Lekcija_7
.pdfЛекція 7. Українська термінологія в професійному спілкуванні
Питання для обговорення
1.Історія і сучасні проблеми української термінології.
2.Теоретичні засади термінознавства та лексикографії.
3.Термін та його ознаки.
4.Термінологія як система. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія. Термінологія обраного фаху.
5.Способи творення термінів.
6.Нормування, кодифікація і стандартизація термінів. Українські електронні термінологічні словники.
Література до теми
1. Волкотруб Г. Й. Практична стилістика української мови :
[навчальний посібник] / Волкотруб Г. Й. – Тернопіль : Підручники і посібники,
2008. – 256 с.
2. Д’яков А., Кияк Т., Куделько З. Основи термінотворення.
Семантичні та соціолінгвістичні аспекти / А. Д’яков, Т. Кияк, З. Куделько. – К. : Видавничий дім “КМ Academia”, 2000. – 218 с.
3. |
Колесникова І. Проблема норми в термінології / І. Колесникова // |
Українська мова та література. – 2003. – № 19. – С. 3 – 7. |
|
4. |
Крыжановская А. В., Симоненко Л. А. Актуальные проблемы |
упорядочения научной терминологии / Крыжановская А. В., Симоненко Л. А. – К.: Наук. думка. – 1987. – 160 с.
5.Мацюк Г. П. Роль терминологии в обогащении значений общеупотребительной лексики украинского языка: Дис... канд. филол. наук: 10.02.02. – Львов, 1986. – 192 с.
6.Панько Т., Кочан І., Мацюк Г. Українське термінознавство: Підручник для студ. гуманітарних спец. вищ. закладів / Т. Панько, І. Кочан, Г. Мацюк. – Львів, Вид-во “Світ”, 1994. – 241 с.
1. Історія і сучасні проблеми української термінології.
Динаміка усіх сфер сучасного соціуму (техніки, науки, культури)
спричиняє появу й активне функціонування в українській мові великої кількості термінологічних одиниць. Згідно з визначенням Зоряни Мацюк, «термін – слово або словосполучення, що виражає чітко окреслене поняття певної галузі науки, культури, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя» [Мацюк, с. 131]. Інтенсивний розвиток наукової термінології мовознавці називають “термінологічним вибухом”. Він виявляється не лише у збільшенні термінологічного фонду літературної мови, але й у залученні термінологічних лексем до загальномовного вжитку. Запровадження значної кількості нових термінів, їх активна взаємодія із загальновживаною лексикою актуалізує проблему нормування наукової термінології та сигналізує про необхідність дослідження кількісних та якісних семантико-стилістичних змін,
що відбуваються із термінологічними одиницями під час розширення сфери їх функціонування.
Слід зазначити, що система української наукової термінології остаточно сформувалася в перші десятиліття ХХ століття, оскільки саме в цей період територія України нарешті була об’єднана одним кордоном. Наголосимо на тому, що в період українізації (20 – поч. 30 рр.) було видано близько 30 різних термінологічних словників, які переважно мали статус проектів. Над укладанням наукової та загальної термінології працювали О. Курило,
А. Тутковський, І. Жигадло, В. Дубровський, Ф. Калинович, Т. Секунда,
С. Веретка, та ін. На думку З. Терлака, вони тільки започатковували складний процес нормування української термінології. Укладачі намагалися сформувати українську термінологію на національній основі, що часто викликало спротив у науковців. Так, В. Ганцов не заперечував принципу народності у термінологічній роботі, проте підкреслював, що термінологія взагалі річ така,
що де можна, то краще й не перекладати термінів, а залишати їх такими, які вони єсть у європейських мовах.
Досліджуючи стан української мови у першій третині ХХ ст.,
Ю. Шевельов звертає увагу на те, що десятиліттями виключена з багатьох сфер життя українська мова і особливо термінологія мусіла за короткий час виповнити утворені прогалини. Мова потребувала стандартизації/нормалізації й
– до певної міри штучного – заповнення прогалин, – ситуація, типова для всіх мов у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольняти найрізнорідніші вимоги новочасного суспільства.
Серед мовознавців велись дискусії про підґрунтя для становлення єдиних лексичних норм. Одні дослідники (О. Курило, М. Сулима, О. Смеречинський)
твердили, що в основі української літературної мови має бути лише селянська мова, відбита в народній творчості, фольклорі, етнографічних записах. Слова,
не поширені в етнографічних джерелах, розглядались як не властиві українській мові. Інші мовознавці (О. Синявський, М. Наконечний) не заперечували селянської мови та народної творчості в розвитку літературних стандартів, але разом з тим говорили, що українська мова не може розвиватися на такій вузькій основі. Для постійного збагачення й розвитку вона має опиратися на ширші джерела, тобто на великі позитивні здобутки інших мов,
живе мовлення, пов’язане з суспільно-політичною й виробничою сферою.
Пуристична тенденція простежується у працях О. Курило, особливо в галузі термінології. Наприклад, у “Словнику української фізичної термінології
(1918)”, перекладаючи російські фізичні терміни, науковець віддає перевагу українським лексемам: рос. элемент – укр. первень, рос. земная кора – укр.
земна шкарлупа, шкура, скорина, рос. луч ультрафиолетовый – укр. промінь позафіялковий та ін. Такий підхід простежується у “Російсько-українському словничку медичної термінології (1918)”: рос. зуб мудрости – укр. черняк, рос.
капилярные сосуды – укр. волосняки, рос. голосовая связка – укр. голосове в’язло, рос. кариес – укр. гострець, порохнявиця, рос. таз – укр. миска, рос.
кисть руки – укр. китиця, кетяг, рос. резцы – укр. сміхунці, рос. трахея – укр.
дихавка та ін.
Зазначимо, що багато термінів, які пропонували мовознавці-пуристи,
закріпилися в українській мові. Так, наприклад, такі медичні терміни
О. Курило, як гомілка, тім’я, повіка та ін. і тепер функціонують в українській
мові. Такі приклади підтверджують думку, що явище пуризму потребує
об’єктивної оцінки. Вивчаючи іншомовні впливи у галузі термінотворення,
В. Авраменко зазначає, що явище мовного пуризму характеризує різні літературні мови світу, зокрема галузі термінології в періоди їх становлення і є,
безперечно, прогресивною у своїй основі тенденцією, оскільки без орієнтації на власні мовні ресурси неможливе створення національних літературних мов.
У період 20 – 30 рр. ХХ ст. уперше були створені словники механічної,
геологічної, метеорологічної, біологічної, біохімічної, технічної, лісотехнічної,
радіотехнічної, транспортної, гірничої, сільськогосподарської, ветеринарної,
фінансової, військової, музичної, педагогічної, філософської, політичної термінології [69]. За словами І. Огієнка, “здавалося, розвиток української літературної мови досяг свого вершка”.
Проте уже з 30-х років радянське керівництво припинило українізацію,
замінивши її спланованим наступом на українську мову з метою утвердження російської мови як мови міжнаціонального спілкування у межах Радянського Союзу. До усіх лексикографічних праць, особливо в галузі термінології, було висунуто вимогу не впроваджувати в українську мову будь-які нові терміни без посередництва російської мови. Така тенденція зберігалася упродовж усього радянського періоду.
Новий етап розвитку української термінології почався після проголошення незалежності України. Саме в цей час постала проблема удосконалення лексичної та правописної систем української мови, а також відповідності теміноодиниць чинним нормам.
Сучасний стан української термінології засвідчує наявність низки проблем у цій галузі. По-перше, українська мова, як і більшість мов світу,
невпинно розвивається – а це вимагає постійного дослідження її лексики,
правопису та інших розділів, які мають належним чином відображати нові
мовні явища з урахуванням традицій мови і тенденцій її розвитку. Зокрема,
разом із науково-технічним прогресом динамічно розвиваються терміносистеми природничих наук, вивчення яких потребує відповідних фахових знань. З
іншого боку, фахівці, які належать до різних наукових шкіл, поколінь чи регіонів, нерідко мають відмінні погляди на те чи інше наукове поняття та його словесне позначення. По-друге, сьогодні виникає гостра потреба у тому, щоб виявити особливості використання українського словотвірного механізму в термінології, дослідити тонкощі вживання віддієслівних іменників,
дієприкметникових форм, паронімів та окремих фахових лексем у науковій мові, а також виробити відповідні рекомендації щодо графічного подання власне українських та запозичених термінів. По-третє, сучасні українські кодифікаційні видання містять чимало суперечливих моментів. Тому вкрай актуальною є класифікація та узагальнення правил написання ряду лексем, які викладені в правописі неповно або суперечливо, а також на часі рекомендації щодо вживання фахових термінів і лексем, які не зафіксовані в словниках або семантичне навантаження яких потребує особливих роз’яснень.
Проблема українського терміна як національно-культурного феномена: у
яких тематичних чи інших групах назв спеціальних понять виявляється мовна специфіка українського терміна, на які рівні мовної структури необхідно звернути особливу увагу, щоб узгодити семантичні і прагматичні вимоги до терміна і не втратити його українськомовного духу. Аналізовані проблеми виходять поза межі суто лінгвістичних, через що термінознавство приречене виходити поза вузьколінгвістичні рамки і ставати міждисциплінарною галуззю.
Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних з національно-культурною специфікою українських термінів, сьогодні можна виділити принаймні шість:
1)опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем, у зв’язку
зчим потребує також опрацювання проблема росіянізму в українській термінології;
2)виявлення англіцизмів(американізмів) у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їх ужитку;
3)з’ясування ролі і місця інтернаціоналізмів і їх національних відповідників у різних терміносистемах;
4)способи відбору назв опредметнених дій;
5)способи відбору найменувань опредметнених ознак;
6)орфоепічні й орфографічні проблеми.
Ці проблеми зумовлюють інші, наприклад, проблеми практичного термінознавства, насамперед термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та різноманітних наукових дисциплін у школі вищій.
2.Теоретичні засади термінознавства та лексикографії
Сучасна українська термінологія має статус специфічної підсистеми у складі лексико-семантичної системи літературної мови. Саме тому при нормуванні власне термінології необхідно орієнтуватися на принципи нормування усієї мови загалом.
Функціональні стилі української мови обслуговують різноманітні сфери сучасного соціуму. Спеціальна лексика усіх суспільних галузей акумулюється в одному зі стилів літературної мови – науковому. Науковий стиль в різних галузях знань формує відповідні терміносистеми, що об’єднують слова-терміни й термінологічні словосполучення. Відповідно терміни належать до одного стильового різновиду літературної мови – наукового стилю.
Домінує думка, що в процесі кодифікації загальновживана лексика фіксується на підставі її визнання соціумом. Активнішого втручання з боку нормалізаторів зазнають терміни. Складність і багатоаспектність фіксації термінологічної норми мотивується подвійною природою самої термінології,
яка, з одного боку, є частиною загальнолітературної мови, а з іншого – характеризується певною спеціалізацією, що визначається за належністю термінологічної одиниці до особливої сфери функціонування.
Для кодифікації термінів актуалізується проблема первинності сфери функціонування щодо сфери фіксації. З огляду на приналежність термінології до національної мови варто говорити про первинність сфери функціонування термінологічної норми (як і норми загальнолітературної мови) та вторинність
сфери фіксації (кодифікуються терміни, що пройшли апробацію у суспільній комунікації).
Науковці стверджують, що існує відмінність між кодифікацією загальнолітературних і термінологічних норм. І. Колесникова зазначає: “У
літературній мові за нормативний береться варіант, підтверджений колективним досвідом... У термінотворчій практиці спостерігаємо протилежну тенденцію: пропонується найкращий варіант... назви, який і кодифікується”
[Колесникова, с. 4]. Незважаючи на відмінності у фіксації термінологічної та літературної норм, кодифікованість є їх спільною ознакою.
Складність і багатоаспектність розуміння термінологічної норми мотивується подвійною природою самої термінології, яка, з одного боку, є
частиною загальнолітературної мови, а з іншого – характеризується певною спеціалізацією, що визначається належністю термінологічних одиниць до особливої сфери функціонування. З огляду на це український мовознавець Т. Кияк виділяє такі види нормалізаторської діяльності:
1)лінгвістичну нормалізацію (мовна правильність утворення та вживання терміна);
2)змістову нормалізацію терміна (визначення змістових співвідношень терміна і його дефініції);
3)логічну нормалізацію (побудову правильної ієрархії понять,
визначення понятійної точності терміна) [Д’яков А., Кияк Т., Куделько З., с. 61].
Сучасна лінгвістика пропонує перелік завдань, які необхідно виконати термінологам для максимально ефективної стандартизації термінолексики сучасної мови. Більшість мовознавців (А. Крижанівська, Л. Симоненко,
Т. Кияк, В. Даниленко, О. Реформатський та ін.) основним аспектом нормативності певного терміна вважають його правильність відповідно до загальнолітературної норми. Так, Т. Кияк нормативним називає той термін, що відповідає правилам і нормам певної мови; В. Даниленко переконаний, що в термінології нормативним є все, що збігається з нормою в літературній мові і практично закріпилось у термінологічній системі. Колектив лінгвістів –
А. Д’яков, Т. Кияк, З. Куделько – у монографії “Основи термінотворення” до вимоги нормативності терміна додають такі: вимога системності,
дефінітивності, точності, однозначності, милозвучності, повноти, відсутності синонімії та експресивності у термінології [с. 13].
А. Крижанівська та Л. Симоненко також не відмежовують поняття норми в термінології від загальнолітературної норми. Та все ж наголошують на спеціальності термінів як одиниць специфічної підсистеми: “...нормативний термін варто розуміти як спеціальне найменування з області науково-технічної та практичної діяльності, що функціонує в сфері професійного спілкування і є компонентом сучасної, наукової, спеціальної класифікаційної системи”
[Крыжановская А. В., Симоненко Л. А., с. 21]. Також науковці звертають увагу на понятійну природу терміна: “Терміни визначають як домінанти системи понять (реалій) науки, техніки, офіційної мови і їх відображення у виробництві,
суспільному житті чи їх окремих областях...” [Крыжановская А. В.,
Симоненко Л. А., с. 15]. Дослідники наголошують на таких аспектах нормування термінології, як:
1)понятійний аспект упорядкування термінів;
2)логічний напрям нормалізаторської діяльності;
3)лінгвістичне форматування терміна [Крыжановская А. В.,
Симоненко Л. А., с. 21].
Логічний напрям нормування термінології вітчизняні мовознавці закономірно пов’язують із логікою. Норма в термінології встановлюється на основі класифікаційних ознак, що трактуються як “системні зв’язки”
[Крыжановская А. В., Симоненко Л. А., с. 20] між термінами певної сфери наукових знань. А. Крижанівська та Л. Симоненко зазначають, що “ієрархічна класифікація вводить термін у наукові системні зв’язки споріднених найменувань реалій” [Крыжановская А. В., Симоненко Л. А., с. 20], тобто класифікаційні ознаки дозволяють створювати ієрархію, структуру споріднених понять, яка реалізується як певна класифікаційна система термінів.
Стосовно третього аспекту нормалізаторської діяльності в термінології – лінгвістичного – окремі науковці (наприклад, А. Крижанівська, Л. Симоненко)
хоча і визнають належність термінологічної лексики до загальнонаціональної мови, та усе ж наголошують на окремішності розвитку термінології,
специфічності функціонування термінів у сфері фахової літератури та професійного спілкування. Цей аспект особливо чітко виявляється у створенні особливих словотвірних моделей, які притаманні спеціальній лексиці.
Загалом у сучасному мовознавстві статус терміна визначається двоякою належністю. По-перше, як уже зазначалося, терміноодиниці завдяки особливій сфері функціонування – мові науки – набирають рис певної самостійності,
спеціалізованості, але через генетичну спорідненість термінології і загальнолітературної мови терміни залишаються складниками системи української лексики.
Термінологія кожної мови створюється та розвивається на ґрунті відповідної їй національної мови. Тому термін, як і звичайне слово, повинен відповідати основним нормативним лінгвістичним вимогам загальнолітературної мови. Зокрема, терміноодиниці української мови мають бути оформленими згідно з нормами національного правопису. Нормативність термінів іншомовного походження визначається правилами фонетичної адаптації запозичень в українській мові. Як питомі, так і запозичені терміни орієнтуються на типи словозмін, притаманні літературній мові. У
словотвірному ракурсі спостерігаємо використання особливих словотвірних моделей і морфем, які в разі потреби створюються штучно, іноді запозичуються чи беруться із національної мови. Лінгвістична нормативність термінів визначається орфоепічними, акцентуаційними, орфографічними, граматичними нормами сучасної української мови.
Підсумовуючи зазначене, констатуємо, що нормативний термін – це мовна одиниця, яка є компонентом спеціальної класифікаційної системи
(логічний аспект нормування) і на рівні дефініції визначає симетрію “мовний знак (слово) – поняття” (понятійний рівень норми), а також відповідає лінгвістичним тенденціям розвитку мови (в орфографічному, орфоепічному,
акцентуаційному, граматичному ракурсі) та виявляє певну специфічність у сфері словотворення (лінгвістична вимога нормативності).
3.Термін та його ознаки.
Слово “термін” прийшло до нас ще з античних часів. У латинській мові воно означало “межу”, “рубіж”. Сучасна наука оперує багатьма визначеннями терміна, які підкреслюють ту чи іншу ознаку цього поняття.
Термін – це слово або словосполучення, яке зіставляється з чітко окресленим поняттям певної галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-
політичного життя і вступає у системні відношення з іншими подібними одиницями мови, утворюючи разом з ними особливу систему – термінологію.
Мовознавці виділяють такі ознаки терміна:
1)має чітке визначення, зафіксоване у словнику;
2)однозначний у межах певної термінологічної системи або має тенден-
цію до однозначності;
3)точний і не залежить від контексту;
4)стилістично нейтральний;
5)системний (класифікаційна системність, словотвірна системність);
6)відсутність синонімів у межах однієї терміносистеми;
7)короткість (стислість) у плані вираження. Проте цей критерій бажаний,
ане реальний, адже з метою диференціації понять науки і техніки викорис-
товують багатослівні терміни, що спроможні якнайточніше позначити певне поняття.
Вивчаючи структуру термінів, лінгвісти виділяють такі типи термінів:
1) прості: непохідні (терміни, які на синхронному зрізі не мають моти-
ваційних слів, напр.: дуга, жила, лад) і похідні (терміни, у яких можемо виділити мотиваційні основи і словотворчі афікси, напр.: запобіжник, проти-
вага, затакт); 2) складні (терміни, у яких можна виділити дві основи, напр.: паротво-
рення, теплострум, тискомір); 3) складені (терміни-словосполучення, напр.: стала похибка, прискорення
руху, рідкий стан тіла);