39

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………….3

РОЗДЛ I. ІСЛАМСЬКИЙ ЧИННИК НА ТЕРИТОРІЇ ЄВРОПИ В УМОВАХ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1.1. Захоплення Піренейського півострова арабами……………………………..7

1.2. Адміністративний устрій мусульманської Іспанії……………………….…13

1.3. Особливості релігійного протистояння мусульман і християн………..…14

1.4. Вплів арабської культури на культуру Іспанії в IX-XI ст……………..….17

РОЗДІЛ II. ВІДВОЮВАННЯ ПІРЕНЕЇВ: ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА ОСОБЛИВОСТІ

2.1. Крах арабського правління…………………………………………..………..22

2.2. Виникнення іспано-християнських держав і початок Реконкісти…...….25

2.3. Реконкіста XI-XIII ст.ст………………………………………..………………29

2.4. Об'єднання Кастилії і Арагона. Завершальний етап Реконкісти……...…31

РОЗДІЛ III. НАСЛІДКИ РЕКОНКІСТИ…………………………………………32

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….…36СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………...……..38

 

ВСТУП

Реконкіста – відвоювання корінним населенням Піренейського півострова територій, захоплених арабами. Реконкіста почалася битвою 718 р. у долині Ковадонга (королівство Астурія), де місцеве ополчення на чолі з Пелайо розгромило загін завойовників – арабів.

Мусульмани протягом трьох з половиною сторіч володіли більшою частиною Піренейського півострова. Тільки на півночі, в Астурійских і Піренейських горах, трималися незалежні християнські володіння. У західній їхній частині жили нащадки старого населення, що відбилися від маврів, Іспанії, у східній – поселенці прикордонної марки імперії Карла Великого. Коли Кордовский халіфат Омейядів розпався на дрібні володіння еміратів, християни почали розширювати територію свого розселення.

Аравія була здавна населена семітичними племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осіло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводячи верблюдів, коней, овець і кіз. Аравія була економічно і культурно пов'язана з сусідніми країнами – Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торгові шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один з важливих вузлів перетину торгових доріг знаходився в Мекканському оазисі, поблизу побережжя Червоного моря. Родоплемінна знать племені корейш (курейш), що мешкало тут, отримувала для себе багато вигод з торгівлі. В Мецці утворився релігійний центр всіх арабів: в особливому святилищі Кааба були зібрані священні зображення і культові предмети різних арабських племен [23].

Були в Аравії і поселення іноземців, зокрема іудейські і християнські общини. Люди різних мов і релігій спілкувалися між собою, вірування їх впливали один на одного. В IV столітті в Аравії почався занепад караванної торгівлі, оскільки торгові дороги перемістилися на схід до Сасанідського Ірану. Це порушило економічну рівновагу, що трималася століттями. Кочівники, що втратили дохід від караванного руху, стали схиляться до осілого способу життя, переходити до землеробства. Зросла потреба в землі, посилилися зіткнення між племенами. Стала відчуватися потреба в об'єднанні. Це не забарилося відобразитися і в ідеології: виник рух за злиття племінних культів, за шанування єдиного верховного бога аллаха; тим більше, що євреї і частково християни подавали арабам приклад єдинобожності. Серед арабів виникла секта ханіфів, які шанували єдиного бога. В такій обстановці і розвернулася проповідницька діяльність Мухамеда, що цілком відповідала суспільній потребі. В його проповідях, власне, не було майже нічого нового в порівнянні з релігійними вченнями іудеїв, християн, ханіфів: основне в Мухамеда – строга вимога шанувати тільки єдиного аллаха і бути безумовно покірним його волі. Саме слово "іслам" означає покірність [23].

Один з приписів мусульманської релігії полягає в священній війні за віру (джихад). Це цілком зрозуміло, якщо пригадати, що сам мусульманський рух виник з потреби арабів в об'єднанні і в добуванні нової землі. В Корані цей припис висловлений ясно: протягом восьми місяців в році (бо чотири місяці вважаються "забороненими") належить воювати з багатобожниками, з невірними, винищувати їх, захоплювати їх майно. В цьому яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властива ісламу навіть більшою мірою, ніж іншим світовим релігіям. Проте згодом і мусульманські богослови, і світські учені по-різному тлумачили заповідь джихаду. Дійсно, в Корані проводиться деяка відмінність між прихильниками різних немусульманських релігій. До багатобожників, тобто послідовникам племінних і політеїстичних культів, ставлення різке вороже: "О ви, які увірували! Бийтеся з тими з невірних, які близькі до вас. І хай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що аллах – з богобоязливими!" (9:124). До людей же, що "мають писання", тобто іудеїв і християн, укладачі Корану висловлюють пошану: це й зрозуміло, адже на ідейному ґрунті саме цих релігій, на шляхах їх спрощення виросла ідеологія ісламу. Проте в Корані є припис воювати з тими, "яким послано писання", – з іудеями і християнами, – якщо вони не вірують в аллаха і не підкоряються релігії істини (9:29). На практиці в ісламі всякий поділ між прихильниками інших релігій стирався: всі вони розглядалися як невірні (джяур), підлягаючі або винищуванню, або підкоренню. Під прапором джихаду (газавату) мусульманські лідери не раз, аж до наших днів, спонукали віруючих до винищувальної війни проти всіх іновірців [23].

Оглядаючи загальним поглядом догматизм, обрядовість, етику раннього ісламу, можна побачити, що в основі цієї ідеології лежить іудейсько-християнський світогляд, але пристосований до більш примітивного суспільного устрою, що розкладався – до родоплемінного побуту арабів. Ідеологія арабів простіше, грубіше, зрозуміліше для широкої маси віруючих, особливо для кочівників і землеробів Азії; приписи його нескладні і цілком здійснимі.

Ці-то особливості мусульманства, породжені самими умовами його виникнення, полегшили його поширення серед арабів. Хоча і в боротьбі, долаючи опір родоплемінної аристократії, схильної до сепаратизму (повстання племен Аравії після смерті Мухамеда), іслам досить скоро отримав серед арабів повну перемогу. Нова релігія вказувала войовничим бедуїнам простий і ясний шлях до збагачення, до виходу з кризи: завоювання нових земель [23].

Дослідження взаємовідносин християнського Заходу і ісламського Сходу, які стикнулися з проблемою співжиття на території середньовічної Іспанії і є, власне, темою даної роботи.

Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок курсової роботи, оскільки в наш час є більше можливостей для подібного дослідження, яке може бути неупередженим. Цьому сприятиме та обставина, що за останні роки з’явилося досить багато нової інформації, яка не є настільки полярною і однозначною, як в умовах панування тоталітарної системи.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи є проблема взаємовідносин ісламського Сходу і християнського Заходу.

Предмет дослідження. Предметом дослідження курсової роботи є процес відвоювання християнськими володарями земель, які знаходилися у володінні арабів на території середньовічної Іспанії, або іншими словами – Реконкіста.

Мета дослідження. Метою дослідження цієї курсової роботи є дослідження періоду Реконкісти з точки зору взаємовідносин християн і мусульман, а також формулювання висновків і узагальнення результатів дослідження.

Мета роботи реалізується шляхом реалізації таких завдань:

1. Дослідити проблему ісламського чинника на території Європи в умовах середньовіччя.

2. Охарактеризувати основні події, що супроводжували відвоювання Піренеїв, основні його етапи і особливості.

3. Розкрити наслідки Реконкісти

Роздл I. Ісламський чинник на території європи в умовах середньовіччя

1.1. Захоплення Піренейського півострова арабами

У квітні 711 р. перша група мусульман висадилася в Південній Іспанії. Скориставшись відсутністю короля Родеріка, який був на півночі країни, мусульмани заснували базу на місці виниклого пізніше міста Альхесирас. Родерік, одержавши звістку про напад мусульман, поспішив на південь і атакував їх в долині річки Ріо-Барбате. Мусульмани одержали підкріплення з п'яти тисяч чоловік, а частина війська Родеріка покинула свого короля на полі битви. Родерік пропав безвісти. Ця поразка підірвала Вестготське королівство як централізовану систему. Опір мусульманам носив лише локальний характер. Очолював загони мусульман Тарік ібн Зіяд [5, 454].

Загони Таріка ібн Зіяда без особливих зусиль зайняли столицю Вестготського королівства Толедо і влаштувалися там на зиму. В жовтні загону з семисот вершників здалася Кордова.

У горах Астурії, на крайній півночі Іспанії, виникло невелике вестготсько-іспанське християнське королівство (718 р.).

Завоювання арабами готської Іспанії відбулося на тому етапі її розвитку, коли там йшов посилений процес феодалізації. Цей процес прискорювався сильною романізованістю Іспанії: раби і колони складали тут основну масу безпосередніх виробників. Родова знать варварів до VII ст. або стала на місце класу рабовласників, або злилася з ним. Вестготські вільні общини швидко підкорялися знаті, яка незабаром після завоювання Південної Галії і Іспанії перетворилася на великих землевласників. Феодально залежне селянство формувалося головним чином за рахунок сервів і лібертинів (іспано-римських і німецьких), а також колонів. Араби захопили землі вестготської і іспано-римської знаті, церкви і королівського фіску. Багато вестготських феодалів втекли на північ, в гірські райони Астурії і Піренеїв. Селянство ж в більшості випадків залишилося на колишніх місцях і навіть відчуло спочатку деяке полегшення. Але селяни залишилися в особистій і поземельній залежності і платили феодальну ренту. Крім того, вони платили податки завойовникам. Гніт феодальних повинностей і державних податків з часом ставав все тяжчим. Його тягар згодом усугублявся спалахами релігійного фанатизму мусульман по відношенню до підкореного християнського населення [17, 324-334].

Араби і бербери, що затвердилися в Іспанії, обтяжувалися залежністю від далекого халіфату і необхідність ділитися з халіфом доходами від завойованого земельного фонду. В 743 р. берберські племена в Іспанії повстали проти халіфа. Цим скористалося королівство Астурія і просунуло свій кордон до річки Дуеро. Після падіння влади династії Омейядів в Халіфаті (750 р.) і приходу до влади Аббасидів один з уцілілих Омейядів – Абд-ар-Рахман втік до Іспанії і заснував незалежний емірат. Омейяди правили в Іспанії з 756 по 1031 р.

Найбільшої політичної могутності Кордовський емірат досяг при халіфі Абд-ар-Рахмані, III (912-961 рр.), Перші двадцять років правління Абд-ар-Рахмана примітні не тільки відновленням єдності ал-Андалуса, але й успіхами в боротьбі з християнськими королівствами півночі Іспанії – Леоном і Наваррою. Можливо, слабкість цих держав в якійсь мірі пояснювалася розвалом Каролінгської імперії, але можливо, що правителі виявилися менш здібними, ніж їх попередники і послідовники. В усякому разі, експедиції Абд-ар-Рахмана в 920 і 924 рр. поклали край християнським рейдам на мусульманську територію. Проте поширення мусульманського впливу було припинено під час правління Раміро II Леонського (932-950 рр.) [5, 455].

Особливо успішним для Раміро був 939 р. Абд-ар-Рахман виступив проти Леона з більшою, ніж звичайно, армією, що нібито досягала ста тисяч чоловік. Він зустрівся з Раміро біля Симанкасу, трохи південніше сучасного Вальядоліда. Після декількох днів попередньої розвідки мусульманська армія була звернута у втечу і зазнала великих втрат через те, що Раміро передбачливо вирив в тилу мусульман рів (хандак). Поразка була не такою вже непоправною, але це був серйозний удар по гордості Абд-ар-Рахмана. Раміро скористався своїм успіхом і розселив християн в околицях Саламанки. Але йому тут же довелося зайнятися відбиттям спроб Кастилії поглинути його державу, і Абд-ар-Рахман незабаром відновив свою військову потужність і політичний вплив.

Після смерті Раміро II в 950 р. внутрішні міжусобиці значно ослабили християнські держави, і 951-961 рр. свідчать про небачене посилення влади і впливу Абд-ар-Рахмана. Гегемонію (або сюзеренітет) Абд-ар-Рахмана і його наступників визнали королі Леона, королівства Наварри і графи Кастилії і Барселони, причому це визнання було не просто формальним, але підкріплювалося виплатою щорічної дані; відмова від сплати приводила до каральних рейдів. В цей же час була зруйнована або передана до рук мусульман більшість укріплень. Таким чином, починаючи з 960 р. і до кінця століття мусульманський контроль над Піренейським півостровом був повнішим, ніж будь-коли.

У 929 р. Кордовський емірат був перейменований в Кордовський халіфат. Велике значення для економічного і культурного розвитку Іспанії під арабським владицтвом мало зростання міст, заснованих ще в старовині і що збереглися під час Вестготського королівства (Севілья, Кордова, Валенсія, Гранада, Толедо). В Кордові в Х ст. налічувалося 113 тисяч домів і близько 500 тисяч жителів [5, 456].

У другій половині Х ст. знову посилилася боротьба між двома угрупуваннями – служивою знаттю, пов'язаною з центральним державним апаратом, і провінційною знаттю. Кордовські халіфи створили постійну армію з рабів (мамлюки, або гулями). Раби, з яких халіфи створили постійну гвардію, продавалися до Іспанії работоргівцями і переважно походили зі слов'ян або інших племен і народностей Східної Європи. В арабській Іспанії всіх молодих воїнів з рабів називали слов'янами (по-арабськи «ассакаліба»).

Араби Іспанії, що зберегли зв'язки з більш високорозвиненими країнами Сходу, збагатили її сільське господарство. Вони запровадили ряд нових культур: рис, цукровий очерет, фінікові пальми, гранатове дерево, шовковицю. При арабах розширяється система зрошувальних каналів, що багато в чому сприяло підйому землеробства, процвітають виноградарство і виноробство. Розвивалося і скотарство (по перевазі перегінне вівчарство). В економіці істотну роль грав гірничорудний промисел і різні ремесла (виробництво шовку, сукон, зброї, скла, кераміки, виробів зі шкіри, предметів розкоші, а також ганчіркового паперу).

Великий підйом в Арабській Іспанії переживали міста. Вже в Х ст. їх налічувалося до 400. Столиця Арабської держави – Кордова – стала в Х ст. одним з найбільших ремісничих, торгових і культурних центрів Європи. Арабська Іспанія володіла сильним флотом, що сприяло жвавій торгівлі міст з Африкою, Італією, Візантією і Левантом; сухопутна торгівля велася з Південною Францією і Ломбардією. Іспанські товари досягали Індії і Середньої Азії. Головними предметами вивозу були продукти сільського господарства, гірничодобувних промислів і ремісничі вироби. Велике значення мала работоргівля. Розвивалася і внутрішня торгівля [17, 324-325].

В економічних відносинах мусульманська Іспанія була процвітаючим регіоном ранньосередньовічної Європи. На півдні півострова були створені іригаційні системи, що дозволили значно підняти врожайність традиційних культур (зернових, винограду та ін.) і розпочати культивування нових (цукрова тростина, рис, виляск, деякі овочі і фрукти). В центральних районах країни одержало широке поширення перегінне вівчарство. Значна частина завойовників осіла в містах, які швидко перетворилися на торгово-ремісничі центри. Ал-Андалус славився своїми тканинами, керамікою, виробами з металу і шкіри. Не дивлячись на складні відносини з ісламською рештою світу, арабська Іспанія активно торгувала на Середземному морі, її монета оберталася на величезній території від Індії до Ірландії. Економічне благополуччя відрізняло ал-Андалус аж до його остаточного підкорення християнами в XV ст., робило його міста привабливою метою для військових походів.

Соціальний лад ал-Андалуса свідчить про специфічність місцевого варіанту феодалізму. В сільському господарстві панувало дрібне селянське господарство при фактично повній відсутності домена. Не отримали розвитку прикріплення селян до землі і пов'язані з ним важкі форми особистої залежності.

Селяни, як правило, орендували на важких умовах (до 2/3 доходів із землі) ділянки у великих землевласників (воїнів, чиновників, придворних і т.п.), що проживали звичайно в містах, а також платили значні податки в казну. На відміну від інших західноєвропейських країн раннього середньовіччя платежі стягувалися головним чином грошима [15, 340-352].

Політичний розвиток ал-Андалуса навіть в період халіфату з його централізованою і розвиненою адміністрацією відрізнявся відносною нестабільністю. Правителі окремих територій, особливо околичних, нерідко добивалися реальної автономії від Кордови. Постійно спалахували заколоти, викликані суперечностями між різними племінними угрупуваннями арабів, між арабами і берберами. Непросто складалися і відносини завойовників з місцевим населенням. Значна частина його прийняла іслам, інша, зберігши свою релігію, засвоїла мову і культуру маврів (таких називали мосараби, тобто арабизовані). Проте ці категорії населення не були повноправними, часто піднімали повстання, особливо в періоди посилення мусульманського релігійного фанатизму. Головним вогнищем таких повстань було місто Толедо.

Високорозвинена міська цивілізація мусульманської Іспанії стала базою для небаченого в ранньосередньовічній Західній Європі розвитку культури. В світських і релігійних школах Кордови, Севільї, Толедо вивчалися право, філософія, історія, причому тут вчилися і вихідці з християнської Європи. Бібліотека кордовських халіфів налічувала більше 400 тис. сувоїв, у тому числі переклади античних і візантійських авторів. Діяльність андалуських учених і перекладачів зіграла велику роль в становленні європейської середньовічної науки; сюжети і художні прийоми іспано-арабської літератури активно запозичалися письменниками і поетами інших країн; арабська лексика збагатила всі європейські мови, особливо іспанську і португальську [15, 177-185].

Таким чином, економічні успіхи арабської Іспанії супроводжувалися її культурним підйомом. В Кордові знаходилися величезна бібліотека й університет. Бібліотеками славилися багато інших міст країни. Вищі школи в арабській Іспанії були одними з перших в Європі. Значний підйом переживають науки: медицина, математика, географія. Арабська Іспанія – батьківщина найвидатніших прогресивних філософів свого часу: Ібн-Рошда (Аверроеса) і Маймоніда. Розквіт мистецтва і літератури, особливо поезії, в Іспанії припадає на той час, коли рівень культури в решті Західної Європи був ще дуже низьким; деякі європейці приїжджали вчитися в університетах Кордови, Севільї, Малаги, Гранади.

Арабська культура в Іспанії зробила вплив не тільки на Європу; вона займає важливе місце в історії світової культури. Через Кордовський халіфат європейські країни познайомилися (в перекладах) з працями арабських учених по математиці, астрономії, географії, фізиці, алхімії, медицині, анатомії, зоології, філософії. Захід узнав (переважно в латинських перекладах з арабського) багато творів старогрецьких мислителів і учених. Високого рівня в Іспанії досягла будівельна справа. До нашого часу збереглися прекрасні пам'ятники арабско-іспанської архітектури: знаменита мечеть в Кордові, побудована в VIII-Х ст., а в XIII ст. перетворена на християнський храм, палац володарів Гранади Альгамбра (XIII-XV ст.ст.), палац-фортеця Алькасар в Севільї (XII ст.) та ін. [17, 324-334].

Дуже строкатим був етнічний склад арабської Іспанії. Тут жили іспано-римляни, вестготи, араби, бербери, євреї. Деякі з іспано-римлян прийняли іслам (їх називали мувалади), частково зберігши свою романську мову, інша частина засвоїла арабську мову, зберігши християнську віру (мосараби).

У 854 р. один з християнських авторів писав так: «Наша християнська молодь з її зовнішньою витонченістю і добре підвішеним язиком, з її штучними манерами і одежами прославилася пізнаннями в науках іновірців. Отруєні арабською риторикою, вони жадібно хапаються за твори халдеїв (тобто мусульман), охоче поглинають їх, старанно обговорюють і поширюють відомості про них, вихваляючи їх зі всім красномовством, забуваючи при цьому про красу літератури церковної. Вони з презирством дивляться на джерела церкви, що беруть початок в раю... На жаль! Християни такі неосвічені у власних законах, латиняни приділяють так мало уваги власній мові, що у всій християнській общині навряд чи знайдеться один з тисячі, хто зуміє написати лист, розпитати про здоров'я друга, зате є незліченна безліч таких, хто поважно міркуватиме на халдейській мові, вживаючи складні риторичні фігури. Вони навіть можуть складати вірші, де кожний рядок кінчається на одну і ту ж букву, і демонструють у них велику красу і більшу метричну майстерність, ніж самі іновірці» [5, 456?457].