Тема № 4. УКРАЇНСЬКА СУСПІЛЬНА ДУМКА.
Слов’янські витоки
Первісні відображення суспільства наших далеких предків можна зустріти у піснях, міфах, легендах та ін. Окрім усної народної творчості, яка за тисячолітню історію могла зазнати певних змін, на сьогодні існують і писемні джерела, зокрема грецькі. Видатний історик античності Геродот записав цілий ряд праслов'янських історичних міфів. Цінні відомості про населення Північного Причорномор'я, його звичаї і традиції подають географ та історик Страбон, мандрівний лікар Гіпократ, Птоломей та інші. Багато важливої інформації можна знайти у дохристиянських літописах наших предків «Послання оріян хазарам» і «Велесовій книзі». Значно розширює уявлення сучасників про далеке минуле України розшифрування написів у печерах і гротах Кам'яної могили, що неподалік м. Мелітополя, вік яких сягає кількох тисяч років до н.е., здійснене Анатолієм Кифішиним.
В основі слов'янської міфології можна виявити стереотипи, характерні для інших індоєвропейських та близькосхідних народів. Наприклад, слов’янській Ладі відповідає грецька Гея, германська Фригг, близькосхідна Кібела, слов’янському Даждьбогу – грецький Аполон, іранський Мітра, єгипетський Гор, Ярилі – грецький Діоніс, єгипетський Осіріс, індійський Шива і т.д., що вказує на тісні культурні та інші зв’язки наших предків з іншими народами.
Міфологія слов’ян дає багаті відомості про їх соціальне життя. Зокрема, пантеон слов’янських богів відображав їх общинний устрій, де на Небесах так само як на Землі був свій старійшина(Род), його дружина(Лада), свій воєвода(Перун), волхв-жрець(Місяць-Велес), захисник правди, справедливості, всього світлого і доброго(Сонце-Цар Даждьбог), землероб і воїн(сонячний Ярило).
Лада(Мокошь), очевидно, була успадкована від перших землеробів України трипільців, епохи панування матріархату, яка з одного боку уособлювала родючість, була Матір’ю Землею, що дарувала життя усьому земному, а з іншого – Царицею Неба, що встановлювала лад, порядок і згоду.
Род – верховний бог слов’ян, бог ясного неба, а з соціальної точки зору утверджувач патріархату. Зайняв провідні позиції разом з перемогою степових індоєвропейських скотарів над матріархальними землеробами Трипілля. Відповідно вважався творцем світу і чоловіком Землі. Шлюб між Ладою і Родом, очевидно, знаменував собою процес єднання двох народів в один.
Сварог(svar – світити на санскриті) – син Рода, який завершив створення світу. Відділив світло від пітьми, день від ночі. Небесний коваль і одночасно культурний герой, який викував перший плуг, проклав першу борозну, запровадив моногамний шлюб. Породив братів – Перуна, Ярила, Даждьбога і Сварожича(вогонь).
Загальноіндоєвропейський міфологічний сюжет про перемогу небесних, світлих сил над змієвидними представниками нижчого світу, що пов’язані з земною та водною стихіями, пітьмою, хаосом, знайшов своє відображення у слов’янському міфі про боротьбу небесного Перуна зі змієм Велесом. Здолання воєводою Перуном шамана Велеса, це одночасно утвердження панування воїнського стану у суспільстві і поразка дикої природи, яку уособлював ліс з усіма його мешканцями та Господарем звірів, богом-чарівником Велесом.
Особливе місце в пантеоні слов'янських богів займав Даждьбог, чиїми внуками себе називали наші предки(тобто сонячними). Тому етнонім "руси" обґрунтовано може трактуватись, як – світлі, русі, носії світла (оскільки походять від бога Сонця). Згідно «Велесової книги»: «слав’яни-руси славу своїм богам співають(а не жертви їм приносять) і тому – суть слав’яни».
У структурі світу слов'яни розрізняли три сутності життя: ЯВ – НАВ – ПРАВ. ЯВ – світ матеріальний (явний); НАВ – «не-Яв», невидимий світ, підземний, мертвих; ПРАВ – світ небесний, правил, правди і правосуддя. Світ у слов'янській уяві характеризувався дуалізмом, в якому протистояли такі протилежності, як: зло і добро, земне і небесне, жіноче і чоловіче, вода і вогонь та ін. Водночас він був і цілісним. Розвиток, на думку слов'ян, відзначався закономірним циклізмом, який охоплював все життя Всесвіту, що перегукувалось із світоглядом інших землеробських народів.
Утвердження землеробства у слов’ян супроводжувалось усвідомленням ними величезного впливу Сонця на живу природу і господарську діяльність людей. Життя землеробів повсякчас було жорстко підпорядковане природному циклу, який формував ритм Сонця(день-ніч, літо-зима), що утверджувало усвідомлення людьми організованості світу, у той час коли мисливці і збирачі сприймали його як хаос в якому панує безглуздий фатум. Сонцецентричне язичництво слов’ян формувало відчуття космічної гармонії, якій підпорядковане все – природа, суспільство, окрема людина, яку забезпечував універсальний коло обіг, закономірний циклізм. У природних циклах все набувало осмисленості, впорядкованості, коли кожному місяцю, дню року відповідали певні – рослина, тварина, метал, сузір’я, число, ритуал, процес, звук, а з появою письма буква і т.д. Космічна гармонія слов’янського язичництва, з одного боку, бездоганно включала соціум в оточуючу екосистему, проте з іншого – перетворювала його у заручника природи, невільника пануючих у ній сезонних змін. В результаті язичництво могло забезпечувати лише самовідтворення суспільства, проте перешкоджало його прогресивному розвитку.
Тема №4
Духовне життя Русі-України
Початок нашої ери був ознаменований революційними змінами світогляду у багатьох народів. У Римській імперії в муках народжувалось християнство, що починало відгукуватись і в житті слов’ян. Вже у I ст.н.е., засланий на каменоломні біля Херсонесу(Крим), четвертий римський папа, учень апостолів Петра і Павла, святий Климент, гине мученицькою смертю за поширення христової віри. Святого прив’язаного до якоря топлять в одній із бухт. Ці події одержують своє продовження після хрещення Русі, коли до Києва була привезена частина мощів святого, якого наші предки обирають своїм небесним заступником, а символ його мучеництва за віру – якір у модифікованому вигляді тризубі приймають за герб своєї держави. У свою чергу, Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» повідомляє окрилюючу легенду про слова апостола Андрія Первозванного, сказані на київських горах, про возсіяння на них у майбутньому благодаті Божої.
Хрещення Русі Володимиром Великим у 988 році крок за кроком почало наповнювати життя людей новими смислами, ідеалами, цілями, пріоритетами. Перший руський митрополит Іларіон у своїй книзі «Слово про закон і благодать»(XIст.) викладає концепцію світової історії в якій принцип закону в іудеїв замінюється принципом благодаті у християн. Закон при цьому трактується лише як тінь істини, слуга і предтеча благодаті, яка для автора і є синонімом істини. У цьому ж творі автор повідомляє про посвячення Русі Пресвятій Богородиці рівноапостольним князем Володимиром, що багато в чому пояснює особливе місце, яке зайняла Божа Матір у духовному житті нашого народу.
Важливою віхою розвитку духовності на теренах всієї Східної Європи стало заснування Києво-Печерської Лаври, яка стала головним осереддям христової віри у цій частині світу. Її засновниками стали святі Антоній і Феодосій Печерські(983-1073;1036-1074). Зокрема, преподобний Антоній привіз на Батьківщину, опанований ним досвід духовних подвигів монахів на Святій горі Афон у Греції, які пов’язані з надлюдськими тілесними випробовуваннями. У свою чергу, преподобний Феодосій доповнив започатковану справу свого попередника впорядкував чернече життя, проявивши себе при цьому більше у справах смирення, послуху і милосердя.
Християнське смирення на теренах Київської Русі набуває специфічних форм, які не були характерні Візантії, звідки прийшла віра Христова. Якщо у греків людина мала проявляти покору перед усім вищим – Богом, імператором, начальником, то перші києво-руські святі виявляли смиренність перед приниженими і упослідженими людьми, але до знатних осіб проявляли вимогливість і суворість. Можливо саме такі особливості розвитку християнства в Київській Русі дозволили їй не допускати підміну Бога – кесарем, духовність – обрядовір’ям. У свою чергу, етика християнського милосердя знайшла своє відображення в існуючій правовій системі, зокрема, у збірнику законів «Руська правда» Ярослава Мудрого, була відсутня смертна кара.
Русь сприймала християнство більшою мірою через емоції - краса обряду, співчуття до страждаючого Христа чи до ближнього, захоплення містичними переживаннями. У той же час, догматичне богослів’я в країні не набуло такого розвитку як на Заході чи у Візантії. Ще однією особливістю духовного життя нашого краю стала непропорційно велика кількість святих серед мирян(близько чверті), що контрастувало, як з візантійським так із римо-католицьким досвідом.
Розкол християнства у 1054 році негативно відгукнувся, як в духовному так і в політичному житті суспільства. Країна почала скочуватись до чвар і міжусобиць, драма яких яскраво описана у «Слові о полку Ігоревім», що згодом призвело до її загибелі. Північно-Східні терени Русі, де згодом сформувалась російська державність, після 250-річного підординського періоду перейняли візантійські традиції контрольованої владою церкви, а на теренах України тривале протистояння у релігійній, культурній і політичній сферах з поляками-католиками з часом призвело до відновлення єдності з Римом(унії) у 1596 році частиною українців(русинів), яка у свою чергу, була сприйнята далеко неоднозначно. Одні її розглядали, як спосіб нормалізації стосунків з поляками і долучення православних до європейських культурних і освітніх надбань, інші ж розцінили як зраду, що з часом приведе до втрати рідної мови і національної самобутності. Час показав, що побоювання несправдились проте світоглядна неоднорідність українства залишилась до сьогодні. З часом суспільна увага з релігійних питань поступово переміщувалась у інші площини соціальних зацікавлень.