Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

СпортМедицина / ЗМ1 МуСпМед / МуСпМе-Зм1Теор

.pdf
Скачиваний:
37
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
2.57 Mб
Скачать

ЛЕ К Ц І ЇЇ

знавчальної дисципліни „Спортивна медицина ”

для студентів факультету фізичного виховання, спеціальність „Здоров’я людини” („Фізичне виховання”) спеціалізація „Фізична реабілітація”

Лекція 1.

Зміст і завдання спортивної медицини. Обстеження осіб,що займаються фізичною культурою та спортом. Визначення фізичного розвитку осіб, що

займаються фізичною культурою та спортом

1. АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ: Фізичні вправи - ефективний засіб оздоровлення населення та метод профілактики виникнення захворювань. Лише правильно підібране навантаження може сприяти покращанню стану здоров'я та функціональних можливостей люди. Важливою ланкою в ланцюзі обстежень на фізкультурників та спортсменів є вивчення фізичного розвитку осіб, які займаються фізичною культурою та спортом. Саме цьому і присвячене дане заняття.

Кількість годин – 2 години

П Л А Н.

1.Зміст і завдання спортивної медицини.

Визначення поняття ‘’спортивна медицина’’. Основні розділи спортивної медицини. Спортивна медицина в історичному аспекті.

2.Вплив фізичних навантажень на організм людини.

3.Інструментальні методи дослідження в спортивній медицині

В С Т У П

Науково-технічний прогрес сприяє покращенню умов існування людини: до 1% зменшилась доля м’язової праці у сучасному виробництві, стали більш комфортними умови її проживання , постійно зростають досягнення сучасної медицини: появляються нові медичні препарати, більш досконалі методи діагностики та лікування. Незважаючи на це постійно зростає кількість хворих. Наука нагромадила значну кількість даних про головні фактори й передумови, що сприяють виникненню найпоширеніших хвороб цивілізації: хвороб органів кровообігу, злоякісних новоутворень і порушення обміну речовин. Саме вони очолюють сумний список причин, які викликають передчасну смерть наших сучасників. Як допомогти організму, який вижив в умовах первіснообщинного ладу , знайти ту силу , яка може пожвавити його діяльність , сприяти самовідновленню , удосконаленню саморегуляції , розквіту , покращенню здоров’я ?

Здоров’я – це не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів , а стан повного фізичного , психічного і соціального добробуту / ВООЗ / . Охорона здоров’я практично здорових людей є центральною проблемою профілактичної медицини.

Саме це визначає стійкість організму , запас фізичних сил , тобто рівень здоров’я людини. Важливе значення в підтриманні високого рівня здоров’я має режим здоров’я – це певний спосіб життя , який сприяє відновленню , підтриманню та розвитку резервів

1

організму. Головний фактор активації резервів і підтримання високого функціонального стану фізіологічних систем людського організму – м’язова робота.

Численні епідеміологічні, клінічні та експериментальні дослідження свідчать про те, що регулярні заняття фізичними вправами сприяють зміцненню здоров’я, попередженню захворювань. Вивчено, що люди, які займаються фізичними вправами в 2 – 3 рази рідше хворіють на серцево-судинні та інші захворювання, легше переносять різкі зміни умов зовнішнього середовища ( переохолодження, перегрівання, фізичні та нервові перевантаження, дія радіації, різних токсичних речовин, професійних шкідливих факторів).

Регулярні фізичні тренування підвищують неспецифічну опірність організму, що зумовлено утворенням при цьому в організмі широкого спектра компенсаторнопристосувальних реакцій, зв’язаних з регулятивними (нервовими, гуморальними, ендокринними) системними і органними змінами, тобто утворенням неспецифічної компоненти загальноадаптаційного синдрому.

Загальнозміцнювальний оздоровчий вплив фізичних вправ поширюється не тільки на заняття фізичною культурою, але і на спортивне тренування, зв’язане з використанням великих фізичних навантажень для досягнення високих результатів. Сам фактор величини навантаження не являється при цьому вирішальним. Головне – ступінь його відповідності стану організма та рівню його підготовленості, поскільки дія самого подразника зумовлена не тільки його силою, але і відповідністю вихідному рівню готовності

Регулярні заняття фізичними вправами – яскравий приклад надзвичайних адаптаційних можливостей людини. Довготривала адаптація проявляється при цьому в перебудові організму на центральному, міжсистемному, системному, органному, тканинному, клітинному та молекулярному рівнях як прояву біологічної норми. Характер та ступінь цих змін обумовлений направленістю тренувань, їх частотою, інтенсивністю, тривалістю, рівнем підготовленості, індивідуальними особливостями та інше.

Знання лікарtм закономірностей змін в організмі у зв’язку з заняттями фізичною культурою та спортом необхідне для правильної діагностики здоров’я і функціонального стану фізкультурника та спортсмена, своєчасного виявлення та попередження передта паталогічних станів і захворювань, які можуть виникати при нераціональних заняттях ( невідповідність навантаження рівню підготовленості, віковим та індивідуальним особливостям фізкультурників та спортсменів), порушенні режиму тренувань, відпочинку та інше.

Пропаганда активного способу життя, правильний медичний контроль за особами, що займаються фізичною культурою та спортом дасть можливість оздоровити українську націю.

Кваліфікована допомога лікаря в підготовці висококваліфікованих спортсменів сприятиме досягненню високих спортивних результатів і дасть можливість гідно представляти Україну на міжнародних змаганнях та Олімпійських іграх.

2

ЗМІСТ І ЗАВДАННЯ СПОРТИВНОЇ МЕДИЦИНИ.

Спортивна медицина-наука, яка вивчає стан здоров’я, фізичний розвиток та морфофункціональні особливості організму людини у зв’язу з заняттями фізичною культурою і спортом.

Спортивна медицина сприяє раціональному використанню фізичних вправ для гармонійного розвитку, зміцнення здоров’я, підвищення працездатності, досягнення високих спортивних результатів, а також вивчає вплив фізичних навантажень на організм. На основі даних фізіології, морфології, біохімії спорту проводить діагностику стану фізкультурників та спортсменів, визначає показання та протипоказання до занять, їх раціональний режим, методи профілактики, лікування, реабілітації.

Спортивна медицина також вивчає порушення в діяльності організму при нераціональному режимі та методиці тренувань, розробляє засоби профілактики, лікування та реабілітації, методи та прийоми діагностики функціонального стану, обгрунтовує використання медичних засобів для підвищення спортивної працездатності, стійкості організму, прискорення відновлення. Таким чином, спортивна медицина являється важливою галуззю клінічної та профілактичної медицини.

Виходячи з цього, у спортивній медицині виділяють 3 основні розділи:

1.Лікарський контроль за особами, які займаються фізичною культурою та спортом.

2.Фізіологія та гігієна фізичної культури та спорту.

3.Загальна та окрема патологія при заняттях фізичною культурою та спортом.

Завдання спортивної медицини:

- організація та сприяння раціональному використанню засобів фізичної культури з метою збереження та зміцнення здоров’я, досягнення високих спортивних результатів;

- вивчення та оцінка стану здоров’я, вирішення питань допуску до занять та спортивної орієнтації, раннє виявлення захворювань та травм;

- вивчення та оцінка фізичного розвитку; - діагностика функціонального стану;

- вивчення впливу на організм режиму та методики тренувань; - організація лікувально-профілактичних та відновнихзаходів; - контроль за режимом дня, тренувань та харчування;

- участь на основі своїх спостережень в плануванні та корекції навчальнотренувального процесу;

- контроль за відповідністю умов та організації тренувань прийнятим гігієнічним нормативам та вимогам;

- санітарно-освітня та виховна робота; - медичне забезпечення змагань.

СПОРТИВНА МЕДИЦИНА В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ.

З літературних джерел відомо, що фізичні вправи використовувалися з глибокої давнини з лікувальною, оздоровчою, профілактичною метою та як засіб відновлення працездатності в Китаї, Індії, Стародавньому Римі, Греції. Гіппократ / 360-377рр. до н. р./ вивчив і описав використання фізичних вправ при хворобах серця, легень, порушеннях обміну речовин, хірургічних та інших захворюваннях. Авіценна / 980-1037 / велику увагу приділяв фізичним вправам, він поділив їх на малі та великі, сильні та слабкі, швидкі та повільні, розробив методику їх використання для здорових та хворих.

3

Знаменитий французький клініцист Тіссо в праці “Медична та хірургічна гімнастика” /1780р. / дав аналіз використання гімнастики та масажу в лікуванні хірургічних хворих. Він вказував , що “рух може замінити різні ліки , але ніякі ліки не можуть замінити рух”.

Слов”янські племена поруч з фізичними вправами використовували загартування , масаж. Вони з успіхом застосовували паріння в лазні, масаж чи самомасаж віником та пірнання після цього у холодну воду чи сніг з метою зміцнення здоров’ я та відновлення працездатності.

Практично немає інформації про розвиток фізичної культури та спортивної медицини в Україні у дореволюційні часи. Незважаючи на ідеологічний вплив у радянські часи українські вчені внесли значний вклад у розробку принципових питань використання фізичних вправ, загартування, масажу для оздоровлення населення та для досягнення високих спортивних результатів. Це в першу чергу Г. І. Красносельський, І. П. Калістов, М. Е. Тесленко, Г. В. Фольборт, Г. Х. Шахбазян,І. В. Полеся, В. П. Мурза, І. В. Муравов, О. В. Кочаровська, М. М. Амосов, Я. А. Бендет, Б. П. Преварський, Л. Я. Іващенко, С. А. Душанін, Е. І. Муха, Н. В. Свечнікова, Г. Л. Апанасенко, В. В. Клапчук, О. Ю. Штеренгерц та інші. Останні продовжують наукові дослідження, готують молодих вчених.

Президент України та Уряд приділяють велику увагу розвитку фізичної культури, спорту та лікарськофізкультурної служби державі. Так уже в 1992р. Президент видав розпорядження “Про розвиток олімпійського руху в Україні” , яке вимагає покращення якості медико-біологічного забезпечення спортсменів, розвитку мережі лікарсько-фізкультурних диспансерів та поліпшення організаційно-методичного керівництва. На виконання розпорядження Президента МОЗ в Україні у тому ж 1992р. видає наказ “Про удосконалення лікарсько-фізкультурної служби “ / №211 від 31. 01. 92р. / В наказі указується , що діяльність лікарсько-фізкультурної служби спрямована на медичне забезпечення осіб , що займаються фізичною культурою і спортом , та організаційно-методичне керівництво службою лікарського контролю і лікувальної фізкультури у закладах охорони здоров”я. Затверджено” Положення про лікарсько-фізкультурну службу” та “ Положення про лікарськофізкультурний диспансер “ (Наказ № 211).

Вплив фізичних навантажень на організм

Стан здоров’я людини в кінцевому результаті визначається кількістю і потужністю його адаптаційних резервів. Чим вищий функціональний резерв, тим нижча “ціна адаптації”. Адаптація організму до нових умов життєдіяльності при фізичних навантаженнях забезпечується не окремими органами, а скоординованими в часі і просторі та підпорядкованими між собою спеціалізованими функціональними системами.

Характерна риса адаптованої системи – економічність функціонування з метою максимальної економії ресурсів організму. Постійна змінюваність внутрішнього та зовнішнього середовища визначає динамічність, багатогранність і пластичність адаптивних процесів. Стійкість їх залежить від гомеостатичних адаптивних механізмів особистості, її резервних можливостей, які визначають запас міцності, з допомогою якого організм протидіє екстремальним факторам. Основним компонентом механізму загальної адаптації являється мобілізація енергетичних ресурсів, пластичного резерву та всіх захисних можливостей організму, направлених на його енергетичне забезпечення і збереження нормальної життєдіяльності.

В механізмі адаптації мають значення посилене утворення метаболітів і гормонів, а також адаптативний синтез білка. Завдяки цьому збільшується функціональна потужність функціонуючих структур клітини, що вказує на перехід від термінової (негативної) до стійкої довготривалої адаптації. Раціональною являється лише така адаптація, яка відкриває можливості тривалого пристосування до зростаючих навантажень і яка знижає можливість зриву адаптації.

При систематичних впливах фізичних вправ (певного подразника для організму) дія їх поступово слабшає у зв’язку з підвищенням стійкості регуляторних механізмів, клітинних

4

структур, зі зміною фізико-хімічних властивостей клітин, розширенням функціонального резерву та адаптаційних можливостей організму.

Адаптація в екстремальних умовах не безмежна і може призвести до виснаження функціональної системи, домінуючої в адаптативній реакції і як результат – до детренованості, зниженню структурного та функціонального резерву організму.

Завдання лікаря – у всій різноманітності змін у організмі, що виникають в процесі занять фізичними вправами виявити ті, які сприяють зміцненню здоров’я, підвищенню функціональних можливостей організму та досягненню високих спортивних результатів спортсменами, сприяти їх вдосконаленню і попередити розвиток негативних змін.

Вплив фізичних навантажень на гемодинаміку. Під впливом регулярних фізичних тренувань суттєво покращуються функції всіх органів та систем, що сприяє позитивним змінам у гемодинаміці.

Кисень, необхідний для процесів перетворення енергії, доставляється до м’язів системою транспорту кисню. До неї входять органи дихання, серцево-судинна система, кров. Фізичні тренування приводять до збільшення функціональної здатності кожної із цих ланок.

Частота серцевих скорочень у тренованих осіб нижча, ніж у нетренованих. Регулярні тренування дають можливість підвищити продуктивність роботи серця в спокої і під час фізичних навантажень при меншій частоті серцевих скорочень за рахунок збільшення ударного об’єму серця. Це підвищує економічність скоротливої функції міокарду в зв’язку з тим, що відносно зменшується потреба в кисні. Брадикардія зумовлена також підвищенням вагусного впливу на діяльність серця. Вона більш виражена у осіб, які займаються циклічними видами спорту, направлених переважно на розвиток витривалості. Частота серцевих скорочень може знижуватись до 40 ударів за хвилину.

В процесі інтенсивних тренувань у спортсменів розвивається робоча гіпертрофія – тоногенні розширення шлуночків і передсердь з потовщенням м’язових волокон. Маса серця досягає 350-500 г порівняно з 280-350 г у нетренованих. Ступінь цієї гіпертрофії не перевищує фізіологічні норми.

Робоча гіпертрофія супроводжується покращенням скоротливої здатності міокарду, покращенням коронарного кровообігу. Це сприяє збільшенню ударного об’єму при порівняно меншому хвилинному об’єму під час тренувань (економічність діяльності) і є проявом підвищення функціональної здатності серця тренованих осіб. Фазовий аналіз підтверджує ці висновки: подовження механічної систоли не супроводжується збільшенням періоду викиду крові з лівого шлуночка. Покращення коронарного кровообігу, зниження потреб міокарду у кисні тренованих осіб є профілактикою виникнення ішемічної хвороби серця.

Артеріальний тиск. Вважається, що зниження артеріального тиску у спортсменів є однією із важливих ознак адаптації організму до регулярних фізичних навантажень. Але не всяке зниження тиску у спортсменів являється ознакою високої тренованості організму. Крім високого рівня тренованості (фізіологічна норма) можуть зустрічатися і інші її форми (гіпотонія від перевтоми, нейроциркуляторна дистонія гіпотонічного типу, гіпотонія при вогнищах хронічної інфекції) внаслідок несприятливого впливу факторів зовнішнього і внутрішнього середовища на нейрогуморальну регуляцію судинного тонусу у спортсменів. Різні несприятливі фактори: надмірне фізичне навантаження, часте фізичне і емоційне напруження можуть сприяти підвищенню артеріального тиску.

Акустичні прояви діяльності серця у спортсменів. Особливостями фонокардіограми (ФКГ) являється велика тривалість І та ІІ тонів, відносно менша амплітуда І типу порівняно з ІІ в ділянці верхівки серця, більш часта реєстрація розщеплення ІІ тону, нерідко зустрічаються систолічний шум та Ш-ІУ тони. Ці зміни серцевої акустики вважаються типовими проявами “спортивного серця”. Аускультативно у спортсменів можуть вислуховуватись посилені або глухі тони серця, роздвоєний або посилений ІІ тон, на легеневій артерії та над верхівкою серця – функціональні систолічні шуми. Ступінь проявів функціонального систолічного шуму залежить від спортивної спеціалізації і від величини об’єму серця: в процесі тренувань (особливо на витривалість) відмічається поступове

5

збільшення його. Для диференціальної діагностики і правильної трактовки систолічного шуму використовують функціональні проби з фізичним навантаженням та зніною положення тіла. Функціональний систолічний шум під впливом фізичного навантаження звичайно

слабшає, в той час як органічний – посилюється.

 

 

Особливості електрокардіограми спортсменів (за Л.А.Бутченко, 1963): помірна

чи

виражена брадикардія та синусова аритмія; зниження вольтажа зубця R та збільшення зубця

Т у стандартних відведеннях; високий вольтаж комплексу QRS;

вертикальна

або

напіввертикальна електрична позиція серця.

 

 

В крові в процесі тренувань збільшується вміст гемоглобіну, число еритроцитів. Збільшується киснева ємність крові (приблизно на 1-2%) і її лужний резерв (приблизно на 1020 %). Підсилюється активність ферментів крові (каталази, карбоангідрази та інш.). Рівень цукру стає більш стійким, що є профілактикою коронарних спазмів.

У тренованих осіб використання тканинами кисню в спокої знаходиться на більш високому рівні і кількість відновленого гемоглобіну збільшується. Максимальне споживання кисню, максимальний кисневий пульс, межовий хвилинний об’єм кровообігу значно зростають.

Кровообіг у м’язах при сильних ритмічних скороченнях збільшується в 15-20 разів. Кількість відкритих капілярів у працюючих м’язах може зростати в 50 разів.

Дихання і газообмін є складовими системами транспорту кисню, які мають безпосереднє відношення до дії фізичних вправ. Під час тренувань механіка зовнішнього дихання вдосконалюється. Підвищується сила дихальної мускулатури, збільшується рухомість грудної клітки, діафрагми. В результаті - дихання сповільнюється, поглиблюється, стає більш ефективним: об’єм резервного повітря зменшується, а об’єм дихального – збільшується за рахунок збільшення легеневої вентиляції.

Збільшується життєва ємність легень від 3-4 л у нетренованих до 6-7 у спортсменів. Все це сприяє покращенню дифузії газів між альвеолярним повітрям і кров’ю, більш повному засвоєнню кисню, кращій пристосованості до умов гіпоксії, підвищенню фізичної працездатності.

Вплив систематичних фізичних тренувань на нервову систему. У центральній нервовій системі збільшується сила, врівноваженість і рухомість процесів збудження та гальмування, швидкість і міцність утворених умовно-рефлекторних зв’язків. Змінюється функціональний стан вегетативної нервової системи в бік підвищення тонусу її парасимпатичної ланки. Підвищується рівень діяльності аналізаторів: рухового, вестибулярного, слухового, зорового, тактильного . Вестибулярний аналізатор покращує координацію рухів при зміні положення тіла у просторі, слуховий – ритмічність рухів, зоровий – просторову орієнтацію.

Вплив фізичних навантажень на опорно-руховий апарат. Під впливом систематичних занять фізичними вправами посилюється кровообіг в опорно-руховому апараті, що сприяє зміцненню кісток, суглобів, м’язів. В суглобах збільшується рухомість, суглобові хрящі стають більш еластичними, підвищується тонус капсули суглоба та зв’язок. Збільшується рухомість хребта.

Відбувається перебудова мікроструктури кісток та м’язів. Активується ріст кісток. Це в першу чергу характерне для видів спорту, зв’язаних з пульсуючим навантаженням. Збільшується об’єм м’язової маси, що досягається потовщенням та зміцненням кожного м’язового волокна. Навантаження швидкісного характеру сприяють вдосконаленню діяльності м’язових волокон ІІ типу, навантаження зв’язані з роботою “на витривалість” – І типу. У бігунів на середні дистанції спостерігається відносно рівномірний розподіл волокон І та ІІ типу.

Вплив фізичних навантажень на ендокринну систему. Фізичні навантаження та участь у змаганнях викликають значні функціональні напруження організму, що вимагає максимальної мобілізації його резервів. До ендокринних залоз ставляться підвищені вимоги. Мобілізація енергетичних та пластичних резервів організму являється результатом складної взаємодії різних функціональних систем, але в першу чергу зв’язана з діяльністю

6

симпатоадреналової та гіпофізарно-адренокортикальної систем. Сам зміст тренувань, характер вправ та навантажень відіграють певну роль у активації тієї чи іншої ланки гормональної системи. Залежить вона також від тривалості та інтенсивності м’язової роботи. Так зміна діяльності кори наднирників та підшлункової залози корелюється з етапами спортивних тренувань.

Вплив занять ь фізичними вправами на імунологічну реактивність організму. При адекватних навантаженнях заняття фізичною культурою та спортом позитивно впливають на фактори неспецифічного захисту та імунобіологічну реактивність: підвищується активність гуморальних та клітинних ланок імунної системи, підвищується стійкість організму до інфекцій та інших несприятливих факторів зовнішнього середовища. При неадекватних фізичних навантаженнях може виникнути виражене порушення гомеостазу як неспецифічних факторів захисту (шкіри, слизових) так і системи імунітету.

Зміни в системі виділення. Зміни в діяльності нирок залежить від виду та характеру тренувального періоду чи змагань. Зміни з боку нирок бувають різного характеру. Вони можуть виражатися у зміні кількості та складу сечі, появою в ній нехарактерних компонентів або значним підвищенням секреції речовин, що звичайно зустрічаються. При фізичних навантаженнях в сечі збільшується кількість продуктів метаболізму. Сечовина, сечова кислота, креатинин та інші продукти білкового та пуринового обміну можуть збільшуватися у 8-10 разів після бігу на марафонській дистанції.

Під час інтенсивних навантажень, коли в організмі переважає анаеробний гліколіз, в крові наростає вміст недоокислених продуктів: молочної кислоти, оксимасляної, ацетооцтової та інших кислот. Ці ж речовини починають посилено виділятися нирками. Так концентрація молочної кислоти в сечі може зрости до 0,22-0,24 % при роботі субмаксимальної інтенсивності, в той час, як при роботі помірної інтенсивності вона не перевищує 0,05-0,06 . При великих емоційних навантаженнях у зв’язку з активацією процесів глікогенолізу під впливом посиленого виділення адреналіна, що сприяє збільшенню вмісту глюкози крові, може мати місце глюкозурія.

Поява в сечі підвищеної кількості білка, а також формених елементів в крові (еритроцити, лейкоцити) свідчать про порушення функціонального стану нирок, що вони не здатні забезпечити діяльність відповідно виконаному фізичному навантаженню.

Вплив фізичних навантажень на систему травлення залежить від виду навантажень, їх тривалості та інтенсивності. В кінцевому результаті покращується функціональний стан всіх складових травної системи. В механізмі дії фізичних вправ важливу роль відіграє здатність фізичних вправ впливати на функціональний стан кори півкуль, тонус симпатичної ланки вегетативної нервової системи та центрів травлення.

Безпосередньо під час фізичного навантаження у зв’язку з перерозподілом крові кровопостачання органів травлення погіршується. Тому процес травлення сповільнюється, а їжа що потрапила до шлунку та кишок стає незайманим баластом. Тому їжу можна приймати не менше, ніж за 1,5-2 години до тренувань та змагань.

ФІЗІОЛОГІЧНІ ПОКАЗНИКИ ТРЕНОВАНОСТІ Фізична культура – частина загальної культури суспільства, одна із галузей суспільної

діяльності, направленої на зміцнення здоров’я та фізичного розвитку населення. Основним засобом фізичної культури є фізичні вправи. Фізичні вправи – природні та спеціально підібрані рухи та комплекси рухів. Від рухів взагалі фізичні вправи відрізняються тим, що мають цільову спрямованість і використовуються з метою зміцнення здоров’я. Фізичного вдосконалення, досягнення високих спортивних результатів.

В основі використання фізичних вправ лежить тренувальний процес. Тренувальний процес являється педагогічним процесом при якому в результаті багаторазових, регулярно повторюваних рухів та вправ з поступово зростаючим фізичним навантаженням в організмі людини наступають позитивні морфофункціональні зміни. Для досягнення позитивного

7

ефекту тренувальний процес вимагає певної системи занять та суворого медичного контролю за формуванням змін, що виникають в організмі фізкультурників, спортсмена чи хворого.

В процесі тренувань вдосконалюються регуляторні механізми, які забезпечують інтегративну діяльність між різними ланками організму. Це сприяє зростанню його адаптаційних можливостей, як в нормі, так і і патології, до змін умов зовнішнього та внутрішнього середовища. В процесі тренувань вдосконалюються уже існуючі рухові навички (рухові динамічні стереотипи) та формуються і закріплюються нові. Це супроводжується розвитком і вдосконаленням різних фізичних та рухових якостей: швидкості, витривалості, сили, гнучкості, спритності, стрибучості та інш. Саме вони визначають дієздатність організму (фізичний та руховий стан).

У осіб, що займаються фізичною культурою та спортом можна виділити ряд станів тренованості: натренованість (недостатня тренованість у новачків), тренованість, спортивна форма, пік спортивної форми, перенапруження, перетренованість, розтренованість. Особи, що не займаються регулярно фізичною культурою та спортом, мають знижені функціональні можливості організму порівняно з стандартами для їх віку та статі відносяться до детренованих.

Тренованість – стан, який розвивається в процесі регулярних занять фізичними вправами, який зумовлює можливість найбільш ефективного виконання конкретної м’язової діяльності і готовність до досягнення спортивних результатів. Найвищий рівень тренованості прийнято називати спортивною формою. Правильний розвиток тренованості відображає раціональну побудову тренувального процесу можливість досягнення високих спортивних результатів при збереженні та зміцненні здоров’я. Порушення тренованості (перевтома, перетренованість, перенапруження) свідчать про неадекватний режим та методику тренувань

івимагають відповідної корекції.

Впроцесі становлення та розвитку тренованості в організмі виникають структурні та функціональні зміни, які відображають перебудову на всіх рівнях його діяльності – центральному, системному, органному, тканинному, клітинному, що проявляється як в стані спокою, так і при фізичних навантаженнях. В стані спокою це проявляється у вдосконаленні нервові та гормонально-гуморальної регуляції, зниженні активності симпато-адренолової системи, економізації функціонування життєзабезпечуваних систем, посиленні внутріклітинної регенерації, зниженні рівня основного обміну, вдосконаленні тканинного обміну внаслідок чого збільшується функціональний резерв, необхідний для ефективного виконання навантаження.

Фізіологічні показники стану тренованості: спокій, рівновага, гарний сон, бажання інтенсивно тренуватися; емоційна готовність приймати участь у змаганнях, перемагати, високі показники фізичного розвитку та функціональної здатності, економічність діяльності серцево-судинної системи, м’язів та ін.

Для функціональних можливостей добре тренованого організму характерне:

- швидке входження в роботу, яке забезпечує ще на початку роботи швидку мобілізацію функціональних систем, які приймають участь у виконанні даної діяльності, при оптимальних для організму умовах;

- економізація в діяльності різних функціональних систем в умовах спокою та при стандартній (звичайній) для організму фізичній роботі;

- висока “межа” функціональних можливостей організму при максимальній в даних умовах роботі, мобілізація і повне використання біоенергетичного і функціонального резерву;

- підвищення стійкості до значних (чи екстремальних) змін внутрішнього та зовнішнього середовища;

- швидке і повне відновлення після різної по об’єму та інтенсивності фізичної роботи. Всі ці якості є результатом накопичення морфофункціональних змін в організмі в процесі тренувань. Вони поділяються на короткочасні, які виникають безпосередньо в умовах виконання фізичного навантаження (підвищення частоти скорочень, частоти дихання,

8

біохімічні зміни та інш), тривають короткий час після його припинення та довготривалі, які формуються внаслідок тривалих регулярних занять і зберігаються в організмі тривалий час. Припинення регулярних тренувань приводить до зменшеня, а далі – до зникнення останніх.

Завдання реабілітолога - сприяти позитивним морфофункціональним змінам в організмі фізкультурників та спортсменів, щоб тренувальний процес сприяв зміцненню здоров’я, досягненню високих спортивних результатів. Для цього лікарю необхідно вміти правильно обстежити пацієнта, визначити стан здоров’я, фізичний розвиток, функціональні можливості, правильно підібрати режим рухової активності та постійно контролювати ефективність його використання. При необхідності – разом з педагогом коректувати методи використання фізичних вправ та їх дозування, постійно контролюючи короткочасні та довготривалі морфофункціональні зміни в організмі, які виникають в процесі тренувань.

ІНСТРУМЕНТАЛЬНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ В СПОРТИВНІЙ МЕДИЦИНІ

При оцінці морфофункціональних особливостей організму осіб, що займаються фізичною культурою та спортом необхідно використовувати комплекс інструментальних методів дослідження, які характеризують різні сторони діяльності органів та систем.

Серцево-судинна система.

Вимірювання артеріального тиску за методом Короткова - вимірювання сили, з якою кров здійснює тиск на стінки судин.

Електрокардіографія - метод реєстрації електричних струмів (біопотенціалів), які виникають в міокарді при його роботі.

Фонокардіографія - графічна реєстрація акустичних проявів (тонів та шумів) серцевої діяльності.

Полікардіографія - синхронний запис сфігмограми сонних артерій, електрокаріограми у П стандартному відведенні та фонограми з метою визначення скоротливої здатності міокарду, фазової структури серцевого циклу, тобто провести його фазовий аналіз.

Баллістокардіографія - метод, заснований на реєстрації зміщень тіла, зв’язаних з серцевими скороченнями і рухом крові у магістральних судинах, які залежать від сили серцевого скорочення швидкості нагнітання крові та величини систолічного викиду; висоти кров’яного тиску в аорті та легеневій артерії; еластичності стінок магістральних судин, величини венозного тиску, маси циркулюючої крові, пружних властивостей тканин та інш.

Реографія - метод дослідження кровообігу, в основі якого лежить графічна реєстрація змін омічного опору, зв’язаного з об’ємними коливаннями кровонаповнення артеріальних судин обстежуваної ділянки.

Кінетокардіографія - запис низькота ультрачастотних вібрацій грудної стінки в ділянці перикардіальної зони, які виникають у результаті рухів серця на протязі серцевого циклу та потоку крові по магістральних судинах.

Флебографія - запис венного пульсу.

Механокардіографія - комплексне дослідження гемодинаміки шляхом реєстрації тахоосоцилограми та сфігмограми різних артерій.

Біпланова телерентгенокардіметрія - вимірювання об’єму серця за знімками, отриманими при біплановій телерентгенографії.

Ехокардіографія - метод, який заснований на відбитті імпульсного ультразвуку, який направляється через тіло. При досягненні анатомічних бар’єрів частина енергії звуку відбивається назад (ехо). Відбитий звук приймається п’єзоелектричним датчиком і після перетворення в електричну енергію реєструється на осцилоскопі і фіксується на фотоплівці.

9

Метод дає можливість визначити об’єм окремих порожнин серця. Їх розміри в період систоли та діастоли, швидкість скорочення та розслаблення міокарду лівого шлуночка; товщину стінок серця та його міжшлуночкової перегородки; швидкість та амплітуду руху мітрального клапану та інш.

Використання математичного аналізу серцевого ритиму. В останній час в багатьох галузях фізіології, клінічної, космічної та спортивної медицини використовуються методи математичного аналізу ритму серця, які базуються на вивченні показників його варіабельності та внутрішньої структури. Цей метод дає можливість отримати цінну інформацію про стан нейрогуморальних механізмів регуляції серцевої діяльності та організму в цілому.

Система дихання.

Термін – "органи дихання" умовний. У більш широкому розумінні під диханням розуміють не тільки функцію легень, а і процеси, які забезпечують споживання кисню в тканинах і виділення з організму вуглекислого газу. Інструментальні методи дослідження її функції досить різноманітні.

Спірометрія - визначення життєвої ємності легень з допомогою спірометра. Вивчається максимальна кількість повітря, яке можна видихнути після максимального вдиху.

Спірографія - метод дослідження газообміну з допомогою спірографа: обстежуваний вдихає повітря з апарата і видихає його туди ж. На шляху видихуваного повітря є поглинач вуглекислого газу. На паперовій стрічці, яка рухається реєструється крива запису дихання - спірограма. По ній визначають частоту та глибину дихання, хвилинний об'єм, життєву ємність легень і її функції, споживання кисню в одиницю часу, розраховують дихальні показники та основний обмін.

Пневмографія - метод дослідження дихальних рухів грудної клітки.

Пневмотахометрія - метод вивчення потужності форсованого вдиху та видиху для вивчення бронхіальної прохідності.

Нервова система.

Ехоенцефалографія - метод, який заснований на відбитті імпульсного ультразвуку, який направляється через тіло.

Електроенцефалографія - метод дослідження головного мозку, заснований на реєстрації електричних потенціалів, які виникають в процесі його життєдіяльності. Електроенцефалограма являє собою сумарну реєстрацію електричної активності багатьох мільйонів нервових клітин з їх відростками, розміщених поблизу відвідних електродів.

Електроміографія - метод дослідження м’язів шляхом реєстрації їх електричного потенціалу.

Ехоенцефалографія - метод дослідження внутрішньочерепних структур з допомогою ультразвукових сигналів, які відбиваються на межах середовищ, які відрізняються своїми фізичними властивостями (кістка-скальп, мозкова тканина-спинномозкова рідина, мозкова тканина-судинні утворення та інш).

Реоенцефалографія - метод вивчення гемодинаміки в порожнині черепа шляхом реєстрації пульсових змін судин головного мозку, які виникають у результаті коливання їх кровонаповнення.

Мікрорезонансна томографія (МРТ) – вивчення стану центральної нервової системи (головного і спинного мозку) за допомогою електромагнітних хвиль.

Рентгенологічні методи дослідження: краніографія, спондилографія, контрастні рентгенологічні методи дослідження.

Дослідження слухового апарату

Камертональні проби - метод вивчення часу відчуття звучання камертону слуховим аналізатором.

Аудіометрія - метод вивчення гостроти слуху та окремих складових функції слухового аналізатора (визначення адаптації органа слуху, шумова аудіометрія, ультразвукова аудіометрія, рефлексоаудіометрія, електроенцефалоаудіометрія та інш.).

10

Соседние файлы в папке ЗМ1 МуСпМед