Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Всі Лекції Заг.Псих..doc
Скачиваний:
218
Добавлен:
14.02.2016
Размер:
998.4 Кб
Скачать

Тема: Предмет психології

  1. Визначення психології як науки. Поняття про психіку.

  2. Психіка і свідомість. Структура свідомості.

  3. Свідоме і несвідоме в психічній діяльності людини.

  4. Будова і властивості нервової системи.

  5. Три блоки мозку.

  6. Рефлекторна природа психіки.

1.Визначення психології як науки. Поняття про психіку.

Слово психологія грецького походження і має два кореня псюхе – душа і logos– наука, вчення, тобто буквально перекладається як вчення про душу. В процесі історичного розвитку психологія при визначенні власного предмету вивчення пройшла декілька етапів.:

  1. Психологія як вчення про душу (первісне суспільство - до 17 ст.). З найдавніших часів потреби суспільного життя примушували людину розрізняти і враховувати у своїх вчинках особливості психічного складу оточуючих людей. Спочатку ці особливості пояснювались дією душі. Виникнення поняття «душа» пов’язане з анімістичними поглядами первісних народів. В уявленнях первісної людини душа чітко не відокремлюється від тіла. Ці уявлення склались в результаті донаукового тлумаченняя явищ життєдіяльності і свідомості, зокрема, таких, як сон, смерть, втрата свідомості. Сновидіння уявлялись враженнями душі, яка виходить у сні із тіла і мандрує світом. У первісної людини було відсутнє розуміння смерті як кінцевого етапу життєвого процесу. Саме тому смерть сприймалась як різновид сну, коли душа через певні причини не повертається у тіло. Первісна людина усвідомлювала ці явища таким чином: душа – двійник тіла; її потреби і звички, умови існування ті ж самі, що і у живих людей. Душі померлих утворюють такі ж спільності, як і живі люди, з тими ж заняттями і соціальним ладом. Живі люди і душі померлих взаємозалежні, їхній зв’язок – господарський. Пізніше у зв’язку з розвитком суспільства виникли ідеї про нематеріальну природу душі, пов’язані з релігійними поглядами на неї. Душа розглядалась як особлива субстанція, яка розвивається за своїми власними законами, що не мають нічого спільного із законами розвитку фізичного світу. Пізнати ці закони розвитку душі неможливо, їх можна лише приймати на віру. Такий релігійний погляд на душу домінував аж до 17 століття.

  2. Психологія як вчення про свідомість (17-19 ст.). У 17 столітті відбувається зміна соціально-економічних відносин, починає інтенсивно розвиватися промисловість, торгівля, що зумовило розвиток різних наук, насамперед наук про людину. На даному етапі вчені обґрунтовували положення про те, що кожна людина має здатність відчувати, думати, переживати, і назвали цю здатність свідомістю.На цьому етапі психологія ще не перетворилась у науку, оскільки на відміну від природничих наук вона здійснювала не об’єктивну перевірку фактів, а їх суб’єктивну оцінку за допомогою методу інтроспекції (самоспостереження). У другій половині 19 століття психологія відокремилась від філософії, у межах якої вона розвивалась до цього часу, і перетворилась у самостійну науку. Психологія свідомості ввійшла у період відкритої кризи на початку 20 століття, оскільки не могла успішно розв’язувати актуальні проблеми сучасності. Це означає, що психологія опинилась перед вибором: або зникнути як самостійна наука, або змінити свій підхід до власного предмету і методів дослідження. у даний період почали виникати різні психологічні школи, які пропонували своє бачення шляхів перетворення психології у справжню науку. Однією із таких шкіл була школа біхевіоризму.

  3. Психологія як вчення про поведінку (20-ті рр. 20 ст.). Даний підхід до предмету психології запропонували біхевіористи, вважаючи, що психологія повинна виступати наукою про поведінку. Біхевіористи вважали, що психологія повинна перетворитись в об’єктивну науку, а тому потрібно застосовувати об’єктивні методи дослідження, насамперед, спостереження та експеримент. На думку біхевіористів, психіку і свідомість за допомогою таких об’єктивних методів вивчити не вдається, тому психологія повинна вивчати лише поведінку. Представники цієї течії запропонували формулу для пояснення закономірностей поведінки:

S – R , де S – стимул, R – реакція. Представники біхевіоризму вважали, що на людину завжди діють певні зовнішні впливи (стимули) і для того, щоб отримати від людини певну дію (реакцію), потрібно знайти відповідний стимул для впливу. Проте практика показала, що один і той же стимул може викликати різну реакцію навіть у однієї людини у різні моменти її життя.

Перелічені вище три етапи розвитку психології свідчать про те, що психологія на цих етапах ще не змогла правильно пояснити співвідношення між реальним об’єктивним світом і психікою людини (її внутрішнім світом). На першому і другому етапі зовнішній світ і психіка людини протиставлялись, а на третьому етапі ототожнювались. Сучасні вчені доводять, що зовнішній світ і психіка людини існують в єдності, у взаємодії, проте їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати.

4) Психологія як наука про особливості, закономірності побудови та розвитку психіки, функціонування її механізмів. Це означає, що психологія вивчає психіку, яка виступає функцією, властивістю високоорганізованої матерії – нервової системи і головного мозку. Психіка людини і тварин виконує дві основні функції:

  1. відображувальна – відображення навколишнього світу, тобто отримання знань про цей світ;

  2. регулятивна – полягає у регулюванні (контролі) поведінки і діяльності на основі правильного відображення дійсності.

Психіка включає:

Психічні процеси:

  1. пізнавальні процеси: відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява, увага;

  2. емоційно-вольова сфера: почуття, воля;

  3. психічні стани: тривога, спокій, стрес;

  4. психічні властивості: темперамент, характер, здібності.

Психічні стани більш стійкі, ніж психічні процеси. Психічні властивості демонструються на протязі життя.

Наведені у схемі три основні компоненти забезпечують виконання психікою відображувальної функції. Регулятивна функція здійснюється через такі засоби:

  • рухи;

  • дії;

  • поведінка;

  • діяльність.

Психічне відображення характеризується такими особливостями:

  1. психічне відображення має активний характер і пов’язане з постійним пошуком та добором способів дій, які відповідають особливостям навколишнього середовища;

  2. психічне відображення має випереджальний характер, пов’язане з передбаченням результатів поведінки та діяльності людини;

  3. будь-який психічний акт є результатом впливу об’єктивного через суб’єктивне, тобто психіка є суб’єктивним образом об’єктивного світу;

  4. психіка в процесі діяльності постійно розвивається і вдосконалюється.

Психологія як наука вивчає психіку тварин і людини, вона вивчає закономірності виникнення, перебігу і розвитку психіки, встановлення і формування психічних властивостей, розвиток психічних процесів, станів і психічних якостей, а також вивчає життєве значення психіки. Отже, психологія – це наука, яка вивчає закономірності розвитку і формування психіки як особливої форми життєдіяльності.

2. Психіка і свідомість. Структура свідомості.

Психіка людини має два рівні:

  1. вищий рівень психіки – свідомість

  2. нижчий рівень психіки навикають несвідомим.

Свідомість – це вища інтегрована форма психіки, яка склалась в процесі суспільно-історичного досвіду людства, під впливом трудової діяльності та постійного спілкування людини за допомогою мови з іншими людьми.

Структура свідомості:

  1. пізнання оточуючого світу, його відображення за допомогою психічних, пізнавальних процесів (уваги, відчуття, сприймання, пам’яті, мислення та уяви);

  2. розрізнення суб’єкта та об’єкта. Таке розрізнення виникає в процесі формування самосвідомості людини. Людина є єдиною живою істотою, здатною до самопізнання та самооцінки.

Самосвідомість виявляється у трьох основних формах:

  • у пізнавальній форм (самовідчуття, самопізнання, самоспостереження, самоаналіз, самокритика);

  • в емоційній формі (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності);

  • у вольовій формі (стриманість, самовладання, дисципліна

  • забезпечення ціле утворюючої діяльності як передбачення кінцевого результату цієї діяльності, розробляти план дій і переборювати труднощі.

  • наявність емоційно-оцінних суджень людини щодо навколишнього світу, інших людей та себе самої.

    Необхідною і важливою умовою формування всіх компонентів свідомості людини виступає мова, оскільки оволодіваючи мовою, людина оволодіває мовою, людина оволодіває суспільно-історичним досвідом суспільства. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, вона притаманна лише людині.

    3.Свідоме і несвідоме в психічній діяльності людини.

    Несвідоме – це сукупність психічних процесів, актів і станів, обумовлених впливами, дія яких людиною не усвідомлюється. Несвідома психіка являє собою неповне, недостатньо адекватне (правильне) відображення дійсності, оскільки знаходячись у такому стані людина не здатна контролювати свої дії, здійснювати оцінку результатів і при цьому порушується мовне регулювання поведінки.

    До сфери несвідомого належить:

    1. Явища, які відбуваються у процесі сну (сновидіння). Фрейд вперше виділив це.

    2. Реакції-відповіді організму, які виникають в результаті впливу на людину реально діючих, але дуже слабких подразників. Такі реакції називають субсенсорними або субцепитивними.

    3. Навички – це рухи та дії, які людина спочатку здійснювала свідомо, а пізніше внаслідок постійних повторень ці рухи автоматизувались і вийшли з-під контролю свідомості (навички ходіння, читання, лічби).

    4. Певне спонукання до дії, у яких відсутнє усвідомлення мети.

    5. Деякі прояви хворої психіки (марення, галюцинації).

    Несвідоме є також суспільним продуктом і притаманне лише людині.

    4.Будова і властивості нервової системи.

    Нервова система складається з нервових клітин, які називають нейронами. Нейрон включає в себе тіло, клітини, короткі відростки (дендрити) і довгий відросток (аксон). Місце контакту аксона одного нейрона з тілом або дендритами іншого нейрона називають синапсом. Синапс відіграє важливе місце у проведенні нервового збудження, оскільки виступає ніби бар’єр на шляху цього збудження, визначаючи тим самим вибіркову спрямованість даного збудження.

    Нервова система складається з двох відділів:

    1. периферійної нервової системи, яка включає спинномозкові та черепномозкові нерви;

    2. центральної нервової системи, яка включає спинний і головний мозок.

    Спинний мозок являє собою довгий тяж, розташований у хребетному каналі. Він поєднує головний мозок та периферійну нервову систему, його волокна передають інформацію від головного мозку до тіла й назад. Спинний мозок самостійно здійснює лише дуже прості рефлекси, зокрема колінний рефлекс. Входячи в череп, спинний мозок розширюється і створює стовбур мозку, в якому містяться структури, що відповідають за основні фізіологічні функції: дихання, роботу серця, травлення тощо.

    Головний мозок складається з великих півкуль, вкритих шаром клітин які називаються корою, з проміжного мозку, середнього мозку, довгастого мозку, варолієвого містка, також мозочка. Довгастий, проміжний, середній мозок і варолієв міст утворюють стовбур мозку. Спинний мозок і стовбур мозку відповідають за вроджені (безумовні) рефлекси, а кора великих півкуль головного мозку відповідає за набуті в процесі життя, тобто умовні рефлекси. Також він підтримує тонус м’язів кістяка, реалізує рефлекси боротьби із земним тяжінням, рефлекси орієнтації у просторі та природжені рухи.

    Великі півкулі головного мозку як відділ центральної нервової системи в людини досягають найвищого розвитку. Основну масу великих півкуль утворює біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі вкриті тонким шаром нервових клітин завтовшки 2,5 – 3 мм, який називається корою великих півкуль.

    Спинний мозок і мозковий стовбур виконують головним чином види рефлекторної діяльності, котрі є природженими (безумовні рефлекси), а кора великих півкуль – це орган набутих упродовж життя форм поведінки, що регулюються психікою.

    До кори головного мозку надходять імпульси з рецепторів, або органів чуття, що утворюють периферійний кінець аналізаторів. Схематично аналізатор складається з трьох частин рецептора, провідних шляхів і мозкового кінця аналізатора, який розташований у певній ділянці кори великих півкуль.

    Нервова система виконує дві взаємозумовлені функції: взаємодії організму із зовнішнім середовищем (вища нервова діяльність) і об’єднання й регулювання роботи внутрішніх органів (нижча нервова діяльність).

    Вища нервова діяльність людини забезпечує єдність організму та умов життя і виявляється в рухах. Важливою її властивістю є пластичність, здатність швидко й тонко змінюватись відповідно до мінливих умов життя. Вона вдосконалюється тренуванням при виконанні фізичної праці та розумової діяльності.

    Особливий інтерес для психології становить експериментально виявлена школою І.П. Павлова складна форма фізіологічного синтезу - системність у роботі великих півкуль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження і гальмування, що утворюють систему позитивних і негативних умовних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується. Крім того, він характеризується більшою економністю рухів і зниженням втомлюваності, але залишається динамічним.

    Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію. Існує функціональна асиметрія головного мозку – півкулями виконуються різні функції. Права півкуля контролює сенсорні й рухові функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль його правої половини. Як свідчать результати вивчення розщепленого мозку, ліва півкуля в основному відповідає за мову, за аналітичну й послідовну обробку інформації, забезпечуючи тим самим послідовне аналітичне мислення. Розлади у діяльності лівої півкулі призводять до порушень мовної діяльності, блокуючи здатність до нормального спілкування, а також викликають серйозні дефекти розумової діяльності. Права півкуля оперує образною інформацією, переробляючи її одночасно й цілісно (симультанно), керує навичками, пов’язаними із зоровим і просторовим досвідом, забезпечує орієнтацію в просторі, емоційне сприйняття об’єктів, зокрема музики.

    Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої нервової діяльності людини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних й безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем (за І.П. Павловим), забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

    5.Три блоки мозку.

    В процесі дослідження було виявлено три блоки мозку:

    1. Енергетичний блок – забезпечує тонус роботи верхніх відділів кори головного мозку. Цей блок включає в себе верхні відділи стовбура мозку, сітчасту (ретикулярну) формацію, а також ділянки давньої кори (медіальної та базальної).

    2. Блок прийому, переробки та збереження інформації різної модальності. Цей блок включає в себе: потиличні ділянки великих півкуль, скроневі та тім’яні ділянки цих півкуль. Для цього блоку характерною є локалізація центрів, які відповідають за прийом, переробку і збереження інформації різного характеру (інформація, яка забезпечується слуховим аналізатором, слуховим, нюховим, а також аналізаторами, які забезпечують дотикові відчуття).

    3. Блок програмування і регуляції поведінки і діяльності людини. Він відповідає за програмні дії, за порівняння кінцевих результатів з вихідними намірами, тобто відповідає за забезпечення ціле утворюючої діяльності та регуляцію поведінки. Він включає в себе лобні та тім’яні ділянки великих півкуль.

    Всі три блоки мозку функціонують в тісній єдності, проте кожний блок виконує власні функції.

    6.Рефлекторна природа психіки

    Відображувальна діяльність психіки людини забезпечується рефлекторною діяльністю нервової системи. Засновником вчення про рефлекторну природу психіки був Сеченов. Він обґрунтовував положення про те, що джерелом всіх психічних актів виступають зовнішні подразники, які діють на організм. У своїй праці «Рефлекси головного мозку» (1863). Сеченов писав, що всі акти свідомого і несвідомого життя за своїм походженням є рефлексами, тобто без впливів зовнішніх подразників на організм психічне відображення виникнути не може. Погляди Сеченова експериментально розвинув Павлов у своєму вченні про вищу нервову діяльність. Основним положенням цього вчення було матеріалістичне розуміння організму та середовища. Зв'язок між організмом і середовищем здійснює нервова система. Павлов довів провідну роль кори великих півкуль у життєдіяльності людського організму: кора великих півкуль відповідає за утворення складних, тимчасових нервових зв’язків, які забезпечують пристосування людини до оточуючого середовища. Виділяють два типи рефлексів як реакції організму у відповідь на впливи зовнішнього чи внутрішнього середовища.

    Безумовні рефлекси, які є вродженими і виступають результатом тривалого біологічного розвитку певних видів. Система безумовних рефлексів утворює інстинкти. Інстинкти переважають у тварин з більш примітивною нервовою системою. У більш високоорганізованих тварин і людини, крім безумовних рефлексів в процесі життя формуються умовні рефлекси. Основними нервовими процесами є гальмування і збудження. Павлов відкрив закони вищої нервової діяльності.

    І закон іррадіації і концентрації нервових процесів.

    ІІ закон взаємної індукції.

    ІІІ закон першої і другої сигнальних систем.

    І закон іррадіації і концентрації нервових процесів.Іррадіація – це розширення сфери діяльності. Закон іррадіації і концентрації нервових процесів означає, що при іррадіації збудження або гальмування поширюється по корі великих півкуль, а при концентрації вони збуджуються у певний невеликий осередок.

    ІІ закон взаємної індукціїозначає, що між збудженням і гальмуванням існує постійна взаємодія. Виділяють:

    1. позитивну індукцію, коли на місці гальмування виникає тенденція до збудження;

    2. негативну індукцію, коли на місці збудження виникає тенденція до гальмування.

    ІІІ закон першої і другої сигнальних систем означає, що І сигнальна система притаманна тваринам і людині. Сигналом цієї системи є предмети оточуючого світу, їх властивості та природні явища. ІІ сигнальна система притаманна лише людині, оскільки вона виникла в процесі суспільно-історичного розвитку людства. Сигналом цієї системи є слово, яке замінює собою реальні предмети і природні явища, а тому виступає сигналом сигналів.

    Функцією кори великих півкуль є аналітико-синтетична діяльність. Рефлекторна діяльність здійснюється за допомогою аналізаторів. Аналізатор має три основні відділи:

    1. рецептор, на який діє зовнішній подразник і при цьому у рецепторі відбувається перетворення зовнішньої енергії в енергію нервового імпульсу;

    2. провідні нервові шляхи (аферентні, еферентні);

    3. центральна частина аналізатора, яка знаходиться в корі великих півкуль і забезпечує аналіз та синтез отриманої інформації. Після цього нервовий імпульс іде від центрального відділу аналізатора до робочого органу (ефектора), який здійснює реакцію-відповідь організму на вплив подразника на вплив подразника після такої реакції-відповіді від робочого органу знову йде інформація в центральний відділ аналізатора, проте наскільки реакція-відповідь відповідає особливостям подразника. Таким чином утворюється рефлекторне кільце.

    Школа Павлова експериментально виявила особливу форму фізіологічного синтезу, тобто системну роботу головного мозку, яка отримала назву динамічного стереотипу. Людина звикає до певного способу сприймання, запам’ятання, мислення. Такі дії, повторюючись, автоматизуються і перетворюються у навички та звички людини, які полегшують виконання людиною свідомої діяльності. В основі цього лежать динамічні стереотипи, тобто вони виникають, коли певний подразник повторюється багаторазово у певній послідовності через відповідні часові інтервали. Вчені довели, що існує функціональна асиметрія великих півкуль головного мозку, вона проявляється у тому, що кожна півкуля виконує власні функції:

    • ліва півкуля відповідає переважно за мову, за послідовну, аналітичну переробку інформації, яка лежить в основі аналітичного мислення. Порушення функції півкуль приводить до порушення мовлення і до глибоких дефектів розумової діяльності;

    • права півкуля відповідає за образні сприйняття інформації, ця образна інформація сприймається одночасно і цілісно. Відповідає за формування навичок, пов’язаних із зоровим і просторовим досвідом за орієнтування у просторі і за емоційне сприймання об’єктів.

    Тема: Історія психологічних вчень, будова, завдання і методи сучасної психології

    1. Історія психологічних вчень.

    2. Основні напрями сучасної психологічної науки.

    3. Матеріалістична психологія та її принципи.

    4. Місце психології у системі наук.

    5. Структура і завдання сучасної психології.

    6. Методи сучасної психології.

    7. Конкретні методики психологічних досліджень.

    1. Історія психологічних вчень.Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди – донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

    Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

    На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця ХІХ ст.). У другій половині ХІХ ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці ХІХ ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше – з особистістю.

    Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі – «Пам’ятці мемфіської телеології» (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності. Центральний орган – це серце людини.

    Пізніше був установлений зв'язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи – подібне до повітря начало «ці», жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, неврівноважені, як мавпи (з домінуванням «ці»); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

    Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551 – 479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він виділяв людей на тих, «хто має знання від народження», тих, хто «має знання завдяки навчанню», тих, «хто починає вчитися при виникненні труднощів», та тих, «хто ніколи не вчиться». Перші – мудрі правителі. Другі – мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватися. Треті – вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні – «народ» - потребують керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні.

    У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (ІІ тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності.

    Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 – бл. 483 до н. е.) вважав, що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Ідеї Геракліта про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про зв'язок психічного і до психічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

    За Анаксагором (бл. 500 – 428 до н. е.), розум («нус») визначається як «принцип усього». «Нус» присутній в усьому – від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мислення, закономірності, організованості.

    Демокріт (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 – 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання.

    Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (бл. 469 – 399 до н. е.) належить відомий вислів «Пізнай самого себе». Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності («маєвтика» як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу.

    Засновник філософського ідеалізму Платон (427 – 347 до н. е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні «ідеї». З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить, по той бік природи. Розумна частина душі належить до цього світу ще перед вселенням у тіло. Платон увів в обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані у різних частинах тіла (голова, груди, черевна порожнина). Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того чи іншого прошарку суспільства. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

    Значний внесок в античну психологію зробив Аристотель (384 – 322 до н. е.). У трактатах «Про душу», «Про пам'ять», «Про сновидіння» він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів. За Аристотелем, душа є невід'ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях – почуттєвих, рухових, розумових. Аристотель перший вказав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування людського характеру у процесі діяльності.

    Видатний римський лікар Гален (129 – 199) використовував при тлумаченні душі поняття «пневма». Периферічна пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.

    У ІІІ – V ст. поняття свідомості завдячуючи працям Плоті на (бл. 205 – бл. 207) й Августина (354 - 430) набуло ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

    Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях відомого лікаря Ібн-Сіни (бл. 980 – 1037) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн-Сіна пов'язував із тілесними змінами.

    У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225 – 1274) – томізм, що була канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

    Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відбиття променя світла від дзеркала.

    Англійський вчений Гоббс (1588 – 1679), основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху.

    Нідерландський філософ Спіноза (1632 – 1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом.

    Німецький мислитель Лейбніц (1646 – 1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і аперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу пам'ять).

    Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632 – 1704) є фундаментом емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує tabularasa(чисту дошку), на якій дослід виводить свої літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямив психології.

    У ХVІІІ ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. У першій половині ХІХ ст. Белл і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами.

    Видатний учений І. М. Сєченов (1829 – 1905) у праці «Рефлекси головного мозку» стверджував, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси». Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього.

    Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і переробляється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

    Спираючись про вчення про рефлекси, І. М. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

    Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у ХХ ст. І. П. Павловим (1849 – 1936), який експериментально обґрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи.

    Середину і другу половину ХІХ ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

    Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундта (1832 – 1920). Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

    На зламі ХІХ – ХХ ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна а культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа Е. Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К. Марбе, К. Блера, О. Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джемс, Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

    Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості. Лідер структурної школи Е. Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природних наук.

    Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не результат, а процес, події, які виникають у свідомості.

    На початку ХХ ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої стали М. Вертгаймер (1880 – 1944), В. Келер (1887 – 1967), К. Коффка (1886 – 1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням сприймання та інтелекту вони з'ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів.

    Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку.

    Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878 – 1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду «стимул-реакція». Поведінка побудована з секреторних та м’язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною.

    У психології наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. починають використовувати поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джемс (1842 - 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на головне для нтого поняття «потоку свідомості».

    У концепціях З. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е. Шпрангера, представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної психології виходить на перший план категорія особистості як системи психічних властивостей, «відкритої системи» тощо.

    У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософії, а також під впливом матеріалістичних ідей І. М. Сєченова, І. П. Павлова, О. О. Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20 – 30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології.

    Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченим або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів.

    Лише в 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості. У працях О. В. Веде нова, К. К. Платонова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

    Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентрується дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою.

    Вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову картину психіки.

    На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

    Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом, тощо.

    2. Основні напрями сучасної психологічної науки.

    Інтроспективна психологіявикористовується як основний метод досліджень – метод спостереження (інтроспекція). Цей метод існував у психології в 17-19 ст.

    Асоціативна психологія використовувала для пояснення психічних явищ термін «асоціація», який означав зв'язок між певними об’єктами. Цей напрям існував в 18-19 ст.

    Глибинна психологія. Даний напрям був представлений трьома основними підходами:

    • психоаналіз З.Фрейда (фрейдизм),

    • індивідуальна психологія Адлера,

    • аналітична психологія Юнга.

    З.Фрейд – видатний психолог. Запропонував таку структуру душевного життя:

    1. «Воно» (Ід) – несвідома психіка, яка включає в себе потяги та інстинкти, серед цих інстинктів Фрейд виділяв: сексуальні та самозбереження (потяг «Я»), які він об’єднував у групу потягів до життя і назвав Еросом. Крім цих потягів, Фрейд виділяв потяги до руйнування, до смерті які назвав Танатосом.

    Фрейд вважав, що «воно» є глибиною психіки, оскільки виступає могутнім мотиваційним началом та джерелом енергії.

    1. «Я» (Его) –це поверховий шар психіки, який виступає посередником між «Ід» та оточуючим світом і називається свідомістю.

    2. «Понад Я» (супер-Его) – являє собою систему суспільних норм та стандартів поведінки.

    Фрейд доводив значення ранніх періодів дитинства для подальшого психічного розвитку дорослої людини. Проте даний вчений вважав, що у період раннього дитинства у хлопчиків існує Едипів комплекс, а у дівчаток – комплекс Електри (за міфологією), розв’язання яких сприяє нормальному психічному розвитку. Ці положення Фрейда про дані комплекси не відповідають дійсності.

    Адлер у своїй індивідуальній психології виступив проти запропонованого Фрейдом поділу особистості на 3 підструктури і висунув ідеєю про єдність психіки. Адлер вважав, що не статеві потяги, а почуття неповноцінності та прагнення його компенсувати становлять основу психічного життя людини.

    Юнг у своїй концепції аналітичної психології також визнавав домінуючу роль несвідомої психіки, пороте виділив індивідуальне несвідоме та колективне несвідоме, колективному несвідомому і надавав вирішального значення при поясненні психічного життя людини.

    Неофрейдизм являє собою соціалізований варіант психоаналізу. Представниками цієї течії були Хорні, Фромм, Салліван.

    Біхевіоризм виник на початку 20 ст. і виступав проти свідомості як предмету психологічної науки. Засновником біхевіоризму був американський вчений Уотсон, який вважав, що предметом психології повинна бути поведінка. Уотсон замінив психологічні терміни поняттями м'язевих та секреторних функцій. Уотсон запропонував класичну формулу біхевіоризму: S --- R і вважав, що за допомогою цієї формули можна пояснити будь-яку поведінку та діяльність людини. Цим біхевіоризм показав свою обмеженість.

    Необіхевіоризм виник у 30-х роках XX ст. з метою подолання недоліків біхевіоризму. Необіхевіористи також вважали, що предметом психології може бути поведінка, проте у класичну формулу S --- R, вони ввели новий компонент – проміжну змінну (0) S --- 0 --- R. Між проміжними змінними і вчені розуміли пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки. Необіхевіористи вважали, що такі проміжні змінні не піддаються об’єктивному вивченню.

    Гештальт-психологія (гештальтизм) виникла у 20 р.р. XX ст. і визнавала примат (домінування) цілого над частинами, форми над матеріалом. Засновником гештальтизму були: Вертгеймер, Келер, Кофка.

    Гештальтисти вважали, що вихідним та основним елементом психічного життя виступають не відчуття, а цілісні утворення – гештальти. Ці гештальти виникають внаслідок прагнення психічного поля свідомості утворювати прості, завершені, симетричні і замкнуті фігури, які відрізняються цілісністю і константністю. Гештальтисти перенесли гештальти із сфери сприймання на мисленнєву і культурну сфер, що приводило до абсолютизації ідеї гештальту.

    Когнітивна психологія виникла у середині XX ст. і спрямувала свої зусилля на вивчення різних сторін мисленнєвої діяльності людини. Одним із основних принципів когнітивної психології було розуміння людини як діяльної активно сприймаючої інформації особистості, яка при розв’язанні розумових завдань керується певними планами, правилами та стратегіями. На поняттєвий апарат когнітивної психології вплинули теорія інформації та дослідження у сфері штучного інтелекту.

    Гуманістична психологія виникла у 50-х рокахXX ст. як антитеза психоаналізу та біхевіоризму. Гуманістична психологія не є однорідною, проте спільною ознакою всіх представників цього напряму є необхідність вивчення людини як активного об’єкта дослідження. Представниками гуманістичної психології виступили Мерфі, Мей, Бюлер, Маслоу, Роджерс. Ці вчені досліджували ті психологічні проблеми, які до цього жодною психологічною школою цілісно не вивчались: кохання, гра, гумор, особистість, розвиток, активність, креативність (творчість), само актуалізація, самовдосконалення, прагнення людини до вищих цінностей, відповідальність. Чесність, спонтанність. Погляди представників гуманістичної психології мали важливе практичне значення. Свідченням цього є, наприклад, клієнт-центрована психотерапія Роджерса.

    3.Матеріалістична психологія та її принципи.

    Виділяють такі основні принципи вітчизняної гуманістичної психології:

    1. детермінізму;

    2. принцип єдності свідомості і діяльності;

    3. принцип розвитку психіки, свідомості у діяльності.

    Принцип детермінізмуозначає, що психіка обумовлена образом життя і змінюється зі зміною образу життя. Психіка тварин підпорядковується природному відбору як біологічному закону. Розвиток психіки та свідомості людини підпорядковується законам суспільно-історичного розвитку людства.. Основним висновком із такого положення є положення про суспільно-історичну природу людської свідомості.

    Принцип єдності свідомості і діяльностіозначає, що свідомість і діяльність не можна протиставляти і ототожнювати, оскільки свідомість і діяльність знаходяться у тісній єдності. Свідомість виступає ідеальним планом діяльності, оскільки у свідомості утворюються динамічні моделі дійсності, на основі яких відбувається орієнтація людини у навколишньому середовищі. В той же час вивчення поведінки та діяльності людини дозволяє психологам робити висновки про закономірності функціонування свідомості людини.

    Принцип розвитку психіки, свідомості у діяльності означає, що психіка може бути правильно зрозумілою та адекватно поясненою лише тоді, коли вона розглядається як продукт розвитку і як результат діяльності. Цей принцип був обгрунтований у працях таких вітчизняних вчених: Блонський, Рубінштейн, Леонтьєв, Теплов, Виготський. Ці вчені доводили, що психічний розвиток відбувається під впливом різних видів діяльності (гри, навчання, праці). В процесі цих видів діяльності людина засвоює суспільно-історичний досвід людства, а це і виступає своєрідною формою психічного розвитку. Виготський показав провідне значення для психічного розвитку дитини навчання. Блонський вивчав вплив гри на мисленнєву діяльність дошкільників та вплив навчання на мисленнєву діяльність молодших школярів та підлітків. Теплов, вивчаючи здібності, підкреслював, що вони існують лише у розвитку, а розвиток цих здібностей відбувається лише у певній діяльності. Тобто Теплов дійшов висновку, що здібності розвиваються лише у певній, конкретній діяльності.

    4.Місце психології у системі наук.

    Психологія має тісний зв'язок з цілим рядом наук.

    1. Зв'язок психології з природничими науками. Рефлекторна теорія психіки Сєченова, Вчення Орбелі, Ухтомського, Красногорського, Бернштейна та їхніх послідовників виступили природничо-науковою основою психологічних знань. Передове природознавство, вивчаючи механізми функціонування нервової системи і головного мозку дозволять зрозуміти фізіологічні основи психіки. На сучасному етапі особливий внесок у розробку цієї проблеми здійснює нейрофізіологія.

    2. Зв'язок психології з філософськими науками.Філософія виступає методологічною основою психологічної науки.

    3. Зв'язок психології з суспільними науками. Психологія пов’язана з педагогікою, соціологією, теорією мистецтв, історією, юридичними науками. Зв'язок психології з педагогікою виявляється у розв’язанні психологічною наукою таких основних завдань:

    • психологія повинна не лише здійснювати психологічне обґрунтування вже сформованої педагогічної практики, алей насамперед, виявляти нові шляхи і напрями організації навчально-виховного процесу у відповідності з сучасними вимогами;

    • психологія повинна розробляти шляхи і засоби розвитку у підростаючого покоління таких якостей мислення, які б дозволили людині у майбутньому самостійно оволодівати все новою інформацією, яка постійно змінюється в умовах науково-технічного прогресу;

    • зв'язок психології з соціологією привів до виникнення нової психологічної галузі – соціальної психології, а зв'язок психології з юридичними науками привів до виникнення юридичної психології.

  • Зв'язок психології з медичними наукамивиявляється у тому, що методики при взаємодії хворими, при вирішенні проблеми лікування різних захворювань, проблем охорони повинні використовувати психологічні знання. При зв’язку медичних наук з психологією виникла нова психологічна дисципліна – медична психологія.

  • Зв'язок психології з технічними науками виявляється насамперед у вивченні пристосування людини до роботи з новими інформаційними технологіями та новими технічними засобами.

    5.Структура і завдання сучасної психології.

    В залежності від спрямованості діяльності психологів на пізнання, дослідження або перетворення психіки прийнято виділяти такі великі групи галузей:

    1. теоретична психологія;

    2. науково-прикладна психологія;

    3. практична психологія.

    Теоретична психологія

    1. Загальна психологіяузагальнює експериментальні результати, отримані в інших психологічних галузях, розв’язує фундаментальні психологічні програми, розробляє загальні принципи, методи, категорії, поняття психологічної науки і виступає фундаментом розвитку всіх галузей психологічної науки.

    2. Історія психології вивчає історичний розвиток психологічної науки.

    3. Експериментальна психологіярозробляє нові методи психологічного дослідження з метою глибокого вивчення психологічної реальності.

    4. Генетична психологія вивчає розвиток психіки тварин і людини у філогенезі (процесі біологічної еволюції психіки тварин та історичного розвитку людської психіки) та онтогенезі (процесі індивідуального життя окремої людини).

    5. Соціальна психологія вивчає психічні явища, які виникають в процесі взаємодії людей у великих та малих соціальних групах.

    6. Порівняльна психологія має на меті порівняння особливостей психіки тварин і психіки людини.

    7. Диференціальна психологія вивчає індивідуально-психологічні особливості людини з урахуванням вікового рівня її розвитку та механізмів функціонування психіки.

    8. Психофізіологія вивчає фізіологічні механізми функціонування нервової системи і головного мозку як фізіологічні основи психіки.

    9. Психологія особистостівивчає психічні властивості людини як цілісне утворення.

    10. Моделювання психіки використовує наукові дані про психіку з метою побудови математичних кібернитичних моделей психічних функцій.

    Науково-прикладна психологія

    За психологічними особливостями діяльності:

    1. психологія праці;

    2. інженерна психологія;

    3. психологія творчості;

    4. психологія «штучного» інтелекту;

    5. військова психологія;

    6. авіаційна психологія;

    7. космічна психологія;

    8. психологія торгівлі;

    9. економічна психологія;

    10. психологія управління та менеджменту;

    11. екологічна психологія;

    12. психологія спорту;

    За психологічними питаннями розвитку виділяють:

    1. вікова психологія вивчає закономірності психічного розвитку людини на різних вікових етапах її індивідуального життя (онтогенезу). Вікова психологія поділяється на такі розділи: дитяча психологія, психологія підліткового віку, психологія юності, психологія дорослої людини, геронтопсихологія;

    2. педагогічна психологіявивчає педагого-психологічні закономірності навчання, виховання та педагогічної діяльності вчителя. Має такі розділи:

    • психологія учіння;

    • психологія навчання;

    • психологія виховання;

    • психологія педагогічної діяльності вчителя.

  • спеціальна психологіяподіляється на такі розділи:

    • патопсихологія вивчає порушення психічної діяльності у їх порівнянні з нормою;

    • олігофренопсихологія вивчає психічний розвиток розумово відсталих дітей;

    • сурдрпсихологія вивчає психічний розвиток дітей з вадами слуху;

    • тіфлопсихологія вивчає психічний розвиток дітей з вадами зору.

    За відношенням до здорової чи хворої психіки людини виділяють:

    1. психологія здоров'я;

    2. медична психологія.

    За відношенням до права – юридична психологія.

    Практична психологія

    Практична психологія являє собою систему спеціальних психологічних служб, які мають на меті безпосередню допомогу людям при розв’язанні їхніх психологічних проблем.

    1. Психологічна служба сімї та соціального захисту населення.

    2. Психологічна служба системи освіти.

    3. Психологічна служба системи охорони здоров’я.

    4. Практична юридична психологія та педагогіка.

    5. Практична психологія політичної діяльності управління та масових комунікацій.

    6. Практична психологія і соціологія бізнесу.

    7. Практична психологія і педагогіка спорту.

    8. Соціальна психологічна служба армії.

    9. Практична психологія праці та профорієнтації.

    6.Методи сучасної психології.

    Виділяють такі методи психологічної науки:

    І. Основні методи психології:

    1. Спостереження.

    2. Експеримент.

    ІІ. Додаткові, допоміжні методи:

    • бесіда;

    • анкетування;

    • інтерв’ю;

    • тестування;

    • метод аналізу процесу і продуктів діяльності;

    • соціометрія;

    • референтометрія;

    • шкальні техніки;

    • біографічний метод;

    • методи якісного і кількісного аналізу.

    Спостереження – метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психологічних особливостей, які виявляються в поведінці та діяльності людини на основі їх безпосередньго сприймання дослідником.

    Види спостереження:

    1. Побутове, життєве спостереження – воно проводиться у побутовому житті неорганізовано, без плану, фрагментарно, залежить від багатьох випадкових чинників і не спирається на застосування наукових психологічних знань, а тому є поверховим.

    2. Наукове спостереження грунтується на застосуванні наукових психологічних знань і повинно відповідати таким основним вимогам:

    • Цілеспрямованість – чітка постановка мети спостереження, коли дослідник визначає за якими особистісними особливостями чи поведінковими характеристиками досліджуваного він буде спостерігати.

    • Планомірність – розробка плану спостереження, яка передбачає визначення об’єкту (за ким спостерігати) та завдань спостереження (що спостерігати), місця і часу його проведення, показників (що фіксувати), можливих помилок і шляхів їх попередження, передбачуваних результатів.

    • Природній характер спостереження - спостереження повинне проводитись у природних, тобто звичних для людини умовах.

    • Самостійність спостереження - спостереження повинне виступати головною, а не другорядною метою.

    • Систематичність – спостереження повинно проводитись не час від часу, не за бажанням дослідника, а постійно, у чіткій відповідності з планом через заплановані проміжки часу.

    • Об’єктивність - спостерігач повинен записувати реальні результати, а не ті, які він хотів би бачити.

    • Обов’язкова фіксація результатів спостереження або в процесі самого спостереження або відразу після нього. Записи повинні вестись в хронологічному порядку, через певні інтервали часу.

    Переваги спостереження:

    1. Досить простий метод, оскільки не вимагає громіздких процедур обчислення результатів і застосування спеціальної складної апаратури.

    2. За допомогою спостереження можна виявити ті психологічні особливості, які не вдається виявити за допомогою інших методів.

    3. Аналізувати поведінку, діяльність людини в природніх, звичних для неї умовах.

    4. Природній характер спостереження, коли досліджуваний не знає, що за ним ведеться спостереження і веде себе вільно та звичним чином, що підвищує достовірність одержаних результатів.

    Недоліки:

    1. Пасивний метод, тобто дослідник не може щось змінити в процесах, які він спостерігає.

    2. Іноді вимагає багато часу.

    3. За допомогою спостереження часто не вдається виявляти глибинні психологічні закономірності.

    4. При проведенні спостереження практично неможливо виключити вплив випадкових чинників, які можуть викривлювати його результати.

    Експеримент – це цілеспрямований, чітко поставлений дослід, який дозволяє точно враховувати умови, змінювати їх, планово втручатись, багаторазово змінювати і повторювати хід його проведення, слідкувати за ходом розвитку психічного явища, не очікуючи, коли воно виникне, а викликаючи, активно відтворюючи його в найсприятливіших умовах.

    Як підкреслював академік І.П. Павлов, експеримент бере у природи те, що дослідник хоче, на відміну від спостереження, яке збирає те, що йому пропонує природа.

    Види експерименту:

    1. Природний експеримент проводиться у звичних для людини умовах її життя та діяльності, коли досліджуваний не здогадується про психологічне дослідження, об’єктом якого він є.

    2. Лабораторний експеримент проводиться у спеціальних психологічних лабораторіях з використанням відповідної апаратури.

    Переваги природного експерименту:

    1. Людина веде себе природньо, звичним чином, а тому можна отримати об’єктивні результати дослідження, оскілки відсутні негативний вплив емоційного напруження досліджуваного, переднаміреності його реакції-відповіді, прагнення «захиститись від дослідження».

    2. Природній експеримент досить простий і доступний для проведення, поєднує у собі переваги спостереження та експерименту.

    Недоліки природного експерименту:

    1. Вимагається іноді багато часу.

    2. Це досить пасивний метод, оскільки дослідник не може суттєво змінювати умови та хід проведення дослідження.

    3. Природній експеримент має меншу у порівнянні з лабораторним експериментом точність вимірювання психологічних показників.

    4. В умовах природного експерименту важче виділяються окремі елементи досліджуваної діяльності у порівнянні з лабораторним експериментом.

    5. Його результати важче отримати і піддати кількісній обробці.

    Переваги лабораторного експерименту:

    1. Активний метод дослідження, оскільки він дозволяє потрібну кількість разів змінювати хід та умови дослідження.

    2. Застосовування спеціальної апаратури дозволяє забезпечити точність вимірювання діагностованих показників.

    3. В умовах лабораторного експерименту значно легше виділяються окремі елементи досліджуваної діяльності.

    4. Його результати легше отримати і здійснити кількісну обробку.

    5. Кількісна оцінка результатів, високий ступінь їх надійності і достовірності дозволяє не лише описувати, виміряти, але й пояснювати психічні явища.

    Недоліки лабораторного експерименту:

    1. Досліджуваний знає, що над ним ведеться експеримент, тому веде себе неприродно, скуто, а це породжує його емоційну напруженість, переднаміреність реакцій-відповідей, прагнення «захиститись» від дослідження. Це, в свою чергу, знижує достовірність одержаних результатів.

    2. Досить складний, доступний лише фахівцям метод.

    3. Лабораторний експеримент хоча і відображає певною мірою реальні життєві ситуації, проте часто далекий від їхнього дослідження.

    Бесіда– метод встановлення в ході безпосереднього спілкування психічних особливостей досліджуваного, який дозволяє отримати інформацію, яка цікавить дослідника за допомогою попередньо підготовлених запитань.

    В бесіді можуть бути виявлені особливості характеру людини, мотиви її поведінки, оцінки нею різноманітних сторін життя, основні факти її біографії та ставлення до них.

    Види бесіди:

    а) регламентована бесіда – це стандартизована бесіда, яка ведеться за чітко регламентованою програмою, із визначеною послідовністю чітко сформульованих питань.

    Переваги регламентованої бесіди:

    • даний вид бесіди дає можливість точно фіксувати відповіді досліджуваних;

    • порівняно легко здійснювати кількісну обробку результатів та їх порівняння між собою;

    • не вимагає високого рівня комунікативної компетентності дослідника, є досить простим і доступним методом.

    Недоліки регламентованої бесіди:

    • це негнучкий метод, оскільки дослідник не може швидко змінити хід проведення бесіди;

    • дослідник може пропустити досить важливі психологічні особливості досліджуваного, не включивши їх у план бесіди.

    б) нерегламентована бесіда – це вид бесіди, при якому зміст запитань заздалегідь не планується, спілкування протікає вільніше та ширше.

    Переваги нерегламентованої бесіди:

    • це гнучкий метод, оскільки дослідник може швидко змінити хід проведення бесіди;

    • дослідник може виявити в ході бесіди ті психологічні особливості досліджуваного, про які він навіть і не здогадувався.

    Недоліки нерегламентованої бесіди:

    • цей метод вимагає високого рівня комунікативної компетентності дослідника;

    • при такому виді бесіди значно ускладнюється її організація та проведення;

    • результати нерегламентованої бесіди важко піддаються кількісній обробці.

    Вимоги до проведення бесіди:

    1. Розпочинати спілкування слід з тематики, приємної досліджуваному, щоб він охоче розпочав говорити. Такий початок сприяє встановленню оптимального психологічного контакту з ним. Справжній інтерес до досліджуваного, поважне ставлення до його позиції, доброзичлива, оптимістична атмосфера розмови, бажання переконувати, а не примушувати до згоди, увага та співчуття не менш важливі, ніж вміння переконливо та аргументовано розмовляти.

    2. Оптимальний вибір часу та місця проведення бесіди.

    3. Бесіда повинна бути не випадковою, а планомірною. Не варто задавати питань (особливо на початку) анкетного або біографічного характеру, оскільки це дратує досліджуваного і не дозволяє встановити з ним оптимальний психологічний контакт.

    4. Лексикон дослідника, сенс запитань повинні бути зрозумілими досліджуваному та вестись з урахуванням його вікових та індивідуальних особливостей, інтересів, потреб, схильностей.

    5. Доцільність використання непрямих запитань, завдяки яким дослідник може дізнатися про приховані сторони життя досліджуваного, його неусвідомлювані мотиви поведінки, ідеали тощо.

    6. При необхідності уточнення відповіді дослідник ні в якому разі не повинен давати підказку або навідні питання; краще формулювати ці питання нейтрально (наприклад: «Як це слід розуміти?»).

    Переваги бесіди:

    1) Контакт з досліджуваним, можливість враховувати його реакції, оцінювати поведінку, ставлення до змісту розмови, задавати додаткові запитання, які конкретизують зміст його висловлювань.

    2) При всій плановості та регламентованості бесіда може носити індивідуальний характер, бути гнучкою та максимально адаптованою до досліджуваного.

    3) На усну відповідь зазвичай витрачається менше часу, ніж на письмову, тому на проведення бесіди вимагається менше часу, ніж на анкетування.

    4) Помітно скорочується кількість запитань, на які неотримані відповіді, а досліджувані більш серйозно ставляться до запитань.

    Недоліки бесіди:

    1) Слід враховувати, що під час бесіди ми отримуємо не об’єктивний факт, а думку людини. Досліджуваний може сказати те, чого від нього не очікують.

    2) В деяких ситуаціях проведення бесіди може статися, що досліджуваний усвідомлено чи не усвідомлено фальсифікує результати.

    3) Іноді сам дослідник може неусвідомлено вплинути на об’єктивність відповіді досліджуваного шляхом додаткового запитання, жесту, виразу обличчя тощо.

    Анкетуванняявляє собою методичний прийом отримання психологічної інформації за допомогою складених у співставленні з визначеними правилами систем питань, кожне з яких логічно пов’язане з метою дослідження. За допомогою анкетування на основі словесного звіту досліджуваних дослідник отримує емпіричний матеріал для встановлення особистісних якостей, суджень, орієнтацій та установок.

    В залежності від запропонованих питань, анкети можуть бути різних видів за складом, функціями, формі.

    І. За складом анкета може стосуватися:

    1) фактів;

    2) характеристик оточуючих людей, подій, суджень досліджуваних;

    3) намірів;

    ІІ. За функціями, які виконують питання, анкети містять:

    1) питання-фільтри з функцією відсіювання;

    2) перевірочні або контрольні питання, головна функція яких - перевірити достовірність інформації.

    ІІІ. За формою анкети можуть бути:

    1) відкритими, в яких прямі запитання передбачають вільні відповіді;

    2) закритими, в яких до запитань дані готові відповіді, і досліджуваний повинен обрати один з них, або оцінити в балах достовірність кожної з представлених відповідей.

    Вимоги до анкетування:

    1. Питання закритих анкет повинні передбачати відповідь лише один з варіантів чи пропонувати декілька відповідей, з яких потрібно зробити вибір.

    2. Забороняється пропонувати питання, які потребують моральної або соціальної оцінки своїх якостей.

    3. Питання повинні бути якомога лаконічними, чіткими, зрозумілими, простими, конкретними.

    4. На виявлення однієї характеристики повинно бути спрямовано декілька запитань, які контролювали б достовірність відповідей досліджуваного.

    5. В анкеті бажано мати питання як прямої, так і непрямої форми, як особові, так і безособові.

    6. Бажано на початку анкети (перша третина) розташовувати легкі запитання, потім важчі, далі найважчі, в заключення (остання третина) – знову прості питання.

    Переваги.

    1) Масовість дослідження;

    2) велика швидкість збору інформації;

    3) легка обробка результатів;

    4) широке застосування математичних методів аналізу даних;

    5) можливість отримання писемних відповідей на такі запитання, на які не даються в усній формі;

    6) можливість порівняння результатів декількох досліджень;

    7) зручні засоби фіксації результатів;

    8) зниження вірогідності не розуміння запитань.

    Недоліки:

    1) не дозволяє повність охарактеризувати всі сфери особистості;

    2) з його допомогою важко розраховувати на глибоке поглиблення в ситуацію;

    3) важко розраховувати на повні, точні, вірні відповіді, тому що досліджувані можуть відповідати на запитання по-різному, а саме тому виникають труднощі з класифікацією відповідей;

    4) відповіді не завжди є достатньою умовою для остаточних висновків;

    5) в анкетне опитування неможна втручатися, змінювати щось, тому цей метод не можна назвати гнучким;

    6) об’єктивність відповідей не завжди висока, тому що досліджуваний може відноситись до запитання не серйозно;

    7) жорсткий список запитань може обмежити коло думок опитуємих і змусити їх відповісти не те, що вони думають;

    8) анкетування - штучний, а не природній метод;

    9) він не враховує різне розумінні досліджуваним відповідей.

    Аналіз процесу і продуктів діяльності.

    Володіння цим методом дозволяє досліднику отримувати психологічну інформацію про досліджуваних, керуючись вмілим аналізом їх звичайної роботи, спеціальним підбором завдань. Наприклад, аналізуючи твір, написаний учнем, вчитель може з певною вірогідністю зробити висновок про його літературні здібності, рвні розвитку, словарному запасі, образному мисленні та ін. Аналіз результатів контрольної роботи з математики, малюнків, креслень, поробок може скласти враження про індивідуально-психологічні особливості та здібності, про рівень мислення, знання, вміння та навички учня. При постійному використанні цього методу вчитель може отримати як якісні, так і кількісні, як змістовні, так і формальні характеристики трудових вмінь, творчих здібностей та ін. у конкретного учня в різні періоди та на протязі всіх років навчання. Дуже велику інформацію для аналізу дають чернетки учня. Співставлення чернеток з остаточним результатом діяльності може не лише вказати на рівень, але й дати уявлення про сам процес, засоби та прийоми досягнення певного результату.

    7.Конкретні методики психологічних досліджень.

    Методика виступає конкретним варіантом методу психологічного дослідження. На основі методу тестування розроблено безліч різних методик. У психологічній науці виділяють чотири етапи психологічного дослідження за допомогою конкретних методик:

    1. Підготовчий етап– на ньому ставиться мета дослідження, обирається об’єкт дослідження, розробляється план, відбираються методи і методики дослідження.

    2. Власне дослідження– на цьому етапі дослідник на практиці застосовує конкретні методи дослідження.

    3. Етап обробки результатів дослідження за допомогою якісного і кількісного аналізу.

    4. Інтерпретаційний – передбачає формування загальних висновків.

    Тема: Виникнення і розвиток психіки у тварин і людської свідомості

    1. Розвиток форм відображення. Виникнення психіки як результат еволюції матерії.

    2. Три стадії розвитку психіки у тварин.

    3. Спілкування і «мова» тварин. Залежність психіки від середовища та будови органів.

    4. Історичний розвиток людської свідомості.

    5. Суттєві відмінності психіки людини і тварин.