Тема № 2. ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ

1. Первісні форми відображення світу

Перші знання про суспільство з'являються на початках зародження людства. Найдавнішою формою пояснення навколишнього світу і місця в ньому людини були міфи. Міфи ― явище багатогранне, у ньому відображається світогляд первісної людини, її розуміння сутності різноманітних явищ дійсності і при цьому містять в собі також і раціональне знання. Міф ― це форма світосприйняття, в якій органічно поєднані практичний і теоретичний досвід первісного суспільства.

Для первісних людей у міфах зосереджене все найістотніше, яке має відношення до моменту творення Всесвіту, Золотого віку людства, а тому виступає своєрідним ідеалом, зразком для сучасного і майбутнього. У зв'язку з цим міфи відображають не лише світогляд людей, але одночасно виступають багатогранною системою організації людського суспільства, вони ж визначали взаємини з природним середовищем, з іншими групами людей, проводили межу між добром і злом. У міфах світ постає як загадковий і таємничий, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєвих образів, де головними дійовими особами є надприродні істоти, а люди є лише об'єктами маніпуляцій міфологічних сил. Не існувало також і чіткої часової хронології. На перших стадіях пізнання світу чуттєво-образне сприйняття довкілля допомагало входженню людини у природне і соціальне середовище, в якому вона відчувала себе невід'ємною його частиною, що нагадує світогляд малої дитини.

З часом рівень залежності людини від природи поступово зменшується, що позначається у переході від міфологічного сприйняття дійсності до нових форм, де фантастичні образи поступово змінюються людськими. Відтепер людина не сприймає покірно визначену долю, а веде активну боротьбу. На цьому етапі з'являється нова форма соціального знання ― епос. В епосі, на відміну від міфу, чітко проявляється самоусвідомлення себе і з'являється час.

З розвитком суспільства міфи та епоси все менше задовільняють потреби людей у пізнанні світу і, як наслідок, з'являються більш точні описування подій минулого, що згодом призводить до їх витіснення історичними хроніками та філософським осмисленням реальності.

Найвідомішими епосами були "Рамаяна" (Індія), "Іліада" та "Одіссея" (Греція), "Епос про Гільгамета" (Шумер), "Голубина пісня" (слов'яни).

Тема № 2

2. Соціальні ідеї у Древній Індії

В основі індійської цивілізації переплелись між собою у дивовижному єднанні дві основи: дравідійська чуттєва культура місцевого негроїдного населення і арійська духовна думка білих прибульців, культ еротизму та аскетизм, феєричне різнобарв'я емоцій та безпристрасність. В Індії утвердилось переконання, що шлях до досконалого суспільства пролягає не через удосконалення зовнішніх форм життя, а через удосконалення самої людини.

З найвідоміших письмових пам'яток давньоіндійської культури виділяються: Веди ("відання, знання"), Упанішади (буквально - "те, що наближає людину до Бога"), Махабхарата. У Ведах відображенні уявлення древніх індійців про світ, його утворення, місце людини в ньому і мета її життя. В Упанішадах пропагується загартованість та дисциплінованість тіла і розуму, без чого неможливий справжній прогрес. Набуття знань чи будь-яке досягнення потребує стриманості, страждання і самопожертви, при цьому інтуїтивне знання визнається найвищим. Процес набуття знань має розпочинатись з самопізнання і самовдосконалення, а закінчуватись єднанням людської душі зі Світовою Душею Брахмою.

У Махабхараті важливе місце приділяється етиці (моралі) і, зокрема, вченню Дхарми, тобто моральному боргу, без виконання якого немає справжнього щастя і неможливе існування суспільства. Коли дхарма не виконується, її заміщує карма – моральний закон про причинно-наслідковий зв’язок між справами і долею людини. Велика вага надається принципу ненасилля – ахімса, що передбачає відсутність агресивних намірів, самодисципліну, приборкання гніву та ненависті. Істина, аскетизм, володіння собою, великодушність, ненасилля і постійність у добрих справах проголошуються єдиним шляхом досягнення успіху у житті. Діяти люди мають у стані відреченості від матеріального світу, внутрішнього спокою і не повинні особливо перейматись результатами. Правильні дії неодмінно дадуть добрі результати, хоч вони можуть проявитись не відразу.

З точки зору соціальної структури суспільства в Індії утверджується вчення про варни (буквально – "барви"), яке трактувалось, як закон природи про всесвітню ієрархічність, при цьому виділяють чотири варни: а) брахмани – релігійна та інтелектуальна еліта; б) кшатрії – воїни і керівники держави; в) вайш'ї – селяни, ремісники, купці; г) шудри – слуги.

Суспільний розвиток уявлявся циклічним, коли періодично повторюються певні ситуації, зокрема, виділяються 4 епохи, які змінюють одна одну: Сатья-юга ― Трета-юга ― Двапара-юга ― Калі-юга. Кожен наступний вік коротший за попередній, а також важчий і драматичніший для людей. А найскладнішим і кульмінаційним моментом є перехід від "темного" віку ― Калі-юги до гармонійного ― Сатья-юги, що знаменує початок нового циклу.

Буддизм є найстарішою світовою релігією, яка виникла у Древній Індії (сучасний Непал) у VI столітті до н. е. На початку буддизм з'явився як реформістська течія індуїзму, яка заперечувала систему варн. Засновником буддизму став Сіддхартх Гуатама з варни кшатріїв, народності шак'їв. У перекладі з санскриту Будда означає "просвітлений, пробуджений".

В основі буддизму лежить вчення про 4 благородні істини: а) будь-яке існування є страждання; б) причиною страждання є людські бажання і прагнення (насолод, багатства, влади, успіху та ін.), які породжуються "трьома отрутами", що уособлюють три тварини: свиня, півень і змія (свиня символізує невідання щодо дійсності, нашої природи, смислу і мети життя; півень ― наші пристрасті; змія ― злобу, ворожість, агресивність); в) спинити страждання можна лише шляхом звільнення від усіх бажань і прагнень; г) звільнення від страждань досягається лише через "серединний шлях", який передбачає уникнення крайнощів: як потуранню чуттєвим насолодам(гедонізм), так і крайньому аскетизму, що сприяє розвитку кругозору і знання, веде до вищої мудрості, просвітлення і, врешті-решт, до нірвани ― стану блаженства і заспокоєності у світі духовному, коли людська особистість розчиняється у надбутті. Це, у свою чергу, формує прагнення розчинити власне "Я" у суспільстві, природі, Всесвіті. Такі особливості буддизму сприяли формуванню самозаглибленої особистості, дистанційованої від суспільного життя.

У І ст. до н.е. завдяки зусиллям Патаджалі був систематизований досвід духовних пошуків індійських самітників-аскетів, який був викладений у релігійно-філософському вченні ― йозі (буквально – "припинення діяльності свідомості"). Мета йоги полягає у досягненні єдності з Вищою Космічною Свідомістю, яка досягається шляхом: а) етичного вдосконалення; б) аскетичною практикою; в) системою психотехнічних вправ. Йога дозволяє розкрити приховані сили людини, зокрема такі, як читання чужих думок, здатність тривалий час обходитись без їжі, води, повітря, здатність не відчувати болю, знання минулих і майбутніх подій.

Тема № 2