21-11-2013_14-03-50 / Варварськ королвства

Тема 3: Вторгнення германців у Західну Римську імперію. Утворення “варварських” королівств.

1. Еволюція суспільного життя германців у ІІІ – V ст. Початок переселення германців на територію Римської імперії. Вестготське королівство.

2. Остготське королівство в Італії.

3. Лангобардське королівство.

4. Королівства вандалів і бургундів.

5. Виникнення англосаксонських королівств.

Джерела: Древние германцы: Сб. док. – М., 1937.

Йордан. О происхождении и деянии гетов. Getika. – М., 1960.

Корсунский А. Р. Возникновение феодальных отношений в Западной Европе. – Вып. 1. – М., 1968; Вып. 2-3. – М., 1973 – 79.

Література: Буданова В. П. Готы в епоху Великого переселения народов. – М., 1990.

История Европы. – Т. 2. – М., 1992.

Дворецкая И. А. Возникновение раннефеодального государства в Северной Италии VI – VIII вв. – М., 1982.

Корсунский А. Р., Гюнтер Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств (до сер. VI в.). – М., 1984.

Корсунский А. Р. Готская Испания. – М., 1969.

Корсунский А. Р. Образование раннефеодального государства в Западной Европе. – М., 1963.

1. Суспільне життя германців ІІІ – V ст. характеризується цілим рядом нових явищ:

1) Подальший розвиток господарства. Землеробство виходить поступово на І план, відтісняючи на ІІ план скотарство. Починають поширюватися виноградарство і садівництво. Вдосконалюється техніка і технології сільського господарства і ремесла: поширюється і утверджується революційне за значенням застосування замість сохи (або рала) – плуга, що мав залізний леміш, приводився в рух упряжкою волів, та колісного плуга з широким ножем і відвальною дошкою; розширюється площа оброблюваних земель за рахунок лісів; починає розповсюджуватись двопілля; втрачає господарське значення полювання; покращуються породи худоби; поширюється гончарний круг.

2) Поглиблення соціального розшарування. Воно вже чітко фіксується варварськими “Правдами” (збірниками законів на основі звичаєвого права). Хоча “Правди” були записані у V – VI ст., вони, як правило, фіксували норми, які склалися й існували тривалий час до того. У “Правдах” вже виступають в якості окремих соціальних категорій родоплемінна знать, прості родові вільні люди, напіввільні (літи), раби (серви). Прискорюється процес розкладу родоплемінного ладу. Поступово втрачають своє значення народні збори, посилюється спадкова влада конунгів, герцогів – військових вождів, зароджуються елементи держави.

3) Нестійкі до того союзи племен тепер стають більш тривкими політичними утвореннями, очолюваними королями і герцогами. Відбувається перегрупування племен, утворюються нові союзи племен [значно стійкіші]: алеманни, готи, сакси, франки.

Окремі племена поступають на службу до Риму як федерати [(союзники) – виділялися землі на кордонах для поселення і жалування] або поселяються на римському кордоні як лети [поселенці-землероби, які притягалися й до військової служби]. Тісніші стосунки з Римською імперією також прискорюють процес розкладу родоплемінного ладу.

У IV ст. н. е. розпочалася епоха Великого переселення народів. Його причини точно ще не з’ясовані. Більшість сучасних вчених вважають, що головною причиною переселення європейських народів стала різка зміна клімату в бік похолодання, що погіршило умови і для скотарства і для землеробства. Почалося з ІІ ст. і в V ст. досягло апогею. Народи рушили на південь континенту (Це нова точка зору, в старих підручниках і монографіях її немає; там обґрунтовується господарською необхідністю і агресивністю періоду ВД).

Безпосередній поштовх до переселення германців в межі Римської імперії дала навала гуннів. Гунни – центральноазіатський етнос тюрко-монгольського походження, що утворився у ІІ – IV ст. внаслідок злиття тюркомовного народу хунну та угрів Поволжя і Приуралля (Ці племена об’єдналися в єдиний військовий союз, змішалися). Організація управління у гуннів мала риси родоплемінного ладу. Найважливіші справи вирішувались зборами племені, учасники яких залишалися на конях. Найвірогідніше, що в них у IV – V ст. ще не було королівської влади, вони обирали вождів (при потребі). Військо складала легка кіннота, металевих обладунків вони не носили; організація – десятична: загони у 100, 1000, 10 000 воїнів. Релігійні вірування характеризувалися шаманізмом і магією. У 70-х рр. IV ст. вони з’явилися у Північному Причорномор’ї. У 375 р. Вони розбили остготів і підкорили їх. Потім вони підкорили й цілий ряд інших германських племен (східних бургундів, скирів, тюрингів та ін.) і створили величезний військовий союз. Наприкінці IV ст. вони захопили Паннонію (історична область: Західна частина Угорщини, Східна Австрія і Північна Югославія).

Гунни залишалися кочівниками. Захоплені території вони руйнували і перетворювали у пасовища. Але у V ст. в них починає вже складатись спадкова влада. Найвищої могутності держава гуннів набула за правління Аттіли (435 – 453 рр.). За легендою, один з пастухів знайшов меч Марса і передав Аттілі. У 451 р. гунни вторглися в Галлію, римську провінцію. Вирішальна битва між ними і римлянами відбулася у 451 р. на Каталаунських полях (біля сучасного міста Шалона на Марні, у Північно-східній Франції). Римські війська очолював видатний полководець Аецій (“останній римлянин”). З обох боків билися різні германські племена. На боці Аеція – франки, бургунди, сакси, вестготи, а на боці Аттіли – свеви, тюринги. Цю “Битву народів” виграли римляни, які розбили гуннів. (Без союзників – германців вони не змогли б перемогти гуннів). Імперія гуннів починає занепадати, але не зважаючи на це, гунни встигли у 452 р. ще раз вдертися в Італію. Однак уже у 453 р. помер Аттіла. Згідно давньогерманського епосу [за давньогерманськими сказаннями, що потрапили до ісландської “Едди”], Аттілу вбила його дружина, германська полонянка, сестра бургундського короля, вбитого гуннами разом з усіма їх родичами. Вона вбила Аттілу несподівано, прямо на їх шлюбному ложі, у мирній обстановці, на ІІ-й день після шлюбного бенкету. Так вона помстилася за смерть своїх родичів і біди свого народу. Гунни поховали Аттілу відразу в трьох гробах: залізному, золотому і срібному: на знак того, що він залізом підкорив інші народи, і приніс золото і срібло своєму народові. Сучасники та історики назвали його “бичем Божим”. Після його смерті почалася боротьба його синів за владу імперія гуннів розпалася і народи, що входили до неї, знов унезалежнилися. Гунське військо було розбите остготами.

Більша частина гуннів пішла у Причорномор’я. Давньотюркська легенда (Гумилёв Древние тюрки. – С. 23): гунни були нібито повністю винищені сусідніми народами, залишився тільки один хлопець, якому відрубали ноги і руки і кинули помирати. Але його виходила вовчиця, яка від нього і завагітніла. Хлопця таки знайшли і вбили, а вовчиця втекла на Алтай, там народила 10 синів, а через декілька поколінь це був уже цілий народ – алтайські тюрки, які, таким чином, виводили своє походження від останнього гунна.

Вестготське королівство. З усіх германських племен готи зіграли в історичній долі Римської імперії найбільшу роль, завдавши їй у ІІІ – V ст. важких ударів.

У битвах з готами загинули два римських імператори, а багато інших імператорів за перемоги над готами носили почесний титул Goticus.

Вестготи створили І варварське королівство на території імперії, а остготи – І-ше варварське королівство в самій Італії.

До ІІ ст. н. е. готи мешкали в басейні Нижньої Вісли. На початку ІІІ ст. переселилися в Північне Причорномор’я. До останньої чверті ІV ст. Вестготський союз племен зайняв територію між Дунаєм і Дніпром (поруч, між Дніпром і Доном були остготи). Під тиском нашестя гунів, які 375 р. розгромили остготів, вестготи з дозволу уряду Східної Римської імперії поселяються в Мезії (на правому березі Нижнього Дунаю). Тут вони, незадоволені умовами проживання та втручанням римської адміністрації, декілька разів піднімали повстання. Переселені у Іллірію, вони здійснили набіги на територію Італії. На початку V ст. до влади в Західній Римській імперії приходить “антигерманська” партія, що призвело до розриву з “варварами”, але вона виявляється нездатною організувати оборону імперії. Це призвело до того, що 410 р. Аларіх після тривалої облоги захоплює і розграбовує Рим (тяжке враження на сучасників). Але він швидко помирає і з його наступником – Атаульфом – римляни заключають угоду (він одружується з сестрою імператора Гонорія – Галлі Плацідії). Вестготи поселяються в Південно-західній Галлії: формально як федерати імперії, фактично – незалежне королівство (418 р.). Це була перша в історії незалежна держава варварів на території Римської імперії. Столиця – м. Тулуза.

Вестготи не обмежилися цими територіями і розпочали завойовницькі походи в Іспанію. Могутність Вестготського королівства досягла свого апогею за короля Ейріха (466 – 485). Тоді королівство включало в себе більшу частину Іспанії, всю Південну Галлію (аж до р. Луари). Столиця переносилася пізніше в м. Бордо і Арль.

Але вже у 507 – 511 рр. король франків Хлодвиг відвоював галльські провінції. Центр Вестготського королівства перемістився в Толедо (Іспанія). Північний захід Піренейського півострова займало королівство свевів, а східне узбережжя півострова захопила 554 р. Візантія. Таким чином, у VI ст. у Вестготському королівстві залишилася тільки невелика частина Піренейського півострова.

Вестготи осіли (на завойованих ними територіях) поруч з місцевим пізньоримським населенням, складаючи проти нього меншість. Вони двічі переділяли землі на свою користь, це призвело до того, що дві третини землі опинилися в їх руках і була поділена за жеребом. Знатні готи отримували цілі помістя, що належали до цього римським магнатам (разом з рабами, колонами та іншими залежними людьми).

Суспільний лад Вестготського королівства формувався на основі синтезу римських та варварських елементів. Протягом V – VI ст. органи варварської “військової демократії” (народні збори, рада старійшин, виборний король) поступово перероджуються в ранньофеодальну державу. Королі починають призначати воєначальників. Намісниками провінцій призначається не тільки місцева знать, але й королівські дружинники. На початку V ст. з’являється писане право: королі видають закони, в яких фіксується розділ земель. Перший кодекс законів датується приблизно 475 р., виданий королем Ейріхом. За законами все населення ділилося на “нижчих” і “поважних”, причому “нижчих” могли карати за злочин батогами, як і рабів. Поступово втрачає значення ополчення свобідних готів, а зростає роль дружин готської знаті, магнатів (великих землевласників).

Хоча прошарок свобідних дрібних земельних власників повністю не зникає, однак вони поступово втрачають свій соціальний статус. Багато колишніх військових общинників перетворюється на колонів, прекаристів або й просто люмпенів. Становище колонів і рабів продовжувало визначатися римським правом, причому колони були прикріплені до земельних ділянок.

В сільських місцевостях вестготи і римляни (після завоювання) спільно користувалися неподіленими угіддями (лісами, пасовищами). Однак доказів існування примусової сівозміни сучасна наука не має. (Та й напевне, це було б неможливим в умовах змішаності населення і полікультури в сільському господарстві). Однак община нерідко зберігала судові й поліцейські функції.

Характерна риса Вестготської держави – значна роль духівництва в державному житті. Особливо вона зросла після прийняття вестготами католицизму (кінець VI ст., король Рекаред), хоча й до того залучали аріанських священиків. Загальнодержавні церковні собори, за участю вищої знаті й королів вирішували найважливіші питання (вибори короля, престолонаслідування, і тому подібне).

Таким чином, у V – VII ст. у вестготів поступово починає складатися ранньофеодальне суспільство та держава.

2. Остготи. Спочатку входили до складу гунського союзу. Однак після смерті Аттіли у 453 р. він розпався. Остготи оселилися біля Дунаю як федерати Візантії. Незабаром всіх остготів об’єднав король із знатного роду – Теодоріх. В Західній Римській імперії в цей час піднялось повстання найманців на чолі з Одоакром (вождем племені скирів). Одоакр скинув 476 р. останнього імператора Ромула Августула і встановив своє правління в Італії. Таким чином, Західна Римська імперія розпалася на окремі варварські королівства. Тоді східно-римський імператор Зенон доручив Теодоріху “відвоювати” Італію. Той зробив це, але на свою користь: у 488 р. він розпочав похід в Італію, а 493 р. поділив її з Одоакром (остготи осіли на Північному сході Італії). Невдовзі Одоакр був убитий по-зрадницькому на банкеті у Теодоріха, і Теодоріх захоплює всю Італію. До складу нового Остготського королівства входила також частина сучасної Швейцарії, Австрії та Угорщини (землі по басейну Дунаю). Столицею була Равенна (там були резиденції останніх римських імператорів). На думку більшості дослідників, остготів в Італії було всього близько 100 тис. чол. Вони складали не більше 2 % населення завойованої країни.

Остготи відібрали одну третю землі, головним чином, в інших варварів, яких перед цим наділив землею Одоакр, а також захопили землі, що пустували. Римське крупне землеволодіння не ліквідовувалося, [навпаки Теодоріх наділяв землею й римську знать]. Теодоріх був видатним політиком і дипломатом. Спочатку він протегував місцевій римській знаті, католицькій церкві (хоча сам сповідував аріанство). Запросив до свого двору римських письменників і філософів (Боеція та ін.), будував у стилі античної архітектури і тому подібне – розігрував роль прихильника античності й римських традицій. Сам Теодоріх одружився з сестрою франкського короля Хлодвига, а свою сестру і двох дочок видав заміж за королів вандалів, вестготів і бургундів.

Структура державного управління Остготського королівства формувалася під переважаючим впливом римських державних установ. Продовжував діяти сенат, на чолі провінцій стояли префекти, зберігалися практично без змін римські міський устрій, податкова та грошова системи. В той же час, королівська влада буквально за декілька років переросла з органу військової демократії у державний орган (в інших варварів це тривало століттями). Вже Теодоріх зосередив в своїх руках вищі законодавчі, судові, військові та фінансові повноваження. Військо стало постійним, почало одержувати грошову винагороду, продовольство.

Готи не обмежились римськими державними інститутами, а вводили й свої. Поруч з префектами, провінціями керували графи (військові, судові, адміністративні і фінансові функції). Поруч з римським правом діяло звичаєве готське – за ним графи судили готів, а римлян (а також справи між готами і римлянами) – за едиктами короля та римським правом.

Доручення короля в різних сферах виконували сайони (наближені до короля із середовища знаті). В центральному управління головну роль відігравала рада при королі (до її складу входили представники як готської, так і римської знаті). Традиційні римські податки платили всі – не тільки римляни, а й готи.

Як і у Вестготському королівстві, в остготів швидко йшов процес соціального розшарування, збідніння і розорення рядових членів суспільства, дрібних землевласників. Як і вестготські закони, едикти остготських королів вже ділять людей на “нижчих” і “поважних”. Рядові члени суспільства, розорюючись, переходять на становище колонів, орендарів тощо. Тут також статус колонів, як і рабів, визначався ще римськими законами.

Цікаво, що хоча ремесло і торгівля помітно зменшилися в обсязі, однак римські міста у варварських королівствах повністю не занепали. Навпаки, відбудовуються деякі міста, що занепали до того. Будувалися фортечні мури, дороги, водопроводи, мости. Залишилися багатолюдними і вели активну торгівлю Верона, Турін, Равенна, Арль, Мілан та багато ін. Наприклад, в Мілані до кінця V ст. продовжували діяти театри і цирк, монетний двір. З будівель цього періоду найцікавішим є мавзолей Теодоріха в Равенні, який добре зберігся до наших днів.

Розвивалася морська середньоземноморська торгівля, у портових містах продовжували будуватися кораблі (Теодоріх мріяв побудувати флот у 1000 кораблів, для цього звозився спеціально ліс з королівських земель в басейні р. По).

Отже, в Остготському королівстві спостерігалося поєднання римського державного і суспільного устрою з елементами остготських структур при помітному переважанні першого. Остготське суспільство вже помітно відрізнялося і від пізньоримського, і від племінного варварського. Це було нове, своєрідне суспільство. Однак, про генезис феодалізму в ньому говорити у V – VI ст. ще зарано (передчасно).

Подальша доля Остготського королівства така. Після смерті Теодоріха, влада якого мала відверто деспотичні риси, в країні загострилася боротьба між готською знаттю і старою римською аристократією. За протегування останній була скинута з престолу і вбита дочка Теодоріха, королева Амаласунта. Ситуацією скористалася Візантія. З 534 р. вона розпочала завоювання Італії – кинула сюди величезну армію і флот. Новий король остготів Тотіла (541 – 552) підняв на війну проти візантійців навіть рабів і колонів, яким обіцяв свободу і землю. Однак після того, як Візантія направила сюди додаткові військові підкріплення, у 552 р. остготи були остаточно розгромлені, а Тотіла загинув на полі битви. У 555 р. Італія була повністю захоплена візантійцями. Візантійський імператор Юстиніан видав “Прагматичну санкцію” (554 р.), якою відміняв реформи Тотіли: всі раби й колони мали повернутися до попередніх господарів . Але повністю відновити старі порядки Візантія не змогла. [Що ж до готів, то частина їх залишилася лише на Півночі Італії, решта ж позбавилася майна і покинула країну].

3. Лангобардське королівство. Вже через 13 років після Візантійського завоювання в Італію вторглися лангобарди. Лангобарди – це германське плем’я, одне з племен свевів. Назва – можливо, від латинського “довгобороді” . Лангобарди спочатку мешкали в басейні Ельби. Звідси у IV ст. (за іншими даними на початку VI ст.) вони розселилися як федерати Римської імперії між Дунаєм і Тисою. Проте звідси їх витіснили авари. Внаслідок цього лангобарди на чолі з королем Альбоїном і декількома десятками герцогів (вождів окремих племен) у 568 р. рушили в Італію. В їхньому складі йшли також інші германські племена – сакси, гепіди, та негерманські – сармати, болгари, інші.

Лангобарди були найжорстокішими завойовниками з усіх германських народів: вони руйнували міста, забирали повністю все майно і землі в місцевого населення, а самих місцевих жителів, навіть знатних, перетворювали на рабів або просто вбивали. Лангобарди порівняно легко захопили Північну і Середню Італію, але окремі міста чинили опір. Наприклад, м. Павія трималося в облозі три роки! Потім Павія стала навіть столицею Лангобардської держави.

Лангобарди захопили майже всю Італію. Під владою Візантії залишилася тільки область Равенни. Не підлягала лангобардам також і невеличка область довкола Риму. Найбільше лангобардів поселилося в долині р. По (так виникла Ломбардія).

На момент завоювання Італії соціальна диференціація в середовищі лангобардів зайшла вже досить далеко і вона ще більше поглибилася під впливом відносин у завойованих областях. Навколо короля групувалися 35 герцогів (кожен – на чолі окремого загону). Герцоги одержали в управління завойовані території – “дукати”. На чолі королівських областей і міст стояли спеціальні посадові особи – гастальди. Привілей та землі одержували й дружинники [газінди]. Лангобарди спочатку уникали змішувань з місцевим населенням і селилися компактними родовими групами, окремо від римлян (від тих, які вціліли), не в населених пунктах, містах, а біля них. Пізніше населення стало змішуватись. В містах лангобарди склали панівну верхівку.

У 643 р. був виданий перший лангобардський звід законів – Едикт короля Ротарі (“Лангобардська правда”). Як свідчить аналіз цього документу, на середину VII ст. більшість лангобардів були вільними і повноправними людьми. Вони були власниками землі і будинків в містах, мали сервів (рабів), напіввільних альдіїв та римських колонів. Зароджувалися майбутні феодальні інститути – прекарій, бенефіцій. За лібеллярним договором вільний лангобард міг одержати ділянку землі від крупного землевласника на певний термін, потім – у спадкове утримання – в результаті він потрапляв у поземельну залежність. Біля свого патрона, як правило, залишалися й відпущені на волю раби.

Не зважаючи на те, що лангобарди становили лише 4 % населення Італії, вони склали еліту суспільства, зайняли ключові пости в державі. Римляни в часи Ротарі не приймалися у військо, а в Едикті Ротарі вони взагалі не згадувалися. Аналіз законів VIII ст. свідчить, що залишалося в силі й римське право. А статус римлян, очевидно, до цього часу регулювався ним або окремими законами. З VIII ст. вільні римляни стають повноправними громадянами, приймаються у військо. Римські крупні і середні землевласники сплачували лангобардській державі третину своїх доходів. Чим далі, тим в більшій мірі починають наслідувати колишні римські взірці і податкова, і грошова системи Лангобардського королівства, і система управління, особливо, королівських земель.

На середину VIII ст. значно зміцнюється лангобардська знать, яка зосереджує в своїх руках землі, багатства, рабів, колонів і альдіїв [напіввільних лангобардів]. В залежність від знатних людей – герцогів, графів та ін. потрапляє значна частина колишніх свобідних лангобардів. Про це свідчать вже закони короля Айстульфа (749 – 757). Нова знать, що приходить на зміну родоплемінній, формується як з дружинників (королівських, герцогських та ін.), так і з різних посадових осіб. Бенефіціальна система, яка зароджується у VII ст., тепер значно зміцнюється.

Герцоги, графи та інші магнати прагнуть до повного усамостійнення, починають проявляти політичний сепаратизм. Це призводить до того, що королі опиняються у складному становищі. Розпочинається внутрішня боротьба. Остаточному падінню королівства сприяли римські папи, які залучали на свій бік франкських королів. У 754 та 756 рр. франкський король Піпін Короткий здійснив два походи в Італію. Внаслідок другого походу була заснована світська Папська держава (при папі Стефані ІІ). У 763 р. папа знову звернувся по допомогу до Піпіна, і лангобардам довелося остаточно відмовитися від претензій на Папську область. У 773 р. франкський король Карл (майбутній – Великий), який на прохання папи Захарія знову вступив в Італію, оточив столицю лангобардів Павію і захопив її наступного року взяв її. Останній король лангобардів – Дезидерій – був взятий у полон франками, а Карл був проголошений одночасно й королем лангобардів (774 р.). Таким чином, Лангобардське королівство припинило своє існування.

Крім вищеназваних держав, крупними варварськими королівствами, які утворилися на території Західної Римської імперії, були Вандальське та Бургундське.

4. Вандали у ІІІ ст. прийшли з глибини Германії й поселилися на середньому Дунаї. Однак під тиском гуннів вони рушили на захід, спочатку в Галлію, потім в Іспанію. Від назви “вандали” – Південь Іспанії – “Андалузія”. Римлянам не вдалося домовитися з вандалами і перетворити їх на федератів, оскільки ті не бажали осідати на землі і займатися господарством, прагнули швидкого збагачення за рахунок грабунку і завоювань. 429 р. вандали, використовуючи захоплені в портових містах Іспанії кораблі, переправилися через Середземне море в Північну Африку і почали там захоплювати римські міста. Вони використали погіршення становища тут внаслідок війни римського намісника Боніфація проти центрального уряду. Становище римської адміністрації підривали й напади берберів. Вандали швидко захопили величезну територію і у 435 р. домовилися з Римом про статус федератів. Проте війна не припинилася. Того ж 435 року вандали захопили Карфаген, зробили його столицею. Вандали діяли разом з іншими племенами, насамперед, з сарматським племенем аланів. І у 439 р. склалося фактично незалежне Вандальське королівство. Королівство називалось ще Вандало-Аланським. Під його владою опинилася переважна більшість римських територій у Північній Африці. Використовуючи захоплені в портах кораблі, вандали заволоділи й цілим рядом островів – Корсикою, Сардинією, Сицилією, Балеарськими островами.

У 442 р. римський уряд був змушений визнати незалежність Вандальського королівства та його владу над захопленими територіями. Королівство проіснувало до 534 р., і було захоплене Візантією.

Вандали відзначалися безпрецедентним і безсмисленим нищенням античної архітектури, скульптури та інших мистецьких цінностей. Історична пам’ять про це зумовила появу трохи пізніше терміну “вандалізм” (саме в такому значенні).

Бургундське королівство

Бургунди відносилися до східногерманських племен. В IV ст. вони переселилися в басейн Середнього Рейну і заснували там своє королівство. Королівство розгромили гунни. Внаслідок цього бургунди переселилися в район верхньої і середньої р. Рони (р. Рона на території сучасної Франції). Тут було засноване нове королівство з центром в м. Ліон. Це сталося у 457 р.

Бургунди розселилися серед місцевого галльського і римського населення окремими компактними групами – родовими общинами. Ці общини поступово розкладалися і перетворювалися на територіальні общини.

Бургунди відібрали в місцевого населення дві третіх орної землі, половину неподілених угідь і третину рабів. Проіснувало королівство недовго. До падіння Західної Римської імперії воно не було повністю самостійним (до 476 р.). [Франкська держава утворилася 486 р. у північній галлії. Але це – вже окрема тема].

Всі ці процеси не залишили осторонь і Британію.

Отже, в цілому, слід зазначити, що напади варварів стали одним з найважливіших факторів занепаду і остаточного падіння Західної Римської імперії.

Утворення на території імперії варварських королівств ознаменувало собою кінець античної цивілізації, значно прискорило розклад рабовласницького суспільства та первіснообщинного ладу германських племен, підготувало ґрунт для формування ранньофеодальних держав.

5. Англія. Перші германці з’явилися у Британії в якості дружинників, які наймалися до кельтських вождів. У 407 р. римські легіони покинули Британію. З середини V ст. (біля 449 р.) окремі набіги англів, саксів і ютів змінилися масовим переселенням цілих племен у Британію. Бритти чинили шалений опір, але до кінця VI ст. були частково винищені і витіснені в Шотландію, Уельс і на територію сучасної Франції – в Бретань. На території Англії сучасні дослідники нараховують у той момент 16-18 германських королівств.

У VII ст. на території Англії склалася так звана “Гептархія” – (від грецького “сім влад” [семивладдя]) – 3 королівства англів – Мерсія, Нортумбрія і Східна Англія; 3 королівства саксів – Уессекс, Суссекс і Ессекс; 1 королівство ютів – Кент. Далі число королівств і співвідношень між ними постійно змінювалося. Але терміном “гептархія” умовно позначається весь період аж до ІХ ст., коли починає складатися єдине Англійське королівство (829 р.).