goshulyak_70

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМЕНІ І.Ф. КУРАСА

Іван Гошуляк

ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО СОБОРНОСТІ

(від ідеї до Акту Злуки)

Київ

2009

УДК 94(477)"19" ББК 63.3(2Ук)524

Г 74

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України (протокол №5 від 2 жовтня 2008 р.)

Рецензенти: Т. Бевз, доктор історичних наук; В. Кучер, доктор історичних наук, професор;

О. Любовець, доктор історичних наук

Гошуляк І.

Г 74 Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки). — К.:

ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2009. — 467 с.

ISBN 978 966 02 5034 5

У монографії здійснено комплексне дослідження проблеми соборності укра їнських земель від зародження до Акту Злуки 22 січня 1919 року.

На основі архівних матеріалів, тогочасних газетних публікацій, широкого кола історіографічних джерел у ній проаналізована діяльність політичних пар тій, громадських організацій, органів державної влади, всіх українських пат ріотів, спрямована на консолідації та об’єднання українських земель у єдиній державі в періоди Центральної Ради, Гетьманату і Директорії. Зокрема, детально простежується соборницький процес, пов’язаний з об’єднанням двох українсь ких республік — УНР і ЗУНР в соборну Українську Народну Республіку.

Книга розрахована на студентів, викладачів, наукових працівників, усіх, хто цікавиться проблемою соборності України в цілому та досвідом боротьби за її реалізацію у вікопну добу Української Революції 1917–1920 рр.

ISBN 978 966 02 5034 5

УДК 94(477)"19" ББК 63.3(2Ук)524

©Гошуляк І, 2009

©Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, 2009

ЗМІСТ

Вступна частина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

РОЗДІЛ І. ОБ’ЄКТИВНІ ЗАСАДИ БОРОТЬБИ ЗА СОБОРНІСТЬ УКРАЇНИ . . . . . . . . . . . . . . . . 33

1.Зародження й розвиток ідеї соборності в українській суспільно політичній думці

дореволюційного періоду . . . . . . . . . . . . . . . . .	33
2. Ідея соборності України в давніх
дослідженнях зарубіжних авторів . . . . . . . . .	76

3.Українські етнічні землі напередодні революції 1917–1920 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМА СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ
В ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ . . . . . . . . . . . .	117
1. Консолідація українських земель
у процесі боротьби за національно

територіальну автономію . . . . . . . . . . . . . . . . 117

2.Протестно об’єднавчий рух в Україні з приводу «анексії» Тимчасовим урядом

її земель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172

3.Проголошення Української Народної Республіки і розширення територіальних

меж автономії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189

4.Питання соборності України на Брест Литовській мирній конференції . . . . 214

5.Боротьба за зібрання українських земель

в останній період діяльності Центральної Ради . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238

РОЗДІЛ ІІІ. ДОМАГАННЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНАТУ

П.СКОРОПАДСЬКОГО . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275

1.Діяльність гетьманського уряду з розширення меж Української Держави . . . . 275

2.Територіальне питання на українсько

російських переговорах 1918 року . . . . . . . .

321

3

РОЗДІЛ IV. БОРОТЬБА ЗА РЕАЛІЗАЦІЮ ІДЕАЛУ СОБОРНОЇ УКРАЇНИ В ДОБУ

ДИРЕКТОРІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 355 1. УНР і ЗУНР на шляху до об’єднання . . . . . . 355 2. Пропаганда пресою ідей соборності

та неподільності українських земель напередодні об’єднання двох республік . . . . . . 391

3. Урочисте проголошення і затвердження актів Соборності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404

4. Історіографічна оцінка та національно політичне значення Акту Злуки . . . . . . . . . . 423

Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 462

4

ВСТУПНА ЧАСТИНА

Ідеї єдності та соборності, як і свободи та незалежності, лежать

воснові державницької ідеології будь якого народу. Український народ не є винятком у цьому відношенні, хоча дехто й сьогодні бажає бачити його бездержавним, роз’єднаним і розірваним на частини. Внаслідок кількасотлітніх неймовірно важких зусиль, звитяжних злетів і гірких поразок наш народ наприкінці ХХ сто ліття знову виборов свою незалежність і розпочав будівництво власної держави. Немаловажну роль у розвалі ще нещодавно мо гутньої радянської наддержави (СРСР) і відродженні незалежної України відіграв величний ідеал соборності українців, активно проповідуваний, поряд з іншими національно державницькими гаслами, Народним Рухом України, всіма патріотичними силами наприкінці 80 х — початку 90 х років ХХ століття. Досить згада ти у зв’язку з цим хоча б знаменитий «Ланцюг Злуки», організо ваний ними 22 січня 1990 року. Поєднавши мільйонами людсь ких рук і сердець міста і села Центральної і Західної України (від Києва до Львова), він яскраво продемонстрував усьому світу пал ке прагнення нашого народу до власної єдності і державності.

Одним з головних завдань сучасного державотворення в Украї ні є консолідація української нації, всіх громадян, збереження територіальної цілісності держави, зміцнення єдності всіх її регіо нів, відмінність і розмаїтість яких склалися внаслідок несприятли вих історичних обставин. Важливе значення для його розв’язан ня має вивчення й врахування багатого досвіду боротьби нашого народу за свою соборність. З мороку забуття, замовчувань, лукавих міфів і зловмисних фальсифікацій поступово повертається йому історична пам’ять, справжня власна історія.

Оскільки поняття «соборність» з’явилося у вітчизняному на уковому й політичному лексиконі порівняно недавно (багато де сятиліть на нього комуністичною владою було накладено табу), то доцільно висловити хоча б деякі міркування щодо визначення його суті. Протягом тривалого часу, про що свідчить одне з фундамен тальних енциклопедичних видань, воно традиційно вживалося

всвітовій науці та політичній практиці як відображення проце сів релігійного або державницького об’єднання, згуртування спо ріднених ідеологічних і суспільно політичних рухів. Зокрема,

5

І. Гошуляк

ним широко послуговувалися у визначенні об’єднавчих конфесіо нальних процесів християнства, мусульманства, інших світових релігій, а також з метою реалізації політичної стратегії імперсь ких супердержав (Римської імперії, Візантії, Російської імперії, СРСР тощо). Сучасного характеру й змісту ідея соборності набула вже в новітні часи, зокрема в ході розгортання національно виз вольної боротьби народів, розвитку етнонаціональних консоліда ційних процесів, вирішення національно державних проблем1. Досліджуючи теоретико методологічні засади української суспіль но політичної думки другої половини ХІХ — початку ХХ століть, Юрій Левенець відзначив, що «релігійно філософське поняття «со борність» на своєму шляху до його конституювання в концепцію соборності України ніколи не втрачало свого первісного христи янського змісту»2.

Одним з перших у політичному контексті України визначен ня поняття «соборність» дав найвидатніший вітчизняний історик Михайло Грушевський. У праці «Галичина і Україна» вчений трак тує його як синонім поняття «національний іредентизм», тобто майбутнє «об’єднання, збирання розділених українських земель»3.

Соборність — загальна, органічна ознака будь якої нації, не одмінна умова її розвитку й процвітання, важлива передумова державності. «Українська нація, — наголошував визначний пра вознавець Сергій Шелухин, — не може бути виключеною з людст ва. І для неї ідеал соборності є тим же дорогоцінним благом і за коном життя й розвитку, як і для інших. Тому і українські устремління до соборності є такими ж правними, природними

іморальними, як в інших народів. Протиукраїнські акції є явищем ненормальним, людиноненависницьким, а з боку слов’ян і пато логічним»4. При цьому він розрізняв національну і територіаль ну соборність, вважаючи, що вони не завжди тотожні.

Як і М.Грушевський та інші подвижники української ідеї, С.Шелухін віддавав перевагу саме територіальній соборності, оскільки вона, на його думку, була неможлива без досягнення влас ної державності. «Національна соборність, — писав він, — безмірно ширше соборності територіальної. Чехи і в Америці, і в Польщі,

іна Україні є Чехами. Українці є і в Американських штатах, і в Ка наді, і в Туркестані, і в Азії, на Амурі, і в інших місцях. Терито ріальна соборність, як бачимо, буває і фізично неможлива. З другого боку, наприклад, Кубань з українським населенням, не зрікаю чись національної соборності, територіально не хотіла бути з Ук

6

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

раїнською Республікою, а в Донській республіці, визнаній Ук раїнською Республікою, майже половина населення її Українці. Для національної соборності меж немає. Але нація мусить дбати про осягнення коло свого центру найбільшої територіальної со борності»5.

Ще один видатний учений, фахівець з теорії нації та національ них відносин, Ольгерд Бочковський у праці «Вступ до націології» писав, що націологічно питання соборності дуже складне й поки що немає на нього теоретичної відповіді або якоїсь загальної фор мули. «Є природним і стихійним змагання кожної свідомої нації, — наголошував він, — за об’єднання всіх її живих частин, пошма тованих чужими державними кордонами»6. Водночас Бочковсь кий зазначав, що питання державної соборності не є справою ли ше патріотичних почувань, її практичне вирішення залежить від історичних, географічних та інших обставин і міжнародної ситу ації, тобто політичної кон’юнктури. «Не завжди соборницький максималізм почуттєвого характеру, — на його думку, — є най доцільнішим і найкоротшим шляхом до здійснення національно го ідеалу кожного народу»7.

Після появи наприкінці ХХ ст. суверенної України термін «со борність», який до цього можна було побачити лише на сторінках зарубіжних (діаспорних) видань, швидко поширився в науковій і публіцистичній літературі, з’явився в енциклопедіях і словниках. І хоча різні автори інколи вкладають у нього дещо відмінний зміст, сьогодні вже чітко можна окреслити найбільш характерне його тлумачення. Зокрема, Микола Томенко зазначав, що слід розріз няти такі підтексти розуміння цього терміна: «Соборність — як ідея об’єднання всіх українських земель в єдиній державі (без визначення їхнього статусу і розподілу компетенцій); соборність — як ідея об’єднання українців в Україні та поза її межами, а також всіх, хто вважає Україну своєю Вітчизною, незалежно від їх націо нальної належності»8. Олександр Піскун, торкаючись цього пи тання, закликав тлумачити соборність не у вузькому значенні — об’єднання УНР і ЗУНР в унітарну державу, а в широкому полі тично державному, етнокультурному — «як об’єднання і українсь ких земель, і українців, і тих, хто вважає Україну своєю Вітчиз ною, в одній незалежній державі»9.

Дослідники Володимир Кондратюк і Світлана Буравченкова по діляють думку, що соборність означає «зібрання докупи всіх на ших етнічних земель, етносу загалом, а згодом,... скристалізування

7

І. Гошуляк

нації»10. А ось як визначається поняття соборності України в колек тивній монографії, спеціально присвяченій цій проблемі: «Об’єд нання всіх земель, які населені етнічними українцями, стано вить сутність ідеї соборності. Соборність людей плюс соборність територій — це сутність соборності України»11.

Найбільш повне визначення цього поняття, на наш погляд, міс титься в одному з сучасних вітчизняних політологічних словників. «Соборність України — об’єднаність, цілісність, неподільність суспільства й держави в Україні, — зазначається в ньому. — ...Со борність України має кілька вимірів: соборність її землі; держав ності; громадськості; правової, політичної і громадянської куль тури, духовності та ін. ...Соборність землі України — це духовне єднання всіх територій, які історично належали нашому наро дові, єдність і цілісність загальної території України, недоторкан ність її кордонів. Соборність української державності означає, що Україна має свою єдину національну державу, яку створює сам народ як вільну, суверенну, демократичну, правову і соціальну. Тільки така держава здатна бути дійсно соборною. Громадянська соборність — це єднання всіх громадян України, незалежно від соціально класових, етнічних й духовно культурних відмінностей, активна участь усіх верств населення і політичних сил у розбу дові громадянського суспільства. ...Духовна соборність України означає: єднання людей, гармонію індивідуальних і загальних цілей і прагнень, відповідальність особи перед суспільством»12.

Автор однієї з новітніх публікацій на цю тему — Віра Ста річнєва, аналізуючи поняття «соборність», особливо наголосила на його українській специфіці. Водночас вона відзначила, що цей термін перебуває у стані трансформації, а осмислення його багато гранності «має допомогти виробити оптимальну модель держав но територіального устрою та власний шлях розвитку України в сучасному світі»13.

Узагальнюючи названі та інші визначення, наголосимо, що, на нашу думку, соборність означає, по перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на су цільній своїй етнічній території. Це один з найзаповітніших іде алів багатьох народів світу. По друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної дер жави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національнос ті, віросповідання, соціального стану тощо. По третє, соборність

8

Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки)

невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови про цвітаючої демократичної національної держави. Однак, врахову ючи широту і багатогранність названого поняття, обмежимося в цій праці лише проблемою соборності земель України.

До цього спонукає, насамперед, величезна роль національної території в процесі історичного розвитку народу. «Дві великі твор чі сили в життю кожного народа, — відзначав з цього приводу М.Грушевський, — стріли ся саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його. Навіть в пізніших, тим більше — в початкових стадіях народнього життя оба сі елементи являють ся діяльними творчими силами — територія так само як народність. Не тільки фізичні обставини даної території, а й ті політичні та культурні впливи, відносини сусідства, культурні вклади в землю попередніх насельників і ос танки їх, що примішують ся до нової кольонізації — все це мно говажні сторони, якими територія могутньо впливає на дальшу історію народа»14.

Ще більшого значення надав територіальному фактору Степан Рудницький. «Національна територія, — наголошував він, — це головна основа нації. Як кожна інша громада живе, так і кожна нація мусить посідати певний кусень земної поверхні, на котрому вона живе й розвивається. Інші головні основи нації, а то: рідна питома культура, одноцільні історично політичні традиції про минуле й змагання про будуче, самостійна мова, питомі расові прикмети мають яко признаки самостійної нації багато меншу ва гу. Вони щойно в зв’язку з територією дістають свою силу»15.

Отже, жодна нація, ніяка держава немислимі без наявності власної території. Спільність території є найпершою об’єктивно матеріальною основою, на якій формується будь який етнос, у то му числі в найбільш розвинутій національній його формі.

Як відомо, доля нашого народу склалася так, що, внаслідок втрати своєї державності, протягом багатьох століть його було роз шматовано на частини, а українські етнічні землі опинилися у скла ді сусідніх держав. З другої половини XIV століття центральна і східна частини України потрапляють під владу Литви, західна — Польщі. Буковина була захоплена спочатку Молдавським князівст вом, згодом послідовно Польщею, Угорщиною, Туреччиною, Авст рією. Ще раніше від єдиного українського кореня було відірвано Закарпаття. Внаслідок об’єднання у 1569 р. Литви і Польщі в одну

9

І. Гошуляк

державу переважна більшість українських земель опинилася в складі Речі Посполитої. Південь України протягом тривалого часу потрапляє в сферу геополітичних інтересів Туреччини та її васала Кримського ханства. З розширенням і зміцненням Мос ковської, згодом Російської держави поступово під її егіду попа дають спочатку Лівобережна, потім Південна, а після розподілу Польщі також Правобережна Україна. Всі західноукраїнські зем лі надовго опинилися в межах Австро Угорщини. Після поразки Української революції 1917–1920 рр. Україна знову була розшма тована сусідніми державами — РСФРР (з 1922 р. СРСР), Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Нищення української нації ,таким чином, завжди розпочиналося шляхом захоплення і поглинання її території. Відрив і колонізація сусідніми державами окремих українських земель, розділяючи територіально наш народ, стримували процес етнокультурної кон солідації, формуючи водночас регіональні риси його культури. Адже кожна з країн, яка заволоділа частиною України, відзнача ючись своєрідністю політичного устрою, соціально економічного розвитку, національного складу, релігії тощо, прагнула нав’язати українцям свої порядки, цінності та культуру. «Наслідком оцих постійних вівісекцій (вторгнень різних завойовників — І.Г.), — писав згодом В’ячеслав Липинський, — виробились у нас значні культурні ріжниці між поодинокими нашими краями. Ріжниці між Східною (Візантійсько Московською) і Західною (Римсько Польською) Україною, далі ріжниці між Лівобережною Гетьман щиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими зем лями, Кубаню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Русю і Кримом — настільки великі, що з ними всякий український політик державник мусить дуже поважно рахуватись»16.

Особливо тяжкі наслідки мало тривале перебування України у складі Російської, згодом радянської імперії — СРСР. Сутність політики царської Росії полягала в тому, щоб відмовляти україн цям у статусі нації, трактуючи їх як племінний «малоросійський» різновид єдиної російської нації. Ось чому самодержавна Росія нещадно поборювала все, що сприяло перетворенню українсько го етносу в націю. Успадкувавши в цьому відношенні політику царизму, більшовицький режим винищив мільйони українців війнами, голодоморами і репресіями, наполегливо нав’язував їм спільну з Росією політично державну свідомість і культуру, реалі зовував згубні концепції «злиття націй», «єдиного радянського

10