919 р. Академія продовжувала свою роботу, питання про зміни статуту академії більшовики не ставили. До липня 1919 р. Вернадський продовжував очолювати академію та успішно співпрацював із більшовиками. Уряд Х. Раковського позитивно оцінював діяльність новоствореної академії. 10 лютого Кримський та Вернадський побували на прийомі у наркома освіти Тимчасового робітничо-селянського уряду України В. Затонського і дістали запевнення прихильності до УАН. 12 лютого 1919 р. на спільному зібранні засновників УАН було повідомлено про це офіційно, тому радянські історики довгий час називали саме цей день днем створення УАН. Структура та статут УАН залишилися без суттєвих змін. Час був важкий, багато зусиль витрачалося на забезпечення елементарних умов виживання та захисту від репресій. 14 липня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову, де відзначалася важлива роль УАН для розвитку української науки. Наслідком цієї позитивної оцінки стало виділення коштів, приміщень. З березня було створено Комісію з вивчення природних багатств України під головуванням Вернадського. Після анонімної статті у липні 1919 р. в київській газеті про те, що академію наук очолює член кадетської партії та великий землевласник, Вернадський під приводом керівництва експедиційними роботами вимушений був переховуватися на біологічній станції у Старосіллі. Повернувся він до Києва після того, як Добровольча армія Денікіна 30 серпня зайняла столицю України.    Слід зазначити, що, за свідченнями очевидців, у серпні 1919 р. після військових поразок більшовиків в Україні у Києві різко погіршилась ситуація. Почалися грабунки лабораторій та клінік, багато професорів було арештовано, автономія університету анульована. Денікінці, які жорстоко придушували будь-які прояви національної самосвідомості, паралізували і діяльність УАН, припинивши її державне утримання. З будинку на вулиці Володимирській, 54 було навіть зірвано напис «Українська Академія Наук». Вернадський намагався вступити в переговори з новою владою. Відбулося кілька зібрань академії, її делегати двічі виїздили на переговори до Ростова у ставку Денікіна, намагаючись урятувати академію від повного знищення. Рішення нової влади полягало у припиненні функціонування національної академії та повному підпорядкуванні її структур російській академії.    

Після звільнення Києва від денікінських військ відбулося чергове спільне зібрання УАН (19 грудня 1919 p.), що засвідчило відданість українських учених своєму дітищу. У травні-червні 1919 р. Київ перебував під владою польських військ та військ УHP. Цей короткий і тривожний період не сприяв діяльності УАН. Залишалося її життя складним і після остаточного утвердження влади більшовиків. Формально радянська влада ставилася до академії прихильно, але ніколи не припиняла спроб повністю підпорядкувати собі її діяльність. 14 червня 1921 р. Раднаркомом УСРР було затверджено новий статут академії і перейменовано її у ВУАН. Вона дістала статус найвищої наукової установи республіки і була підпорядкована Головнауці Наркомату освіти.    Із кінця 1920-х років в Академії наук України почали формуватися наукові школи. Серед перших слід назвати школу М. С. Грушевського з історії України, яка виникла на базі історичних установ ВУАН і продовжувала традиції львівської школи М. С. Грушевського, створеної в НТШ наприкінці XIX — на початку XX ст. У цей час формувалися школи: О. О. Богомольця — патофізіології; О. М. Динника — теорії пружності, будівельної та гірничої механіки; Л. В. Писаржевського — фізичної та електронної хімії; Г. Ф. Проскури— гідро- та аеромеханіки; К. К. Симінського — механіки деформованого твердого тіла;М. Д. Стражеска — терапії.    Для обслуговування потреб індустріалізації створено могутню мережу галузевої науки. Зважаючи на те, що на академію покладалися функції організаційного центру єдиної системи наукових установ республіки, їй також відводили суттєву роль у становленні технічних галузей науки. Із створенням у ВУАН у 1929 р. кафедри інженерних споруд і обранням її керівником Є. О. Патона частка технічних наук у структурі Академії наук стала зростати. З ініціативи Є. О. Патона створено лабораторію зварювання, Електрозварювальний комітет, а у 1934 р. — Інститут електрозварювання, в яких розгорнуто комплексні дослідження механіки зварюваних конструкцій, металургії процесу зварювання, металознавства зварюваних з’єднань, фізики дугового розряду.    У 1928 р. було створено Український фізико-технічний інститут у Харкові. Ініціатива належала лідеру радянської фізики, директору Ленінградської фізико-технічної лабораторії (інституту), академіку А. Ф. Іоффе, який у 1928 р. звернувся до ВРНГ СРСР із пропозицією організувати новий інститут у Харкові. Ця ініціатива знайшла підтримку, і в короткий термін (у 1929 р. інститут почав успішно функціонувати) під керівництвом видатного фізика-експериментатора І. В. Обреїмова було сформовано кадровий склад Інституту, побудовано й оснащено новою технікою і приладами лабораторії. Вже у 30-ті роки УФТІ вийшов на передові рубежі науки в ядерній фізиці, фізиці й техніці низьких температур, теоретичній фізиці, радіофізиці.    У 30-х роках відбувався процес формування шкіл: А. В. Дунайського — колоїдної хімії; В. О. Плотникова — електрохімії неводних розчинів;Є. О. Патона — електрозварювання та матеріалознавства; Д. К. Зерова — ботаніки; В. П. Філатова — офтальмології; харківської школи з теоретичної фізики, започаткованої Л. Д. Ландау.

На базі науково-дослідної кафедри ще в 1929 р. створено академічний Інститут фізики, в якому головним напрямом досліджень стала фізика напівпровідників. Істотними результатами у цьому напрямі слід вважати розробку сірчисто-срібних фотоелементів із високою інтегральною чутливістю, відкриття явищ від’ємної та замороженої фотопровідності напівпровідників. Науковці розвинули теорію контакту напівпровідника з металом і теорію дифузних напівпровідникових випрямлячів.    Іншим важливим напрямом розробок Інституту фізики було дослідження електронних явищ на поверхні металів. Лідер пошуку Н. Д. Моргуліс разом зі своїми співробітниками досяг значних результатів у дослідженні поверхонь іонізації і нейтралізації, катодного розпилення і вторинної іонно-електронної емісії. Було обґрунтовано першу квантово-механічну теорію поверхневої іонізації, необхідну для дослідження властивостей металоплівкових катодів. Велике практичне значення мало обґрунтування уявлень про катодне розпилення і вторинну іонно-електронну емісію.    Інститут фізичної хімії у Дніпропетровську й Інститут хімії у Києві визначали передовий рівень хімічних наук. Теоретичною основою для розвитку фізичної хімії стало розроблене Л. В. Писаржевським уявлення про електрони. Це дало змогу О. І. Бродському з колегами розгорнути детальне вивчення залежності механізму хімічних процесів від хімічної будови речовин, що реагують. Наслідок — побудова загальної теорії розділення ізотопів у дистиляційних і термодифузних колонках і розроблення методів ізотопного аналізу водню і кисню. Для прогресу досліджень у галузі ядерної фізики виняткове значення мало одержання в Інституті фізичної хімії під керівництвом О. І. Бродського концентратів дейтерію — важкої води.

Теоретичною основою для розвитку фізичної хімії стало розроблене Л. В. Писаржевським уявлення про електрони. У 1913 р. після захисту докторської дисертації в Петербурзькому університеті Л. Писаржевський (1874–1938) прийняв запрошення Катеринославського гірничого інституту й був обраний професором загальної і фізичної хімії. Він одразу ж узявся за організацію лабораторії для проведення досліджень у галузі електронної хімії, ставши її засновником, сформулювавши нове уявлення про роль електронів у хімічних процесах, що потребувало перегляду основ хімії. З початку Першої світової війни Лев Володимирович спрямовує роботу свого колективу на забезпечення медичних потреб армії. У найкоротший час він винайшов спосіб виробництва йоду із чорноморських водоростей і довів випуск йоду до 4 кг на добу. При інституті вчений організував виробництво спрощених протигазів, що врятували життя багатьох солдатів під час газових атак Німеччини. Після війни Писаржевський продовжує вести активну науково-педагогічну роботу, й уже в 1922 р. при Гірничому інституті створюється науково-дослідна кафедра електронної хімії, що стала першим у світі центром цієї галузі науки.    Дослідження Писаржевського дали змогу О. І. Бродському з колегами в Інституті фізичної хімії розгорнути детальне вивчення залежності механізму хімічних процесів від хімічної будови речовин, що реагують. Наслідок — побудова загальної теорії розділення ізотопів у дистиляційних і термодифузних колонках і розроблення методів ізотопного аналізу водню і кисню. Для прогресу досліджень у галузі ядерної фізики одержання концентратів дейтерію — важкої води — мало виняткове значення.

Л. В. Писаржевський і В. А. Ройтер уперше обґрунтували електронну теорію каталізу, М. В. Поляков розробив теорію гетерогенно-гомогенного аналізу, відкрив явище виходу з поверхні каталізатора в об’єм реакційного середовища.    В. О. Плотников із колегами-науковцями в Інституті хімії отримав вагомі результати, досліджуючи проблемиелектрохімії неводяних розчинів. Вони опрацювали значну кількість подвійних і потрійних систем із застосуванням неводяних розчинів, показали практичне значення неводяних розчинів для створення гальванічних елементів та електролітів.    Електронна теорія, теорія гальванічних елементів і електродних потенціалів, запропоновані Л. В. Писаржевським, разом з ученням О. І. Бродського про хімію стабільних ізотопів і теорію їх розділення зумовили суттєвий прогрес неорганічної хімії. Здійснено низку досліджень із питань термохімії комплексних сполук, синтезу, вивчено молекулярно-іонний стан у неводяних розчинах, започатковано розвиток хімії рідкісних, рідкісноземельних елементів. Велику користь мали лабораторні дослідження застосування кисню в процесі виплавлення сталі та чавуну.    В Інституті фізичної хімії були розроблені методи аналізу металів і сплавів. Я. А. Фіалков із колегами провів дослідження в галузі фізико-хімічних і хімічних методів аналізу фармацевтичних об’єктів. А. К. Бабко виконав систематичне дослідження реакцій, суттєвих для фотометричних методів аналізу, з подальшим розробленням їх теорії. Він уперше довів східчастий характер утворення і дисоціації комплексних сполук.    У 1934 р. організовано нові академічні інститути: в галузі технічних наук — електрозварювання і гірничої механіки, в галузі біологічних наук — клінічної фізіології, в галузі фізико-математичних наук — математики, хімічної технології, геофізичну обсерваторію, в галузі суспільних наук — історії матеріальної культури, а також раду з вивчення продуктивних сил України. Того ж року до Академії наук приєднано Гідробіологічну станцію. У 1935 р. академії передано Дніпропетровський інститут фізичної хімії, а в 1937 р. — Карадазьку біологічну станцію.

У 30-ті роки заходами держави розгорнуто капітальне будівництво наукових закладів, значно покращено експериментально-технічну базу інститутів. В інститутах природничо-наукового і технічного профілю обладнано нові лабораторії, експериментальні майстерні, по суті, створено лабораторно-експериментальну базу, що дозволяла здійснювати дослідження на сучасному рівні. Зросли бюджетне фінансування, кадровий склад наукових працівників, видавнича діяльність академічних установ, почали виходити нові наукові журнали.    Особливу увагу в 30-ті роки зосереджено на випробувальних машинах для вивчення втомної міцності в авіаційному двигунобудуванні. Під керівництвом С. В. Серенсена розроблено методику розрахунку та експериментального дослідження міцності низки деталей авіаційного двигуна. Особливе місце займали дослідження, пов’язані з проектуванням та розрахунком мостів (Є. О. Патон).    Дослідження в галузі гідромеханіки розпочали в академії у 1934 p., коли до її відання перейшов Інститут водного господарства. У 30-ті роки тут проводили теоретичні дослідження фільтрування води під гідротехнічними спорудами та нерівномірного руху води у відкритих річищах. При інституті з ініціативи Є. В. Оппокова створено службу гідрологічних повідомлень, перший в Україні науковий центр, у якому розробляли методики довго- та короткострокових прогнозів щодо Дніпра. Фізичним основам гідроаеромеханіки значну увагу приділяв і Д. О. Граве, який досліджував питання руху стисненої рідини.    До видатних особистостей початку ХХ ст. належить один із фундаторів Української академії наук, завідувач кафедри опору матеріалів і декан Київського політехнічного інституту, почесний професор багатьох університетів світу, викладач Американського товариства інженерів-механіків, сподвижник Володимира Вернадського, Миколи Василенка, видатний український учений XX століття Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний внесок у розвиток інженерної освіти у цілому світі.    Ім’я Степана Тимошенка добре відоме багатьом поколінням інженерів та спеціалістів у різних галузях механіки, він є визнаним світовим авторитетом у такій ділянці механіки, як опір матеріалів. За його підручниками, що стали класичними, навчалися інженери кількох поколінь багатьох країн.    У 1917–1920 рр. він був професором Київського політехнічного інституту, протягом 1912–1917 рр. — професором петербурзьких інститутів — політехнічного, інженерів шляхів, електротехнічного, у 1919–1920 рр. — директор Інституту технічної механіки Української академії наук. У 1920 р. емігрував у Югославію, а в 1922-му переїхав до США, де працював професором у Мічіганському і Стемфордському університетах.    У біологічних науках на ті часи були досить вагомі результати в галузі фізіології тварин і людини. Роботи В. Я. Данилевського з питань ендокринології мали принципове значення при оцінюванні ролі гормонів і нервової системи у регуляторних процесах організму.    О. В. Леонтович запропонував оригінальну теорію збудження нейрона. Створенням у 1934 р. Інституту клінічної фізіології Академії наук, в якому працювало чимало визначних науковців на чолі з О. О. Богомольцем, започатковано новий етап у розвитку патологічної і нормальноїфізіології. Особливу увагу акцентовано на вивченні реактивності організму і впливу на неї фізіологічної і патологічної дії. Базуючись на багатому експериментальному матеріалі, О. О. Богомолець запропонував оригінальні наукові концепції (які суттєво вплинули на низку галузей фізіології), а також новий ефективний метод патологічної теорії різних хвороб за допомогою антиретикулярної цитотоксичної сироватки, що згодом знайшов широке застосування в медицині. Світового значення набули роботи В. Я. Данилевського з питань електрофізіології головного мозку.    А. О. Сапєгін уперше у світовій практиці застосував для селекції методи експериментального мутагенезу, викликаючи спадкові зміни у пшениці, ячменю та інших рослин за рахунок дії рентгенівських променів. Удосконаливши методи класичної селекції, науковець створив низку нових сортів озимих і ярових пшениці та ячменю. Експериментальні дослідження А. О. Сапєгіним механізмів природного добору в популяціях культурних рослин сприяли розумінню генетичних механізмів мінливості сортів.    Практичним аспектам досліджень у галузі фізіології росту рослин приділив чимало уваги В. М. Любименко, який у 1930–1936 pp. розробив широку програму досліджень щодо підвищення врожайності та якості рослин махорки.    Працюючи над проблемами морфології, систематики і екології залізобактерій, М. Г. Холодний розробив ефективні методи, що набули широкого практичного застосування в мікробіології.    В Інституті мікробіології і епідеміології ім. Д. К. Заболотного при дослідженні вірусів і бактерій описано більше 40 бактеріофагів. Із дизентерійного фага було вперше виготовлено сухий препарат — важливий запобіжний засіб у боротьбі з хворобою.

О. В. Палладін започаткував новий науковий напрям — дослідження біохімії нервової системи, м’язів, біохімічних процесів у скелетних м’язах як у звичайному стані, так і при захворюваннях.    За перші два десятиріччя свого існування Академія наук стала головним дослідницьким центром України з потужними науковими школами, що уособлювали найважливіші галузі знань.    Паралельно із розширенням діяльності Української академії наук продовжували виникати і діяти винахідницькі товариства.    Великого значення винахідництву та охороні прав винахідників надавали уряди УНР та Гетьманату Скоропадського. При Міністерстві торгу й промисловості Української Держави діяв відділ винаходів, який за 7,5 місяців 1918 року (починаючи з 27 червня, коли було отримано перше свідоцтво) встиг видати близько 70 реєстраційних свідоцтв на винаходи заявникам із різних регіонів України та Росії.    Відділ винаходів Міністерства народного господарства Директорії УНР продовжував приймати заявки на патентування винаходів ще в 1921 р.    Виняткового значення масовому винахідництву, розвитку творчої ініціативи надавали і в Україні Радянській. За статистикою 1922 р., кількість запатентованих винаходів у СРСР становила 32 000, тоді як у США — 1 397 927, в Англії — 594 146, у Німеччині — 365 884.    26 червня 1925 р. циркуляром Вищої Ради Народного Господарства при ВРНГ СРСР, союзних та автономних республік та місцевих раднаргоспах і промислових бюро було створено Бюро сприяння винахідникам, а 1927 р. при Економічній нараді УСРР — Всеукраїнський комітет сприяння винахідництву. А першою організацією, офіційно затвердженою державою 1925 р., стала Українська асоціація робітників-винахідників (УАРВИН), створена з ініціативи професора Харківського сільськогосподарського інституту та винахідника Юрія Ланге.    Статутом Асоціації передбачалося видання бюлетеня та збірника. На розширеному пленумі оргбюро УАРВИН 6 грудня1925 р. професор Ланге, нагадавши про необхідність видання бюлетеня асоціації, запропонував для його потреб власні кошти. Тут же було обрано редакційну колегію, в яку, окрім Ланге, ввійшли Васальський, Громаков, Антоненко-Іллічев (імена невідомі). Проте самому Ю. Ланге побачити бодай один номер заснованого ним журналу так і не довелося.     Друкований орган УАРВИН побачив світ 1928 р. у Харкові під назвою «За винахідництво» як збірник статей та матеріалів із питань винахідництва. Першим відповідальним редактором часопису став В. Раттур, згодом обраний і головою УАРВИН. Загальний наклад першого числа, 2000 примірників, було віддруковано першою друкарнею «Комуніст». В анонсі журналу зазначено: «Висвітлює роль і значення винахідництва в реконструкції народного господарства і оборони, діяльність винахідницьких організацій України, роботу господарських та державних органів у галузі винахідництва; побут винахідників, умови праці, їх винаходи і удосконалення; бюрократизм і тяганину в питаннях винахідництва; директиви центральних державних органів про винахідництво». Річна підписка на щомісячний ілюстрований журнал УАРВИН становила 4 карбованці.    Обкладинку першого номера, оздоблену графічним малюнком та відповідними написами стилізованим шрифтом, виготовили, розмноживши на ротаторі зроблений від руки макет.