лекції Пд Америка

ЛЕКЦІЯ 14.

ПІВДЕННА АМЕРИКА

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МАТЕРИК, ІСТОРІЯ ЙОГО ВІДКРИТТЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Площа материка з островами - 17,8 млн. км². Площа островів - 150 тис. км². Протяжність берегової лінії - 26000 км. Крайні точки: північна - мис Гальїнас (12°28' пн.ш.); південна - мис Фроуерд (53°54' пд. ш.); західна - мис Паріньяс (8°20¹ эх. д.); східна - мис Кабу-Бранку (34°47¹ зх. д.)

Загальні відомості. Історія досліджень

Південна Америка майже повністю ізольована від інших мате риків. Лише вузьким Панамським перешийком вона зв'язана з Північною Америкою, географічна межа з якою проходить по лінії р. Атрато - Дар'енська затока. На півдні протока Дрейка відділяє материк від Антарктиди, до якої від островів Вогняна Земля 600 км. Більша частина материка розміщена в екваторіальних та тропічних широтах Західної півкулі. Максимальної ширини континент досягає на 5° пд. ш. - 5150 км, а південніше 50° пд. ш. він найвужчий - лише 350 км. Така конфігурація материка у вигляді трикутника з основою поблизу екватора має істотний вплив на природні особливості Південної Америки.

Умовна межа між Північною та Південною Америками проходить по Панамському каналу, який прокладений через найнижчу частину Панамського перешийка. Довжина каналу 81,6 км, вододільна лінія проходить на висоті 25,9 м над рівнем моря.

Берегова лінія розчленована слабо, мало заток та зручних для судноплавства бухт. Лише на південному заході береги порізані - переважає фіордовий тип берега. Поширені на материку також лагунний і лиманний (на південному сході) таріасовий (на західному узбережжі) типи берегів.

Течії біля берегів Південної Америки формуються під впливом потужних постійно діючих антициклонів - Південне-Атлантичного та Південно-Тихоокеанського максимумів. В Атлантиці до материка підходить тепла Південна Пасатна течія, яка розгалужується на дві гілки: Гвіанську, яка тече на північний захід та Бразильську, що прямує на південь. На південному сході взимку чітко виражена холодна Фолклендська течія, виникнення якої пов'язане з холодними вітрами з Антарктиди (памперос). Таким чином, східне узбережжя знаходиться в основному під впливом теплих течій.

На тихоокеанському узбережжі панує потужна холодна Перуанська (Гумбольдта) течія, її виникнення пов'язане з вітрами на східній периферії Південно-Тихоокеанського антициклону, які дмуть з півдня. Лише на крайньому північному заході має вплив тепла Міжпасатна течія, яка припиняє свій рух в Панамській затоці. Проте один раз в 10-12 років (це пов'язано, очевидно, з коливанням активності Сонця) ця течія прямує вздовж берегів материка далеко на південь аж до 18° пд. ш. під назвою Ель-Ніньо. У світі це явище відоме як феномен Ель-Ніньо і з ним пов'язують різноманітні катастрофи та природні катаклізми в різних куточках планети (повені, засухи тощо). Дія Перуанської течії в цей час в приекваторіальних широтах Південної півкулі припиняється і всі компоненти природи узбережжя материка зазнають значних змін.

Островів біля берегів континенту порівняно небагато, але всі вони надзвичайно цікаві. Наприклад, Галапагоські острови з 1936 р. є національним парком, де охороняється унікальна реліктова ендемічна флора і фауна; острови Хуан-Фернандес відомі тим, що на них майже 5 років провів прототип Робінзона Крузо Олександр Селькірк: своєрідними природними особливостями виділяються також Фолклендські (Мальвінські) острови та архіпелаг Вогняна Земля.

Щодо походження назви материка, то відомо, що Америка була названа в 1507 р. німецьким географом Мартіном Вальдземюллером в честь іспанського мореплавця Амеріго Веспуччі, який першим довів, що відкриті Колумбом землі - новий материк.

В 70-их роках XIX ст. французький дослідник Ж. Марку в свою чергу вважав, що назва Америка походить від індіанського племені «амерікос». Так називали своїх сусідів індіанці з атлантичного узбережжя, коли Колумб їх запитував, звідки вони отримали золото.

Спочатку назва «Америка» відносилась лише до Південної Америки, але картограф Г. Меркатор у 1538 р, поширив його і на Північну Америку.

Честь відкриття материка належить, як відомо, Христофору Колумбу, хоча є дані про те, що європейці, африканці, японці були біля берегів цього континенту раніше від нього. Серед перших вчених-дослідників внутрішніх районів материка був німецький географ і мандрівник О. Гумбольдт. На межі XVI1I-XIX ст. він здійснив експедицію по вивченню природи Південної Америки, в результаті якої були складені перші карти і зібрано багатий фактичний матеріал. Вклад в дослідження материка внесли також Е. Пеппіг, Ч. Дарвін та ін. Проте навіть сьогодні природа багатьох районів континенту вивчена ще недостатньо. Обширні території Амазонії, Гвіанського нагір'я, Анд не мають детальної географічної характеристики, точних карт. Важливе значення для вивчення природи материка мали дослідження М. І. Вавілова, який відкрив географічні центри давнього землеробства та деякі культурні рослини, батьківщиною яких є Південна Америка.

 ЛЕКЦІЯ 15.

ПД..АМЕРИКА. ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ПРИРОДИ. РЕЛЬЄФ ТА КОРИСНІ КОПАЛИНИ

В Південній Америці чітко виділяється два основних структур них елементи земної кори: давня докембрійська Південно-Американська платформа та геосинклінальний пояс Анд, які з'єднані один з одним крайовими та передгірськими прогинами.

Платформа сформувалася близько 2-3 млрд. років тому, коли утворилися архейсько-ранньопротерозойські ядра Гвіанського та Бразильського щитів - ЇЇ основа (кристалічні сланці, гранітогнейси, кварцити). Особлива роль у консолідації давніх ядер платформи на лежить бразильській складчастості (у протерозої). Давній фундамент платформи виходить на поверхню в межах щитів. Решта платформи вкрита чохлом осадових порід різного віку, найдавнішими з яких є червоноколірні пісковики Гвіанського та Бразильського нагір'їв.

Не менше значення для формування платформи мало опускання окремих ділянок платформи, яке почалося ще в силурі - Амазонська синекліза, перикратонні прогини Оріноко та Акрі-Бені-Чако. В цих пониженнях фундаменту знаходяться найбільші низовини та рівнини материка. З верхнього палеозою на платформі (крім її південної, наймолодшої за віком ділянки - Патагонської плити, для якої характерні потужні товщі осадових відкладів, високі амплітуди коливань піднять і опускань, тектонічне розчленування) панує континентальний режим. Великий вплив на формування природи платформенного Сходу мали тектонічні рухи на півдні Атлантики в юрі та крейді, які супроводжувалися вертикальними рухами, тріщинами та розломами, інтрузіями та виливами базальтів. На півдні прогину Акрі-Бені-Чако утворилося трапове плато площею в 1.2 млн. км² з потужністю базальтових лав до 1600 м. Відбувалися блокові підняття та подрібнення окраїн Бразильського щита, які привели до формування берегових масивів епіплатформенних гір. Жаркий і сезонно-вологий клімат сприяв розвитку процесів пенепленізації та формуванню феритної кори - канги, а також зростанню площ берегових низовин та утворенню естуаріїв. Всі ці процеси продовжуються і сьогодні. Зледеніння плейстоцену на природу сходу материка практично не впливало - його сліди помітні лише на найвищих ділянках гірських масивів сходу Бразильського нагір'я (серр).

В Андійському геосинклінальному поясі горотворчі процеси почалися на початку палеозою. З кінця пермі до початку крейди головним чином на заході відбувалися підняття і занурення, які супроводжувалися активним вулканізмом. Значна роль в утворенні Анд належала каледонській і особливо герцинській складчастості (Центральні Анди, наприклад, складаються виключно з герцинських складок та брил). За тривалий час вони встигли зруйнуватися, тому на сході Анд домінує брилова морфоструктура. Горотворчі процеси палеозою привели до роздрібнення на уламки західних окраїн платформи і окремі з них були припідняті при складкоутворенні на значні висоти (блок Пунас або Альтіплано в Центральних Андах).

Особливо активні горотворчі процеси, які супроводжувалися бурхливою вулканічною діяльністю, були в крейді, коли формувалися Західні Анди з утворенням на сході крайового прогину. Цим зануренням були охоплені і окремі блоки Східних Анд, а також окраїни фундаменту платформи. Активна тектонічна діяльність зі складкоутворенням, інтрузіями, виливами лави була і під час альпійського орогенезу в кінці палеогену - на початку неогену. В цей час утворилися Карибські Анди, частина Південних Анд, з'явилися обширні поверхні вирівнювання на висотах 3-4 тис. м в Центральних Андах, виникли глибокі каньйони. Водночас з потужними підняттями відбувалося утворення величезних тектонічних улоговин (Маракайбо, долина річки Магдалена та ін.), пожвавилася вулканічна діяльність, яка збереглася до наших днів в Андах Колумбії, Перу, Чілі. Значна висота багатьох вершин Анд -результат альпійського орогенезу.

Останній активний цикл складкоутворення, що почався в плейстоцені, триває і тепер. Він спричинив виникнення значних розломів, утворення рифтових зон Анд Колумбії та Чілі. Були припідняті епібайкальська брила Пампинських серр на заході пампи та герцинські Прекордільєри. Утворилися і наймолодші складчасті хребти в передгірських прогинах. Східчасті скиди з виливами лави охопили і сусідню Патагонську плиту. Починаючи з плейстоцену, вулканічні процеси значно посилилися, активні вони і тепер. На початку четвертинного періоду виникли глибинні розломи і почалося занурення західного крила Анд. Майже на 5 тис. км тягнеться вздовж західного узбережжя материка Перуансько-Чілійський жолоб, до якого приурочені епіцентри сучасних катастрофічних землетрусів, як, наприклад, у Чілі в I960 р. та Перу в 1970 p., підчас яких загинули десятки тисяч людей.

Підняття Анд з плейстоцену обумовили істотні зміни компонентів природи та ландшафтних комплексів материка. Східні схили почали затримувати вологу з Атлантики, а на західному узбережжі виник довгий пояс берегових пустель та напівпустель. По високогір'ю антарктична флора проникла далеко на північ, до екватора, але обмін між органічним світом західних та східних схилів Анд був незначним, а часто і неможливим

 

Четвертинні зледеніння мали незначний вплив на природу материка. Лише в Патагонських Андах - одному з центрів зледеніння -льодовик займав обширні території. Спускаючись до океанів, він формував фіордове узбережжя Чілі, а також льодовикові відклади та форми рельєфу Патагонії.

Рельєф Південної Америки знаходиться в тісній залежності від тектонічної будови: чітко виділяються рівнинно-плоскогірний Схід та гірський Андійський Захід. В межах платформи рельєф схожий на африканський, але в Південній Америці багато низовинних аку мулятивних рівнин, бо тут численні синеклізи та прогини - Амазонська, Ла-Платська, Орінокська та ін., а також вулканогенні східчасті плато (Патагонія). До щитів приурочені обширні плоскогір'я - Гвіанське та Бразильське. Середня висота материка складає 580 м - лише Європа і Австралія мають нижчий показник. Найвища вершина материка г. Аконкагуа (6960 м) поступається лише вершинам Азії. Найнижчим місцем Південної Америки є півострів Вальдес на південному сході (40 м над рівнем моря).

За особливостями рельєфу на платформі виділяють сім геомор фологічних областей.

1. Амазонія - найбільша низовина Землі з площею понад 5 млн. км², яка майже вся знаходиться в межах однойменної синеклізи. Майже вся Амазонія є плоскою низовинною денудаційною рівниною, а окремі ділянки - алювіальною низовиною зі столовими плато на вододілах (месас).

2. Рівнина Оріноко, яка розміщена в межах передгірсько-крайового прогину між Андами та Гвіанським нагір'ям. Це низька пластова рівнина, яка в центральній частині є заболоченою, алювіальною, з пануванням флювіальної акумуляції (Низькі Льянос), а на решті території є денудаційною, ерозійне розчленованою (Високі Льянос), з висотами до 400 м.

3. Внутрішні рівнини (Пантанал, Гран-Чако, Маморе та ін.) займають прогин між Андами, Бразильським плоскогір'ям і Патагонією з потужною товщею осадових відкладів. В долинах річок - це заболочені низовини з сучасною річковою акумуляцією (особливо Пантанал), а поблизу Анд - підвищені рівнини з горбистим рельєфом. Плоскі рівнини Пампи вкриті лесовидними відкладами, які обумовили поширення суфозійних та карстових форм рельєфу.

4. Бразильське плоскогір'я, яке знаходиться в межах однойменного щита. На півночі - це цокольне хвилясте підняття з острівними горами та столоподібними пісковиковими плато - шападами. У внутрішніх районах знаходиться пояс понижень та прогинів - синеклізи Парнаїби, Сан-Франсіску. Своєрідним є трапове базальтове плато Парани. На крайньому сході, який припіднятий на значну висоту і роздрібнений, знаходяться брилові гори та блокові масиви (серри). На півдні плоскогір'я утворює уступи (плато Гояс).

5. Гвіанське нагір'я також знаходиться практично повністю в межах щита. Основний тип рельєфу - цокольні хвилясті плоскогір'я з окремими острівними горами. На заході поширені ступінчасті плато, а в центрі - протерозойські пісковики, які припідняті на висоту до 3000 м, утворили дуже розчленовані річками столоподібної химерної форми плато (тепуї) - найвищі ділянки плоскогір'я.

6. Пампинські с 'єрри та Прекордільєри - своєрідна геоморфологічна область. Це бразіліди та герциніди з різко пересічним рельєфом, який ускладнений розломами, підняттями та опусканнями окремих ділянок у зв'язку з горотворчими процесами в Андах. Горстові плосковершинні, з крутими схилами хребти і масиви розділені грабенами з потужною товщею делювіально-пролювіальних відкладів,

7. Плато Патагонії утворюють систему уступів, що понижуються на схід. Підняття привели до утворення глибоких каньйонів, роз членування поверхні, утворення серії берегових терас. Важливими особливостями рельєфу саме Патагонії є поширення моренних форм на заході і півдні, а також флювіогляціальних відкладів в центрі та на сході (вони утворюють численні зандрові рівнини, ози та ками).

В Андах в залежності від особливостей прояву рельєфоутворюючих процесів виділяються 8 геоморфологічних областей.

1. Карибські Анди - молоді складчасті хребти з інтенсивними схиловими процесами та ерозійним розчленуванням.

2. Північно-Західні Анди - система хребтів-антикліноріїв, роз ділених міжгірськими улоговинами та прогинами.

3. Екваторіальні Анди з вулканічними плато та згаслими і діючими вулканами. і

4. Центральні Анди, для яких характерні обширні внутрішні плос когір'я з висотами до 4000 м - поверхні вирівнювання (альпійських на заході та герцинських на сході) структур, які оточені високими крайовими хребтами. На вологих східних схилах панують ерозійні, а на західних - аридні ландшафти.

5. Перуанські Анди з великою кількістю інтрузій, сучасним зле денінням, альпійським рельєфом хребтів, глибокими каньйонами та відсутністю сучасного вулканізму.

6. Центрально-Андійське нагір'я з сучасним та давнім вулканіз мом, базальтовими масивами і дуже сухим кліматом. Ці внутрішні часто рівнинні ділянки (Пунас або Альтіплано) є областю внутрішнього стоку і складаються з ряду улоговин, що відокремлені одна від одної бриловими та вулканічними хребтами. Днища улоговин зайняті реліктовими озерами та солончаками. Основна роль в сучасному рельєфоутворенні належить фізичному вивітрюванню, вітровій ерозії, схиловому змиву та заповненню улоговин уламковим і вулканічним матеріалом.

7. Чілійсько-Аргентинські Анди для яких характерні численні розломи і діючі вулкани, водна і вітрова ерозія, давні та сучасні льодовикові форми рельєфу, а також акумуляція продуктів руйнування в міжгірських долинах та біля підніжжя хребтів. 

8. Патагонські Анди, де панують гляціально-нівальна морфоскульптура та вулканогенні форми рельєфу.

В прямій залежності з тектонічною будовою та рельєфом знаходяться корисні копалини материка. Південна Америка виділяється запасами руд міді, заліза, берилію, ніобію, марганцю, олова, полі металів, платини, срібла, а також бокситів, п'єзокварцу, рідкоземельних металів. До передгірських прогинів Анд та окраїн платформи приурочені значні родовища нафти і природного газу, але вугілля мало.

Найбагатші родовища залізних руд приурочені до давніх порід щитів, де також є значні запаси марганцю і нікелю. В результаті вивітрювання добре зволожених східних схилів Гвіанського нагір'я утворилися родовища бокситів із вмістом глинозему до 70%. Улоговини Маракайбо та річки Магдалена, затоки Гуаякіль, а також Патагонія і шельф східного узбережжя багаті на нафту. Серед родовищ екзогенного походження особливе місце займають поклади монациту на східному узбережжі, який с важливим джерелом торію, а також дорогоцінного каміння, золота і платини в Колумбії.

Анди багаті на кольорові та рідкісні метали - мідні та молібденові руди Перу і Чілі, олов'яні руди Болівії тощо, які пов'язані з інтрузіями та виливами магми. Особливо багато родовищ в герцинських структурах - руди олова, вольфраму, сурми, вісмуту, срібла, селену, свинцю, нікелю та ін. З вулканічною діяльністю пов'язані поклади сірки.

Формування пустельного клімату в Центральних Андах і на західних схилах Анд виявилося сприятливим фактором для утворення селітри, йоду, бору та літію, а також для накопичення органічного добрива - пташиного посліду гуано. Родовища селітри та йоду пов'язані з біохімічними процесами в реліктових водоймах Атаками, а борати і літій є продуктами вулканічної діяльності, які накопичувалися в безстічних озерах (саларес).

Типи морфоструктур. 1 - цокольні низькі рівнини з малопотужною осадовою товщею; 2 - цокольні рівнини та плоскогір'я; 3 - високі цокольні плоскогір'я; 4 - низькі та високі пластові рівнини; 5-моноклінально-пластові рівнини; 6 - східчасті плато і «нападає»: 7 - трапові східчасті плато; 8 - лавові плато; 9 - плато (залишки давніх складчастих споруд); 10-височини з давнім складчастим фундаментом; 11- акумулятивні рівнини; 12-брилові гори; 13 - брилові гори та нагір'я; 14 - високі складчасті гори; 15 - складчасті середньогір'я та низькогір'я; 16-складчасто-брилові гори; 17-плоскогір'я; 18-вулканічні: І8а-гори, 186-нагір'я; 19- пластові і акумулятивні рівнини окраїнних та міжгірських улоговин.

Морфоструктурне районування. А - рівнинні області давньої Південно-Американської платформи; Б - рівнинні області Патагонської плити: В - відроджені гори різновікових складчастих областей, причленовані до Анд; Г - молоді гори області мезокайнозойської складчастості -Анди.

ЛЕКЦІЯ 16.

ОСОБЛИВОСТІ КЛІМАТУ ТА ВНУТРІШНІ ВОДИ.

Географічне положення та конфігурація материка визначають отримання ним значної кількості тепла на протязі всього року (від 5 до 780 МДж/м² і лише в Патагонії - до 540 МДж/м ). Внаслідок значного нагрівання розширеної частини материка тиск над ним завжди нижчий, ніж над океанами. Немає умов для формування сезонних баричних центрів (максимумів та мінімумів) і над вузькою частиною материка в помірних широтах. Лише на Пунас (Альтіплано) Центральних Анд взимку формується місцевий антициклон. Зате максимуми в тропічних широтах над океанами Південної Півкулі (Південно-Атлантичний і Південно-Тихоокеанський) виражені дуже чітко. Крім того, на північний схід значно впливає Азорський максимум. На південь від материка простягається субантарктичний пояс низького тиску з інтенсивною циклонічною діяльністю на протязі всього року.

Особливості рельєфу материка сприяють меридіональному пере носу повітряних мас. Анди є надзвичайно важливим фактором, який визначає кліматичні умови багатьох регіонів Південної Америки. Вони обмежують вплив тихоокеанських повітряних мас вузьким західним узбережжям та прилеглими схилами гір. Таким чином, більша частина західного узбережжя знаходиться під впливом південних вітрів на східній периферії Південно-Тихоокеанського максимуму, які дмуть паралельно берегу над холодною Перуанською течією і відхиляються в приекваторіальних районах на захід. Більша частина континенту знаходиться в зоні пасатної циркуляції - північно-східних вітрів на північ від екватора та південно-східних у Південній півкулі. Впливає на формування клімату також перехід пасатів з однієї півкулі в іншу за зміщенням екваторіальної депресії (позатропічної зони конвергенції), причому пасати Південної півкулі набувають південно-західного напрямку і виносять на північний схід сухе повітря Бразильського нагір'я, а пасати Північної півкулі в грудні - лютому стають північно-західними і виносять далеко на південний схід вологе повітря Амазонії. Тому типи клімату Південної Америки визначаються впливом головним чином атлантичних повітряних мас, які легко проникають до схилів Анд і обумовлюють значне їх зволоження на відповідних висотах.

Південь материка знаходиться в зоні дії західних вітрів, але вони значно впливають лише на західні навітряні схили Південних Анд.

В Патагонію вони проникають вже трансформованими, сухими, і вологи в них дуже мало. Невеликі розміри материка на півдні, в Патагонії обумовлюють відсутність типової мусонної циркуляції. На крайній північний захід континенту має вплив екваторіальний мусон, який, проте, має незначний вплив на материк (на відміну від Африки), бо затримується західними схилами Анд, які добре зволожує.

Мають вплив на клімат материка і течії. Так, тепла Бразильська течія збільшує вміст вологи в пасатах, а холодні течії посилюють засушливість західного узбережжя та Патагонії, сприяють формуванню пустельних та напівпустельних ландшафтів.

В сезон травень-серпень над областю низького тиску, яка змістилася у Північну півкулю, в субекваторіальний пояс, пасати Північної півкулі насичуються вологою над океаном (бо тут в цей час панують висхідні потоки повітря) і несуть її на материк - в частині материка на північ від екватора випадає значна кількість опадів. На заході Амазонії панує екваторіальне повітря, яке є причиною щоденних злив у другій половині дня. В східну Амазонію проникає пасат Південної півкулі, який виносить сухе повітря з Бразильського нагір'я і тому вологи в ньому практично немає, опадів випадає мало. Цей пасат віддає всю вологу східним схилам серр Бразильського нагір'я і тому навіть у внутрішні райони нагір'я він приходить відносно сухим. Вітри з південної окраїни Швденно-Атлантичного максимуму несуть вологе і тепле океанічне повітря в глиб материка аж до схилів Анд. В результаті зміщення системи атмосферної циркуляції на північ західні вітри охоплюють значно більшу площу південно-західної частини Південної Америки (до 30° пд. ш.). Західне узбережжя, схили та міжгірські плато Анд до екватора знаходяться під впливом східної периферії Південно-Тихоокеанського максимуму і виділяються різкою засушливістю та аномальним охолодженням (вплив Перуанської течії). Для зимового сезону тут особливо характерні тумани, які утворюються в результаті накопичення вологи в нижній, приземній товщі атмосфери.

Континентальний антициклон над Патагонією виражений слабо, але холодне повітря помірних широт прямує на північ вздовж Ла-Платської низовини та рівнини Пантанал, досягаючи часто Бразильського нагір'я, де на схилах серр може випадати сніг, а іноді і Амазонії (вторгнення холоду називаються тут фріаженс), викликаючи пониження температури до +10...+12°. Ці вітри називаються памперос. В Пампі заморозки бувають на протязі 2-3 місяців, а в Патагонії навіть довше.

В сезон грудень-березень в Південній півкулі - літо. Над більшою частиною материка на південь від екватора формується область пониженого тиску - результат зміщення екваторіальної депресії (позатропічної зони конвергенції, або зони сходження пасатів) на південь. Та частина материка, що лежить на північ від екватора, знаходиться в поясі високого тиску, з низхідними рухами повітря та температурними інверсіями. Тому сюди, за виключенням значної частини Гвіанського нагір'я, північно-східні пасати вологи не приносять - з жовтня по березень тут сухо. Пройшовши екватор, північно-східний пасат набуває північно-західного напряму і охоплює значні території. Він виносить вологе екваторіальне повітря Амазонії на Бразильське нагір'я та внутрішні тропічні рівнини - тут в цей сезон випадають опади, хоча їх кількість з просуванням в глиб материка помітно зменшується - відбувається трансформація повітряних мас. Східні схили Бразильського нагір'я та Ла-Платська низовина знаходяться під впливом південно-східних пасатів, а також теплих і вологих східних вітрів, які відтікають по північній периферії Південно-Атлантичного максимуму.

Західне, тихоокеанське узбережжя, крім південної та північної його частин знаходяться в цей сезон під впливом південних та південно-східних вітрів, які відтікають по східній окраїні Південно-Тихоокеанського максимуму і дмуть паралельно берега, відхиляючи на північ потужні маси холодної води з Течії Західних вітрів (Перуанська течія або течія Гумбольдта). Опадів ці вітри на материк не приносять. Лише взимку та навесні над узбережжям утворюються тумани і мряка(«гаруа») — встановлюється відносно прохолодна погода. Особливо це характерно для узбережжя Тихого океану між 22 та 27° пд. ш., де знаходиться своєрідна пустеля Атакама - аналог африканської Наміб і за походженням, і за кліматичними умовами.

В сезон грудень-лютий сухо і на північному заході, який знаходиться під впливом пасатів Північної півкулі. Віддавши вологу на східних схилах Анд, вони приходять на західне узбережжя вже сухими. До того ж область високого тиску, яка змістилася на південь захоплює і цю частину материка, тому тут панують низхідні потоки повітря і температурні інверсії.

В екваторіальних широтах випадають значні опади. Проте, на відміну від Африки, тут екваторіальний мусон з південного заходу зволожує лише навітряні схили Анд, а більшість опадів має конвективний характер - вони утворюються в результаті випаровування з перезволоженої поверхні Амазонії.

Для термічного режиму Південної Америки характерні незначні коливання - для більшості територій в низьких та тропічних широтах середньомісячні температури вищі +20°. Зимове похолодання відчутне лише в високих серрах Бразилії та на рівнинах Пампи, де температури в липні +10...+12°, в Патагонії близько +5°, а на Вогняній Землі +2°. В січні на півдні материка температури невисокі (+14...+17°), бо впливають холодні течії. Найжаркішим місцем континенту є рівнина Гран-Чако, де зафіксовано температуру +48,9°.

Більша частина Південної Америки має достатнє зволоження. Найбільше опадів випадає на західних схилах Анд в Колумбії (їх приносить екваторіальний мусон) та Південному Чілі на західних схилах Анд (результат постійного впливу західних вітрів помірного поясу), де річна сума опадів досягає 8000 мм. Багато опадів (до 3500 мм на рік) випадає в Західній Амазонії та прилеглих до неї схилах Анд, навітряних східних схилах Гвіанського нагір'я та серр Бразильського нагір'я. Мало опадів отримують внутрішні тропічні рівнини і Пампа (до 400 мм на рік), засушливі Патагонія та Прекордільєри (до 250 мм). Найзасушливішим місцем материка є пустеля Атакама, де часто багато років підряд не випадає жодного дощу.

За радіаційними умовами, особливостями атмосферної циркуляції та повторюваністю погоди виділяють кліматичні пояси; в межах окремих з них є свої відміни, що дає підставу виділяти в них типи клімату.