Hai-Nyzhnyk.%20Podatkova%20pol

диктатури”, а запровадити її вдасться “тільки за допомогою

Радянської	Росії і	Російської	Комуністичної	партії	при
тісному	об’єднанні	господарсько-економічного		апарату,
тобто при	централізації обліку		та розподілу як	живих	сил,

так і матеріальних багатств Росії та України” [113, 113]. Офіційно Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР) було проголошено 6 січня 1919 року, а 29 січня того ж року вищевказаний тимчасовий більшовицький уряд переіменував себе на “Раду народних комісарів УСРР” (РНК УСРР) [172, 15]. Однак і

він проіснував недовго.

ХронологіявтратипрокомуністичноюУкраїноюсуверенітету виглядає послідовною і грунтовно юридично нормаваною. 1-6 березня 1919 р. ІІІ з’їзд КП(б)У, яким безпосередньо керував російський більшовик Я.Свєрдлов, ухвалює перейняти для УСРР Конституцію РСФРР 1918 року з урахуванням змін “залежно від місцевих умов” [170, 131]. 10 березня 1919 р. ІІІ з’їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів приймає “в основному” проект Конституції УСРР, а 14 березня того ж року її текст без обговорення затверджує ВУЦВК [152, 101; 174, 274280]. 28 травня 1919 р. РНК приймає ухвалу про визнання наркомів РСФРР “союзними наркомами”, а наркомів України – “їх обласними уповноваженими” [92, 163].

Отже, ще у 1919 р. радянський уряд України задекларував своє прагнення до федеративного об’єднання з РСФРР. Всеросійський Центральний ісполнітельний комитет (ВЦИК), в свою чергу, постановою від 1 червня 1919 р. вказав на необхідність об’єднання радянських республік. При цьому така злука, на його погляд, мала б призвести до сполучення керівництва найважливішими галузями державного функціонування в руках єдиних загальних колегій. В липні 1919 р. партійна нарада в Москві схвалює підпорядкування партійних організацій КП(б)У Центральному

комітетові РКП(б). 11 вересня 1919 р. політбюро	ЦК РКП(б)
за участю В.Лєніна розглянуло “Питання про	український

уряд” і ухвалило “ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально” [93, 159], а 21 вересня ЦК РКП(б) затверджує це рішення й визначає: “3 в. Весь урядовий апарат

180

УСРР ліквідується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїздить до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ” [172, 163].

Перший крок до добровільної відмови від державного самоврядування зробив 28 січня 1920 р. Всеукраїнський революційний комітет, який ухвалив постанову, згідно з якою усі декрети Російської Соціалістичної Федерації у сферах військових, фінансово-економічних, транспортних, поштово-телеграфних набували чинності також і на території УСРР. Свою політичну та економічну незалежність Україна офіційно почала швидко втрачати після IV Всеукраїнського з’їзду Рад, який 25 травня 1920 р. заявив, щовідтодіРадянськаУкраїнастаєсуб’єктомвсеросійськоїфедерації. У своїй резолюції про державні взаємини між УСРР та РСФРР з’їзд, зокрема, вказував: “IV Всеукраїнський з’їзд рад, стверджуючи умови між центральними виконавчими комітетами УСРР і РСФРР про об’єднання комісаріятів військового, фінансового, залізничного, народного господарства, пошт і телеграфів та праці – доручає наступному центральному виконавчому комітетові провадити і надалі ту саму політику найщільнішого зближення” [153, 73]. Саме з цього часу говорити про будь-яке самоврядування уряду УСРР у царині фінансів не доводиться, а розгляд вітчизняної політики у грошовій сфері, в тому числі й в області податків, можливий лише в контексті загальносоюзної історії. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР було підписано договір про господарський та військовий союз.

Саме кінець 1920 року був періодом найбільшого розквіту ідей так званого воєнного комунізму.

ІV.1. Податки в УСРР за часів воєнного комунізму.

Воєнний комунізм – це назва, що відповідає формі більшовицького режиму для періоду 1917–1921 рр. на підпорядкованих владі Ради народних комісарів територіях. То був час ліквідації всіх рештків старого економічного устрою й періоду непримиренних і кривавих громадянської та зовнішніх воєн. Таку назву цьому періодові було надано дещо пізніше; більшовицькі історики прагли нею підкреслити, що всі господарчі

181

заходи того часу було подиктовано лише надзвичайними умовами громадянської війни. В дійсності ж справа виглядає дещо інакше. Воєнні обставини лише частково впливали на втілення в життя тих чи інших заходів господарчої політики. Проте, в будь-якому випадкові, то був період спроби негайного здійснення соціалізму, спроби, що безпосередньо впроваджувалася в розрахунку на вибух світової революції.

Для України, власне, повномірне запровадження воєннокомуністичної моделі повносяжно припадає на другу половину 1920 року, коли на її терені припиняються активні і тотальні бойові дії. УНР програє війну і на її території встановлюється більшовицька влада, керована з Росії. Щоправда проголошена більшовиками Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) де-юре була суверенною аж до грудня 1922 р., проте де-факто, як ми вже мали змогу перевпевнитися, вона являла собою цілком маріонеточне територіально-адміністративне утворення (одиницю) РСФРР.

Тотальну загальну мету нової влади було викладено у програмі партії більшовиків, що була затверджена на її VIII з’їзді (1823 березня 1919 р.). В ній, зокрема, зазначалося: “Замінивши приватну власність на засоби виробництва й обігу на усуспільнену та запровадивши пляномірну організацію суспільно-виробничого процесу для забезпечення добробуту й всебічного розвитку всіх членівсуспільства,соціяльнареволюціяпролетаріятазнищитьподіл суспільства на кляси й тим звільнить всю пригнічену людність, бо покладекінецьвсімвидамекспльоатаціїоднієїчастинилюдствачерез другу”[56,25].Прицьомубулорозробленоцілунизкудалекосяжних заходів на кардинальну перебудову всієї господарської структури країни.Разомзтим,справедливостізаради,мусимозауважити,щона певних відрізках чіткої системи розпланованого впровадження цих радикальних реформ все ж не було. Перебіг історичних подій таки вносив свої корективи до комуністичної теорії і в окремих випадках (яких було чимало) конкретні заходи справді були результатом надзвичайних подій того буремного часу.

Так чи інакше, незважаючи на теорії, а сам факт існування державного організму і потреба у підтримці його функціо-

182

нальних можливостей вимагали пошуку шляхів отримання державних прибутків. Основних джерел таких державних прибутків у більшовицького уряду було не так вже й багато, а схему їхнього отримання було зпрощено до максимуму.

У планах комуністичного уряду вже на тоді була остаточна ліквідація грошей та зміна їх розрахунковими знаками. При цьому необмежена емісія паперових грошей вважалася за один з радикальніших і дієвіших засобів до руйнації буржуазного устрою й створення соціалістичного ладу [150]. Крім того, розроблялася схема й підстави матеріального бюджету. В його основу мало бути покладено розрахункову одиницю, як загальний вимір оцінки, що найбільшвідповідаєтрудовомуустрою[180].Завоєнногокомунізму необмежена емісія паперових грошей була однією з складових частин програми соціалістичного будівництва. Вона ж являла собою одне із джерел отримання державних прибутків.

Встановивши свою диктатуру в Україні більшовиками було скасовано всі види грошових знаків, які на цій території емітували їхні попередники – уряди УНР, П.Скоропадського, А.Дєнікіна тощо. Здійснено це було без жодної конпенсації чи еквіваленту для населення. Єдиними законними платничими засобами на теренах України стали гроші РСФРР – так звані совзнаки. Проте, цей совітський рубль вже наприкінці 1920 р. був значно знецінений. Відповідно до індексу вільних цін (при прийнятті за одиницю цін 1913 р.) знецінення рубля у 1920 р. сягнуло рівня 8.220,00, а наступного 1921 р. – аж 39.751,00 [347, 51]. За цей же час випуск паперових грошей зріс з 943 млн. руб. до 16 млрд. 370 млн. рублів, але реальні прибутки від цих емісій з року в рік падали. Фінансовоекономічний стан такої політики комісарів призводив до того, що знецінення рубля відбувалося швидше, аніж динаміка зростання емісії. З початку листопада 1917 р. й по, наприклад, 1 липня 1921 р. номінальна сума грошової маси зросла в 119 разів, а ціни на товари піднеслися в 7 тисяч 911,8 разів (тобто в 66,5 разів інтенсивніше зростання номінальної емісії [347, 77]. Падіння вартості совзнака продовжувалося й за часів НЕПу.

Втім більшовицькі вожді та їхні провідні економісти не переймалися проблемою неймовірного обсягу урядової

183

емісійної політики. “На наш вік паперового обігу математичних величин вистачить, а не вистачить – їх можна вигадати”, – зазначала з цього приводу одна програмних більшовицьких економічних публікацій [180, 21]. Соціалісти були переконані в тому, що грошове господарство, як таке, доживає свої останні дні і що на зміну йому має прийти новий вимір вартості. Один з провідних радянськобільшовицьких економістів Є.Прєображенскій в своїй праці “Бумажные деньги в эпоху пролетарской диктатуры” (Москва: Госиздат, 1920.) навіть висловлював надію, що, поруч з іншими памятниками революції, буде зведений пам’ятник друкарському верстатові, який найбільше зпричинився до знищення головних підвалин буржуазного устрою.

Цілком доречно погодитися із твердженням професора Українського наукового інституту (Варшава) Є.Гловінського, що подібна необмежена емісія стала свого роду надто важким, нерівномірнимізгубнимподаткомдлянормальногофункціонування господарчогожиття.Впершучергувідньогопостраждаливласники помірних капіталів, службовці та робітники, які отримували свої заробітки готівковими грішми від держави. Тримачів же великих коштів вже не існувало в природі взагалі, позаяк такі особи були знищені фізично, а їхні капітали – націоналізовано. Втім, за таких обставин, існував й інший бік “медалі”. Втрати частково компенсувалися тим, що за цілу низку послуг населення сплачувало в твердих розцінках (помешкання, комунальні послуги). У твердих цінахтакожотримуваличастинухарчів,одягутаіншихпродуктів.За тогочаснихтемпівзнеціненнярублятакатвердарозцінкадужескоро почала означати безкоштовність цих послуг і продуктів. Щоправда видачанаселеннюпродуктівіматеріалівбулаобмеженадомінімуму; причина банальна – їхня елементарна відсутність. Отже фактична безкоштовність комунальних послуг за незначної їхньої ролі у бюджеті та повної руїнації комунальних підприємств відігравала примітивну ролю в житті держави. Так само мінімізувалося значення й податків з помешкань: новобудови не зводилися, старі будівлі не ремонтувалися. Ще під час світової війни великі міста були перевантажені населенням, а під час революції брак житла ще

184

більше зріс. Владі довелося застосовували так зване “уплотненіє”. Виходячи з ситуації, що склалася, фактично населення міст нічого не сплачувало за житло, але й нічого з цього й не мало, окрім колосальної тісняви і зубожіння. За воєнного комунізму безмежна емісія грошей була однією з складових частин програми соціалістичного будівництва, але грошова система не поспішала відмирати.

Іншим різновидом своєрідної податкової політики “совітів” було запровадження монополії на продукти сільського господарства, що більше відома в історії під назвою продрозкладки.

“Продрозкладку”булонакинутоукраїнцямсиломіцьбеззастережень із завоюванням України російськими більшовиками. Тому в цьому напрямкові законодавчих актів власне українського радянського уряду було вобмаль; продрозкладка запроваджувалася автоматично по мірі опанування Україною “червоним” військом. 24 серпня 1920 р. РНК УСРР видає постанову з ультимативною вимогою: ”Сільське населенняУкраїни,якевиробляєзерновіпродукти,зобов’язуєтьсяпід загрозою рішучої відповідальности здати державним продовольчим органам по встановлених твердих цінах 160 млн. пудів” [10]. Незважаючи на те, що до Першої світової війни українські губернії експортували поза свої межі 340 млн. пудів зернових, на 1920 рік – рік загальної руїни економіки, розгрому поміщицьких господарств, мізернихпосівівтаврожаїв–обсягконтрибуціїу160мільйонівпудів набуває поважної ваги. До того ж подібні стягнення з українського населення були завимоговані більшовиками відповідними постановами й щодо відбирання “лишків” картоплі (Постанова Ради народніх комісарів УСРР від 24 серпня 1920 р.), про обов’язкову поставку свійської птиці (Декрет Ради народніх комісарів УСРР від 10 серпня 1920 р.), про обов’язкову поставку худоби на м’ясо (Декрет Ради народніх комісарів УСРР від 20 серпня 1920 р.). Оглядаючизміст“продрозкладкових”актів,їхможнаіндетифікувати як запровадження жорсткого монопольного права держави на сільськогосподарську продукцію. Проте сенс та джерела таких заходів українського радянського уряду слід шукати в Росії, позаяк

185

вони були лише втіленням на теренах УСРР законодавства РСФРР. Засіб – терор.

Ще 24 січня 1918 р. у спеціальному протоколі ЦК РКП(б) під грифом “циркулярно таємно” було безапеляційно вказано: “Ніякі компроміси, ніяка половинчатість шляху недопустима. Тому необхідно:

1. Провести масовийтерорпроти багатих козаків, винищивши їх поголовно;провестибезпощадниймасовийтерорщодовсіхкозаків взагалі.

2. Конфіскувати хліб та примушувати зсипати всі лишки у вказані пункти, це стосується як до хліба, так і до всіх інших сільгосп. продуктів”*.

Дещо пізніше, у 1919-му, Лєнін писав Зінов’єву, що “потрібно заохочувати енергію та масовість терору”.

Формально монополію було встановлено лише для так званих нормованих продуктів, а саме: хлібопродуктів, зернового фуражу та олійних рослин. Реально ж монопольне право було виведено поза законодавчі рамки. В дійсності абсолютне право на отримання і збут продукції поширювалося й на усі інші вироби широкого народного споживання. Фактично на користь держави від розпорядження і збуту харчовими й іншими виробами в Росії ще 24 листопада 1918 р. усунув приватну торгівлю, підприємництво й виробника Декрет Ради народних комісарів РСФРР про організацію постачання населення продуктами й предметами особистого споживання і хатньогогосподарства.Навсіпродукти,щовиробляладержава,було встановленотвердінизькіціни.Остаточнож(юридично)монополію на сільськогосподарські продукти в більшовицькій Росії було запроваджено декретом Ради народних комісарів від 24 січня 1919 року. Пізніше, у 1930 році, в офіційній збірці “Основы финансовой системы Союза ССР” з цього приводу, зокрема, вказувалося, що ”завдяки низьким твердим цінам та дуже низьким нормам продуктів сільського господарства, що залишалися сільським господарям, всі заготовки треба розглядати, як примусові натуральні збори з населення” [149, 57].

Тут, проте, доречно зауважити, що такі примусові міри

* Всі підкреслення зроблені В.Лєніним – П.Г.-Н.

186

впроваджувалисябезбудь-якогоплановогочисистемногомеханізму. Доволі частими були випадки, коли у селян під лічиною “лишків” забираласявсянаявнапродукція,окрімрештківнаскупехарчування, кормління худоби і майбутні засіви. Бували й випадки, коли для певних регіонів (областей, місцевостей) встановлювався певний означений розмір збору т. зв. “лишків” (свого роду контрибуція), який згодом розподілявся між окремими господарствами. Так, наприклад, у вищезазначених декретах РНК УСРР ми бачимо зразок цих означених контрибуцій – хліба (як продукту монополії, що визначався владою заготівельним), а також конфіскації “лишків” – картоплі (на яку, до речі, офіційно монополії встановлено не було). Розподілялися ці збори також без жодної систематизації чи зразка. В одних місцевостях їхні норми залежали від розмірів господарств, в інших – від кількості споживачів у родині. Все це сприяло розгулу безмежного свавілля заготівельних органів, на допомогу яким було залучено також комітети незаможників.

Природньо, що така політика влади зустріла рішучий опір населення, яке не бажало знову потрапити у новітнє кріпацтво. Саме на цей час, завдяки поразки в Україні армій УНР, Дєнікіна і Врангеля, припадає ліквідація на її терені воєнних фронтів і потужна відрегульована й здисциплінована військова машина більшовизму обертає свої багнети проти народного спротиву. Виникаєновийфронт–фронтпродовольчий.Починаєтьсясправжня війна між продовольчими, “заградітєльними” та іншими збройними частинами з одного боку і селянством з іншого. Звітуючи на ХІІ з’їзді РКП(б), один з провідників більшовиків В.Зінов’єв визнавав, що їхня “держава – це організована війна”. В Україні вона набула пекельного загострення: населення, що ще не позбулося зброї і не забуло визвольної боротьби здійняло цілу хвилю повстань.

19 березня 1922 року В.Лєнін у листі до В.Молотова, як завжди під грифом “строго таємно”, з приводу цієї нової тривалої війни писав: “Якщопотрібнодляздійсненнявідомоїполітичноїметипітинанизку жорстокостей,топотрібноздійснюватиїхнайенергійнішимчиноміу найкоротшийтермін,бодовгогозапровадженняжорстокостеймасине

187

витримають”.Ідалі,якобумовлення:“Потрібносаметеперпровчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати”. В Україні саме тоді вже тривав перший голодомор.

В період опанування більшовиками владою від 1918 по 1921 роки обсяг державних заготівель сільськогосподарських продуктів зростали не лише у загальних цифрах, але й у відносних, щодо кількостіпудів,якіприпадалинаоднегосподарство(запідрахунками К.Шмельова) [347, 63]:

Роки	Разом	Пересічно на гос-
(сільсько-господарчі	млн. пудів	подарство в пудах
з 1.VIII по 1.VIII)	47,5
1917/18		5,6
1918/19	107,9	12,4
1919/20	212,5	16,2
1920/21*	367,0	20,4

А.Сухов з приводу впливу продрозкладки на хлібний баланс тогочасної України, наводить наступні цифри: “1920 р. приніс Україні надзвичайно малий збір у 684 млн. пудів. Правда, посівної площі i врожаю з огляду на продрозкладку було затаювано мінімум 25%, але, зробивши відповідну поправку, ми все ж дійдемо лише до 870 млн. пудів. З цього треба було видати:

170 млн. пуд. на насіння,

145 ” ” на годівлю худоби,

400 ” ” на потреби сільського населення при зменшеному раціоні харчування.

-----------------------------------

715 млн. пуд. ” [183, 66].

Таким чином лишки (на 1920 р.) становили 150 млн. пудів, у той час як Москва вимагала продрозкладкою – 160 млн. пудів.

Проте новий 1921 р. приніс в Україну справжню трагедію.

* Цифризароки1920/21містятьвсобітакожзаготовкипоУкраїні,Закавказзю, Середній Азії та Криму – П.Г.-Н.

188

Крім продовольчих стягнень більшовицьких окупантів, до господарчих ускладнень долучилася природа: з 16 млн. десятин посівноїплощімайже9мільйонівбулиохопленігостримнедородом. Згідно з розрахунками Центрального статистичного управління у 1921 році весь збір сільськогосподарських продуктів становив лише 444,7 млн. пудів. З цього обсягу продрозкладкою було забрано і вивезено до Росії понад 80 млн. пудів. Для потреб населення було залишено 350 мільйонів (при мінімальній нормі у 400 млн. пудів). При цьому на засів було виділено близько 100 млн. пуд. при нормі у 170 млн. пудів. На утримання людей і худоби залишалося 10 пудів на душу, а на Півдні лише 7 пудів. Це при тому, що за норму вважається мінімум 15-16 пудів без урахування продуктів, що мали б йти на годівлю худоби (в середньому 7 пудів на душу населення орієнтуючись на 1916 р.) [183, 66]. Наслідком, як вже зазначалося, виявивсяголод1921-1922рр.ізмільйонамижертвсередукраїнського селянства.

Ще одним джерелом отримання прибутків більшовицької влади з України за часів воєнного комунізму було споживання

(використання) решток запасів і матеріалів промисловості та транспорту (залізниць).

Націоналізацію промисловості і транспорту, яку було запроваджено в РСФРР у 1918-1919 роках, більшовики поширили на теренах України протягом 1920-1921 років. Втім, взаємини держави і промисловості були доволі дивними. Штампуючи, в повному розумінні цього слова, паперові гроші, уряд витрачав певні суми на заробітню платню робітникам і адміністрації; проте, одночасно, держава стягувала на свої, зокрема військові, потреби та для роздачі населенню ті вироби й матеріали, що зберігалися на сховищах (складах) вцілилих фабрик та заводів. Виготовлення ж нової продукції було майже припинено (бракувало робочих місць, відбулося падіння виробництва, повсемісна відсутність сировини тощо). За таких умов доводилося, що називається, проїдати старі запаси. І хоча фабрики та заводи припинили свою роботу, промисловість ще була спроможна надавати державі й населенню мізерну долю продукції за рахунок використання старих запасів, що були нагромадженні за колишніх часів. Проте такий стан не

189