36. Тематика, жанрові форми прози і. Нечуя-Левицького.

Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, нариси, новели, гуморески, драми, казки тощо. Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури. Перемогою реалізму Левицького було зображення героя соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левицький використовує глибокий аналіз, зображує особистість у соціальному типі і відтворює неповторне «я» героя. Найбільшого розквіту творчість Нечуя-Левицького досягає наприкінці 70-х — на початку 80-х років. У цей час виходять повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Хмари», «Кайдашева сім'я», цикл оповідань «про бабу Параску та бабу Палажку». Згодом І. Нечуй-Левицький пише ряд науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), твори «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Скривджені й нескривджені», «Над Чорним морем» та ін. Літературно-критична та публіцистична діяльність Нечуя-Левицького знайшла відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906); «Українська поезія» (1906); «Українська декаденщина» (1911); «Де люди, там і лихо» (1911); «Хто такий Шевченко» (1913) та ін. Свої погляди на розвиток української літературної мови письменник виклав у таких працях: «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884); «Сьогочасна часопис на мова на Україні» (1911); «Криве дзеркало української мови» (1912). У цих працях порушено проблеми історії української літературної мови, її зв'язок зі староукраїнською мовою на народній основі. І. Нечуй-Левицький видав також три «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимологія», ч. II — «Синтаксис», ч. III — «Словар»), що свідчить про його всебічну енциклопедичну обізнаність.

Автор видає також ряд педагогічних статей, в яких звучить основна думка: навчання рідною мовою — запорука повноцінного розвитку дитини. Серед багатої спадщини письменника періоду його творчої зрілості чільне місце посідають наукові та художні праці з історії України. Історіософські зацікавлення І. Нечуя-Левицького втілилися в таких працях: «Унія і Петро Могила, Київський митрополит», «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав, св. Володимир і його потомки», «Татари і Литва на Україні», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» та ін., чотирьох випусках «Історія Русі», художніх творах: казка «Запоріжці», «Маруся Богуславка», історичний роман «Єремія Вишневецький». Отже, жанрово проза Нечуя-Левицького надзвичайно різноманітна. Вона слугує новим поколінням живим невичерпним джерелом праці, енергії і любові.Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів українського художнього слова. У своїх естетичних деклараціях письменник закликав літераторів до найширшого відтворення життя всіх верств українського суспільства.Своєю творчістю Нечуй-Левицький заперечував погляди не лише реакційного слов'янофільства, а й деяких українських критиків на те, що українська література мусить обмежуватися національною селянською темою і, як нібито "домашня", "місцева" галузь художнього слова, не сягати складних характерів, прагнень і думок міської інтелігенції. Він зробив знаний внесок у процес прискореного розвитку української літератури. О. І. Білецький вважав, що своїми грандіозними намірами Нечуй-Левицький наближався до Гоголя, який у "Мертвих душах" обіцяв "показати всю Русь зверху донизу", до задумів Бальзака — творця "Людської комедії" — і Золя в "Ругон-Маккарах" [2, 337]. Значною мірою письменник здійснив свої плани, створивши незабутні характери, насамперед з народного середовища, яскраві художні картини побуту й праці тогочасного суспільства, овіяні теплим почуттям пейзажі України. Саме за широку обсервацію життя, за різноманітність і багатобарвність людських характерів, за повнокровні описи їхнього соціально-побутового й природного оточення І. Франко високо цінував Нечуя-Левицького, назвавши його "колосальним, всеобіймаючим оком України" . Заслугою Нечуя-Левицького є й розширення жанрових меж української літератури. Він виступає як новеліст, повістяр, драматург, автор художніх, історичних та етнографічних нарисів, літературно-критичних і мистецтвознавчих статей. У його творчості відбувалося становлення і розвиток різноманітних жанрів української літератури. Новаторство Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки "оповідного" стилю, розширюючи й збагачуючи попередні форми, а з іншого — здійснив перехід (що вже мав початок, зокрема в творчості А. Свидницького) до форм об'єктивно-епічного повістування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер'єру й пейзажу, для авторських ліричних, публіцистичних і філософських відступів та коментарів. Немале значення для розвитку Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв'язків із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах). Реалістичні точність і до-кладність характеристик у творах письменника поєднуються з поетизацією народних героїв, використанням жанрових та образних засобів українського фольклору (пісні, прислів'я, казки, легенди, анекдоти).

Вступивши на літературну ниву в 60-х роках XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — "Дві московки" (1868) і "Рибалка Панас Круть" (1868), повість "Причепа" (1869) — вирізнялися новизною характерів, яскравістю барв. Свіжими й оригінальними були образи двох жінок -"московок". Натури різного темпераменту, різного підходу до життя — тиха, замріяна Ганна й непокірна, палка Марина — нещасливі не так внаслідок особистих обставин життя, як через причини соціального характеру — миколаївську солдатчину, безземелля й злидні. У повісті відображено й негативний бік багатолітнього перебування рекрутів-селян на чужині, в армії, де щоденна муштра, прояви деспотизму й знущань поєднуються з денаціоналізацією. Син Ганни одинак Іван за роки військової служби розбещується, забуває добрі звичаї селянської родини, втрачає повагу до матері, до праці. Він нехтує й рідним словом, пише листи додому каліченою російською мовою ("Здесь, в Туле, я познакомился з одною багатою и прекрасною баришньой. Хоча она з міщанського роду да єфто нічаво!"). Проблемі національної мови приділено значну увагу й у подальшій художній та публіцистичній творчості Нечуя-Левицького. Пластично змальовано постать старого Крутя в оповіданні "Рибалка Панас Круть". Замолоду через панське свавілля та бідність він змушений міняти місця проживання, а на старість лишився одинаком -"невдахою". Лише в єднанні з природою Надросся, у спогадах про юнацькі роки та давню любов виявляються поетична душа рибалки та його природжений естетизм. Тогочасна критика відзначала майстерність змалювання постаті цього "народного ідеаліста", порівнювала її з деякими образами "Записок мисливця" І. Тургенєва (Сучок з оповідання "Льгов", можна було б додати й Калинича з твору "Хорь і Калинич"). Не лишився непоміченим і повний глибокого психологічного аналізу твір "Дві московки". У ранніх творах Нечуя-Левицького поряд із тими засобами ха-рактеристики героїв, що беруть початок від народної пісні, казки та прози Квітки-Основ'яненка й Марка Вовчка, наявне прагнення письменника перейти до об'єктивно-описової, реалістично точної манери зображення. Ці дві лінії повсякчас переплітаються й у загальній структурі оповідань, і в художніх прийомах змалювання персонажів та обставин. Значно конкретніше й повніше, ніж його попередники, письменник відображає селянський побут, створює розгорнуті пейзажні малюнки (Богуслава, Росі в оповіданні "Рибалка Панас Круть").

Об'єктивно-епічна манера набуває дальшого розвитку й стає головною в творчості Нечуя-Левицького — повістяра й романіста. Повість "Причепа" — це родинна хроніка, в якій відбиваються складні суспільні відносини на Волині. Патріархальний побут, звичаї й моральні засади двох родин, як і їхній добробут, нищаться й занепадають під тиском польських магнатів і шляхти. Особливо згубні наслідки цього тиску на молоде покоління, представники якого приходять до цілковитої моральної деградації (Ясь Серединський, Яким Лемішковський) і трагічного кінця (Ганя). І хоч у творі подекуди впадає в око тенденційність письменника (різкий поділ постатей на позитивні й негативні, незвичайна для письменника загостреність їх протиставлення, ідеалізація старосвітського побуту українського заможного міщанства та протиставлення його як простішого й демократичнішого чванливості й "аристократичним" намірам польської шляхти тощо) і прояви схематичності, вони відступають перед авторським прагненням правдиво відтворити реальні картини життя. Вістря сатири Нечуя-Левицького спрямоване проти польських панів і ніколи не зачіпає польського народного середовища. Шляхтянці Зосі він протиставляє простих полячок, які, на його думку, "гарні люди, хазяйки". У гумористичному й сатиричному тоні змальовує письменник побут волинських попів, що надуживають горілкою й демонструють цілковиту байдужість до своєї "пастви", навіть до додержання канонічних форм релігійної обрядовості. Автор зачіпає в "Причепі" й болісне питання національної освіти, зокрема показує згубний вплив офіційної політики "обрусіння", що настирливо провадилася в народних школах і духовних закладах України (сцени шкільного виховання Якима Лемішковського). На думку письменника, ця політика не лише гальмувала навчальний процес, а й породжувала в свідомості українських дітей відразу до школи, до науки та в кінцевому підсумку відбивала їх "од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері". Проблему національної освіти письменник згодом порушував і в великих епічних творах ("Хмари", "Над Чорним морем", "Уривки з моїх мемуарів і згадок. В Богуславськім училищі" та ін.), і в статтях ("Російська народна школа на Україні", "Педагогічна проява в російській народній школі", "Школа повинна бути національна"). Оригінальною була праця І. Нечуя-Левицького "Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності" (1868) — своєрідний ескіз української міфології. Предметом аналізу стають тут народні вірування та звичаї, численні колядки, щедрівки, веснянки, прислів'я, апокрифічні та сатиричні твори. Автор прагне простежити сам процес творення народом поетичних образів Сонця, Зорі, Хмари, Вітру, Весни та ряду фантастичних істот (русалки, мавки, вовкулаки, полісуни), що фігурують в українському фольклорі. Праця виразно свідчить, що письменник уже на початку творчого шляху був добрим знавцем народної поетичної фантазії й тогочасних фольклористичних досліджень. Це давало йому змогу виробити власний погляд на фольклор як вираження народного світобачення й одне з найважливіших джерел літературної творчості. Після перших кроків письменника, що свідчили про появу на терені української прози сильного, молодого таланту, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-х роках митець пише класичні твори з народного життя: "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" (1874), "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти" (1875), "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сім'я" (1879), "Бурлачка" (1880).

Справжньою перлиною української літератури стала повість "Микола Джеря". Вільно й невимушено розгортається життєва одіссея українського селянина. Втікши від кріпацького ярма в далекі степи Чорномор'я, Микола вступає в нові соціальні конфлікти — з визискувачами від капіталу, царським судом і поліцією, зрештою, з новим лихом пореформеного ладу. За композицією "Микола Джеря" — це характерна для Нечуя-Левицького повість — хроніка, послідовний життєпис героя, побудований так, що перед читачем постає вся динаміка взаємин і психологічна еволюція головного персонажа. У цьому творі письменник найближче стоїть до шевченківських традицій і за добором матеріалу (увага до соціальних мотивів), і за манерою змалювання образів персонажів (внутрішня краса простих людей, їхній протест проти панської сваволі). Створення яскравої, реалістичної постаті селянина — протестанта стало вагомим внеском художника в українську й світову літературу. В особі Миколи Джері І. Франко бачив "один із тих світлих, лицарських типів українських", "тих людей, котрим ціле життя воля пахне... тих здорових нагур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться" . Неординарний характер Миколи постає в різноманітних життєвих зв'язках. У картинах селянського побуту й праці, в описах фабричних порядків, в епізодах перебування героя на риболовецьких промислах — справжня, жива, художньо вірогідна енциклопедія народного буття. Тяжка панщина з її "відробітками", "згінними днями", примусовою працею, безправ'ям та приниженням селянина розкривається вже з перших сторінок твору. Не краще трудовій людині й у місті. В робітничих казармах, куди потрапляє герой, його зустрічають барліг, чад від махорки, сморід гнилої соломи, нечистого одягу, кислого борщу, бурлацьких онуч. Бурлаки й бурлачки покотом сплять на підлозі. їхня їжа — це борщ із тарганами й каша з прілого пшона. Об'єктивний опис деталей подано ніби безсторонню, без авторських коментарів, але ця картина переростає в соціальне викриття. В українській прозі до Нечуя-Левицького не було й таких епізодів, як сцена першого приходу хліборобів — бурлаків до сахарні. Звиклі до праці на осяяних сонцем ланах, до степових просторів і чистого повітря, селяни серед заводської задухи й невгамовного гуркоту з острахом дивляться на величезні, незграбні колеса машин. За правдивістю й точністю промовистих деталей ці стислі, але виразні характеристики фабричної атмосфери близькі до глибокого аналізу умов народного побуту й праці, який бачимо в творах російської демократичної белетристики 60—70-х років (Ф. Решетникова, О. Левітова, М. Успенського).

Нечуй-Левицький відкриває в українській прозі нові явища пореформеної епохи: початки формування робітничого класу, зростання буржуазних відносин. Якщо згодом у творах російських письменників народницького напряму критика відзначала перевагу публіцистичного, суб'єктивного елементу над суто художнім, то в повістях Нечуя-Левицького на першому плані саме художньо-об'єктивне змалювання народних типів. В образах селян правдивість і точність зображення поєднуються з увагою до емоційно-поетичного світу особистості та мальовничого природного середовища, з яким герої тісно пов'язані. Стиль письменника позначений нахилом до живописної образності, до насичених, виразних народ-нопоетичних епітетів і порівнянь. Нечуя-Левицького приваблює майстерність Рембрандта: контрасти світла й тіні, яскраві полиски на тьмяному тлі картин великого живописця; йому імпонує вміння художника підкреслити цими засобами психологічні риси людини, зробити картину особливо вразливою, вихопленою з життя. До такої рембрандтівської манери не раз звертається й сам Нечуй-Левицький (наприклад, Микола Джеря перед розлукою востаннє милується обличчям Нимидори, висвітленим вогнем із печі; кріпаки — втікачі темної ночі похмуро дивляться, як палають скирти панського хліба). Поетичне бачення, живописність малюнка характерні й для численних пейзажів письменника. О. Білецький зазначав, що ці риси не заважали "топографічній точності" описів природи; митець не втрачав предметності в змалюванні природного тла, відтворював особливості рельєфу даної місцевості, називав різні породи дерев і види квітів, передавав колоритні локальні подробиці. Нечуй-Левицький умів показати природу крізь сприйняття її героєм, коли пейзаж ставав засобом емоційного змалювання психологічного стану людини, виявлення глибоких підсвідомих почувань, образом її душі. Письменник набагато розширив можливості образного відображення людської психіки. Важливим елементом психологічної характеристики в його творах поряд із традиційними засобами (розповіді або діалоги персонажів) стає динамічний портрет героя, що фіксує в деталях духовну еволюцію людини під впливом життєвих подій і обставин. Микола — наймит у подертій одежині, з чорними, жилавими руками й суворим, палким поглядом уже мало схожий на тихого, замріяного Ми колу — парубка з його підсвідомим потягом до краси, мистецтва, з радощами першого кохання. Незмінними лишаються тільки жадоба до волі, прагнення справедливості. В цьому образі письменник відбив зростання самосвідомості, утвердження власної гідності людини з народних мас.

З тією ж метою письменник досить часто звертається до снів персонажів, які набувають здебільшого символічного або алегоричного характеру. Яскраві зорові образи сновидінь асоціативно пов'язані з потаємними несвідомими думками, почуваннями й бажаннями персонажів. Молодий Микола бачить уві сні казкову птицю, що співає дивну пісню й сипле вогненні іскри зі своїх золотих крил. У сонних мріях відбивається підсвідоме жадання любові (птиця у фольклорі часто символізує жінку), передчуття невідомих переживань. Прокинувшись, Микола бачить на березі Нимидору й здогадується, що цючудову пісню співала саме вона. Образ птиці, але вже інший, з'являється й у Нимидориному сні наяву, де з особливою силою звучить безмежна туга за чоловіком — утікачем, пристрасне бажання близькості: "Мамо, Микола у дворі. Ходімо у двір, він десь ховається, — каже вона, — я літала слідом за ним по степах зозулею, а як він сів спочивати, я стала криницею. Він напився води, він плакав за мною, і його сльози впали на моє лице...". Складні переживання, сумні передчуття дістають опосередкований вияв у передсмертних снах молодиці. Микола ввижається їй за різних обставин (вона бачить його на тлі страшної грози, йде поруч із ним серед лаврських домовин, Микола з'являється біля пекла, де конає кривдник — пан Бжозовський), але завжди він постає в червоному, гаряче — кривавому світлі. В різноманітних елементах сновидіння виявляється то реальна "передгрозова" атмосфера (селяни напружено чекають "волі", скасування кріпацтва), то біблійні образи, то сум і туга за чоловіком та передчуття близької смерті. Сновидіння ніби відсувають завісу до прихованого глибокого духовного світу, до небуденного психічного життя героїв твору.

Повісті "Микола Джеря" притаманна стислість викладу. Дія сконцентрована навколо головної постаті — Миколи Джері, хоча він і оточений іншими, досить живими й майстерно окресленими, персонажами. Саме в характері цього героя автор утілює прагнення до волі й одвічні пошуки правди, дочасно приховані могутні сили знедоленого українського селянства. І герой, і епоха в повісті історично конкретні, психологія Миколи тісно пов'язана з суспільним середовищем, зумовлена обставинами життя. Водночас яскравий образ героя є виявом українського національного характеру; письменник підкреслює багатство духовного світу, природжений естетизм, почуття власної гідності й самоповаги. Тому значення постаті Миколи не обмежується лише певним історичним часом, образ набуває широкого національного й загальнолюдського смислу. Не випадково І. Франко відносив повість І. Нечуя-Левицького до тих творів з народного побуту (Золя, Ауербаха, Марка Вовчка, Федьковича, Левітова, Решетникова та ін.), що дають змогу зрозуміти, "як багаті скарби внесло вже мужиче життя в літературу загальноєвропейську" . Нові для української прози малюнки фабричного побуту й праці, відтворені в повісті "Микола Джеря", виходять на перший план в іншому визначному творі письменника — повісті "Бурлачка", де розгортається трагедія селянської дівчини, згодом найманої робітниці, — Василини. В її долі відбито типові риси народного життя пореформеної епохи, процес пролетаризації селянської бідноти, її розгубленість і бідування на перших капіталістичних підприємствах. Учорашні селяни підпадають під владу великих і малих хижаків — визискувачів та цілої армії їхніх прислужників, наглядачів. Чимало підприємців, нестримно нагромаджуючи величезні багатства, не зупиняються ні перед чим в експлуатації робітничого люду, вони байдужі до злиднів, горя й сліз трудівників. Це, за іронічною характеристикою автора, "були міністри пшениці, жита, міністри гречки й проса і навіть міністри свинячого сала, олії й дьогтю, то були взагалі українські губернатори мужицького поту й сліз...