Матеріали для самостійної підготовки до семінару № 3
Аспекти вивчення звуків Звук і фонема. Алофон та алограф. Функції фонем: конститутивна, дистинктивна (розпізнавальна), делімітативна.
Ієрархія одиниць фонетичної системи: звук (фонема), склад, такт (акцентна група), фраза (інтонаційна група). Інтонація, її компоненти.
Наголос, його види.
Акустичні властивості та класифікація звуків мови.
Фонетична взаємодія різнорівневих звукових сегментів (позиційні зміни).
Фонетична взаємодія однорівневих звукових сегментів (комбінаторні зміни).
Структура мовленнєвого апарату та функції його складових.
Етапи розвитку письма (предметне письмо, піктографія, ідеографія, фонографія).
Графіка і алфавіти. Транскрипція і транслітерація. Діакритичні знаки (надрядкові, підрядкові). Варіативність літер. Графеми та алографи. Особливості прояву дистинктивної функції у графіці.
Графіка та орфографія. Принципи орфографії.
ФОНЕТИКА
Науки, що вивчають план вираження. Фонетика, графіка та дисципліни, що їх складають. Будь-яка значеннєва одиниця мови функціонує не інакше, як в окремому звукові або сполуках звуків. Завдяки звукам мова стає не тільки реально існуючою, а й такою, що може успадковуватися (і успадковується кожним наступним поколінням, постійно оновлюючись), а також розвиватися, задовольняючи життєво необхідні потреби суспільства. Спілкування мовців досягається завдяки матеріальній даності мови - звукам, які становлять матеріальну оболонку мови.
Кожна мова має своєрідну звукову будову: тільки їй властиві звуки, звукосполучення, наголос, інтонаційне оформлення звукового потоку. Тому мови відрізняються одна від одної на слух. Для передачі мови на віддалі і в часі здавна користуються графічним способом спілкування - письмом. Але писемна форма спілкування є вторинною щодо звукової. Вона виникла на високому щаблі розвитку людства і ґрунтується на звуковій мові. Письмо - це тільки, образно говорячи, неповна фотографія звукової мови. Оригінал же мови - її звукова сторона, яка становить основу існування і розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Як вторинне явище, що супроводжує звукову мову, письмо розглядається окремо. То ж наука, яка вивчає звуки людської мови і все те, що пов'язане із звуковим оформленням спілкування, називається фонетикою.
Розділи фонетики.
Щодо часу виділяється:
історична (діахронічна) фонетика , що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи
описова (синхронічна) фонетика , котра вивчає стан фонологічної системи на певному етапі, як правило, на сучасному.
Щодо мов виокремлюють:
загальну фонетику, яка вивчає загальні особливості звукового боку мови
конкретну фонетику, що досліджує звуковий бік окремої мови
зіставну фонетику, яка вивчає звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.
Щодо форми проявлення мови кажуть про:
фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови)
діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)
фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (є галуззю лінговстилістики)
фоносемантику (звукосимволізм)
Щодо методів вивчення говорять про теоретичну фонетику, в якій використовуються теоретичні методи дослідження, і експериментальну фонетику, де застосовуються емпіричні методи дослідження (безпосереднє спостереження й інструментальні методи дослідження: палатографування, рентгенографування, осцилографування, спектрографування, інтонографування тощо).
Щодо практичного застосування фонетичних знань виділяють нормативну фонетику, знання якої застосовуються в межах лінгвістичних дисциплін, і прикладну фонетику, знання якої знаходять застосування в межах інших наук (наприклад, логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології тощо) чи набувають широкого практичного застосування в суспільстві.
Є три аспекти вивчення звуків. Фізичний (акустичний), артикуляційний (фізіологічний), лінгвістичний (функціональний).
Фізичний аспект. Усі звуки, в тому числі й мовленнєві,- це хвилі, які виникають внаслідок коливання фізичного тіла. Акустика розрізняє в звуках силу, висоту, довготу, тембр. Сила звука залежить від амплітуди коливань і вимірюється в децибелах. Висота звука залежить від частоти коливань за одиницю часу і вимірюється в герцах. Довгота залежить від тривалості звучання і вимірюється в мілісекундах. Тембр – звукове забарвлення, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного.
Фізіологічний аспект. Цей аспект пов’язаний з безпосереднім творенням звуків. Умовно можна виділити три “поверхи” мовленнєвого апарату – нижній, середній, верхній. Нижній: легені, бронхи, трахея, діафрагма. Середній: гортань. Верхній: ротова, носова і глоткова порожнини.
Три фази артикуляції: екскурсія (підготовка органів мовлення до вимови звуків), кульмінація (вимова звуків), рекурсія (повернення органів мовлення у вихідне положення).
За участю в артикуляції органи мовлення поділяються на активні і пасивні. Активні (рухомі) – язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок. Пасивні (нерухомі) – зуби, альвеоли, тверде піднебіння, верхня щелепа. Артикуляційна база – це пристосування органів мовлення до вимови звуків рідної мови. Накладання артикуляційної бази однієї мови на іншу приводить до створення акценту.
Лінгвістичний аспект – це функція звуків в мові (фонетичні процеси).
Ієрархія одиниць фонетичної системи
Мовний потік розбивається на відрізки різної величини залежно від змісту, інтонування, пауз і напруги видиху повітря. У ньому, крім звуків, виділяються склади, такти і синтагми. З них фонетико-смисловими одиницями є синтагми, типово фонетичними – склади і такти.
Склад – частина слова, яку вимовляють поштовхом видихуваного повітря. Таке трактування складу є правильним у відношенні до багатьох мов, зокрема української, російської, білоруської, польської, але не до всіх. У загальному мовознавстві розуміння складу не вкладається в межі цього визначення. Тому й виникає потреба знайти інше формулювання, яке б відзначалось універсальністю (відповідно до завдань загального мовознавства).
Спостереження свідчать, що звуковий потік мови акустично неоднорідний: поряд з повнозвучними стоять одиниці послабленого звучання, що графічно можна передати умовною хвилеподібною лінією.
Поділ звукового потоку вертикальними рисками на частини показує виділення фонетичних складів. З цього робимо висновок: склад – це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищення хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці.
Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки, які становлять наростання або послаблення ланцюга звучання, називають нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад.
Наявність у складі складотворчого голосного чи приголосного у таких мовах, як українська, російська, білоруська, чеська, німецька, англійська, французька, обов'язкова. Він виступає один або в сполуці з нескладотворчими, кількість яких і їх місце у відношенні до складотворчого бувають різними. Так, у слові української мови авіація виділяється п'ять складів [а-в'і-а-ц'і-]'а]. серед яких перший і третій передаються одним голосним, всі інші - голосним і приголосним. У словах [пра-во], [се-стра] в складі наявна сполука двох і трьох приголосних.
Залежно від кінцевого звука - складотворчого чи нескладотворчого -розрізняють відкриті і закриті склади. У словах авіація, право, сестра склади відкриті, оскільки вони закінчуються на складотворчі. У словах [сон], [парк], [краї] - склади закриті, бо на кінці складу стоять нескладотворчі звуки (приголосні і нескладовий [ї]).
Такт (акцентна група або фонетичне слово). Проклітики і енклітики.
Кожне слово має наголос, але в мовному потоці трапляються випадки, коли слово передає наголошеність сусідньому слову. Втрата окремими словами власного наголосу називається атонацією, або дезакцентацією.
Розрізняють два випадки перенесення наголосу:
1. Службове слово може передавати наголос наступному повнозначному слову. Такий рух наголосу називається проклізою, а слово, що його втрачає, – проклітикою (від грец. нахиляти наперед).
2. Службові слова можуть передавати свій наголос попередньому слову: зробив би, прийшов же. Таке перенесення наголосу називається енклізою, а слово, що втрачає наголос, енклітикою (від грец. схилятись). Енклітиками бувають не тільки службові слова. У російській мові поширені випадки перенесення наголосу з повнозначних слів на службові: под гору, без году неделя.
Енклітики і проклітики разом із сусідніми словами створюють одне акцентне ціле (навколо одного наголосу групуються повнозначні або службові слова), яке називають тактом (від лат. t а с t u m - торкання), або фонетичним словом. Приклади фонетичних слів (такту): укр. передімною: рос. подгору (звуковий комплекс об'єднаний одним наголосом); орфографічно: переді мною; под гору.
Синтагма (від лат. sintagma – разом поєднане).
У більшості праць сучасних мовознавців синтагма розглядається як інтонаційно оформлена семантико-синтаксична одиниця мови, що виділяється із складу речення відповідно з відображуваною у висловленні дійсністю і вираженим до неї ставленням мовця. У цьому розумінні синтагма може становити частину речення або збігатися з ним, може складатися з одного чи кількох членів речення.
Синтагматичне членування мовного потоку залежить від контексту й обставин або від експресивної насиченості висловлення. Інакше кажучи, поділ висловлення на синтагми є проявом членування думки у свідомості мовця або читача на окремі смислові комплекси. В.В. Виноградов зауважує, що залежно від контексту, від стилю мовлення і від завдань повідомлення, від експресивної атмосфери і, нарешті, від конкретної ситуації одне речення по-різному можна членувати на синтагми. Так, речення російської мови Мой двоюродный брат вчера вечером приехал ко мне може все становити синтагму. У ньому можна виділити і дві синтагми (Мой двоюродный брат / вчера вечером приехал ко мне), і три (Мой двоюродный брат / вчера вечером / приехал ко мне), і чотири (Мой двоюродный брат /вчера / вечером/приехал ко мне), і п'ять (Мой двоюродный брат / вчера / вечером / приехал/ко мне).
При експресивній індивідуалізації повідомлення (наприклад, коли треба підкреслити раптовий приїзд до мовця) можливе й інше синтагматичне членування цього речення, а саме: Мой двоюродный брат вчера вечером приехал / ко мне).
Як видно з прикладів, у мові немає сталих синтагм, бо "один і той самий текст, залежно від неоднакового його суб'єктивного осмислення, може бути розчленований на синтагми по-різному" .
Є мовознавці, які дотримуються іншого погляду у визначенні синтагми. Наприклад, О.О.Реформатський синтагмою вважає сполучення двох членів (морфем, слів, словосполучень), пов'язаних відношеннями з нерівноправною спрямованістю членів, один з яких розглядається як означуваний, а другий – як визначальний. Залежно від характеру членів виділяються такі типи синтагм: "внутрішні синтагми", "приховані синтагми" і "зовнішні синтагми". Внутрішні синтагми складаються з частин складних слів (укр. теп-ло-хід) або з морфем (укр. стол-ик). Приховані синтагми на зразок укр. Світає. Тиша. утворюють односкладні речення. Зовнішні синтагми творяться із слів або нерозкладних сполучень (велике місто, швидко бігти, дати зелену вулицю). У всіх цих прикладах є означувані і визначальні члени: у слові столик означуваний елемент стол-. визначальний -ик. У сполученні велике місто перше слово визначає друге.
Такі відношення пов'язані з лінійністю мовлення, яка полягає у тому, що висловлювання здійснюється послідовно, тобто один елемент іде за іншим. З цього погляду, зауважує О.О.Реформатський, "будь-яке висловлення – стрічка або ланцюг, що розпадається на ланки, які ідуть одна за одною у часі". У цьому потоці мовлення відношення між морфемами в слові, словами в реченні є синтагматичними.
Інтонація (від лат. intono – голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, акцентних груп, інтенсивності, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.
Відповідно інтонація виконує такі функції:
Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).
Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.
Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а також надання емоційних значень висловлення.
Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.
Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні одиниці мовлення формуються у висловлення.
Наголос – надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм його виступає голосний звук.
Наголосом є виділення складу за допомогою:
сили звуку
висоти звуку
тривалості звуку
Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:
силовий (динамічний, експіраторний) наголос
музичний (тоновий, мелодичний) наголос
кількісний (квантитативний) наголос
Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги.
Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:
словесний (тактовий) наголос.
синтагматичний наголос
фразовий наголос
В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах.
Залежно від семантики розрізняють:
логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.
емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.
Наголос як фонетичне явище. За слуховим сприйняттям можна зробити висновок, що в багатоскладовому слові один із складів (а почасти й кілька складів) наголошується, тобто виділяється або (1) завдяки інтенсивності мускульного напруження, або (2) внаслідок підвищення тональності голосного в порівнянні з іншими, або (3) подовженням. Залежно від цього розпізнають кілька типів складових наголосів.
(1) Наголос, який виділяє склад посиленням видиху, збільшенням мускульної напруги, називається силовим, або динамічним. Його ще іменують експіраторним (від лат. expirare - видихати), оскільки він заснований на посиленні видиху при вимові складу.
До мов з силовим (динамічним) наголосом належать українська, російська, білоруська, чеська, польська, вірменська, грузинська, англійська, французька, німецька мови. Але не в усіх перелічених мовах наголошений склад однакової сили видиху порівняно з ненаголошеним складом. Як твердять спеціалісти, в грузинській мові майже немає відчутної різниці між наголошеним і ненаголошеним складом. У російській мові відмінність складу під наголосом значна, в українській мові – трохи менша.
(2) Наголос, що виділяє склад висотою звучання, називається музичним, або тонічним, або мелодійним. Таким наголосом характеризувалась старогрецька мова; він властивий сучасним литовській, сербській, шведській, норвезькій, китайській, в'єтнамській мовам.
Музичний наголос буває, як правило, політонічним (від грец. 'багато'), або багатотонним. Ця його властивість полягає в тому, що наголошений склад характеризується зміною музичного тону голосу. В одних випадках він підвищується від початку до кінця складу (його називають висхідним), в інших знижується (його іменують спадним). У сербській мові, наприклад, спадний наголос може бути в першому складі (правдати -'виправдовувати') і в односкладових словах (дан - 'день'). Висхідний наголос можливий яку першому, так і в усіх наступних складах, крім останнього: брада - 'борода', комарац - 'комар'.
(3) Наголос, що відзначається довготою звучання, називається кількісним, довготним, або квантитативним. Такий наголос властивий новогрецькій мові.
Перелічені типи складового наголосу в чистому вигляді трапляються рідко. Здебільшого два з них поєднуються в одній якійсь мові. У литовській, шведській і норвезькій мовах наголос не чисто музичний, а музично-динамічний. В українській і російській мовах силовий (динамічний) співіснує з кількісним. Саме на цю особливість наголошеного складу української і російської мов вказують учителі, коли навчають дітей визначати наголос у словах. Вони зауважують, що наголошеним вважається той склад, який можна протягти і не спотворити звукового оформлення і смислу слова: голова-а-а, доро-о-ога, о-о-ожеледь.
Наголоси розрізняють також і за місцем їх у слові. У різних мовах відповідно до своєрідної фонетичної або морфологічної структури слова наголоси можуть пов'язуватися з певним складом. За цією ознакою виділяють такі види наголосів:
а) фіксований, або постійний, який у всіх словах мови (можливо, за деякими винятками) припадає на певний склад слова незалежно від його морфологічної будови. Наприклад, у фінській, угорській, чеській мовах наголошеним, як правило, чується перший склад: чеськ. nastroj (вим. [настрої]) - 'інструмент'; namofnik (вим. [наможник]) - 'моряк'; у французькій, турецькій, казахській, вірменській - наголос на останньому складі: фр. drapeau (вим. [драпо]) - 'прапор'; dictionnaire (вим. [діксіонер]) - 'словник'; у польській - на передостанньому: польськ. wtorek (вим. [фторек]) - 'вівторок'; telefon (вим. [телефон]) -'телефон';
б) вільний, або рухомий, який у різних словах і навіть у різних формах того самого слова падає на різні склади, як, наприклад, в українській мові: в словах з однаковою кількістю складів [колесо], [солома], [молоко]: у різних формах того самого слова: [голова], [голів], [голови]:
в) пов'язаний, або зумовлений, тобто закріплений за певною морфемою. Так, у німецькій мові наголос звичайно припадає на кореневий склад: das Fenster (вим. дас фёнстер] - 'вікно': laufen (вим. [лауфен]) -'бігти', за винятком тих випадків, коли деякі префікси і суфікси перетягують наголос на себе, зокрема: aufstehen (вим. [ауфштеен]) - 'вставати': antworten (вим. [антвортен]) - 'відповідати.
Багатоскладові слова мов з силовим і кількісним наголосом поряд з основним мають ще так званий побічний наголос. Наявність його особливо помітна в складних словах багатьох мов, наприклад: рос. землетрясение, укр. болезаспокійливий, нім. der Federhalter (вим. [дер федерхальтер]) - 'ручка для пера). Побічний наголос в українській мові відмежований від основного одним чи кількома складами. Він може бути не менше як у трискладових словах, причому в таких, у яких головний наголос припадає на перший або третій чи подальший склад: укр. золото, дорогий, багатокомпонентний. Склад, на який припадає побічний наголос, вимовляється без особливої напруги і тривалості на відміну від складу з головним наголосом, але напруженіше від усіх інших ненаголошених складів.
Як фонетичне явище, наголос служить для розрізнення значень слів, наприклад, в українській мові, [,атлас] - 'збірник географічних карт і [ат,лас]- блискуча тканина, або форм слів: [вік,на] - (родовий відмінок однини) -[,вікна] - (називний відмінок множини).
Звуки мови. Акустична та артикуляційна характеристики. Класифікація звуків мови.
Звук – коливальний рух, що поширюється у вигляді хвиль у газоподібному, рідкому чи твердому середовищі. Звуки сприймаються вухом людини і тварин. Людина чує звук з частотами від 16 Гц до 20 кГц. Звуки з частотами до 16 Гц називаються інфразвуком, вище 20000 Гц – ультразвуком. Наука, що вивчає звуки, називається акустикою.