Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Gidens_Sotsiologiya2

.pdf
Скачиваний:
8
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
14.52 Mб
Скачать

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

217

ду, відкинувши як домінантні цінності, так і прийнятні засоби їх­ нього досягнення. Як приклад можна назвати членів самоврядної комуни. І, нарешті, бунтарі відкидають як усталені цінності, так і прийнятні засоби, проте активно прагнуть замінити їх новими й перебудувати соціальну систему. До цієї категорії належать члени ра­ дикальних політичних угруповань.

Пізніші дослідники поєднали Сьюзерлендове поняття диференційної асоціації (тобто ідею, що група людей, з якою пов'язані індивіди, накидає їм своє ставлення до злочину — «за» або «проти») з типоло­ гією Мертона. У своєму дослідженні злочинних підліткових банд Річард А. Кловерд і Лойд Е. Олін (Cloward and Ohlin, 1960) стверджу­ ють, що ці банди утворюються в субкультурних спільнотах, де шанси на досягнення легітимного успіху дуже низькі, скажімо, серед без­ правних етнічних меншин. Їхня праця слушно наголошує на зв'яз­ ках між конформізмом і девіантною поведінкою. Брак можливостей для успіху під поглядом ширшого суспільства є головним чинником диференціації між тими, хто вдається до злочинної поведінки, і ти­ ми, хто не вдається.

Ми повинні з обережністю поставитися до припущення, що люди з бідніших спільнот прагнуть до того самого рівня успіху, що й за­ можніші люди. Більшість намагаються узгодити свої прагнення з реальними обставинами певної ситуації. Але було б також помилкою припустити, що суперечність між прагненнями та можливостями обмежується середовищем людей менш привілейованих. В інших гру­ пах на індивіда також тисне спокуса вдатися до кримінальних дій, як то засвідчують поширені серед так званих «білих комірців» злочини привласнення чужих коштів, шахрайства та ухиляння від податків, які ми розглянемо пізніше.

Теорія ярликів

Один з найважливіших підходів до розуміння природи злочинності має назву теорія ярликів, хоча цей термін також можна вважати радше ярликом для цілої низки споріднених понять, аніж для єди­ ного погляду. Прихильники теорії ярликів тлумачать девіантну по­ ведінку не як набір рис, притаманних індивідам або групам, а як процес взаємодії між девіантами і не-девіантами. На їхню думку, ми повинні з'ясувати, чому деяким людям навішують ярлик девіанта, аби зрозуміти природу самої девіантної поведінки.

Такі ярлики навішують, як правило, люди, які репрезентують си­ ли закону та порядку або наділені повноваженнями накидати іншим точно визначені правила конвенційної моралі. Таким чином, ярлики, що позначають категорії девіації, є виявом структури влади в су­ спільстві. Загалом кажучи, правила, з погляду яких визначається де­ віація, формулюються багатими для бідних, чоловіками для жінок, людьми старшого віку для людей молодших та етнічними більшос­ тями для етнічних меншин. Наприклад, чимало дітей забираються в сусідські садки і крадуть там фрукти або прогулюють уроки. В за-

218

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

можніших кварталах такі вчинки батьки, вчителі та поліція можуть розглядати як безневинні дитячі витівки. У бідних кварталах вони часто розглядаються як перші ознаки злочинних нахилів.

Після того як на дитину наклеїли ярлик неповнолітнього право­ порушника, він або вона уже носять на собі тавро злочинця. До таких дітей і вчителі, і майбутні роботодавці починають ставитися з недові­ рою. Після цього індивідові залишається тільки ще глибше загруз­ нути в трясовині кримінальної поведінки, знехтувавши ортодоксаль­ ні суспільні конвенції. Едвін Лімерт (Lemert, 1972) називає перший акт переступу первинною девіацією. Вторинну девіацію ми спостері­ гаємо тоді, коли індивід приймає ярлик і починає дивитися на себе як на девіанта.

Ось, наприклад, Люк, який розбиває вітрину крамниці, гуляючи в суботню ніч по місту з друзями. Цей випадок, мабуть, можна було б визнати за неумисний результат хвалькуватої поведінки, яку моло­ дому хлопцеві можна й вибачити. Люк міг би обійтися суворою дога­ ною та невеликим штрафом. Якщо він із «респектабельного» сере­ довища, так воно, очевидно, й станеться. І розбита вітрина так і за­ лишиться на рівні первинної девіації, якщо на Люка подивляться як на непоганого хлопця, що цього разу необачно припустився хулі­ ганського вчинку. Якщо ж, навпаки, у справу втрутиться поліція, а суд ухвалить хлопцеві бодай умовний вирок і віддасть його під опіку служби соціального нагляду, цей інцидент може стати першим кро­ ком на шляху до вторинної девіації. «Засвоєння девіантної поведін­ ки» відбувається набагато швидше, якщо за діло беруться ті самі організації, які нібито мають за обов'язок її виправляти, — в'язниці та дитячі притулки.

Теорія ярликів має велике значення, оскільки будується на при­ пущенні, що жоден вчинок за своєю суттю не є злочинним. Визначен­ ня злочину формулюють можновладці, що видають закони, які потім тлумачаться поліцією, судами та виправними інституціями. Критики теорії ярликів іноді заперечують, що існують, мовляв, певні вчинки, заборонені фактично в усіх культурах, такі як убивство, зґвалтуван­ ня й крадіжка. Цей арґумент, безперечно, слід відкинути; навіть у нашій культурі убивство людини не завжди розглядається як кримі­ нальний злочин. Під час війни убивство ворога навіть схвалюється, і ще недавно британські закони не вважали за зґвалтування статевий акт, силоміць нав'язаний дружині її чоловіком.

Можна знайти набагато переконливіші аргументи для критики ярликів. По-перше, наголошуючи на активному процесі навішування ярликів, прихильники цієї теорії нехтують процеси, які призводять до вчинків, що визначаються як девіантні. Бо визнання певних дій девіантними не завжди відбувається цілком довільно; відмінності в соціальному становищі, поведінці та можливостях впливають на причини вчинків, що ймовірно будуть визнані девіантними. Наприк­ лад, діти з убогих верств населення з більшою імовірністю, аніж діти багатих, украдуть щось із крамниці. І, звичайно ж, на цю крадіжку

220

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

їх штовхає не так навішений на них ярлик, як середовище, з якого вони вийшли.

По-друге, не зовсім ясно, чи навішування ярликів справді підси­ лює спонуку до девіантної поведінки. Після ухвалення вироку право­ порушник справді котиться далі вниз, але чи є це результатом саме навішеного ярлика? Тут можуть діяти й інші чинники, такі як більш постійні контакти з іншими правопорушниками або знання про нові кримінальні можливості.

Теоретичні висновки

Які висновки можна зробити з цього огляду теорій злочинності? Спочатку ми повинні пригадати одну заувагу, вже висловлену рані­ ше: хоча злочинність — це тільки одна субкатегорія девіантної пове­ дінки в цілому, вона включає в себе таке розмаїття форм активнос­ ті — від поцупленої в крамниці плитки шоколаду до масової різа­ нини, — що навряд чи нам пощастить створити єдину теорію, яка пояснила б усі форми кримінальної поведінки.

Кожна з розглянутих вище теорій допомагає нам зрозуміти певні аспекти або види злочинності. Біологічний та психологічний підходи допомагають нам визначити персональні характеристики, які, за пев­ них обставин соціального досвіду, роблять окремих індивідів схиль­ ними до злочинних дій. Наприклад, люди, наділені певними влас­ тивостями, що їх ми називаємо психопатичними, як правило, часті­ ше зустрічаються серед певних категорій запеклих злочинців, аніж серед широкого загалу. З другого боку, вони ж таки, мабуть, станов­ лять чималу частину тих, хто здатний на вчинки найвищого героїзму і хто не боїться ризику.

Соціологічні теорії злочинності корисні в двох аспектах. По-пер­ ше, вони слушно наголошують на відсутності чітко означеної межо­ вої лінії між злочинною і «респектабельною» поведінкою. Контексти, в яких окремі види діяльності трактуються законом як кримінальні, бувають дуже різними. По-друге, всі вони сходяться в тому, що кон­ текст відіграє важливу роль у формуванні злочинної поведінки. Соці­ альне навчання та соціальне оточення надзвичайно впливають на оцінку діяльності індивіда з точки зору її злочинного чи «респекта­ бельного» характеру.

Попри свої вади, теорія ярликів, мабуть, найкраще пояснює суть злочинності та девіантної поведінки. Ця теорія допомагає нам з'ясу­ вати, в який спосіб певні види активності кваліфікуються законом як кримінальні, які саме владні структури формулюють такі визначення і за яких обставин той або той індивід підпадає під категорію право­ порушника.

А зараз погляньмо безпосередньо на ті види злочинної активності, що мають місце в сучасних суспільствах, приділивши особливу увагу злочинності в Сполученому Королівстві.

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

221

ЗЛОЧИННІСТЬ І СТАТИСТИКА ЗЛОЧИННОСТІ

Скільки злочинів насправді відбувається і які найузвичаєніші види кримінальних правопорушень? Щоб відповісти на ці запитання, нам треба переглянути дані офіційної статистики злочинності. Оскільки такі дані регулярно публікуються, то, здавалося б, дуже просто ви­ значити рівні злочинності, але це припущення хибне. Статистичні дані про злочинність та правопорушення — ці цифри чи не найменш сумнівні з усіх офіційних даних щодо соціальних питань.

Найголовнішим недоліком, який впливає на достовірність офіцій­ ної статистики, є те, що вона включає тільки злочини, зареєстровані поліцією. Між можливим злочином та його поліційною реєстрацією існує довгий ланцюг проблематичних рішень (див. мал. 8.1). Про біль­ шість злочинів і передусім про дрібні крадіжки люди ніколи не пові­ домляють до поліції. До того ж кожен громадянин має власний погляд на те, що вважати злочином і про що слід повідомляти в поліцію. Але й з тих злочинів, про котрі стало відомо поліції, не всі стають надбан­ ням статистики; наприклад, поліція може поставитися скептично до вірогідності одержаної інформації про скоєні злочини. Дослідження показують, що до поліції не надходять відомості принаймні про половину серйозних злочинів, включаючи зґвалтування, пограбуван­ ня та напади з метою завдати тяжкого тілесного ушкодження.

Бюро перепису населення в Сполучених Штатах із 1973 р. здійс­ нює вибіркове опитування 60 тисяч родин, щоб визначити кількість жертв певних злочинів, скоєних за попередні півроку. Це досліджен­ ня, яке дістало назву «Національне опитування з проблем злочин­ ства» (National Crime Survey), підтвердило, що багато серйозних зло­ чинів не фіксується. Найчастіше поліцію повідомляють про комер­ ційні пограбування (86 відсотків) і найрідше про домашні крадіжки вартістю менш як у 50 доларів (15 відсотків). До «Британських огля­ дів злочинності» (БОЗ), опублікованих у 1982—1984 pp., ми не мали офіційної оцінки незареєстрованих злочинів в Сполученому Королів­ стві. Зразки незареєстрованих злочинів у Британії, як то засвідчують дані БОЗ, майже тотожні результатам, одержаним в Америці.

Ми не можемо визначити істинний рівень злочинності, просто до­ давши до офіційного звіту поліції відсоток не повідомлених злочинів, бо різні місцеві відділки мають зазвичай повідомляти про це кожен по-своєму. Деякі з них фіксують значно менше злочинів, ніж інші, або через свою неефективність, або задля того, щоб їхні показники числа арештів не виглядали надто низькими. Британський уряд регу­ лярно публікує «Загальний огляд стану сімей» на основі вибірки сі­ мей у загальнонаціональному масштабі. Цей огляд містить резуль­ тати опитувань про домашні крадіжки 1972, 1973, 1979 і 1980 pp. Кожна опитувана сім'я мала пригадати всі домашні крадіжки, які сталися за попередні дванадцять місяців. Дані опитувань, опубліко­ вані 1981 p., засвідчили, що між 1972 і 1980 роками кількість краді­ жок була майже на стабільному рівні, але офіційна британська кри­ мінальна статистика, спираючись на підрахунок кількості злочинів,

222

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

Надто незначні / відсутні втрати

Поліція нічого не зможе вдіяти

Ми розібралися з цим самотужки/справа надто делікатна, щоб звертатися до поліції

Поліція не виявила б інтересу

Довели до відома інші органи влади

Незручно було повідомляти

Побоювання помсти

Страх (зневага) до поліції

Інші причини

Мал. 8.1. Причини, з яких поліцію не повідомлено про злочин (відсотки від загаль­ ного числа тих, хто стали жертвами злочину й не звернулися до поліції; можна було називати більш ніж одну причину). Англія та Велс, 1993 р.

Джерело: British Crime Survey, Home Office. From Social Trends, 1996, p. 165.

про які було заявлено в поліцію, показала зростання на 50 відсотків (Bottomley and Pease, 1986, pp. 22—23). Це зростання, очевидно, по­ яснювалося підвищенням громадської уваги до проблем злочинності, що спричинило більшу кількість звернень до поліції, а також значно ефективнішими способами збирання розроблених поліцією даних.

Виходячи зі статистики злочинів, про які повідомлялося в полі­ цію, рівні злочинності у Британії зростали більш-менш безперервно протягом більш як півстоліття. До 1920 р. в Англії та у Велсі щороку реєструвалося близько 100 тисяч злочинів. Це число досягло 500 тисяч у 1951 р. і становило понад 5 мільйонів на 1991 р. Таким чином, сього­ дні поліція реєструє щороку понад дев'ять правопорушень на кожну сотню людей. Ми знаємо, що в Північній Ірландії набагато вищий рівень тероризму, але, згідно з статистикою поліції, загальний рівень злочинності там помітно нижчий, ніж у Англії та у Велсі, бо там на кож­ ну сотню людей припадає тільки 4 правопорушення (див. мал. 8.2). Згідно з офіційною статистикою, рівень насильницьких злочинів різко зріс за два останні десятиріччя. Дані «Британських оглядів злочиннос­ ті» також засвідчують, що від 1981-го до 1991 року злочинів проти влас­ ності стало більше на 95 відсотків, тоді як злочинів проти особи — лише на 21 відсоток. Здається, існує дуже тісний зв'язок між цим зростанням рівня злочинності та зростанням кількості безробітного чоловічого населення. Безробітні молоді чоловіки віком від 16 до 29 років широко представлені в обох категоріях злочинів. Регіональ­ ний аналіз дає додаткове підтвердження цього зв'язку. Найбільші осе­ редки безробіття в країні, такі як Мерсісайд, Великий Манчестер, Західні Центральні графства, Південний Велс та Великий Лондон, є водночас і темними плямами злочинності (Wells, 1995).

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

223

 

τ

 

 

г"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1951

1961

1971

1981

1991

1994

Мал. 8.2. Правопорушення, зареєстровані поліцією. Кількість на 100

чоловік насе­

лення, 1951—1994 pp.

 

 

 

 

 

 

 

Джерела: Home Office; Royal Ulster Constabulary. From Social Trends, 1996, p. 159.

Новий лівий реалізм

Протягом тривалого часу багато кримінологів, а надто тих, хто до­ тримується більш ліберальних або лівих переконань, намагалися применшити важливість зростання офіційно зареєстрованих рівнів злочинності. Вони намагалися довести, що засоби масової комуніка­ ції дарма спричиняють у громадськості відчуття тривоги з приводу цієї проблеми, або твердили, що більшість зафіксованих злочинів були прихованою формою протестів проти нерівності, в дусі Мертонової системи аномії. «Новий лівий реалізм» (НЛР), що переваж­ но асоціюється з працями Джока Янґа, відійшов від цих поглядів (Young, 1988).

НЛР погоджується, що рівні злочинності справді зросли і що гро­ мадськість має всі підстави бути стривоженою. З огляду на це, даний підхід намагається привернути головну увагу до тих, хто стає жерт­ вами злочинів, радше ніж зосереджуватися на тих, хто здійснює кри­ мінальні вчинки. Статистика жертв, твердять ці автори, дає набагато адекватнішу картину злочинності, аніж «Британський огляд злочин­ ності» (Evans, 1992). Вивчення статистики жертв, твердить Янґ, за­ свідчує, що поліція програє боротьбу проти злочинності, передусім у бідних міських кварталах (додаткові відомості про внутрішні міські квартали та їхні проблеми читач знайде в розділі сімнадцятому «Міста і розвиток сучасного урбанізму»). Вулична злочинність, вклю­ чаючи всілякі насильницькі дії, торгівля наркотиками та вандалізм різко зросли.

Цей підхід спонукає Мертона, Кловерда, Оліна та інших дослід­ ників дійти висновку, що у внутрішніх кварталах міст розвиваються

224

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

кримінальні субкультури. Такі субкультури виникають унаслідок не так самої бідності, як неналежності до ширшої спільноти. Напри­ клад, криміналізовані групи молоді діють поза «респектабельним су­ спільством» і повстають проти нього. Той факт, що за останні роки зросла частка злочинності серед чорношкірих, пояснюється крахом політики расової інтеграції.

Критики вищеозначеного підходу визнають важливість акценту на жертвах, але вказують на те, що уявлення громадськості про зло­ чинність часто засноване на стереотипах, здебільшого фальшивих. НЛР може неумисне підштовхнути публіку до стереотипного уявлен­ ня: чорношкірий — злочинець. Цей підхід також критикується за надмірне зосередження уваги на жертвах. Необхідно вивчати досвід жертви і злочинця (Hughes, 1991).

Убивства та інші насильницькі злочини

Убивства

Дані про вбивства, мабуть, найдостовірніші з усієї кримінальної ста­ тистики. Але й тут існують проблеми. Щоб класифікувати смерть як убивство, треба напевне знати, що вона сталася. Тобто треба знайти труп; коли його не знайдено, смерть у більшості таких випадків не відносять до категорії вбивства. І навіть коли тіло вже виявлено, то

Мал. 8.3. Різні способи, якими вбивство людини може бути занесене (або не за­ несене) до кримінальної статистики.

Джерело: A. K. Bottomley and K. Pease, Crime and Punishment: Interpreting the Data (Open University Press, 1986), p. 9.

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

225

версію вбивства висувають лише за наявності обставин, які вказують на те, що смерть не була «природною», скажімо, глибокі рани або травми черепа. Після того, як уже висунуто звинувачення, суд може дійти висновку, що підозрюваний вчинив убивство неумисне (хоч і з порушенням закону) (див. мал. 8.3).

Статистика служби охорони громадського здоров'я, оперта на одержані від коронерів (слідчих) дані, дозволяє оцінювати рівень убивств більш або менш незалежно від звітів поліції. Дані коронерів не зовсім точні, оскільки слідчі, буває, помилково трактують убив­ ство як нещасливий випадок або самогубство. Проте такі дані, як правило, дуже близькі до поліційної статистики вбивств, підтверджу­ ючи, що ці останні не такі вже далекі від істини.

Насильницькі злочини в США

Ніхто не стане заперечувати одного факту, який показує нам кримі­ нальна статистика, — винятково високого рівня насильницьких зло­ чинів у Сполучених Штатах Америки порівняно з іншими індустріалі­ зованими країнами, включаючи й Британію (хоча їх там коїться незрів­ нянно менше, ніж у деяких країнах «третього світу» (див. таблицю 8.1). Так, у Детройті, з населенням у півтора мільйона, щороку реєстру­ ється більше вбивств, аніж у всій Британії, яка має п'ятдесят вісім мільйонів населення. В цьому контексті Сполучені Штати видаються країною, в якій процвітають злочини та насильство. Чому це так?

Таблиця 8.1. Країни з високими рівнями вбивств (число на 100 тисяч населення, за даними звітів поліції) 1990 р.

Джерело: The Economist, The Pocket World in Figures (Profile Books Ltd, 1996), p. 81.

226

8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

Іноді це пояснюють тим, що в Сполучених Штатах набагато легше дістати у власне користування пістолет або іншу вогнепальну зброю. Це почасти слушно, але не є повною відповіддю. Швейцарія має дуже низький рівень насильницьких злочинів, а проте зброя там легкодо­ ступна, адже усі чоловіки вважаються вояками громадянського ополчен­ ня і тримають зброю у себе вдома, включаючи гвинтівки, револьвери, а іноді й автоматичну зброю і, звісно, набої. Неважко там добути й дозвіл на придбання пістолета (Clinard, 1978). Найімовірнішим поясненням ви­ сокого рівня насильницьких злочинів у Сполучених Штатах є поєднання таких чинників, як доступність вогнепальної зброї, загальний вплив тра­ диції «життя на кордоні» та існування злочинних субкультур у великих містах. Насильство з боку жителів прикордонної смуги та членів «комі­ тетів пильності» вважається славетною сторінкою американської історії. Деякі з перших іммігрантських громад, що осідали в містах, розвивали свої власні неформальні методи соціального контролю за поведінкою су­ сідів, що підтримувався насильством або погрозою насильства. Молоді люди з негритянських та іспаномовних спільнот також розвинули власні субкультури, засновані на поняттях своєрідного уявлення про «справ­ жнього» чоловіка та честь, що асоціювалися з ритуалами насильства.

Важливо підкреслити аж ніяк не «романтичний» характер бага­ тьох насильницьких злочинів. Більшість нападів та вбивств мають ма­ ло спільного із здійснюваними під оглушливу стрілянину нальотами, як нам їх підносять мас медіа. Убивства, як правило, здійснюються в сім'ї та серед людей, близьких між собою або знайомих. Людей убивають набагато частіше під впливом алкоголю, аніж наркотиків, що й не дивно, оскільки алкоголю споживається набагато більше.

Значна частка вбивств належить до категорії «спричинених пове­ дінкою жертви», коли жертва провокує фатальну подію, першою зро­ бивши погрозливий жест або завдавши першого удару. Багато таких прикладів знаходимо в дослідженні Вольфганга, здійсненого в Сполу­ чених Штатах. Він перший привернув увагу до цього явища. Ось, при­ міром: «Жертва спалахнула гнівом, коли її потенційний убивця спитав про гроші, заборговані йому жертвою. Жертва вхопила сокиру й кинулася на свого позикодавця, але той вихопив ножа і вгородив його в нападника» (Wolfgang, 1958, p. 253; див. також: Campbell and Gibbs, 1986).

А тепер погляньмо, що відбувається з тими, кого звинувачено в злочинах. Відплатою за злочин є покарання. Найпоширеніша сього­ дні форма покарання — це ув'язнення (хоча за дрібніші злочини ка­ рають здебільшого штрафом).

В'ЯЗНИЦІ І ПОКАРАННЯ Зміни в методах покарання

Аж до самого початку дев'ятнадцятого сторіччя ув'язнення рідко використовувалося для покарання злочинів. Більшість малих і ве­ ликих міст мали свою в'язницю, та була вона, як правило, дуже мала, і там не могли водночас розмістити більш як трьох-чотирьох

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]