Hai-Nyzhnyk.%20Podatkova%20pol

[84,278].Відзначаючиваналізі-рефератіполітикууряду,тогочасний експертзазначав,щозапровадженнявинокурноїмонополіїдозволило не лише збільшити державні прибутки, але й дало ”можливість боротися з безпорядочним винокуренням, що наблюдається в дійсний час у широких розмірах на селі” [226, 26 зв.].

Щодо інших посередніх податків, то, як вже зазначалося вище, ще 8 травня 1918 року серед питань, які необхідно було винести до негайного урядового розгляду, було й питання про підвищення цін на дріжджі [227]. Того ж дня до уваги Ради Міністрів Міністерством фінансів було подано пояснювальну записку до Законопроекту про підвищення акцизу на згнічені дріжджі, в якій ним пропонувалося підвищити вищевказаний акцизний збір вдвічі, а саме: на дріжджі вітчизняного виготовлення – до 80 коп., на імпортні – до 1 крб. 20 коп. за фунт [290, 3 зв.].

Такого підвищення вимагало саме життя. Останній раз вказаний акциз було підвищено за часів царату (6 вересня 1915 року) з 32 до 40 коп. за фунт дріжджів внутрішнього виробу, і з 40 до 60 коп. – з закордонного. При цьому, до світової війни продажні ціни (включно з акцизом) не перевищували 60 коп. за фунт, тобто, якщо продукт оцінювався у 28 коп. за фунт, то накладалося акцизу в 32 коп., що складало 114% його вартості [290, 3]. Таке співвідношення вважалося нормою тому, що за загальноприйнятим принципом акциз з предметів, що ним обкладалися зазвичай складав до 120% їхньої вартості в залежності від життєвості та ступеня розвитку промисловості, яка ці продукти виробляє.

На 1918 рік, однак, продажні ціни на згнічені дріжджі піднялися до 2 крб. 40 коп. – 3 крб. за фунт на заводах, а в роздрібній торгівлі

– до ще більшого рівня. Таким чином, на травень 1918 року акцизний збір, що досі зберігався на рівні 1915 року, складав лише 15-18% вартості продукта і був надзвичайно низьким, через що держава несла вагомі збитки й факт чого виніс на порядок денний необхідність його підвищення [290, 3]. При цьому міністерський доповідач зазначав, що ”за бажання дотримати загальноприйняте відсоткове співвідношення акцизу на дріж[д]жі і вартість

160

самого продукту у розмірі... до 120% довелося б підняти акциз на дріжжі до 2-3 крб. на фунт. Обставина ця настільки б вздорожчала цей загальновживаний і необхідний предмет, що він став би недоступним для більшої частини населення. Тому визнаючи, що дійсні високі на дріж[д]жі ціни є явище тимчасове, що викликане обставинами моменту і що із зміною цих обставин вони значно впадуть, вважаю однак, що у данному випадкові акциз на дріж[д]жі необхідно підвищити, але принцип вирахунку його дещо змінити” [290, 3 зв.]. При цьому зазначалося, що в 1917 році акциз з гнічених дріжджів дав скарбниці близько 6 млн. руб. і що міри підвищення акцизу, які щойно пропонувалися Міністерством фінансів, до кінця року дозволять отримати бюджетного прибутку на зайвих 3-4 мільйони [290, 3 зв.].

На початку червня 1918 року відповідний законопроект було розглянутоісхваленомалоюРадоюМіністрів[238;244],а29червня

1918 року Закон про збільшення акцизу на згнічені дріжджі, який втілювався в життя з 1 липня 1918 року, було затвердженогетьманом [289; 69]. Які пропонувалося Міністерствомфінансів, акцизнізбори на згнічені дріжджі було підвищено: для продукції вітчизняного виготовлення – до 80 коп. за фунт, для іноземних дріжджів – до 1

крб. 20 коп. за фунт [289; 69].

За гетьманату було підвищено й норми зборів з інших видів посередніх податків. 26 червня 1918 року було затверджено

Постановупрозбільшенняакцизузсірників(запалків)іпатентного збору з сірникових фабрик [251; 68]. Нова величина зборів запроваджуваласяз1липня1918року,якіскасовувалосяобмеження продажної ціни на запалки (сірники), що було введено законом від 15 вересня 1915 року [251, 2; 68]. При цьому цілком слушно виникає питання в необхідності такого кроку і яким чином це збільшення акцизного збору вплинуло на сірникові ціни, а внаслідок останнього й на купівельну спроможність населення. Обгрунтовану відповідь на нього дає пояснювальна записка міністра фінансів до вказаного законопроекту, що була подана до відома уряду [252]. До 1914 року, як пояснюється в записці, акциз на запалки складав не менше 50% продажної вартості, наприклад, пакунка, що містив

161

до 75 сірників. З 1914 року цей акцизний збір було підвищено вдвічі, а у 1915 році його було доведено до 1,2 коп. за пакунок. Однак, після двох російських революцій ціни на сірники значно зросли, в той час як податок з них залишився незмінним. Такий розвиток подій призвів до того, що, якщо на початку 1917 року акцизний збір складав 60% продажної вартості сірників, то на червень 1918 року він становив лише близько 6% від тієї ж вартості [252, 3]. З вищенаведеного стає зрозумілим необхідність підвищення акцизу. Нововстановлене підняття податкового збору не завдавало удару виробникам, продавцям і споживачам сірників, проте мало суттєво збільшити державні бюджетові прибутки.

Постановою уряду від 26 червня 1918 року акциз з сірників на пачку, наприклад на 75 сірників, було піднято від 1,2 коп. до 3 коп., що складало лише 15% її продажної вартості, на відміну від колишніх 60%, і не могло призвести до збільшення цін на них. Держава ж очікувала отримати від збору нового акцизу 20 млн. крб. загального прибутку на рік [252, 3 зв.]. Щодо ставки патенту з сірникових фабрик, то він, порівняно з 1914 роком, зріс у 6 разів і склав:дляфабрикзручнимистанками–300крб.замість50крб.,для фабрик з використанням кінної сили – 600 крб. замість 100 крб. і для фабрик, що працювали на паровій енергії – 900 крб. замість 150 крб. попереднього податкового стягнення [252, 4]. Однак очікуваного прибутку повністю стягнути не вдалося (ще не було достатньою мірою налагоджено систему податкових зборів, що, очевидно, не дозволило зібрати його повною мірою, та й гетьманат, власне, існував менше року) і до бюджету поступило лише 12 млн. 7 тис. крб. сірникового прибутку [84, 278; 58, 170].

Того ж таки 26 червня 1918 року було затверджено й ідентичну попередній Постанову про підвищення акцизу з папіросних гільз і покраяного (порізаного) папіросового паперу, стягнення податку з фабрик і майстерень, які виготовляють цей папір [253; 68].

Вперше, як пояснював урядові міністр фінансів [254], подібний акциз в Російській імперії було встановлено у 1909 році (зі 100 гільз збиралося 2 коп., з книжки папіросного паперу, а це не більше 50 листів, – пів копійки), який було подвоєно в 1914 році. Тоді його

162

ставка складала відповідно 25-33% та 10-12,5% від їхньої продажної ціни. На червень же 1918 року ”завдяки” інфляції і збільшенню цін вона автоматично знизилася до 4% продажної вартості. [254, 4]. Нове підвищення (в три рази) мало дати державній скарбниці з 30 млн. сотень гільз акцизу на 3 млн. крб., а з 40 млн. книжок папіросного паперу – акцизу на 800 тис. карбованців. Крім того, регламентація виробництва дозволила вже на той час притягнути до акцизування 1/2 виробництва папіросового паперу, що уникав досі оподаткування, а отже, приймаючи це до уваги і також й те, що нове обкладання збільшено втричі, акцизу з розрізного паперу очікувалося отримати на суму до 4 млн. 800 тис. крб. на рік [254, 6 зв.]. Вартість патентного збору з гільзових фабрик оцінювалася на 35 тис. крб. та з майстерень для розрізу паперу – на 48 тис. крб., тобто разом патентного збору очікувалося отримати на суму 83 тисячкарбованців.Загальнажсумаприбутківвідтакогоподаткового обкладання, до часу виходу постанови, становила 2 млн. 6 тис. крб., нові ж його ставки обіцяли дати до бюджету країни 7 млн. 883 тис. крб. на рік [254, 6 зв.]. В дійсності ж бюджет отримав прибутку від цигаркових гільз та розрізаного цигаркового паперу на суму в 4 млн. 614 тис. карбованців [84, 278; 58, 170].

За лаштунками Міністерства фінансів готувалася й пропозиція щодо розширення суб’єктів накладання посереднього податку (у вигляді акцизу) і його підвищення для вже підпорядкованих урядом його сплаті галузей народного господарства. Міркування з цього приводу було викладено Раді Міністрів у пояснювальній записці міністра фінансів від 30 липня 1918 року до запропонованого ним проекту Закону про підвищення патентного збору з місць вироблення і продажу предметів, обкладених акцизом [259]. Перш за все передбачалося встановити замість 5-ти лише 3 розряда місцевостей, з яких до І розряду належали б Київ, Одеса, Харків та Катеринослав, до ІІ-го – всі решта міст, а також деякі великі посадні торгово-промислові містечкові поселення і до ІІІ-го – інші місцевості. При цьому всі заводи, фабрики та заклади, що виробляли предмети обкладені акцизом, передбачалося розділити на дві категорії: І) винокуренні, ректифікаційні, цукробурякові,

163

рафінадні заводи і тютюнові фабрики, які виробляли продукти або з фіксованими цінами (як-от тютюн), або ті, що складали предмети скарбових монополій (як-от спирт чи цукор) [259, 1]. Ці виробництва, крім патентного збору, несли всі додаткові стягнення (як-топромисловий,подохіднийтаіншіподатки),щовираховувалися досить точно, адже продукти, які ними вироблялися не лише знаходилися на обліку по скарбовим книгам, але й вартість їхня була конкретно встановленою. А отже, прибутки цих підприємств не вислизують від обкладання. В зв’язку з цим, підвищення патентного збору з таких виробничих закладів, на думку Міністерства фінансів, ”не відповідало б необхідності, а тому таковий запропоновано підвищити тільки вдвічи” [259, 1 зв.].

До другої категорії відносилися всі решта заводів, фабрик і закладів, які виробляли предмети обкладені акцизом, ринкова вартість яких коливалася в залежності від попиту та пропозиції, спекуляції та цілої низки інших причин, що давали підприємцям можливість вільно підвищувати ціни і отримувати прибутки, що не піддаються ніякому контролю. З огляду на це патентний збір з таких підприємств пропонувалося підвищити в 10 разів [259, 1 зв.]. Разом

зтим, передбачалося запровадити патентні збори з закладів, що до тогочасубулийогопозбавлені,іщовироблялипродукцію,обкладену акцизом. Серед них підприємства, що виготовляли виноградні вина, і заклади, які використовували у своєму виробництві винний спирт (заводи геленових та інших складних фармацептичних препаратів), заводи,щовироблялидухи-парфуми(їхбуловіднесенодоособливого типу як тих, що виготовляли предмети розкоші) з виділенням таких

зтипу лакових і політурних заводів, до яких вони раніше належали. До типу заводів, що виробляють духи-парфуми, пропонувалося

перекваліфікувати і заводи (що раніше не обкладалися патентним збором),яківиготовлялизіспиртумилотаіншіпарфумнівироби[259, 1 зв.]. Для горілчаних та спиртоочищувальних заводів, а також тих, що виробляли родзинкове вино, передбачалося запровадити поділ за розрядамимісцевостей,черезте,що”вигодавідпродажувиготовлених виробів не зменьшується в залежності від місцевосці їх виробу,

164

а навпаки підвищується, позаяк витрати виробництва і робітничі руки у невеликих містах дешевше, ніж в крупних центрах” [259, 2]. Щодо ставок патентного збору з торгових закладів, які продавали вироби і були обкладені акцизом, то їх передбачалося підвищити вдвічі, в п’ять і в десять разів в залежності від роду закладу, умов місцевості, кількості збуту, який очікувався, та існуючих цін. Удвічі підвищувався збір (І категорія) з дрібних підприємств, яким виборка патенту потрібна була не з фіскальною метою, а за для реєстрації та більш надійного контролю; до ІІ категорії, з підвищенням збору в 5 разів,буловіднесенопідприємствазсереднімиобігами,якінемогли б витримати більш сильного обкладання; до ІІІ-ої (із збільшенням патентної ставки в 10 разів) – найбільш вигідні підприємства, які давали їхнім господарям значні бариші, що вислизували від обкладання податками, і не були обтяжливими для підприємств, на які ці податки накладалися [259, 2].

Новий поділ місцевості країни на патентні розряди мало бути здійснено з 1 січня 1919 року, а ”до того часу, – зазначалося у записці міністра, – підвищений патентний збір повинен стягуватися відповідно до існуючого поділу місцевостей на розряди” [259, 2–2 зв.]. В середині серпня 1918 року закон розглянула мала Рада Міністрів, яка одноголосно (за винятком представника Міністерства народногоздоров’я,який”залишивсяприокремійдумці,гадаючине встановляти патентного податку з закладів, виробляючих галенові й инші складні фармацептичні препарати з спирту”) постановила: ”Законопроект ухвалити та провадити до життя з 1-го вересня ц[ього] р[оку]” [242, 26 зв.], а 22 серпня 1918 року його було вже прийнято [259, 1].

Як бачимо, Міністерство фінансів шукало нові шляхи отримання бюджетнихкоштів,щонезашкодилибнінаселенню,ніпідприємцям, анісамійдержаві.Звичайнож,заумов,щосклалисянатодівУкраїні, шляхицівимушено(алевиправданодлядержавності,яканоставала навласніноги)велиурядунапрямкупідвищенняподатковихставок, що, однак, не могло суттєво ”вдарити по кишенях” пересічного громадянина.

165

Загетьманатупідвищенобулойставкиіншихпосередніхподатків, зокрема, акцизу на пиво, бібулу, нафтові продукти. Останній акциз, як висловився один з дослідників, ”дав сміхотворну суму в 120 тис. карбованців10, що знов таки, пояснюється тим, що внаслідок розладнання транспорту та відсутності яких би то не було зносин з бакинським нафтовим районом керосину в приватному продажі на Україні не було” [129, 162]. Було встановлено акциз на виноградне вино та чай, який через відсутність його в Україні дав державі лише

1 млн. 207 тис. крб. прибутку [129, 162].

6 вересня 1918 року міністр земельних справ В.Колокольцов запропонував з 13 вересня 1918 року встановити нові норми відсотковогозборузпромисловоїхудоби[279].Міністрзазначав,що ”відсотковий збір, який до сього часу збірається не може лічитися нормальним. Норми його були встановлені тоді, коли вартість худоби була у десять раз менше істнуючих зараз цін” [279, 4]. Таке підвищення необхідне, наголошував В.Колокольцов, і з огляду на скрутний фінансовий стан держави, до того ж за нього висловилися майже всі самоврядування України [279, 4 зв.]. 24 вересня 1918

року було затверджено Постанову про встановлення нових норм відсоткового збору з промислової худоби та птиці, які додавалися до вказаного законодавчого акту і запроваджувалися з 13 вересня 1918 року терміном на один рік [278].

Значно підвищено було й акциз на тютюн. В Україні того часу під тютюновими посівами було 50 тис. десятин землі, з яких переважав тютюн низького гатунку – 3/4 його складав простий махорковий [169, 289]. 15 жовтня 1918 року урядовцями Міністерства фінансів було підготовлено пояснювальну записку з приводу необхідності зміни акцизу продажних цін на тютюн та вироби з нього [270]. 23 жовтня 1918 року А.Ржепецький дав свою згоду на подання її з відповідним законопроектом голові Ради Міністрів для урядового розгляду [270, 5]. Наголошуючи на необхідності зміни акцизної ставки і продажної ціни, Міністерство фінансів зазначало, що попередні їхні межі, встановлені Центральною

10 Д.Дорошенко в бюджетовому зведенні Української Держави за 1918 рік подає суму в 150 тис. карбованців [84, 278].

166

Радою 24 березня 1918 року, не відповідають сучасній тарифній вартості тютюну, гільз і різних матеріалів, що використовуються при виробленні тютюну та цигарок. До того ж, існуючі ставки вже не відповідали також й вартості робітничих рук, які за останній час зросли настільки, що продаж вказаних виробів за призначеними цінами не покриває зроблених витрат, ”і фабриканти, без явного збиткудлясебе,неможутьвідпускатитоварнелишезвстановленою знижкою, а навіть й по повній межовій ціні” [270, 5]. Таким чином, говорилося в записці, подальше застосування вказаного тарифу загрожує закриттю низки тютюнових фабрик з очевидним падінням скарбового прибутку від акцизу і з залишенням без зарплатні численного шару працівників, що обслуговують цю галузь промисловості, а одже, необхідним є його підвищення [270, 5].

Зметоювстановленнядійсноїсобівартостітютюнутатютюнових виробів, Департаментом неокладних зборів через Акцизний нагляд було зібрано 26 вересня 1918 року на фабриках, а потім (4 жовтня) під головуванням заступника міністра фінансів та за участю тютюнових фабрикантів особливі наради, на яких розглядалися ці свідчення і було вироблено нові граничні продажні ціни. При цьому було визнано за необхідне тютюн ”Бакун і Швіцент”, які раніше випускалися під махорочною бандеролею, виокремити в особливу групу, з призначенням на них окремого акцизу та окремої ціни з причини, що ”за останній час ціни на ці тютюни сильно зросли і обкладати їх акцизом нарівні з махоркою є вже ненормальним” [270, 5 зв.].

На підставі зібраних матеріалів вартість одного пуду жовтого тютюну було визначено у 340 крб., його переробки – в 119 крб. (загалом–459крб.);вартість”БакунаіШвіцента”–в76крб.94коп., обробки – в 47 крб. 07 коп. (в готовому вигляді – в 124 крб. 01 коп.), махорки – в 51 крб. 85 коп., її обробки – в 47 крб. 07 коп. (загалом – 98 крб. 92 коп.). Відсоток на обіговий капітал було прийнято в 6%, підприємницький прибуток – 5%, а знижку, яку фабриканти повинні були надавати торговельникам з цінової межі, призначено від 20% до 11%. Відповідно, старі ставки акцизу, що складали 90-110% вартості тютюну, були змінені й встановлені: для вищого гатунку

167

– 100%, середнього – 90% і нижчого – 80% від їхньої вартості [270, 5 зв.]. При визначенні вартості готових цигарок приймалося на увагу, що на тисячу штук цигарок вживається в середньому 11/4 фунту тютюну і саме на цю кількість й було вираховано відповідний акциз з тютюну та гільз з додатком вартості робіт і матеріалів. Таке обчислення істотно різнилося від раніше прийнятого, коли акциз на тютюн у цигарках накладався у великих розмірах проти встановленого для цього гатунку тютюну, якщо він вживався до цигарок. Цей обрахунок було зроблено з метою збільшення виробництва цигарок і уникнення вигід від купівлі окремо цигарок і гільз [270, 5 зв.-6].

На підставі нових обрахунків, акциз для вищих гатунків тютюну тацигарокбулопідвищенодо100%,адлясередніхінижчихвід30% до 50%. Ставку акцизу та межу продажних цін сигар і цигарок було підвищено, відносно ставок 1917 року, втричі. При цьому середня ставка акцизу за таких розцінок склала досить поважну суму – 407 крб.20коп.зпуда.ШляхомтакогопідвищенняМіністерствофінансів очікувало ”дати скарбниці за рік зайвих 120.000.000 карбованців” [270, 6]. До законопроекту додавався Тариф акцизу та граничних цін на тютюн та тютюнові вироби [268] у вигляді таблиці зі шпальтаминазвивиробівіїхніхгатунків,висотиакцизутанайвищих продажнихцінзакцизом.Насвоємузасіданні18листопада1918року Кабінет Міністрів ухвалив відповідний законопроект [270, 5], а 25

листопада 1918 року Закон про зміну ставок акцизу й граничних цін на тютюн та тютюнові вироби затвердив П.Скоропадський [267].

Акциз та вища межа продажних цін на тютюн і тютюнові вироби вказувалися у доданому до закону вищезгаданому тарифі [267, 1]. Кількість тютюну та цигарок третіх гатунків, які вироблялися на кожній фабриці протягом року, не повинна була бути меншою: для паливноготютюнуІІІгатункуА–8%відзагальноїкількостітютюну всіх гатунків, що були вироблені фабрикою за цей час; для тютюну

ІІІгатунку Б – 32%, для цигарок ІІІ гатунку А – 18%, для цигарок

ІІІгатунку Б – 27% від загальної кількості цигарок всіх гатунків, що були вироблені фабрикою за цей-же час [267, 1].

Тютюнові ж фабрики, які не виконували такої вимоги, втрачали право одержання патенту на наступний рік. При

168

цьому зазначалося, що міністр фінансів мав право звільнити деяких фабрикантів від вищевказаних вимог щодо кількості вироблення тютюну та цигарок третіх гатунків, ”коли перепонами до того явилися причини, які не могли бути передбачені, абож усунені фабрикантами” [267, 1]. Крім того, законом вказувалося, що коли у вазі листяного тютюну, що перевозиться, а також при загальній ревізії фабрик та комор виявиться нестача, яка перевищує розмір припущеної усушки, тоді з виробника стягуватиметься: за нестачу махорки – по 80 крб. з пуда, за бракуючий ”Бакун і Швіцент” – по 96 крб.зпудаізанестачутютюнувсіхіншихгатунківпо408крб.зпуда [267, 1]. Таким чином, акциз на тютюн зазнав чи не найбільшого зростання і був доведений до 250-532 крб. на пуд жовтого тютюну і до 25 крб. 60 коп.-64 крб. на пуд махорки [129, 161].

Тютюновий акциз дав до бюджету держави по жовтень 1918 року переважну суму посередніх податків (не враховуючи прибутків від цукрової та винокуренної монополій), а саме 148 млн. 380 тис. крб. з 180 млн. 591 тис. крб. загальнопосередніх надходжень. Разом з тим відмітимо, що за бюджетом тютюнового прибутку очікувалося отримати на 200 млн. 686 тис. крб. державного доходу, а загалом від посередніх податків – 468 млн. 946 тис. 762 карбованці [84, 278; 58, 170]. З огляду на вищенаведене можна дійти висновку, що й посередні податки, незважаючи на помісячне збільшення їхнього надходження до бюджету, були недостатнім джерелом накопичення скарбовихкоштівдержавою.Причиноюцьомуможнавважатищедо кінцяненалагодженуоптимальнусистемуоподаткування,загальний економічний занепад, з якого країна щойно почала вибиратися, товарний голод, політичну дестабілізацію, що особливо зросла восени 1918 року, інфляційні процеси, які виявились наприкінці літа – початку осені, і, звичайно, факт самого нетривалого існування

гетьманату.
	Налагодження роботи			податкової	служби та	відновлення
структуризації вітчизняної				податкової	системи,	в	комплексі
з	стабілізацією		фінансового-економічного				життя,
дозволили		урядовцям		Міністерства	фінансів,		зокрема

членам Бюджетової комісії, приступити до укладання

державного	бюджету країни.	За відсутності	тимчасової
нової	законодавчої	бази	юридичною
			169