Лекція 21.
ПІВНІЧНА АМЕРИКА. Загальні відомості про материк, історія відкриття та дослідження.
Площа з островами 24,25 млн км2
Площа островів 3,89 млн. км2
Протяжність берегової лінії 75500.
Крайні точки: північна - мис Мерчісон (71°50'пн.ш); південна - мис Мар'яго (7° 12' пн. ш.), західна - мисПринца Уельського (168° з. д.), східна - мис Сент-Чарльз (55° 4 з. д.).
Загальні відомості
Північну і Південну Америку об'єднують в одну частину світу -Америку, яка має ряд своєрідних рис природи. Це перш за все віддаленість від великих масивів суші (Євразії та Африки), положення в Західній півкулі, незначна ширина з заходу на схід порівняно з протяжністю з півночі на південь, обмежений вплив Тихого океану, наявність високих гір на заході. В той же час ці материки мають значні природні відміни, особливо за геологічною будовою, кліматичними особливостями та природною зональністю. Часто за південну межу Північної Америки умовно приймають Панамський канал завдовшки 81,3 км, який збудовано у 1914 році.
Порівняно з іншими материками берегова лінія Північної Америки досить розчленована, особливо на півночі й сході і становить 19% (для Європи - 34,6, для Азії - 23,7, для Південної Америки - 1,1%).
Узбережжя Північної Америки і острови Канадського Арктичного архіпелагу мають здебільшого риси лопатевого і лагунного типів, а північно-східні береги материка і прилеглих островів (Гренландія, Ньюфаундленд та ін.) фіордового типу.
На узбережжі Атлантичного океану розташована значна кількість заток. Між півостровами Нова Шотландія і материком на 300 км вглиб суші вклинюється затока Фанді, де спостерігаються найвищі на земній кулі припливи (понад 18 м). На південь від цієї затоки характерний ріасовий тип берега. Між мисами Код і Гаттерас води Атлантичного океану затопили гирла річок, перетворивши їх на широкі естуарії й лимани. Вздовж узбережжя тягнеться широкий континентальний шельф. В багатьох місцях вздовж узбережжя аж до півострова Флоріда зустрічаються піщані коси, берегові дюни тощо.
Південно-східні і південні береги Флоріди та Мексиканської затоки розчленовані мало. Береги Центральної Америки здебільшого низькі, заболочені і в багатьох місцях супроводжуються смутою лагун.
Тихоокеанське узбережжя Північної Америки значно менше розчленоване, ніж береги Атлантичного і Північного Льодовитого океанів. В районі Центральної Америки переважає вулканічний, а береги півострова Каліфорнія далматинського типу. Тихоокеанське узбережжя США переважно скидного, а Канади - фіордового і шхерного типів.
Звуженість материка при просуванні на південь, значний вплив океанів (крім Тихого) та особливості рельєфу спричинюють зміщення природних зон та їх своєрідну конфігурацію.
Значна частина материка знаходиться північніше 60° пн.ш., тому в Північній Америці поширені ландшафтні комплекси арктичного і суарктичного поясів. Звуженість на півдні обумовлює різкість зміни зональних типів ландшафтів, які властиві різним секторам. На материку дуже значні коливання показників зволоження та континентальності клімату і часто це пов'язано з особливостями орографії - відкритість материка з півночі та півдня, розміщення на заході Кордільєр, які витягнуті меридіональне та ін. Наявність обширних заток на півночі та півдні, відсутність значних піднять субширотного напряму сприяють поширенню холодних повітряних мас на південь взимку і теплих на північ влітку, що в свою чергу визначає різкі температурні відмінності на розміщеній між затоками території материка.
Береги Північної Америки омиваються на заході теплою Аляскинською течією, яка є продовженням Північно-Тихоокеанської течії та холодною Каліфорнійською, а на сході - теплим Гольфстрімом та холодною Лабрадорською течією.
Гольфстрім - одна з найбільш досліджених течій. Американський мезоскаф «Бен Франклін» в кінці 60-их років XX століття під керівництвом Жака Пікара встановив його ширину (75-200 км), швидкість (4-Ю км/год), температуру води (від +28 поблизу Флоріди і до +10° в районі Ньюфаунленда), потужність по вертикалі (до 800 м). Було виявлено багато вихоревих відгалужень, які відокремились від Гольфстріму та внутрішні хвилі в самій течії.
Історія відкриття та дослідження Північної Америки
Північна Америка, як і інші материки, досліджувалася здавна.
Вікінги (нормани) вперше попали на Гренландію у 982 році. Це був Ейрік Рауді, а його син Лейф Щасливий у 1000 році досяг берегів материка. З часом на північно-східних берегах нормани мали навіть свої поселення, що підтвержено археологічними розкопками норвезького професора Хельге Інгстада на початку 60-их років XX століття на Лабрадорі.
Христофор Колумб висадився власне на материк лише під час IV плавання, коли його каравели у 1502 році досягли центрально американського узбережжя в районі Гондурасу. А до цього він був лише на островах. Вперше Колумб побачив сушу 12 жовтня 1492 року. Це був о. Сан-Сальвадор (Уотлінг) в Багамському архіпелазі. А у 1498 році англійська експедиція Себастьяна Кабота, шукаючи морський шлях з Північної Атлантики до берегів Східної Азії неодноразово висаджувалася на берег в північно-східній частині материка.
Відкриття та дослідження південної частини материка припадають переважно на першу половину XVI століття і були здійснені в основному іспанцями. В 1513 році іспанський конкістадор Васко Нуньєс де Бальбоа перетнув Панамський перешийок і першим з європейців побачив Тихий океан. Півострів Юкатан табереги Мексиканської затоки були відкриті в 1517-19 pp. іспанськими мандрівниками (Ф. Кордова та ін.). В 1519-21 pp. Е. Кортес відкрив і за короткий час завоював Мексику, дослідив внутрішні райони Мексиканського нагір'я. В 1524 році Дж. Веррацано дослідив східне узбережжя між 34° і 46° пн.ш., а іспанська експедиція під керівництвом X. Авіли відкрила озера Нікарагуа і Манагуа. В 1528 р. іспанець П. Нарваес відкрив дельту Міссісіпі. У 1539 році Ернандо де Сато дослідив Південні Апалачі, відкрив річки Алабама і Теннессі, а Франсіско Коронадо у 1540-41 pp. перетнув Скелясті гори, внутрішні плато Кордільєр і відкрив Великий каньйон Колорадо та ін.
Значний вклад у вивчення природи північних островів та узбережжя внесли експедиції англійських мореплавців Джона Девіса (1585-87 pp.), Генрі Гудзона (1607 - 11 pp.) та Вільяма Баффіна (1612 - 16 pp.), які вивчали в основному північну частину.
Важливе значення для дослідження природи східного узбережжя Північної Америки мали експедиції французів Ж. Картьє (1535-42 pp.), який дослідив басейн річки Святого Лаврентія та півострів Лабрадор, Е. Брюле та С. Шамплена у 1611-15 pp. в районі Великих озер.
Великий вклад у відкриття та дослідження північно-західної частини материка внесли російські мореплавці І. Федоров та М. Гвоздев у 1732 році, а також В. Берінг і О. Чиріков у 1741 році. Останнім були складені перші карти та дана детальна характеристика природи північно-західної частини Північної Америки.
У 1778 році Дж. Кук в пошуках Північно-Західного проходу пройшов вздовж західного узбережжя материка, відкрив Гавайськіострови, а в 1792-94 pp. О. Макензі першим з європейців перетнув Північну Америку зі сходу на захід і в зворотньому напрямку. В цих, же роках Д. Ванкувер, керівник експедиції навколо світу, дослідив тихоокеанське узбережжя і склав дуже точні карти від Каліфорнії до Аляски. В 1819-27 pp. англієць Д. Франклін керував експедиціями по вивченню американського арктичного узбережжя і Канадського Арктичного архіпелагу.
ЛЕКЦІЯ 22.
ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ, РЕЛЬЄФ ТА КОРИСНІ КОПАЛИНИ
Північна Америка сформувалася в результаті тривалого і складного геологічного розвитку. Перш за все чітко помітно неоднорідність основних частин материка - Кордільєр та Позакордільєрського Сходу. Більшу частину материка на сході займає давня докембрійська Північно-Американська платформа. Найдавніші породи виходять на денну поверхню на значних просторах Гренландії та Канади і утворюють найбільший в Північній півкулі Канадський щит, який є найбільш припіднятою частиною платформи. На південь від щита знаходиться плита, кристалічна основа якої перекрита породами палеозою та мезозою, потужність яких наростає при просуванні на південь.
Породи щита інтенсивно метаморфізовані і представлені граніто-гнейсовим комплексом з широким поширенням кристалічних сланців, лабрадоритів і кварцитів. Найдавнішою частиною щита є район Великих озер, де вік порід становить понад 2 млрд.років. Складчасті структури району Великого Ведмежого озера мають вік 1,4 млрд., а долини річки Святого Лаврентія — 0,8 -1,1 млрд. років. Отже, час формування Канадського щита був досить тривалий. Поверхня давніх докембрійських порід щита поступово знижується на південний захід та південь, де вони перекриваються потужними товщами більш молодих осадових порід.
На периферії щита існували три геосинклінальних басейни -Кордільєрський на заході, Гренландський на північному сході та Аппалачський на південному сході.В наступні геологічні епохи в геосинкліналях відбувалися горотворчі процеси.
На південь від Великих озер породи кристалічного фундаменту поступово занурюються. Структура плити має шарувату будову і на її поверхні чітко простежується зв'язок з фундаментом платформи.У внутрішній частині США плита перекрита лише палеозойськими відкладами (переважно вапняками з прошарками сланців), а в області Великих рівнин на палеозойських відкладах залягають породи мезозойського і кайнозойського віку.
У межах плити поверхня фундаменту та більш молодих товщ утворює ряд прогинів та підвищень - синекліз та антекліз. На найбільш припіднятих ділянках антекліз на денну поверхню виходять докембрійські породи, оскільки палеозойські відклади зруйнувалися в процесі денудації.
Каледонські структури збереглися в Північних Аппалачах до Мохокської улоговини, по якій протікає річка Гудзон, а також на півночі Канадського Арктичного архіпелагу, на північному сході та півночі Гренландії. В Кордільерах сліди каледонської складчастості майже не збереглися внаслідок потужних горотворчих процесів, що були тут пізніше.
В середньому карбоні в Аппалачах відбувається інтенсивна герщшська складчастість, яка охопила південну частину цих гір. В цей час каледоніди Аппалач були розбиті скидами і ускладнені на заході насувами, а потужна товща осадових порід в східній частині Передапалачськрго .прогину утворила гірське пасмо. Внаслідок цих процесів утворилася єдина, але різна за віком .гірська система Аппалачів. Під час герцинського орогенезу омолодження зазнали і інші райони, що утворилися раніше, в каледонську складчастість.
Одночасно зі складчастістю були утворені великі гранітні інтрузивні тіла та глибокий передгірський прогин на заході, який був заповнений потужними товщами верхньопалеозойських відкладів, багатих покладами камінного вугілля та нафти.
В кінці юрського періоду відбувається утворення складчастої структури в межах Кордільєрської геосинкліналі, обриси якої в загальних рисах збереглися і до нашого часу. Ця складчастість, яка називається невадійською характеризувалася інтенсивним розвитком інтрузивних процесів. Саме в цей час утворилися численні гранітодіоритові батоліти, які в багатьох місцях виходять на поверхню і утворюють гірські брилові масиви та хребти.
Невадійські структури простягайсь в меридіональному напрямі від Аляски до південних районів Мексики (Аляскинський хребет, Каскадні гори та ін.). На схід від них мали місце численні інтрузії в межах Великого Басейну і лише плато Колорадо, складене більш твердими докембрійськими породами, не зазнавало значних змін.
В кінці юри невадійські структури зазнали значної пенепленізації та денудації.Вздовж західної окраїни платформи в цей час формується басейн субгеосинклінального типу - область глибокого занурення кристалічного фундаменту, який поступово затоплюється морем.
В кінці крейди могутній орогенез (ларамійський) охопив усю
Кордільерську геосинкліналь, особливо східну її частину, де утворилися Скелясті гори, гори Маккензі і хребет Брукса. Складчастість супроводжувалася інтенсивним вулканізмом, значними диз'юнк тивними дислокаціями, вертикальним і горизонтальним переміщенням блоків.
Ларамійська складчастість омолодила зону невадійських структур, де в цей час відбулося інтенсивне підняття, яке в свою чергу активізувало ерозію та денудацію. Геосинкліналі, розташовані на захід від невадійських складок почали перетворюватися на вузькі антиклінальні складки-хребти, які утворюють сучасні острівні і берегові дуги західної окраїни материка. Особливо активно це відбувалося в палеогені.
На півдні Північної Америки спостерігається різкий поворот кордільєрських складок на схід і перехід їх на Великі та Малі Антільські острови, основа яких складена мезозойськими складками, а іноді альпійськими.
В палеозої Північна Америка і Європа з'єднувалися пасмами каледонід і герцинід. В мезозої ж цей зв'язок було порушено внаслідок швидкого формування улоговини Атлантичного океану. В той же час відбулася консолідація Північної Америки з Ігівнічно-східною частиною Азії. В кінці неогену масив суші в районі Берінгової протоки мав протяжність з півночі на південь 2000 км. Він включав і нинішнє дно океанів від острова Врангеля до Алеутських островів. Берінгія сприяла міграціям тварин і проникненню людини з Азії в Північну Америку. Активні вертикальні рухи в кайнозої на півночі спричинили утворення глибоких улоговин дна Північного Льодовитого океану.
В області Великого Басейну мезозойські і палеозойські відклади, що мають незначну потужність, майже не зім'яті в складки, але розбиті скидами на численні блоки, що зазнали вертикальних переміщень. Значне поширення тут мають вулканічні лавові породи кайнозою.
Тихоокеанське узбережжя Кордільєр формувалося в основному під час альпійського орогенезу і тому характеризується активною сейсмічністю. Зокрема в Берегових хребтах є численні розломи скидового та насувного характеру. Одним з найбільших є розлом північно-західного простягання в штаті Каліфорнія, який перетинає гірські складки і глибоко проникає в Тихий океан. Називається цей розлом Сан-Андреас і завдовжки він близько 1000 км. Абсолютна більшість епіцентрів землетрусів в цьому районі знаходиться в Сан-Андреасі.
Активна вулканічна діяльність характерна також для Алеутських островів, Аляски та Центральної Америки. Місцевість «Долина десяти тисяч димів» відома активно діючими численними фумаролами і сольфатарами. Діючих вулканів в центральній частині Кордільєр немає, але сліди їх у вигляді вулканічних конусів, лавових потоків зустрічаються в багатьох місцях. З порівняно недавньою вулканічною діяльністю пов'язані численні гейзери, особливо Єллоустонського національного парку.
Отже, на кінець неогену було сформовано основні риси сучасної Північної Америки.
З кінця неогену помітними стали тенденції до похолодання клімату - починалися четвертинні зледеніння, центрами яких були Лабрадор і Кордільєри. Під час найбільшого зледеніння льодовик займав плоту 18 млн. км2. Всього на материку було 5 зледенінь. Під час відступу останнього материкового льодовика, який почався 20000 років тому, на його периферії утворилося ряд крупних озер: у Великому Басейні Бонівільське озеро, залишком якого в наш час є Велике Солоне озеро, Альгонкінське озеро на місці Великих озер тощо.
Зледеніння мали значний вплив на природу материка, зокрема на форми рельєфу, конфігурацію річкових басейнів, формування і межі природних зон, характер органічного світу тощо. Під час танення льодовиків утворилися глибокі долини ( Міссісіпі, каньйони гірських річок заходу США та ін.). Після відступу льодовика сформувалася річкова сітка басейну Північного Льодовитого океану, а також тундра, лісотундра та більша частина лісової зони.
Геологічна будова, а також четвертинні зледеніння обумовили особливості рельєфу материка. Поверхня Північної Америки досить різноманітна. При середній висоті в 720 м на низовини припадає 20% території, понад 50% її має висоти від 200 до 500 м, а 30% території знаходиться на висоті понад 1000 м. Найвища точка Північної Америки - гора Мак-Кінлі (6193м), найнижча - Долина Смерті (85 м нижче від рівня океану).
На відміну від інших континентів, для Північної Америки типове меридіональне простягання найвищих гірських систем по її периферії.
- Кордільєр на заході та Аппалачів на сході. Такий характер рельєфу в значній мірі обумовив кліматичні умови різних його частин, а також вплинув на інші компоненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.
Сучасні форми рельєфу материка - це прояв і наслідок тісної, взаємодії ендогенних та екзогенних процесів, які і створили за тривалий час різноманітні геоморфологічні умови.