189_pdfsam_UP2

ВІЙСЬКОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ ЗУНР І ПОЛЬЩІ (ЛИСТОПАД 1918 – ЧЕРВЕНЬ 1919 р.):

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

М.СТОПЧАК

Вінницький торговельно-економічний інститут (філія Київського державного торговельно-економічного університету)

У сучасній українській історіографії поряд із окремими періодами національновизвольних змагань українського народу 1917–1921 рр. увагу дослідників привертають тематичні постановки проблем, що дає можливість більш ґрунтовно вивчити загальну картину розвитку українського суспільства цієї доби, розглянути політичний процес в Україні на тлі військового протистояння з польською, червоною та білою арміями. Серед цих питань одним з ключових можна вважати виникнення на західноукраїнських землях незалежної держави ЗУНР та боротьба за її існування. 1 листопада 1918 р. увійшло у вітчизняну історію під назвою “Листопадовий зрив”, який одночасно ознаменував початок українсько-польської війни у Східній Галичині. Слід зазначити, що питання збройного протистояння ЗУНР і Другої Речі Посполитої Польської особливо ретельно вивчаються дослідниками, які спеціалізуються на історії ЗУНР. Автор історіографічного нарису “Здобута і втрачена незалежність” В.Капелюшний навіть констатує “значне зростання активності сучасних вітчизняних дослідників” щодо розробки історії ЗУНР1.

Метою пропонованої статті є вивчення розмаїтих оцінок українських учених цієї важливої наукової і політичної проблеми, аналіз суперечливих сторін військового протистояння ЗУНР та Польщі. Водночас їх вивчення значною мірою проливає світло на причини невдач і прорахунків у боротьбі за українську державність. Поставлено також завдання визначити питання, які досі були поза увагою дослідників та потребують подальшого висвітлення у вітчизняній науковій літературі.

В українській історіографії проблема українсько-польської війни листопада 1918– червня 1919 рр. привертала увагу багатьох дослідників, перші з яких побачили світ вже у 1919–1920 рр. Це, зокрема, стаття Д. Кренжаловського “Львів в перших днях листопада 1918 р.: З дневника”, брошура М. Євшана “Великі роковини України: (1 листопада 1918 до 1 листопада 1919): З новим роком боротьби Галицької Української Армії” та збірка матеріалів “Трагедія Галицької України” за редакцією О. Мегаса2. У 1920–1930-х рр. з’явилася ціла низка праць і мемуарів, присвячених українсько-польському військовому протистоянню. Переважна більшість із них була написана безпосередніми учасниками воєнних дій, які насамперед висвітлювали драматичні події військового протистояння у Львові (листопад 1918–січень 1919 рр.), окремі бої на Львівщині, Самбірщині, Тернопільщині, Покутті і т.д., військові операції УГА, діяльність визначних командирів Української галицької армії та бойовий шлях її окремих військових підрозділів тощо. Часописи “Літопис Червоної калини” та “Український скиталець” постійно вміщували матеріали про українсько-польське військове протистояння 1918–1919 рр. Серед них слід згадати мемуари і

189

фактологічний матеріал: “Дещо з історії ІІІ групи “Глибока” VІІІ Самбірської бригади”, І. Бобиляка “До історії ІІІ Бережанської бригади ІІ Галицького корпусу”, “Волинь під військовим зарядом Галичини 1919 р.», В. Горбая “Останні дні ІV Золочівської бригади”, О. Дєдика “Війна на залізничних коліях: Панцирники УГА”, “За ключ до Львова”, “З днів тривоги на Покуттю: Хроніка 23–28 травня 1919 р.”, І. Карпинця «Історія 8-ї Галицької бригади: (давнішої “Групи Рудки” або “групи Гофмана”», І.Козака “Присяга”, В. Курмановича “Відворот УГА за Збруч”, Т. Марітчака “На переломі: Щоденник підхорунжого з 1918 р.”, П. Миговича “Курінь сьомої бригади УГА”, І. Околота “Зі споминів комбатанта батареї про дії на відтинку Угнова”, О. Онуляка “Свої – своїм”, В. Пачовського “З історії Пресової квартири УГА”, І.Петренка “Дещо з історії “І Гуцульського полку морської піхоти”, І. Садлича “На панцирці під Хировом», Й. Сідельника “Перші дні листопада 1918 р. на головнім двірці”, П. Франка “Летунський відділ УГА”, Ф. Штика “З пробоєвою сотнею УСС під Львовом: Спомин”, В. Ярбія “Останні дні старшинської школи піхоти УГА” та ін.3

Безумовно, деякі з цих мемуарів потребували уточнень та систематизації, грішили суб’єктивною оцінкою подій, але їх цінність насамперед полягала в тому, що саме вони дозволили певною мірою відновити хронологію подій, а подекуди стали першоджерелом для наукових досліджень історії українсько-польської війни 1918–1919 рр. Подані учасниками подій матеріали і свідчення дозволили вже у 1920-х рр. відтворити яскраву картину перебігу збройного протистояння у Львові та йогооколицях, визначитигеографіюбоївУГА,дислокаціювійськовихчастин, їхкількісний склад, розміри людських втрат, рівень боєздатності підрозділів у військовій кампанії, в ході її та після, а подекуди навіть і причини поразки у тій чи іншій операції тощо.

Проблема знайшла своє подальше висвітлення в “Історичному календаріальманасі “Червоної Калини”, “Ювілейному календарі-альманасі “Українського голосу”, “Ілюстрованому календарі канадійського українця”, “Народному ілюстрованому календарі товариства “Просвіта”, “Календарі товариства “Просвіта”, де у 1930-ті роки опубліковано значну частину фактичного і документального матеріалу про українсько-польське військове протистояння, уточнено хронологію бойових дій на Львівщині, Тернопільщині та інших місцевостях Східної Галичини. Зокрема, у публікаціях Н.Гірняка “48 днів на чолі Тернопільської військової округи”, І. Гуляя “Десять літ тому 1918: Спомини з боїв за свободу Львова”, Й. Застирця “Із записок про облогу Львова 1918–19 року”, І. Карпинця “Панцирний поїзд”, “Летунський відділ УГА”, Л. Макарушки “Маланка 1919 р. під Львовом (Спомин з одної битви)”, Д. Паліїва “Жмут споминів”, Невідомого “З над Стрипи по ГнилуЛипу: (Спомини з весни 1919 р.)”, В. Щуровського “Зі записків лікаря бригади УСС”, Є. Яворовського “З війни на війну!” зробленосуттєві уточнення щодо перебігувоєнних подій, чисельності УСС і УГА, людських втрат з боку української та польської сторін тощо4.

Проблема знайшла своє відображення і в низці ґрунтовних публікацій провідних діячів національно-визвольного руху в Україні 1917–1921 рр. Так, у праці “Україна в огні й бурі революції” один з лідерів української соціал-демократії і голова Ради Народних Міністрів УНР (1919–1920 рр.) І. Мазепа торкається окремих питань українсько-польської війни. Але подекуди над ним тяжіє партійна заангажованість, що не дозволило йому об’єктивно оцінити тогочасні події. Так, він дещо упереджено

190

висвітлює військово-політичну ситуацію, внаслідок якої Українська Галицька Армія перейшла р. Збруч та об’єдналася з Дієвою Армією УНР. Як відомо, західноукраїнський провід та командування УГА розглядали можливості подальшого ведення бойових дій з Польщею. Зокрема, начальник штабу УГА армії В. Курманович вважав можливим відступити за Дністер, можливо в Карпати, де організувати сили для подальшої боротьби. Такий відступ не зліквідував би УГА, а натомість призвів до сутички між польськими збройними силами і більшовиками, оскільки їх фактично розділяла Українська галицька армія, яка змушена була боронитися на два фронти. Однак провід УНР такі можливості переходу УГА на територію Румунії, за словами І. Мазепи, розцінював як “нехіть до співпраці з Наддніпрянським урядом” і невиправдану надію на допомогу Антанти 5.

Значна увага українсько-польській війні приділена упрацях відомого українського військового історика, січового стрільця А. Крезуба (О. Думіна). У його монографіях “Нарис історії українсько-польської війни, 1918–1919”, “Історія легіону Українських Січових Стрільців”, “Військова історія України” та статтях, опублікованих переважно

у“Літописі Червоної Калини”, розкриваються головні аспекти проблеми, аналізується перебіг бойових дій, прорахунки галицького військового командування тощо6. У книзі “Українсько-польська війна, 1918–1919” та статтях М. Омельяновича-Павленка, який деякий час командував УГА, досить детально викладено перебіг воєнних дій, з’ясовано маловідомі факти, подано перелік військових формувань та їх командирів тощо7. Надзвичайну цінність мають опубліковані автором карти бойових дій.

Українсько-польська війна знайшла своє висвітлення й у загальних працях, присвячених національно-визвольним змаганням 1917–1921 рр., насамперед відомих представників української зарубіжної історіографії П.Мірчука “На історичному закруті”, І. Нагаєвського “Історія Української держави двадцятого століття”, М. Стахіва “Україна в добі Директорії УНР” та В. Вериги “Визвольні змагання в Україні. 1914–1923”8. Слід зазначити, що переважна більшість матеріалу, в якому автори цих видань висвітлюють проблему, тісно пов’язана із загально-історичними подіями, що відбувалися в той час в Україні. Це дозволило, зокрема, В. Веризі висвітлити українсько-польський збройний конфлікт через призму політичної ситуації

уСхідній Галичині та переконливодовести, що в надзвичайно несприятливих умовах міжнародної ізоляції та мінімальної допомоги з боку Директорії західноукраїнський військовій провід використовував найменші можливості, аби досягнути успіху. Аналізуючи перебіг т. зв. Чортківської офензиви, В. Верига зазначає, що в ході її проведення під Бережанами “відбулася одна знайбільших битв в українсько-польській війні”. За його словами, перемога галицької армії у цьому бою “викликала ентузіазм не тільки серед вояцтва, але і загалу громадськості… Кожний, хто міг, носив зброю, без найменшого примусу ставав у лави УГА, дезертири поверталися на фронт”. У цей період армія подвоїлася майже вдвічі, але командування не мало можливості забезпечити її зброєю та боєприпасами9.

Уповоєнний період українські зарубіжні військові дослідники, а також учасники бойових дій доби національно-визвольних змагань продовжили розробку проблеми. Значна кількість їх праць побачила світ у часописі “Вісті комбатанта”, який видавався

уТоронто. Слід зазначити, що в цих публікаціях переважав насамперед воєнноісторичний аспект дослідження. Серед них слід виділити статті М. Заклинського

191

“Листопадовий Зрив”, “Дмитро Вітовський як Секретар військових справ ЗУНР”, О. Кузьми “З історії одного куреня (З боїв під Львовом)”, О. Станіміра “З італійського фронту на український в листопаді 1918 р.”, «Нарада відпоручників УГА в Начальній Команді в Бірзулі” та ін.10

Удослідженнях, присвячених історії військових з’єднань УНР та ЗУНР, значна увага приділяється процесу формування Української галицької армії та її участі в українсько-польській військовій кампанії 1918–1919 рр. Зокрема, у ґрунтовних монографіях “Історія українського війська” за редакцією І.Крип’якевича та Б. Гнатевича, Л. Шанковського“Українська Галицька Армія: воєнно-історична студія” детально висвітлено початковий етап створення УГА в перших числах листопада 1918 р., охарактеризовано перші кроки державного проводу ЗУНР з організації збройної відсічі польському наступу на Східну Галичину, проаналізовано кількісний та командний склад армії, рівень боєздатності, описано військові операції тощо11. Так, Л. Шанковський детально відстежує початковий період історії УГА, формування якої відбувалося фактично вже в умовах війни з Польщею. За його даними, 8 листопада 1918 р. у Львові створено Начальну команду Галицької армії на чолі з Д. Вітовським, яка фактично перебрала на себе формування УГА, і вже наступного дня створено Державне секретарство військових справ, яке очолив знову ж таки Д. Вітовський. Останнє за тиждень видало наказ про організацію армії та загальну мобілізацію. Отже, галицький провід в умовах бойових дій змушений був одночасно творити і армію, і державний апарат, здійснювати мобілізацію. Лише протягом листопада, за даними Л. Шанковського, УГА зросла з 4678 до 20 тис. вояків12. У подальшому в ході реорганізації на різних етапах українсько-польської війни її чисельний склад збільшувався, досягнувши у березні 1919 р., за даними М. Омельяновича-Павленка, 65 тис.13 Водночас В. Верига наводить інші дані, посилаючись на польські джерела, які показують, що УГА на 17 квітня 1919 р. нараховувала на фронті 54.634 вояків разом із старшинами “у харчовому” і 37967 вояків “у бойовому стані”14.

Урадянській історіографії проблема українсько-польської війни 1918–1919 рр. розглядалася вкрай суб’єктивно. Весь період існування ЗУНР, різні аспекти діяльності

їїпроводу оцінювалися цілком негативно, як нібито ворожий українському народові. Разом з тим, і в умовах імперської тоталітарної системи, яка повністю позбавляла науковців можливості адекватно відображати події періоду національно-визвольних змагань в Україні, з’являлися дослідження, в яких наводився значний фактичний матеріал щодо ситуації у Східній Галичині, перебігу збройної боротьби проти польської окупації тощо. В окремих публікаціях знаходимо чимало цікавих фактів та обґрунтувань того чи іншого аспекту проблеми. Так, у статті М. Герасименка, М. Кравця і Г. Ковальчака “До питання про характер подій у Східній Галичині на початку листопада 1918 р.” ґрунтовно проаналізовано суспільний та загальноекономічний стан Східної Галичини наприкінці Першої світової війни та напередодні українсько-польської війни15. Попри суто пропагандистську заангажованість, радянські дослідники справедливо зазначають, що через несприятливі політичні й мілітарні обставини територія ЗУНР наприкінці 1918 р. фактично ледве охоплювала Галичину, а після захоплення Буковини та Закарпаття Румунією та Угорщиною зменшилася до 45 тис. км2. Справедливо підкреслюється,

192

що протягом Першої світової війни Східна Галичина зазнала нищівних втрат: понад 40% житлового і господарського фонду було знищено, дві третини деревообробного промислу зруйновано, припинили роботу майже всі підприємства краю, а місцевість, де відбувалися воєнні дії, “перебувала у стані повної господарської і духовної руїни”16.

Слід наголосити, що для української сторони ситуацію ускладнювала необхідність транспортування і утримання великої кількості військовополонених, колишніх вояків російської армії, які поверталися з австрійського полону через територію Галичини. Зокрема, А.Чайківський, підкреслюючи важкі умови, в якихвони опинилися, їх тяжкий фізичний стан, потребу у лікуванні та харчуванні, наголошував, що перед галицьким урядом стояло завдання їх перетранспортування, а також утримання від грабунків та недопущення розповсюдження епідемій. Тільки через залізничну станцію в Самборі, за підрахунками А.Чайківського, здійснено транспортувалося не менше, ніж 80 тис. полонених17.

Серйозною перешкодою на шляху мобілізації всіх матеріальних і людських ресурсів для організації збройної боротьби були регіональні виступи, інспіровані окремими провідниками соціал-демократичного табору в Галичині. Одним із них був так званий Дрогобицький бунт, організований С. Вітиком – членом Української Національної ради, галицьким есдеком, антиподом Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР. Заснована ним робітнича гвардія спільно з розагітованими більшовиками військовополоненими, що повернулися з Росії, не лише не виконували накази Начальної команди УГА, але й розпочали збройне повстання під більшовицькими гаслами. Дрогобицький бунт детально висвітлений в українській історіографії. У статтях В. Бірчака, М. Кондрата, І. Калічака, Ю. Рабія18 та інших піддано гострій критиці тогочасний військовий провід ЗУНР, який виявив “брак рішучості” і “брак карності”19. Більшість дослідників вважає, що Дрогобицький бунт надзвичайно негативно вплинув на перебіг військової кампанії і як “заколот у прифронтовій смузі”, і тому, що продемонстрував слабкість галицького військового проводу і “українського запілля”20.

Не менш шкідливими для авторитету влади виявилися заворушення у Коломиї, румунська окупація Покуття і несподіваний наступ румунських військ у травні 1919 р. на Станіславів, де в той час перебував уряд Є. Петрушевича. Неспроможність державних інституцій ЗУНР передбачити хід подій і їх швидка евакуація змушували учасників подій констатувати відсутність розважливості в урядовців, їх нездатність до виважених і організованих дій. Зокрема В. Яшан та А. Крезуб, характеризуючи виїзд урядових чинників із Коломиї та Станіславова, наголошували, що в одному і другому центрі було досить сил, щоб утримати лад і порядок. Це дало б можливість зберегти військове майно і спорядження, яке у передевакуаційній паніці було залишено ворогові21.

Подібний стан речей підтверджують як спогади учасників подій, так і більшість досліджень, здійснених ученими України і діаспори. За таких умов провід ЗУНР не мав фактично іншого виходу, як покладатися на матеріальну і технічну допомогу країн Антанти і Директорії. Зміст і якість цієї допомоги українські дослідники розцінюють по-різному. Успіхи об’єднаних військових операцій армій УНР і ЗУНР аналізує у праці “Нариси українсько-польської війни, 1918–1919” А. Крезуб. Він, зокрема, звертає увагу на те, що наприкінці 1918 р. наддніпрянські війська утворили

193

т.зв. Волинський фронт, який, стримуючи польську армію на просторі між Бугом і Прип’яттю, ніби продовжував праве крило УГА і створював для неї заслін від ударів

зпівночі та можливого обходу з тилу. Протягом лютого 1919 р. українські відділи успішно відбивали спроби польських підрозділів оволодіти ВолодимиромВолинським 22. А. Крезуб характеризує також рівень боєздатності різних родів військ УГА на різних етапах військового протистояння з Польщею. На його думку, найкраще була організована артилерія, в чому він бачив особливу заслугу старшин армії. Натомість недостатньо уваги приділялося кінним загонам, які, за його словами, “могли мати вирішальне значення”. При організації летунських загонів відзначає особливу допомогу з боку військового проводу Армії УНР23. А. Крезуб подає детальну інформацію про людські втрати з обох боків під час перебігу бойових дій, хоча окремі відомості потребували подальшого корегування у працях його наступників.

Натомість В. Верига вважає, що “не отримала Галичина відчутної допомоги з Наддніпрянської України, яка кількістю свого населення вдесятеро перевищувала Галичину”. Він, зокрема, згадує про відмову проводу Українського Національного союзу передислокувати січових стрільців у західноукраїнський регіон, оскільки вони мали стати основною силою протигетьманського повстання. У той час, коли у Львові тривала боротьба з польськими військовими формуваннями, на допомогу УГА прибув невеликий козацький загін ім. Гонти під командуванням А. Долуда24. Як зазначає В. Верига, Директорія все ж надіслала до Галичини деякі частини у грудні 1918 р., а згодом, у лютому 1919 р., – один гарматний полк. “Однак, із першими поважними втратами в лавах наддніпрянців під Львовом в кінці грудня 1918 р. почалася голосна критика всіх оперативних розпоряджень, і вони відмовилися продовжувати наступ”,

– наголошує він25. М. Омельянович-Павленко в свій час писав з цього приводу, що командувач змушений був це зробити, аби «не деморалізувати здорову душу галицького стрільця». Йдеться про Дніпровську бригаду, яку за наказом Начальної команди УГА було роззброєно і переведено назад за Збруч. У ході цієї акції постраждало близько 140 вояків26. Аналогічна доля чекала і на піший Фастівський курінь та Гарматну бригаду Армії УНР, які швидко здеморалізувалися і теж були роззброєні. На думку відомого українського військового історика Л. Шанковського, “воєнна допомога Наддніпрянської України була замала для перемоги надПольщею”27. Посилаючись на дані М. Омельяновича-Павленка, В. Верига у зв’язку з цим констатував, що “чисельність наддніпрянської піхоти в Галичині (округло4 тис. вояків), поминаючи вже питання її якості, ніяк не дорівнювала кількості галицької піхоти на НаддніпрянськійУкраїні, якої булоблизько20 тис.”.Подібні кількісні та якісні показники дають йому підстави стверджувати, що “Галичина була здана на власні сили в боротьбі

зПольщею”. Поряд цим, В. Верига звертає увагу і на той факт, що військовики з Наддніпрянщини вимагали платню за службу в галицькій армії, яка перевищувала у 10 , а то й 20 разів платню галицьких вояків28.

Коментуючи участь Антанти в розв’язанні українсько-польського збройного протистояння, В. Верига звертає увагу на те, що під час миротворчих акцій Найвищої ради Мирової конференції в Парижі польська сторона не лише порушувала умови перемир’я, але й використовувала його для посилення своїх частин на лінії фронту. За його словами, після звернення “Ради чотирьох” 19 березня 1919 р. до командувача УГА М. Омельяновича-Павленка та польського “командувача сходу”

194

Т. Розвадовського припинити воєнні дії і розпочати мирні переговори “поляки, користаючи з нових підкріплень з Польщі, боїв не припиняли” і вимагали, “щоб українці відійшли на “лінію Бартелємі”29. Характеризуючи подібні факти, В. Верига наголошує, що “глибока віра Державного Секретаріату у справедливість Антанти в Мировій Конференції, з одного боку, як і надії на Наддніпрянщину, з іншого, перешкоджали їй орієнтуватися виключно на власні сили”30.

Наприкінці 1980-х і у 1990-х рр. у Львові було відновлено видання часопису “Літопис Червоної Калини”, на сторінках якого побачили світ спогади вояків УСС і УГА. Деякі з них були перевиданнями давніх публікацій, проте більшість публікувалися вперше. Серед них слід також згадати і матеріал, раніше видрукуваний у збірнику “Українська Галицька Армія”, зокрема, спогади В. Яшана “Похід з’єднань УГА на Закарпаття”31. Водночас новітня українська історіографія збагатилася науковими дослідженнями бойового шляху військових формацій Галицької України. Серед них слід виділити праці А. Каляєва та М. Лазаровича, присвячені українським січовим стрільцям і в тому числі їх участі в українсько-польській війні32. Значну увагу дослідників привертала Українська галицька армія, яка формувалася в ході бойових дій. Ґрунтовні праці А. Крезуба та Л. Шанковського доповнили новітні дослідження з військової історії, які розпочалися в цьому напрямку наприкінці 1980-х рр. Серед них слід виділити праці О. Завальнюка, С. Олійника, М. Литвина, К. Науменка та В. Гордієнка, що охоплюють всі етапи функціонування УГА – від зародження у листопаді 1918 р. до розформування у квітні 1920 р., включно з вимушеним перебуванням у складі Червоної армії33.

У сучасній українській історіографії можна виділити окремі наукові дослідження, що комплексно розглядають як добу ЗУНР, так і окремі тематичні аспекти цього періоду, в яких знайшла своє відображення українсько-польська війна 1918–1919 рр. Зокрема, у працях М. Литвина, К. Науменка “Історія ЗУНР”, С. Макарчука “Українська республіка галичан”, М. Кугутяка “Історія української націоналдемократії (1918–1929)” значною мірою висвітлено головні аспекти цієї проблеми, проаналізовано причини невдач УГА у боротьбі за українську державність34. Одним з найбільш ґрунтовних сучасних досліджень є фундаментальна монографія М. Литвина “Українсько-польська війна 1918–1919 рр.”35. Автор цієї праці повною мірою використав значний фактичний матеріал, накопичений попередниками, учасниками бойових дій та військовими істориками, та здійснив вдалу спробу їх переоцінки та більш глибокого аналізу. На нашу думку, М. Литвин здійснив вдалий порівняльний розгляд процесів військового будівництва в ЗУНР та Польщі, що дозволило йому відповісти на запитання, з яким супротивником, наскільки міцним та організованим, довелося битися УГА. Розглянувши всебічно цей аспект проблеми, дослідник дійшов висновку, що польська армія мала безумовні переваги в організаційному та матеріальному забезпеченні, значну допомогу у боєздатності їй надали країни Антанти. У зв’язку з цим він підсумовував, що, “незважаючи на воєнну поразку”, дев’ятимісячне протистояння УГА польській армії “слід вважати дійсно морально-політичним подвигом українства”36.

Окремі аспекти українсько-польської війни 1918–1919 рр. знайшли своє висвітлення і у працях сучасних дослідників дипломатичної діяльності доби національно-визвольних змагань. Зокрема, у статтях В.Соловйової, Т. Зарецької,

195

В. Матвієнка, О. Павлюка звертається увага на спроби міжнародного врегулювання українсько-польського військового конфлікту37. Слід зазначити, що після Акту злуки УНР та ЗУНР провід Директорії подекуди не бажав рахуватися із конкретною воєннополітичною ситуацію, яка складалася не на користь української сторони. У цей період фактично об’єднана Україна перебувала у стані війни з Польщею з огляду на військовий конфлікт між українцями і поляками в Галичині. У монографії В.Соловйової “Українська дипломатія в країнах Центральної Європи 1917–1920 рр.” наголошується, що зовнішньополітична ситуація України ускладнилась, “як це не парадоксально на перший погляд, актом злуки УНР із Західноукраїнською Народною Республікою, який фактично поставив нову соборну українську державу у стан війни з Польщею”. Дослідниця зазначає, що підтримувана Францією «новопостала польська держава утвердилась у Львові і вела активні бойові дії з метою ліквідації української влади на території Галичини і Західної Волині”. Таким чином, за її словами, до протибільшовицького і протибілогвардійського фронтів УНР додався несподівано для неї і протипольський38. Це, на думку дослідниці, робилонеможливим встановлення постійних дипломатичних відносин між УНР і Польщею. Разом з тим, незважаючи на те, що “українсько-польська війна на теренах Галичини і Волині була у розпалі вже 31 грудня 1918 р., уряд Директорії відправив до Варшави дипломатичну місію на чолі з В. Прокоповичем, – наголошує В. Соловйова. – На цей час Холмщина, Західне Полісся, Підляшшя і Берестя опинилися під контролем Польщі, однак уряд Директорії намагався будь-що нормалізувати з нею міждержавні стосунки”. За її словами, “місія В. Прокоповича мала з’ясувати умови допомоги Польщі у боротьбі з більшовиками”. Як невдовзі констатував голова місії В. Прокопович, “ініціатива установити нормальні відносини зустріла з боку польських миродайних чинників співчуття” і відкрила можливість переговорів щодо Холмщини, Підляшшя та Берестейщини, але виявляла непоступливість щодо Східної Галичини 39.

В. Соловйова детально розглядає перебіг налагодження дипломатичних відносин України і Речі Посполитої Польської. Характеризуючи негативну роль, яку відіграла місія полковника Курдиновського у подальших дипломатичних відносинах між Польщею та Україною, дослідниця наголошує, що за договором, підписаним Падеревським і Курдиновським, Україна фактично віддавалась під державну зверхність Польщі. В. Соловйова також звертає увагу на те, що у своїх подальших переговорах з представниками УНР уряд Польщі виходив з “відправної точки” – угоди підписаної Падеревським і Курдиновським. Ця угода фігурувала також і на Мирній конференції в Парижі і певною мірою послужила “підставою для мандату Польщі на окупацію нею Галичини”40.

Інтерес викликають також наукові розвідки про налагодження торговельноекономічних контактів ЗУНР ізсусідніми країнами та державами Антанти для здобуття воєнної амуніції та зброї. Починаючи з кінця грудня 1918 р., Державний Секретаріат вів активну дипломатичну діяльність в Угорщині для досягнення домовленості про обмін української нафти на зброю та амуніцію. Проте політичні протиріччя, які на той час все більше давалися взнаки у державному проводі ЗУНР, зрештою зашкодили реалізації цих намірів. Зокрема, угорська сторона намагалася скористатися з безвихідної ситуації, в якій перебувала західноукраїнська сторона, й пропонувала все більш жорсткі форми товарообміну. Як зазначав один з учасників переговорного

196

процесу В. Дутка, останньою причиною неузгодженості позиції галицької та угорської сторін стала вимога Угорщини (без виконання якої урядові кола цієї країни відмовлялися продавати зброю), щоб українці зреклися прав на Закарпаття. За таких обставин подальші спроби купити зброю та амуніцію в цій державі для галицьких дипломатів виявлялися неможливими41.

Як бачимо, проблема українсько-польської війни виходить далеко за межі збройного конфлікту і охоплює низку питань, які доводилося вирішувати як на державному, так і дипломатичному рівні. У цьому контексті на певну увагу заслуговує тема діяльності в Галичині місії Антанти, яку очолював французький генерал Ж. Бартелємі. 19.01.1919 р. через Прагу, Варшаву та Краків місія, яка встановила довірні стосунки з польською владою, прибула до Львова. Крім того, що місія мала військово-розвідувальні і дипломатичні завдання, а під час подорожі до Львова польська сторона мала нагоду представити збройний конфлікт у Східній Галичині у вигідному для неї ракурсі, в її поїзді було перевезено зброю для польських частин. Після прибуття на Львівщину місія Л. Бартелємі зажадала від українського командування негайно припинити бої з 25 лютого 1919 р. як передумову для переговорів про перемир’я. Саме в цей час УГА, якою командував М. ОмельяновичПавленко, проводила успішну операцію зі здобуття Львова. У книзі тогочасного командувача галицькою армією, а згодом і у інших публікаціях, зокрема у працях А. Крезуба і Л. Шанковського, досить детально висвітлено і переговорний процес між українською делегацією та місією Л. Бартелємі. Усі вони твердять, що представники Антанти виявляли своє небажання стати неупередженим арбітром в українсько-польському військовому конфлікті, всіляко підтримуючи територіальні і політичні вимоги Польщі. 28 лютого 1919 р. в ультимативній формі місія запропонувала проводу ЗУНР умови перемир’я, за якими “лінія Бартелємі” мала розділити частини УГА та польської армії. Згідно з цим планом польській стороні відходили міста Кам’янка, Миколаїв та Бібрка, а також Турчанський і Дрогобицький повіти. Ці умови викликали рішучий спротив Начальної команди УГА та проводу ЗУНР, адже частина цієї території контролювалась українськими військами. За словами Л. Шанковського, за допомогою місії Л. Бартелємі польська сторона використала короткочасне перемир’я і стягнула до Львова значну кількість бронетехніки та зброї, що дозволило їй розпочати контрнаступ42. В. Верига, розглядаючи цей аспект питання, звертає увагу на протиріччя між військовим і державним проводом ЗУНР. На відміну від першого, репрезентованого М. Омельяновичем-Павленком, який вважав, що “самий факт переговорів дуже шкідливо відбивався на наших замірах” і успішній офензиві на Львів43, галицький уряд “не бачив можливости противитися вимогам держав-переможців, тим більше, що сподівався справедливого підходу до польсько-українського конфлікту”44.

Зрештою, після продовження успішного наступу УГА, місія Л. Бартелємі використала свій вплив на Мирній конференції у Парижі, відстоюючи необхідність надати збройну допомогу Польщі у боротьбі проти української армії у Східній Галичині. 10-11 березня 1919 р. відбулися вирішальні бої біля села Вовчухи вздовж залізничної колії Львів-Перемишль. Двомісячні зусилля УГА захопити Львів під тиском новоприбулих польських військ закінчилися невдачею. Досліджуючи т.зв. Вовчухівську операцію, військові історики розходяться в оцінках щодо кінцевої мети

197

операції. В. Верига висловлює зокрема припущення, що УГА необхідно було здобути Перемишль й осягнути лінію Сяну і тим самим відрізати Львів від усіх джерел постачання та допомоги. Він схиляється до думки, що “пасивність під Львовом і на Черемиському напрямку була одним із найбільших промахів Начальної команди в часі українсько-польської кампанії, і саме на рахунок цього промаху треба віднести катастрофічний відступ УГА в травні 1919 р. на схід до границь Наддніпрянщини”45. Разом з тим, більшість дослідників схиляється до думки, що “упадок Львова (у листопаді 1918 р. – авт.) був великим моральним і політичним ударом для населення Галичини, але це не зламало його духу”46. Натомість невдача під Вовчухами одержала голосний відгомін у лавах УГА і серед вояків почалися “провокаційні чутки про зраду проводу”, що ще більше послаблювало армію47.

Перебіг воєнних дій у Західній Україні свідчив, що здобути перемогу Українській галицькій армії не вдасться. Наприкінці травня 1919 р. Державний Секретаріат виїхав до Бучача, 2 червня – до Заліщиків, згодом – до Чорткова. Контрольована урядом ЗОУНР територія повсякчасно зменшувалася. Зі сходу до Збруча підходила більшовицька армія. На той час чисельність УГА ледь наближалася до 14 тис. вояків48. Вони відступали за річку Горинь на Волині, в околиці Сарни-Рівне- Крем’янець. Кордон по річці Збруч фактично не оборонявся, оскільки командування галицької армії було змушене організувати фронт проти більшовиків, відтягуючи частини із західного проти більшовицького фронту. Під тиском чисельно переважаючого і краще озброєного та технічно оснащеного ворога армія ЗУНР зазнавала поразки. У свою чергу, Армія УНР сама зазнавала поразки на більшовицькому фронті і була не в змозі надати Українській галицькій армії належну допомогу. Невдовзі командування Дієвої армії УНР під тиском ворога було змушене видати наказ – перейти Збруч і відступити в Галичину. У цій ситуації уряд УНР вважав радянську Росію своїм головним ворогом і намагався переконати галицький провідприпинити війну зПольщею і віддати всі свої сили на боротьбузбільшовицькою агресією. Зрештою, уряд ЗО УНР погодився на це, і війна з Польщею фактично припинилася. Слід зазначити, що більшість сучасників, головним чином відомих українських військових діячів і істориків украй негативно оцінюють вивід УГА за Збруч. Як вже зазначалося, на думку начальника штабу Української галицької армії В. Курмановича, це було рівнозначним капітуляції на польському фронті і мілітарним успіхом Польщі, який високо підніс авторитет цієї держави в очах Антанти як борця з більшовизмом49.

Аналізуючи ступінь вивчення комплексу проблем та подій, пов’язаних з українсько-польським збройним протистоянням на теренах Східної Галичини у листопаді 1918 – червні 1919 рр., слід визнати недостатньо висвітленими його окремі аспекти. Особливої уваги, на нашу думку, потребує вивчення проблем, пов’язаних з утворенням та діяльністю Української галицької армії. Більш глибокого дослідження потребує також організація допомоги Директорії ЗУНР, фінансова та кадрова підтримка збройної боротьби галицьких українців, а також спроби організації спільних військово-політичних акцій, участь старшин Дієвої армії в українсько-польській війні

1918–1919 рр. тощо.

198