Hai-Nyzhnyk.%20Podatkova%20pol

вПетербурзі.ДержавнийслужбовецьгетьманатуП.Скоропадського; з 14 листопада по 14 грудня 1918 р. – державний контролер Української Держави.

Пиленко–селянин,представлявселянствоназасіданніЦентральної Ради.

Пиленко – український соціаліст-революціонер, в червні 1917 р. увійшовдоскладуфінансовоїкомісіїприГенеральномусекретарстві фінансів.

Пилькевич (Пількевич) Олександр Меркурійович (1880 – 1922) –

військовийіполітичнийдіяч,полковникросійськоїслужби,згодом– генерал-хорунжийАрміїУНР.ЧленЦентральноїРадиіУкраїнського Генерального військового комітету, старшина для особливих доручень при Генеральному секретарстві військових справ. Член делегації ЦР та УГВК до російського Тимчасового уряду в травні 1917 р. Комендант Окремого корпусу кордонної охорони, інспектор культурно-освітніх справ у війську. Помер у таборі інтернованих у Каліші (Польща).

Письменний Степан Петрович – військовий діяч, матрос (моряк), писар начальника штабу дивізії тралення Балтійського флоту. Член ЦентральноїРадиіУкраїнськогоГенеральноговійськовогокомітету, відповідальний за військово-морські справи. Член делегації ЦР та УГВК до російського Тимчасового уряду в травні 1917 р. Начальник канцелярії Генерального секретарства військових справ, згодом – скарбник Міністерства військових справ УНР.

Пожарський Петро Никифорович (1878 - ?) – кооперативний діяч,

історик українського кооперативного руху. Належав до УСДРП, член Центральної Ради від Київського губерніального земства. Один з організаторів і співробітників Центрального Українського кооперативного комітету та сільськогосподарського кооперації “Централ”. Входив до складу бюро в справі виборів до Київської міської думи, член комісії для розробки проекту статуту автономії України. За радянської влади – викладач Київського кооперативного інституту. Проходив по процесу в справі Союзу визволення України, був засланий. Подальша доля невідома.

280

Покровський Андрій Г. – військовослужбовець, віце-адмірал російської служби, адмірал Української Держави. З 27 березня 1918 р. – начальник охорони південно-західної частини Чорного моря (Одеського повіту), з 3 травня 1918 р. – головний начальник портів Чорного та Азовського морів і командуючий флотом, з 12 листопада 1918 р. – морський міністр Української Держави.

Полозов (Полоз) Михайло Миколайович (бл. 1890 – 3 лютого 1937)

– політичний і військовий діяч, прапорщик, згодом – хорунжий. Навчався в Московському народному університеті. Член ЦК УПСР. Входив до складу Центральної Ради та Українського Генерального військового комітету. Представляв інтереси УГВК при Тимчасовому уряді в Петрограді, у складі делегації направлений до БерестяЛитовськогонамировіпереговори.Зрядомлівихукраїнськихесерів приєднався до ідеї створення уряду про радянської орієнтації, за що був заарештований. 1919 р. – боротьбист, член радянського уряду України, виступав проти ліквідації УКП, 1920 р. – в КП(б)У, член її ЦК. Нарком фінансів УСРР. Член Президії ВУЦВК (1929). 1933 р. ув’язнений і розстріляний 1937 р. органами радянської влади.

Порш Микола Володимирович (19 жовтня 1879 – 16 квітня 1944)

– політичний і громадський діяч, економіст, літератор. Навчався в Київському університеті Св. Володимира. Один з провідних діячів РУП. З 1906 р. очолював УСДРП. В березні 1917 р. – обраний до виконавчого комітету громадських організацій м.Києва від Союзу кооперативів. Голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів. Член Центральної Ради і Малої Ради від фракції УСДРП. Член ЦК УСДРП. Учасник Демократичної наради в Петрограді, член Передпарламенту від національних меншин. 26 жовтня 1917 р. обраний до Крайового комітету для охорони революції на Україні. 12 листопада 1917 р. призначений генеральним секретарем праці УНР, з 18 грудня 1917 р. – генеральний секретар військових справ та генеральний секретар праці. У 1918 р. – голова мирної делегації УНР на переговорах з РСФРР. За Української Держави – учасник антигетьманського руху. 28 червня 1918 р. був заарештований (разом з С.Петлюрою). В 1919 – 1920 рр. – посол УНР в Німеччині Згодом відходить від політики і присвячує себе науково-дослідній

281

роботі.Займаєтьсятеорієюперспективсамостійногофункціонування української економіки.

Постоловський Антін Олексійович (1889 – 1991) – громадський,

військовий і церковний діяч, вчитель. 1917 р. – феєрверкер 49-ї артилерійської бригади ІХ армії. Член Всеукраїнської ради військових депутатів від Румунського фронту. Член Малої Ради від фракції УПСР. 27 червня 1917 р. – призначений секретарем Центральної Ради, в січні 1918 р. разом з М.Шрагом підписав закон про випуск державних кредитових білетів УНР. В 1918 – 1919 рр. – товариш (заступник) проскурівського повітового комісара. 1919 р.

– емігрував до Польщі, з 1949 р. – в Аргентині, діяч УАПЦ.

Прєображенскій Є. – провідний фахівець фінансової думки більшовицької Росії, професор. Був прихильником необмеженого випуску нічим незабезпеченої грошової маси Наркоматом фінансів РСФРР, вважаючи безпежна емісія гіперінфляцій них грошових знаків спричиниться до руйнації світового буржуазного ладу.

Прокопович В’ячеслав Костянтинович (10 червня 1881 – 7 липня

1942) – громадсько-політичний і державний діяч, педагог, історик, публіцист. Навчався в Київському університеті Св. Володимира. Викладач історії в київських гімназіях, редактор педагогічного журналу “Світло”. Член Української радикально-демократичної партії і ТУП (член Ради). Член Центральної Ради та її Комітету (обранийвідУкраїнськогосоюзуавтономістів-федералістів).Входив до складу комісії Центральної Ради для скликання З’їзду народів Росії в Києві. З червня 1917 р. – член УПСФ, обраний до складу ЦК партії. Представник українських організацій в Київській земській управі. В січні – квітні 1918 р. – міністр народної освіти УНР. Після гетьманськогопереворотуповернувсядопедагогічноїпраці.Утравні

–жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії Української мирової делегації на переговорах з РСФРР. В травні 1920 р. – голова РадиНароднихМіністрівУНР.ОдинзсоратниківС.Петлюри.Січень

–березень1921р.–міністрнародноїосвітиУНР.ЕмігрувавдоПольщі, згодом – Франції. Займав ключові посади в уряді УНР в екзилі: 1926

–1939 рр. – голова уряду УНР, жовтень 1939 р. – травень 1940 р. –

282

заступник голови Директорії, Головний отаман УНР. 1925 – 1939 рр.

– головний редактор журналу “Тризуб”.

ПугачІсаакМихайлович–громадсько-політичнийдіяч,письменник, журналіст. Член Центральної Ради (пізніше увійшов до Малої Ради) і Всеукраїнської ради селянських депутатів, ЦК Селянської спілки (один з її засновників). Належав до УПСР, співробітник газета “Народня Воля”. В липні 1917 р. член делегації Центральної Ради до збуреного полку “полуботківців”. Розстріляний більшовиками в січні 1918 р. в Києві.

Пятаков Гергій (Юрій) Леонідович (19 серпня 1890 – 30 листопада

1937) – політичний та державний діяч. Член РСДРП з 1910 р. 1917 р. голова Київського комітету РСДРП(б), був членом виконавчого комітету Київської ради робітничих депутатів, з вересня 1917 р.

– її голова. Член Центральної Ради та Малої Ради, де був лідером більшовицькоїфракції.Ужовтні1917р.–головаВРКпершогоскладу. Наприкінці1917р.–помічникголовногокомісараГосударственного банку РСФРР, згодом – головний комісар. Один з організаторів КП(б)У і секретар ЦК. У грудні 1918 р. – січні 1919 р. – голова Тимчасового робітничо-селянського уряду УСРР. В подальшому

--- на відповідальних посадах у Червоній армії і державному управлінні: член РВР 13-ї армії, голова Центрального управління вугільною промисловістю Донбасу (1920-1923), заступник голови Вищої Ради народного господарства СРСР (1923-1927), член ЦК ВКП(б) (1923-1927, 1930-1937). Обвинувачувався у приналежності до троцькістської опозиції, розстріляний органами НКВС.

Радович Е.В. – інженер шляхів сполучення. За гетьманату П.Скоропадського – член з українського боку (від Південно-західної залізниці) змішаної україно-німецької комісії з питань залізничношляхової тарифної угоди, яка розпочала роботу у Києві 27 травня

1918 р.

Раковський Христіян Георгійович (1 серпня 1873 – 22

лютого 1941) – політичний та державний діяч. Народився 1873 р. в Добруджі, колишній румунський підданий. Учасник соціалістичного руху в Болгарії, Румунії, Франції, Росії. Один з засновників соціалістичних партій в Болгарії та Румунії. Закінчив

283

медичний факультет у Відні. Звільнений з румунського ув’язнення російським гарнізоном у Яссах 1 травня 1917 р., перебрався до Петрограду і вступив до РКП(б). В 1917 р. – голова ВЧК в Одесі, Севастополі, в травні-червні 1918 р. – голова урядової делегації РСФРРнамировихпереговорахзУкраїнськоюДержавою.У1918р.– голова“Верховноїавтономноїколегіїпоборотьбізконтрреволюцією в Румунії та на Україні”, член Румчероду (Виконкому Румунського фронту і Чорноморського флоту). З січня 1919 р. по липень 1923 р. (з перервами) – голова Ради Народних Комісарів Тимчасового робітничо-селянського уряду (з 29 січня – Ради Народних Комісарів УСРР) і Надзвичайної комісії по боротьбі з “бандитизмом”. В 1920 р. – член Реввійськради Південно-Західного фронту Червоної армії, голова Особливої комісії по паливу і продовольству, голова Економічної ради України. Член Політбюро ЦК КП(б)У, ЦК РКП(б), ВУЦВК,ВЦВК.З1923до1927рр.–посолвАнглії,потім–уФранції. У 1926-1927 рр. – активний діяч т.зв. “троцькістсько-зинов’євського блоку”. Після повернення в СРСР виключений з партії. В 1928-1934 рр. – у засланні. 1934 р. відновлений в лавах Компартії. З 1934 р.

– голова місії Червоного Хреста в Японії. Репресований 1938 р. Розстріляний у 1941 р. НКВС СРСР.

Рафес Мойсей Аронов-Гіршев (Григорович) (1883 – 1942(3)?)

– жидівський політичний діяч, публіцист. Член ЦК Бунду, який представляв в Центральній Раді та Малій Раді. В липні 1917 р. призначений генеральним секретарем державного контролю. В листопаді 1917 р. входив до складу Крайового комітету для охорони революції на Україні. Противник IV Універсалу, Закону Центральної Ради про національно-персональну автономію, створення українського війська. З 1919 р. – лідер лівого крила Бунду

– Комфарбунду, згодом – член КП(б)У.

Рейнбот Віктор Євгенович – правник, державний діяч. До 1917 р. служив у Міністерстві юстиції, головою Петербурзького окружного суду. За гетьманату П.Скоропадського 1918 р. – товариш (заступник) міністра внутрішніх справ; з 24 жовтня – тимчасово керуючий Міністерством внутрішніх справ, з 14 листопада до 14 грудня 1918 р. – міністр юстиції Української Держави.

284

Ржепецький Антон Карлович – громадський і державний діяч. Походив із старої київської польсько-української шляхти. До революції 1917 р. – голова Землеробного синдикату, п’ять років працював у банках, голова Товариства взаємного кредиту, радник Київської міської думи, очолював виборчу комісію для обрання до Державної думи. Під час Першої світової війни – голова “Тетянинського комітету”, що опікувався біженцями. Член партії кадетів.

За гетьманату П.Скоропадського – міністр фінансів Української Держави (травень – 14 грудня 1918 р.). Відзначився на цій посаді створенням стабільної української грошової системи з високим курсом національної валюти. Один з авторів т.зв. “записки дев’яти” міністрів (від 17 жовтня 1918 р.), яка призвела до кризи в уряді Ф.Лизогуба і змін у зовнішньополітичному курсі України.

З опануванням Києва військами Директорії, поряд з іншими гетьманськими урядовцями, був заарештований в грудні 1918 р. Примусово утримувався під вартою в готелі “Версаль”, після чого був переведений до Лук’янівської в’язниці. При відступі Директорії перед натиском більшовиків до Вінниці, туди було перевезено і в’язнів. Більше року країни Антанти (зокрема Франція через генерала Бертело) вимагали від уряду УНР звільнення Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших. Як згадував начальник охорони полонених Крезуб-Думин, згодом в’язнів, а отже й гетьманського міністра фінансів, було переправлено до Одеси і там ”подаровано” Антанті. Подальша доля невідома.

Різен (Ризен), фон – німецький таємний урядовий радник. За гетьманату П.Скоропадського 1918 р. – член змішаної німецькоукраїнської комісії (від Кенігзбергської залізниці) з питань залізнично-шляхової тарифної угоди між Українською Державою і Німеччиною, що розпочала роботу в Києві 27 травня 1918 р.

Ровинський (Ровенський) Дмитро Демидович – солдат російської служби. Член Центральної Ради та Українського Генерального військового комітету, очолював агітаційно-освітній і організаційний відділи комітету, входив (в травні 1917 р.) до складу делегації ЦР та УГВК до російського Тимчасового уряду.

285

Родзянко В.П. – урядовець особистих доручень VIII класу Міністерства внутрішніх справ Української Держави, комісар голови Ради Міністрів на Ростовському кордонному пропускному пункті (наказ міністра внутрішніх справ за № 173 від 8 липня 1918 р.) Української Держави.

Розенберг – банківський працівник.

Розенфельд (Камєнєв) Лейба (Лєв) Борисович (1883 – 1936)

–російський політичний діяч. Член РСДРП з 1903 р. 1914 р. – керівник більшовицької фракції в IV Государственній Думі Росії. 1917 р. – член ЦК РСДРП(б), один з редакторів газети “Правда”, член Виконкому Петроградської Ради і ВЦВК. Виступав проти більшовицькогозбройногозаколотуіза“одноріднийсоціалістичний уряд”. 1917 – 1926 рр. – член Політбюро. Голова ВЦВК (листопад 1917 р.). Член російської більшовицької делегації на переговорах в Бересті-Литовському. 1918 р. – голова Московської Ради, з 1922 р.

–заступник голови Ради Народних Комісарів і РПО, в 1924 – 1926 рр. – голова РПО, директор Інституту Лєніна. Протягом 1926 – 1934 рр. зазнавав репресій з боку сталінського керівництва. Розстріляний у 1936 році.

Ромишевський – член з українського боку (від Південно-західної залізниці) змішаної україно-німецької комісії з питань залізничношляхової тарифної угоди, яка розпочала роботу у Києві 27 травня 1918 р.

Ротерт К. – інженер. За гетьманату П.Скоропадського член з українського боку (від Міністерства торгу і промисловости Української Держави) змішаної україно-німецької комісії з питань залізнично-шляхової тарифної угоди, яка розпочала роботу у Києві 27 травня 1918 р.

Рубас Олексій Констянтинович – член Центральної Ради від Харківської губернії (територіальне представництво). Належав до УПСР. Входив до складу фінансової комісії Центральної Ради і комісії по реорганізації її Комітету.

Савельєв В. В. – генерал-хорунжий Української Держави, командир Окремого Корпусу Кордонної охорони Української Держави.

286

Садовський Валентин Васильович (1886 – 24 листопада 1947) –

громадський діяч, журналіст, економіст, організатор українських студентських громад у Петербурзі. Навчався в Київському та Петербурзькому університетах. Член УСДРП, яку представляв

уЦентральній Раді та Малій Раді. В червні – серпні 1917 р. – генеральний секретар судових справ. За Директорії – міністр праці УНР. На еміграції – доцент Української господарської академії в Подєбрадах (Чесько-Словацька Республіка). Заарештований 1945 р.

уПразі, помер у Лук’янівській в’язниці в Києві.

Садовський (Тобілевич) Микола Карпович (1856 – 1933) – актор,

режисер і громадський діяч, корифей українського театру. 1906 р. заснував у Полтаві перший український стаціонарний театр, який діяв до 1919 р. у Києві.

СвєрдловЯков Михайлович (1885–1919)– політичний і державний діяч. Член РСДРП з 1901 р. В 1917 р. – член ЦК РСДРП(б), голова секретаріату ЦК, член партійного військово-революційного центру по підготовці перевороту в Петрограді. З листопада 1917 р. – голова ВЦВК. Помер у Москві.

Сєргєєв (Артем) Федір (1883 – 1921) – політичний і державний діяч. Член РСДРП з 1901 р. В 1917 р. – секретар ДонецькоКриворізького обласного комітету, член РСДРП(б), з грудня 1917 р. – член ВУЦВК, народний секретар торгу й промисловости уряду України, створеного більшовиками в Харкові. В 1918 р. – голова Ради Народних Комісарів та комісар народного господарства Донецько-Криворізької радянської республіки, член ЦК КП(б) У, голова Всеукраїнської Центральної ВРК. В 1919 р. – заступник голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України (січень – березень). В 1920 р. – голова Донецького губвиконкому, член Ради Труда і Оборони РСФРР, секретар Московського комітету РКП(б). Похований в Москві.

Сидоренко Григорій Микитович (1874 – 6 лютого 1924) –

політичний діяч, дипломат, інженер. Соціаліст-самостійник. Член Центральної Ради. З 29 листопада 1917 р. – товариш (заступник) генерального секретаря шляхів. У лютому – квітні 1918 р. – міністр пошти і телеграфу УНР. В 1919 – 1922 рр. – посол УНР у

Відні (Австрія). В січні – серпні 1919 р. – голова делегації УНР

287

на Паризькій мирній конференції. З 1924 р. – директор бібліотеки Української господарчої академії в Подєбрадах (Чесько-Словацька Республіка).

Скнар (Скнарь) – член Центральної Ради. Належав до УСДРП, член комісії Центральної Ради із законодавчих внесень

Скоропадський Павло Петрович (3 (16) травня 1873 р., Вісбаден,

Німеччина – 26 квітня 1945 р., Меттен, Баварія-Німеччина) –

військовий, політичний, державний діяч, Гетьман всієї України і голова Української Держави.

Народився3(16)травня1873р.уВісбадені,дейогомативідпочивала на мінеральних водах Німеччини. Нащадок старого гетьманськокозацького роду. 1886-1893 рр. – навчання у Пажеському корпусі в Петербурзі.ВчинікорнетапоступивнаслужбудоКавалергардського полку тимчасово виконуючим обов’язки командира ескадрону. 1895 р. – полковий ад’ютант, в грудні 1897 р. – поручник.

Учасник російсько-японської війни (1904-1905 рр.). З квітня 1904 р. – на фронті (осавул 3-тього Верхньоудинського козачого полку в Мукдені; ад’ютант командуючого Східного загону Манчжурської армії ген. А.Кєллєра). Восени 1904 р. призначений командиром 5-ї сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, невдовзі – ад’ютантом головнокомандувача російськими військами на Далекому Сході ген. Лінєвіча.

В 1905 р. – флігель-ад’ютант Його Імператорської Величності Ніколая ІІ. 1906 р. – полковник. 4 вересня 1910 р. – командир 20го драгунського Фінляндського полку. Квітень 1911 р. – командир лейб-гвардіїКінногополку.25березня1912р.–генерал-майорсвити Його Імператорської Величності з зарахуванням до Імператорського полку.

Учасник Першої світової війни. 6 серпня 1914 р. його полк відзначився у бою під Краупішкеном. За цей бій Георгієвська дума Кінної гвардії нагородила П.Скоропадського (наказ від 13 жовтня 1914 р.) орденом Святого Георгія IV ступеня. У 1915-1916 рр. – командувач гвардійською кавалерійською дивізією, яка успішно діяла у Прибалтиці. Влітку 1916 р. отримав чин генерал-лейтенанта. 22 січня 1917 р. – командувач 34-м армійським корпусом, який розташовувався на терені України. Тут вперше познайомився

288

змасовим українським рухом. В серпні 1917 р., відповідно до наказу ген. Конілова, українізував корпус, який дістав назву 1-го Українського армійського корпусу. Нагороджений Георгієвською зброєю і усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня включно.

16-17жовтня1917р.наЗ’їздіВільногоКозацтвавЧигириніобраний почесним військовим отаманом Вільного Козацтва. В листопаді 1917 р. розброїв збільшовизований 2-й гвардійський корпус, який залишив фронт і рухався на Київ проти Центральної Ради на чолі

зЄ.Бош. В кінці 1917 р. через саботаж Генерального секретаріату і Центральної Ради відмовився від командування корпусом.

Вберезні 1918 р. створив “Українську Народну Громаду” (“Українську Громаду”), яка, спираючись на підтримку УХДП, СоюзуЗемельнихвласниківтанавласнізбройнібоївки,заактивного нейтралітету німців, організувала і здійснила державний переворот. 29 квітня 1918 р. на З’їзді Хліборобів у Києві проголошений Гетьманом всієї України. 29 квітня – 14 грудня 1918 р. – Гетьман Української Держави.

В1918-1945 рр. – в еміграції в Німеччині. З 1920 р. повертається до політичної діяльності. Лідер Українського союзу хліборобів- державників(УСХД),згодом–Союзугетьманців-державників(СГД) та Гетьманського (монархічного) Руху. Співзасновник Українського Наукового інституту при Берлінському університеті (1925-1945 рр.). Доклав зусиль до звільнення з німецьких концтаборів провідників ОУН С.Бандери, А.Мельника, Я.Стецька та ін. Смертельно поранений16квітня1945р.підчасбомбардуваннястанціхПлатлінг, що поблизу Мюнхена в Баварії (Німеччина). Помер 26 квітня 1945 р. в шпиталі монастиря Меттен (Баварія). Похований в Оберстсдорфі (Німеччина).

Скрипник Микола Олексійович (1872 – 7 липня 1933, Харків) –

радянський державний і партійний діяч, академік АН БРСР і УРСР. Нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР. 1927 – 1933 рр.

– нарком освіти УРСР, ініціатор і один з організаторів політики українізації освіти, преси та державних установ УРСР. 7 липня 1933 р. покінчив життя самогубством на знак протесту проти шовіністичної політики ВКП(б) в Україні.

Славинський Максим Антонович (12 серпня 1868 – 23 листопада

1945) – громадський і політичний діяч, дипломат, історик, юрист,

289