Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
21-11-2013_14-03-50 / Церква в епоху раннього СВ.doc
Скачиваний:
14
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
100.35 Кб
Скачать

19

Тема: Церква у раннє середньовіччя

  1. Становлення християнської догматики. Вселенські собори.

  2. Християнізація германських племен і кельтів.

  3. Виникнення чернецтва. Статут св. Бенедикта.

  4. Становище церкви в імперії Каролінгів.

  5. Папство і західна церква у другій половині ІХ – середині ХІ ст.

Джерела

Дионисий Ареопагит. О бажественных именах. О мистическом богословии. – М., 1995.

Евсевий Памфил. Церковная история. – М., 1993.

Задворный В. Л. История римских пап. – М., 1995. – Т. 1.

Иоанн Дамаскин. Точное изложение православной веры. – М. – Ростов-на-Дону, 1992.

Література

Денисов Е. Ю. Монофизитство. Ересь или схизма? // Восток. – 1994. – № 5.

Добиаш-Рождественская. Духовная культура Западной Европы IV – ХI вв. // Культура западноевропейского средневековья. – М., 1987.

История средних веков (Под ред. Карпова). – Т. 1. – М., 1997.

Карсавин Л. П. Монашество в средние века. – М., 1992.

Карташев А. В. Вселенские соборы. – М., 1994.

Лінч, Д. Г. Середньовічна церква: Коротка історія. – К., 1994.

Лозинский С. Г. История папства. – М., 1986.

О. Іван Хома. Нарис історії Вселенської Церкви. – Рим – Львів, 1995. – 304 с.

Торчинов Е. А. Религии мира: Опыт запредельного: Трансперсональные состояния и психотехника. – СПб., 1998.

Флоровский Г. В. Восточные отцы IV в. – М., 1992.

Флоровский Г. В. Восточные отцы V – VIII вв. – М., 1992.

Фрєнкель, Сандра Сайзер. Христианство // Религиозные традиции мира: В 2-х Т. – (пер. с англ.) Т. 1. – М., 1996.

1. Становлення християнської догматики.

Це становлення відбувалося в епоху переходу від античності до середньовіччя. Оформлення основ християнського віровчення відбувалося завдяки активній діяльності отців церкви – тобто християнських вчителів і письменників, яких церква визнала найавторитетнішими у тлумаченні християнства. Серед них – видатні богослови IV – V ст. (“вселенські вчителі”) – Афанасій Александрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Іоан Златоуст, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний та багато ін. Їхні твори складають частину Священного Передання, яке разом з Святим Письмом склало християнське віровчення. Вивченням теоретичної спадщини святих отців церкви займається патрологія, а сама ця спадщина називається патристика.

Визначення: Патристика – це сукупність теологічних, філософських, політико-соціологічних доктрин “отців Церкви”, – тобто видатних християнських мислителів ІІ – VІІІ ст.

Велику роль у цьому відіграли вселенські собори. Вселенські собори – це з’їзди вищого духівництва всієї християнської Церкви. На них приймалися рішення богословського, церковно-політичного та дисциплінарного характеру.

У ІV ст. церква не була єдиною організацією. Ініціатором скликання І-го вселенського собору був імператор Константин І. Взагалі, з діяльністю Константина І (рр. правління 306 – 337) пов’язане велике диво, яке полягало у тому, що християнство, яке ще на початку IV ст. переслідувалося і державою, і поганським римським суспільством, переживало внутрішні суперечності, богословські дискусії, у нове V ст. вступило в якості єдиновизнаної офіційно релігії.

Під час жорстокої боротьби за владу в імперії Константин побачив уві сні Ісуса Христа і його знак – хрест і одержав наказ виступити з ним проти ворога. Він виконав це і одержав перемогу у вирішальній битві з своїми суперниками (312 р.). День перед тим він звернувся з молитвою до Ісуса Христа і серед білого дня побачив на небі хрест і грецький напис “Цим знаком переможеш”.

Сам Константин зрозумів це видіння як обрання його (Константина) самим Христом для служіння Богові і для зв’язку між Богом і світом через нього як імператора. Більше того, Константин вважав, що він прийняв християнство безпосередньо від самого Христа, а не через церкву. (Обряд церковного хрещення він прийняв лише перед смертю). Так само, як він уявляв собі свою місію, так само він сприймався у середовищі тогочасних християн.

За Міланським едиктом (313 р.) християни бралися під захист держави і одержували рівні права з поганами. (А на кінець ІV ст. християнство стало офіційною релігією, нетерпимою до єресі і поганства). У 323 р. він став єдинодержавним правителем цілої Римської імперії. Вселенські собори були покликані дати єдині, загальноцерковні тлумачення догматів (істин віри) та канонів (правил церковної організації і дисципліни). Ці постанови вважалися обов’язковими для всього християнського світу.

І Вселенський собор відбувся 325 р. в Нікеї. Зібрані тут ієрархи обговорювали вчення Арія (олександрійського священика). Він і його послідовники вважали Бога-Отця замкненою сутністю; Бог-Син розглядався як творіння Боже, неподібне до Бога-Отця. Собор засудив аріанство як єресь, прийняв у першій редакції символ віри, в якому вказував на єдиносущність одноістотність Бога-Отця і Бога-Сина; прийняв 20 постанов канонічного характеру (про порядок виборів єпископів; про надання вищої влади над західними єпископами – римському, над східними – антіохійському, над Єгиптом і Лівією – александрійському і ряд інших постанов).

Але перемога над аріанством не була остаточною. Аріани зуміли притягти на свій бік державну владу в середині ІV ст. Протягом декількох десятиліть прихильники нікейського символу віри піддавалися гонінням. Саме через це християнізація германських народів відбулася спочатку у формі аріанства (саме в цей час).

ІІ Вселенський собор відбувся 381 р. у Константинополі. Продемонстрував перемогу нікейського символу віри і над аріанством, і над вченням єпископа Македонія, який вважав Святого Духа не однією з трьох Божих осіб (іпостасей), а лише Божественною силою. На соборі нікейський символ був доповнений і розширений (став Нікео-Царгородським). У ньому дане коротке формулювання вчення про Божественну Святу Трійцю. Це вчення відрізняє християнство від іудаїзму та ісламу. На соборі Константинопольський єпископ був визнаний другим після римського (“Константинополь – це новий Рим”) і першим серед східних єпископів. Главою Константинопольської церкви було затверджено Григорія Богослова.

Наступні три століття у житті християнської церкви проходили під знаком гострої (христологічної) полеміки по питанню про природу (сутність) Ісуса Христа. ІІІ Собор – в Ефесі у 431 р. Собор засудив несторіанство (вчення константинопольського патріарха Несторія, який визнавав за Христом лише людську природу, вважав, що він народився від Діви Марії (Христородиці) як звичайна людина, але став божественним знаряддям спасіння (Богоносцем)). Собор висунув визначення про ідеальне співвідношення, ідеальну рівновагу в Христі двох природ: Божественної і людської. В церковну історію ІІІ собор увійшов насамперед, як такий, що сформулював догмат про Діву Марію як Пресвяту Богородицю. Незважаючи на засудження собором, несторіани розвинули активну місіонерську діяльність у Персії, Китаї, Монголії, Індії.

ІV Вселенський собор був найбільш представницьким – 650 ієрархів зібралися у Халкідоні у 451 р. Обговорювалося вчення Євтіхія (архімандрита одного з Константинопольських монастирів). Він навпаки заперечував людську природу у Христі, вважав, що той мав лише подобу людського тіла. Послідовників Євтіхія називали монофізитами (від грецького – “одна природа”). Не визнавали постанов собору і виділилися в окрему церкву. Монофізити були засуджені собором, але й після цього поширювали свої ідеї в Сирії, Єгипті, Вірменії. Собор прийняв особливий догмат “Про два єства в єдиній Особі Господа нашого Ісуса Христа”. Це виклад основ христологічного вчення отців церкви. За цим вченням Бог-Син має два втілення: І – як одна з осіб Святої Трійці – “перед всіма віками”, тобто поза часом, вічне, Божественне; ІІ – від Діви Марії – Богородиці – людське тіло; отже Він є Боголюдиною; водночас поєднує дві природи, причому кожна з них зберігає свої властивості. Це був кульмінаційний момент Собору. Однак погодилися з цим далеко не всі – близько 150 ієрархів не підписали рішення. Собор відразу видав постанову про санкції щодо тих, хто не підкорився б його рішенням (позбавлення сану, відлучення від церкви та ін.). Однак найвідомішим стало 28-ме правило цього Собору: воно зрівняло Константинопольського патріарха в правах щодо східних єпархій з римським престолом і його правами щодо західних єпархій. Вже говорив про це у темі про Візантію: [на Халкідонському соборі склалася “пентархія” – 5 вселенських патріархів – кожен керував певною частиною церкви].

Вселенські собори визнавалися вищим церковним авторитетом, а претензії римського папи Лева Великого поставити себе над соборами були відкинуті. Починаючи з Халкідона історія церкви фактично перестає бути єдиною і являє собою постійну боротьбу за вплив між римськими папами і константинопольським патріархами.

V собор – 553 р. у Константинополі. Скликаний на підтримку едикту імператора Юстініана І, який засудив трьох богословів, що не вважали Христа Боголюдиною, а Марію – Богородицею, і підтримували несторіанство [Феодор Мопсуестський, Феодоріт Киррський, Ів Едеський]. Засуджене також єретичне вчення Орігена.

VІ собор – 680-681 рр. у Константинополі. Знову засудив монофізитсво, відновив мир з римськими папами. (Цей мир був порушений в середині VІІ ст. арештом і засланням папи Мартіна за наказом візантійського імператора).

Крім цього всього, V і VІ собори багато займалися питаннями канонічними: встановили ієрархію східних єпископів, обов’язки митрополитів щорічно скликати помісні собори, відлучення від церкви мирян за невідвідання Богослужіння під час трьох святкових днів; правила вступу у шлюб, накладення епітімії на тих, хто каявся і т. п.

VІІ собор відбувся у Нікеї 787 р. Він рішуче засудив єресь іконоборців. Гловним рішенням собору було проголошення догмату іконовшанування. За ним, честь, яка воздається образу, сходить до первообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється іпостасі зображеного на ній. Серед 22 канонічних рішень собору найвідомішими були постанови про заборону симонії (надання і отримання церковних посад за гроші), заборону відчуження майна монастирів, заборону призначення на церковні посади світських людей та ін.

У 869 – 870 рр. у Константинополі відбувся ще один собор, який виявив глибокі протиріччя між західною і східною церквами. Його рішення, спрямовані проти церковної політики константинопольського патріарха Фотія, були відмінені наступним Константинопольським собором 879 – 880 років. Православна і католицька церкви, які остаточно оформилися у ХІ ст. по-різному оцінюють ці собори. Католицька церква визнає собор 869 – 870 рр. VІІІ-м вселенським собором, а православна церква не визнає. Після розділу церков загальнохристиянські собори не проводилися, хоча католицька церква називає свої собори вселенськими.

Отже, VІІ вселенський собор виявився останнім загальнохристиянським собором, рішення якого визнають і православна, і католицька церкви. На цих 7-ми соборах в основному оформилося християнське віровчення, основи його догматики і канонів, спільні для католицької і православної церков.

Соседние файлы в папке 21-11-2013_14-03-50