Хатина дядька Тома

«Хатина дядька Тома» — відомий роман Гаррієт Бічер-Стоу, спрямований проти рабовласництва в Америці. Роман справив значний вплив на ставлення світової громадськості до афроамеріканців і рабства. головні герої - проживають на сторінках роману доволі непросте життя, але вони сколихнули людство, привернули увагу до проблеми рабовласництва. Стоу була вчителькою й активною аболіціоністкою. Головним персонажем свого роману вона зробила дядька Тома, старого чорношкірого раба, відданого своїм білим господарям. Роман, написаний у дусі сентименталізму, зображує реалії життя рабів, водночас проводячи думку, що християнська любов здатна здолати навіть таке негативне явище, як рабство. Небагато романів в історії літератури можуть зрівнятися за значенням із «Хатиною дядька Тома»^[51]. Прихильники рабства зустріли його бурею протестів. У відповідь було написано низку книг, що трактували питання рабства по іншому. Аболіціоністи зустріли книгу із захопленням. Роман мав велике значення для становлення літератури протесту в наступні десятиліття. «Хатина дядька Тома» – широка картина рабовласницького побуту в південних штатах Америки: важке положення невільників, що потрясають сцени торгівлі живим товаром, страждання матерів, що відривають від своїх дітей, геройство чорних мучеників, що наростає рух аболіціоністів – все це хвилююче яскраво зображено Б. С. Романа проникнуть християнською мораллю. Негр Том терпляче несе тягар рабства й молиться за своїх ворогів. Книга починається з того, що кентукському фермеру на ім'я Артур Шелбі загрожує втрата ферми через борги. Хоча він та його дружина, Емілі Шелбі, добре ставляться до рабів, Шелбі вирішує зібрати потрібні кошти, продавши работорговцю двох із них: дядька Тома, чоловіка середніх років із дружиною та дітьми, та Гаррі, сина покоївки Емілі Елізи. Емілі Шелбі ця ідея не до вподоби, оскільки вона обіцяла покоївці, що ні вона сама, ні її син ніколи не будуть продані. Син Емілі, Джордж Шелбі, теж проти втрати Тома, бо бачить у ньому друга й ментора. Головними героями є дядько Том, Еліза — покоївка місіс Шелбі, яка зважується втекти разом з п'ятирічним сином Гаррі на північ. Єванджеліна Сент-Клер — донька Августина Сент-Клера. Читач уперше знайомиться з нею, коли дядько Том пливе на паропалаві до Нового Орлеана, де його повинні продати. Єві тоді було 5 або 6 років, вона ледь не втопилася, але дядько Том витягнув її з води. На прохання доньки містер Сент-Клер купує Тома й робить його головним кучером у своєму помісті. Том та Єва проводять багато часу разом. Єва — маленьке янголятко, вона багато розмірковує про любов та прощення, переконує навіть скривджену дівчинку рабиню Топсі, що вона заслуговує на любов. Їй пощастило достукатися навіть до серця тітки Офелії.

Пізніше Єва смертельно занедужала. Перед смертю вона подарувала пасмо свого волосся кожному рабу, заповідаючи їм вести християнське життя, щоб вони могли знову зустрітися на небі. На смертному одрі вона благає батька звільнити Тома, але через збіг обставин цього не трапилося. Саймон Легрі — жорстокий рабовласник, Він основний негативний персонаж роману. Він прагне деморалізувати Тома й зламати в ньому християнську віру. Врешті, розлючений незламною вірою раба в бога, він велить зашмагати Тома до смерті.

Га́ррієт Бі́чер Сто́у — американська письменниця, борець за ліквідацію рабства.Перша збірка — «Травнева квітка» (1843).Всесвітнє визнання здобув її твір «Хатина дядька Тома» (1852), в якому розкрита жахлива доля негрів-рабів. Роман привернув громадську думку до проблеми ліквідації рабства. 1853 року у відповідь на численні напади реакційної преси Бічер Стоу опублікувала «Ключ до „Хатини Дядька Тома“» — публіцистичний коментарій до роману.У романі «Дред, повість про Прокляте Болото» (1856) соціальні питання поставлено гостріше, ніж у «Хатині дядька Тома», але художньо він набагато слабший.Роман «Хатина дядька Тома» перекладено багатьма мовами. Українською його вперше видано 1918 року.

"Пригоди Олівера Твіста" Ч. Діккенса — це роман про тяжкі життєві випробування дитини. Герой роману народився в робітному будинку, а факт цей не обіцяв йому нічого, крім знегод у житті.  Із перших сторінок роману Діккенс підкреслює, що в долі Олівера немає нічого незвичайного, такі речі трапляються щодня і скрізь. "Стара історія!" — вимовляє лікар, поглянувши на стоптані черевики вмираючої матері Олівера, на її руку, на якій не було обручки.  Новонароджений Олівер стає, наче річ, занумерованим та приєднаним до більшості таких, як і він. Діккенс малює виснажених, змарнілих, вічно голодних дітей, які позбавлені всіх радощів свого віку, багато з яких вмирають у дитинстві.  Будь-яка спроба, на думку вихователей, "протесту" жорстоко карається. Так, "непокірного" Олівера, якого вони вважають кандидатом у шибеники, за те, що він насмілився попросити добавки рідкої кашиці, піддають окремому ув'язненню та нещадно шмагають, а після цього намагаються віддати його спочатку сажотрусові, а потім трунареві, хоча їм добре відомо, наприклад, що сажотрус забив до смерті кількох хлопчиків.  У другій частині роману показані лихі пригоди молодого героя, який тікає від свого хазяїна до Лондона та потрапляє в лапи зграї злодіїв. І скупник краденого Фей-гін, і жорстокий грабіжник Сайкс, і зловісний "джентльмен" Монкс (особиста зацікавленість якого в долі Олівера розкривається пізніше) даремно намагаються змусити хлопця красти. Олівер виявляє твердість і відмовляється брати участь у злочинному промислі. Щасливий збіг обставин дозволяє йому піти від грабіжників і знайти притулок у старого добряги Браунлоу (який, як з'ясувалося потім, був другом батька хлопця), а далі — у Рози Мейлі. Нарешті, він знов потрапляє до містера Браунлоу, який стає його названим батьком.  Добрий містер Браунлоу виявляється першим, хто пожалів "кандидата у шибеники", хто по-людськи поставився до нещасної дитини. І таке ставлення було віддячене самовідданою любов'ю нещасного хлопця-сироти до свого рятівника, Діккенс показує торжество доброти та любові над законами суспільства, де панує влада грошей.  Діккенс трохи ідеалізує свого героя. Олівер Твіст — жертва потворних соціальних умов життя, але разом з тим він, як і будь-який герой просвітницького роману, природжено добрий і ніякі лихі зовнішні впливи не чіпляються до нього. Як легко змивається з обличчя бруд, так безболісно вдається зберегти Оліверу в чистоті душу.  Зображуючи на останніх сторінках роману щасливе, хоча і з налітом деякого смутку життя Олівера, який, нарешті, знайшов свій дім та люблячу родину, Діккенс надає їй трохи романтичного забарвлення. Але це романтизм бажаного, в ньому втілюється гаряче прагнення письменника до торжества справедливості. 

Повна назва твору «Торговельний дім «Домбі і Син». Торгівля оптом, уроздріб і на експорт», тому книга мала подвійне значення, бо йшлося і про родину Домбі, і про їхній сімейний бізнес. З Торговельним домом пов'язана доля усіх героїв твору, він визначив лінію поведінки Домбі, вплинув на долю Флоренс і Поля. Діккенс уперше в реалістичному романі зробив головним героєм Установу, зав'язавши на цьому образі всі конфлікти твору. Містер Домбі — багатий англійський комерсант, суворий і жорстокий, для якого існувала лише одна свята річ — процвітання його фірми. Він дивився на людей як на засіб її розвитку. З цих причин він нехтував своєю дочкою Флоренс, бо мріяв мати сина — спадкоємця, який би продовжував його справу. Хлопчик Поль народився, але виявився надто слабким для умов жорстокого виховання, які панували у тих школах, куди віддав його батько. Син містера Домбі помер і той залишився без спадкоємця. Ця смерть тяжко вразила містера Домбі. Це сприймалося як кара герою за його зневажливе ставлення до своїх дітей, до співробітників, за його вперту пиху. У будинку містера Домбі панувала холодна похмура атмосфера, чохли на меблях нагадували савани. Кожен живий відчував себе самотнім у долі бізнесмена, крижаний відчай морозить усіх. Предмет роману складала не лише історія сім'ї, а й історія багатьох доль, об'єднаних розвитком однієї торговельної фірми «Домбі і син». Невдачею закінчився другий шлюб містера Домбі. Він був переконаний, що на гроші можна придбати все: кохання, відданість, щастя, але його нова дружина — збідніла аристократка Едіт — втікла з Каркером, управляючим його фірми.Проблеми, які підняв автор у романі:• кризи родини і честолюбних надій;• виховання в буржуазній школі;• пагубного впливу грошей на свідомість і долю людини; сімейних взаємин, класового розшарування. Систему образів у романі склали дві категорії: ті, хто «не мав серця» (Домбі, Каркер) та ті, хто йшов за покликом серця, не лякався труднощів, відгукувався на допомогу та негаразди оточуючих (Поль, Флоренс, Волтер Гей). Таким чином, герої у романі поділені на дві групи — негативні і позитивні, між ними протистояння, яке і створило основні сюжетні лінії та допомогло розкрити головні проблеми та конфлікти у романі. У кінці роману містер Домбі — це вже не той суворий хазяїн фірми, якого ми бачили на початку. Це бідна, покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Залишившись без відповідного стану в суспільстві, без улюбленої справи, покинутий усіма, він закривався один у пустому домі і лише тоді згадав, що всі ці роки поряд з ним була його донька Флоренс, яку він відштовхнув. Містер Домбі розкаявся. У ту хвилину, коли він збирався покінчити життя самогубством, перед ним з'явилася Флоренс. Старість містера Домбі була зігріта любов'ю дочки та її сім'ї. У їхньому дружньому сімейному колі під тягарем років і страждань Домбі переродився, і його серце відкрилося назустріч любові Флоренс. Вилікувавшись від честолюбних мрій, він віднайшов щастя у тому, щоб віддати свою любов онукам — Полю і маленькій Флоренс.

Важкі часи — десятий роман Чарлза Діккенса, вперше опублікований у 1854 році. Роман має соціальний характер. Події відбуваються у вигаданому місті Кокстаун (образом якого стали міста Манчестер та Престон, де Чарлз Діккенс зупинявся у січні 1854 року під час страйку). У романі показані труднощі адаптації двох соціальних класів: буржуазії та робочого класу в новій економіці після промислової революції. Роман «Важкі часи» незвичайний в декількох відношеннях. Це, безумовно, найкоротший з романів Діккенса, він приблизно на чверть менший за обсягом, ніж романи, які Діккенс писав до і після цього роману.^[1] Крім того, на відміну від всіх інших романів, «Важкі часи» не має ані передмови, ані ілюстрацій. Більше того, це єдиний роман події якого не відбуваються уЛондоні. Томас Гредграйнд  - засновник системи освіти у Кокстауні, людина практична в найвищій мірі. Він вірить у факти і статистику. Тільки після того, як його дочці стає зле, він приходить до усвідомлення, що такі речі, як поезія, фантазія та інші заняття не є «руйнівною нісенітницею». Джосайя Баундербі — діловий партнер пана Гредграйнда. Чоловік, який любить вихвалятися перед іншими. Він піднявся на позицію влади і багатства і постійно стверджує, що у житті досягнув всього сам. Він одружується із Луїзою Гредграйнд, яка молодша від нього майже на 30 років і зовсім його не любить. Баундербі черствий, егоїстичний персонаж, який в кінцевому підсумку показав себе брехуном і шахраєм. Луїза (Лу) Гредграйнд, пізніше Луїза Баундербі — старша дочка в родині Гредграйнд. З дитинства її вчили придушувати власні почуття і бути виключно практичною. Після нещасливого шлюбу, її намагається спокусити Джеймс Гартгаус, але Луїза повертається в батьківський дім і відмовляє йому. Її відмова Гартгаусу призводить до нового розуміння життя, емоцій і уяви. Вона дорікає батькові за його сухий і заснований на фактах підхід до світу і переконує його у хибності свого шляху. Сесілія (Сіссі) Джуп — дочка циркача. Вона навчається у класі Томаса Гредграйнда. Сіссі має свої власні цінності і переконання, які неодобрюються у родині Томаса Гредграйнда. Томас (Том) Гредграйнд — син Томаса Гредграйнда. Спочатку він зображений як похмурий хлопець, який обурений утилітарною освітою батька. Том має дужі міцні, дружні відносини з сестрою Луїзою. Після того, як Том починає працювати в банку Джосайї Баундербі, він стає людиною, яка любить випити і грати в азартні ігри. Через борги він змушений пограбувати банк. Луїза ніколи не перестає обожнювати брата і вона допомагає Сіссі і батьку врятувати його від арешту. Стівен Блекпул — робітник, який працює на одному з заводів Джосайї Баундербі. Його дружина з ним не живе і пиячить, але час від часу вона приходить, щоб отримати гроші. Він має тісні дружні стосунки зі співробітницею Рейчел і хотів би одружитися з нею. Після суперечки з паном Баундербі, той звільняє Стівена з роботи. Він вимушений шукати роботу в іншому місті, тому їде з Кокстауна. У той час поки він був відсутній, його помилково звинувачують у пограбуванні банку пана Баундербі. Для того щоб довести свою невинність у злочині, Стівен повертається у Кокстаун, але по дорозі він падає у яму закинутої шахти. Люди знаходять його і витягують, але через значні пошкодження тіла він помирає. Рейчел — подруга Стівена Блекпула, яка свідчить про його невинність, коли його звинувачують у пограбуванні банку.

Саме слово «сноб» в тлумаченні Теккерея набуває особливого значення. Початковий його зміст - «шевський підмайстер», потім воно стало жаргонним словом, що означає невихована людина.«Книга снобів, написана одним з них» - така повна назва твору Теккерея. У книзі 52 глави і кожна містить сатиру на певний тип сноба. Висміюючи ніби лише один громадський порок - снобізм, письменник влаштовував повний огляд різним представникам буржуазно аристократичного суспільства сучасної йому Великобританії. Починається портретна галерея снобів з коронованих снобів. Потім слідують нариси, в яких йдеться про аристократичних снобів, клерикальних, університетських, військових, літературних, снобів - вігах і консерваторах (між якими письменник не бачить суттєвої різниці), сільських снобів і снобів Сіті, ірландських снобів і снобів-радикалах.

Неважко помітити, що тема снобізму відображає основний зміст буржуазної дійсності середини XIX століття. Навіть просте перерахування видів снобів дає уявлення про широту обхвату Теккереем матеріалу, про те, як серйозно розмірковує письменник про поширену «хворобу століття». Але головне те, що автор вибудовує цілу систему поглядів снобів, описує їх звички, манери, моди, характеризує відносини між ними. Їм висміюється не тільки сліпе копіювання буржуазними снобами смаків і манер аристократів, але засуджуються ієрархічні взаємозв'язки між снобами різних категорій і рангов.Теккерей не просто словесно описує снобів, він їх живописует. Перед читачем проходять вервечки снобів, які пишаються своїм родоводом, а також снобів-вискочок. За портретами стоять соціальні явища, певні характеристики побуту, звичаїв, громадського та приватного думки. У вигляді новоспечених аристократів, наприклад, де Могінсов, що купили собі давню родовід і герб, вгадується не просто повчальний факт і гідний осміяння феномен суспільного життя, - тут чітко проглядається характер «Молодий Англії», очолюваної Дізраелі, яка прагне до відродження нації компромісними засобами. Аристократи і буржуа вельми недвозначно названі у книзі Теккерея двома шарлатанами, що ділять класти в країні і йдуть на будь-які угоди з совістю, щоб відстояти свої інтереси.

Особливу ненависть Теккерея викликають військові сноби. Серед них часто згадується ім'я генерала Тафто, який потім з'явиться романах письменника. Це неосвічена людина, ніколи не прочитав жодної книги, грубий і тупий, нездатний ні до якого ремесла, має офіційну репутацію «бравого офіцера» і неофіційну - гравця на скачках, гульвіси, дуелянти і спокусника жінок.

Одним з найбільш відомих імен, як в англійській, так і в світовій літературі є ім'я Вільяма Теккерея. Найвідоміший його твір - «Ярмарок марнославства» . дія відбувається в роки наполеонівських війн. Виходом у світ з пансіону міс Пінкертон двох подруг - Емілії Седлі і Ребеки Шарп відкривається роман; мінливості їхніх доль складають головне його зміст. За долями Беккі і Емілії проглядається сатирична модель англійського суспільства. Розв'язкою служить щасливе заміжжя простий Емілії і ганебне падіння гострою на язик Ребеки. Сюжетним центром книги Вільям Теккерей зробив одну з вічних тем світової літератури - історію двох жінок, подруг і суперниць . Різниця між ними постійно підкреслюється автором протягом всієї розповіді, однак жодну з них він не робить героїнею свого роману. Ні Ребека Шарп, ні навіть Емілія не є для Теккерея героїнями в строгому сенсі слова. Проблема позитивного героя представляла для автора нерозв'язну труднощі. Підзаголовком книги - «роману без героя» - Теккерей прямо вказав на те, що в оповіданні немає жодного персонажа, який був би носієм позитивного морального початку і точку зору якого на людей і явища ми могли б, за задумом автора, розділяти. Але всі персонажі «Ярмарку марнославства», навіть найпривабливіші, наприклад майор Доббін, живуть у полоні самообману. Але потім це ж спростовує сам письменник. "Нехай це роман без героя, але ми претендуємо, принаймні, на те, що у нас є героїня", - говорить автор, маючи на увазі Беккі Шарп. Проте слова ці пройняті іронією. Ребека не може стати справжньою героїнею ні в людському , ні в моральному плані, оскільки наскрізь просякнута лицемірством, підступністю, користолюбством і бездушністю. Емілія була милою, лагідної, довірливою дівчиною, яку неможливо було не полюбити. обидві дівчини вийшли заміж приблизно в один час. Обидва шлюби були таємними і довгоочікуваними. Ребекка чекала простуватого, дурного, але забезпеченого як грошима, так і положенням у суспільстві «раба і обожнювача». Таким і став містер Родон Кроулі. Емілія ж вийшла заміж за Джорджа Осборна, вважаючи себе негідною партією для нього, але без свого обожнюваного чоловіка вона не могла прожити і дня. На відміну від місіс Родон Кроулі, місіс Джордж Осборн любила, але не була кохана. У своєму житті міс Шарп, місіс Родон Кроулі, зробила мало не один гідний вчинок. Вона допомогла (можливо, і занадто жорстоким способом) Емілії зруйнувати ту шалену любов, жертвою якої Еммі стала давно і була досить довгий час. Звичайно ж, у нашій маленькій авантюристки був свій інтерес у другому заміжжі подруги, адже вона хотіла дістати її братика, Джозефа Седлі, «в рабство». Але, тим не менш, Беккі допомогла Емілі. Хоча Ребекка є найяскравішим, безпосереднім і дотепним персонажем твору, Теккерей і її не може зробити героїнею, оскільки Беккі стала (втім, і завжди була) однієї з мешканок ярмарку марнославства, де немає гідних називатися героями.

 Генріх Гейне стояв біля витоків романтизму, був його фундатором разом із Байроном, Міцкевичем, Пушкіним, Шевченко. У кожного з цих поетів була своя книга, що принесла світову славу. Для Гейне це була збірка поезій "Книга пісень". До збірки увійшли вірші, створені протягом 1816-1827 років. Переважна їх більшість написана в дусі народних пісень, про що і свідчить назва.        "Книга пісень" складається з п'яти частин: "Страждання юності", "Ліричне інтермецо", "Знову на батьківщині", "З подорожі на Гару" і "Північне море".        Більша частина віршів присвячена коханню. Сімнадцятирічним юнаком Гейне закохується у доньку свого багатого дядька Амалію. Але горда дівчина не звертала уваги на юного кузена, не бачила в ньому і поета. Юнак страждає, віршує, серце його шалено б'ється, і на світ з'являється шедевр світової лірики, який потім ввійшов до "Ліричного інтермецо".Саме цей вірш можна розглянути як зразок романтичної поезії. Через образи природи автор передає свої почуття. Ніколи не зустрітися кедру і пальмі, ніколи не бути поету зі своєю коханою. А через сім років Генріх закохується в молодшу сестру Амалії - Терезу. Але й ця дівчина не відповіла поету взаємністю. І знову - нещасне кохання, душевні страждання і - нові вірші, які пізніше увійдуть до циклу "Знову на батьківщині". Взагалі, нещасне кохання - не новина для поетів, але твори Гейне відрізняються тим, що в них простежується не тільки душевний біль, але й соціальний протест - ніколи б багатий дядько Соломон не погодився на шлюб своєї доньки з бідним небожем. Гейне, як і всі поети, страждає від своєї самотності, але його ліричний герой не мовчазний і не покірний. Гейнівський герой не хоче миритися з дійсністю, його не приваблює зустріч з коханою на небесах, він хоче простого людського щастя на землі.        Особливістю збірки "Книга пісень" можна вважати і пейзажні замальовки, де природа виступає як жива істота: разом з героєм вона сумує і радіє.    Віршам Гейне властиві глибока задушевність, щирість, прозорість і простота. Але романтична відвертість не завжди знаходить розуміння, нерідко вона викликає сміх. Ліричний герой найромантичнішої збірки "Книги пісень" іноді сам не розуміє, "де кінчається небо і починається іронія"

Поема «Німеччина. Зимова казка» — вершина соціальної й політичної сатири і у творчості Гейне, і в німецькій літературі XIX ст. в цілому. Восени 1843 р. поет після тринадцятирічного вигнання вперше відвідав свій рідний край. У рідному місті він пробув з 29 жовтня до 7 грудня, побачивши матір та старих друзів. Потім Гайне від’їхав до Парижа. На шляху виникли перші задуми. А вже в лютому поет сповіщає Юліусу Кампе, що він написав «гумористичний шляховий епос». У квітні 1844 р. Гайне надіслав видавцю рукопис. Сюжетом поеми є поїздка Гейне з Парижа в Берлін. Об'єктом сатири Гейне обирає політичне становище Німеччини, її вікову відсталість та німецьку націоналістичну ідеологію. Він таврує дворянство, буржуазію, церкву, а особливо — прусський мілітаризм. Із сумом поет зазначає, що його батьківщина в 40-х роках усе ще перебуває в обіймах зимового сну. Він нагадує німцям, що вся Європа «заручена з генієм свободи» і німецькому народові давно пора прокинутися. Найхарактернішою рисою поеми є поєднання нищівної сатири і високого позитивного пафосу. Художня своєрідність поеми досягається сатиричними засобами. Це саркастична іронія і пафос, насмішка і лють, сплав фантастики і реальності, тобто, за словами самого Гейне, «політико-романтичні» засоби, які, як він сподівався, «нанесуть смертельний удар прозаїчно-високопарно-тенденційній поезії». Роздуми і почуття поета виливаються в дуже своєрідну фантастичну форму і поет розмовляє з «батьком Рейном» (глава V); за поетом ходить привид, що ховає під плащем сокиру (глава VI); йому сниться, як за його наказом цей примарний наглядач розбиває ожилі кістяки трьох східних царів (глава VIII); поет звертається з промовою до вовків (глава ХІІ); він переказує легенду про Ротбарта і свариться з ним у сні (глави XV-XVII); поета мучить нічний кошмар (глава XVIII); він зустрічається з богинею-покровителькою Гамбурга – Гаммон і розмовляє з нею (глави XXIII-XXVI). Ця своєрідна форма відкриває перед Гайне багаті ідейні та художні можливості. Вона надає роздумам і почуттям поета велику образну виразність, загострює сатиричну спрямованість окремих епізодів.

Збірка «Сучасні вірші», що вийшов в 1844-му році, включає в себе твори Гейне, створені в 1842 – 1844 роках. Сама назва збірки підкреслює його суспільний сенс, по суті назву «Сучасні вірші» може бути переведено і як «Вірші на громадські теми». У цих віршах повніше, ніж у всіх попередніх творах Гейне, відбилася суспільно-політична боротьба в Німеччині, основні протиріччя німецької дійсності. Вірші 40-х років умовно прийнято ділити в основному на дві групи - агітаційні, що закликають до революційної дії, і сатиричні, що висміюють стару феодальну Німеччину. До числа перших відносяться такі вірші, як «Сілезькі ткачі», «Доктрина», «Тенденція», «Тільки почекайте». Найбільш характерним в цій групі є політичний вірш «Сілезькі ткачі». Гейне створив цей вірш, коли події в Німеччині показали йому, що народ, дійсно здатний до революційних виступів. У вірші виникає повний грізною революційною сили образ німецького робітничого класу. Дві основні теми «Сілезький ткачів» - критика старої Німеччини і заклик до революційної дії в ім'я Німеччини нової - лягли в основу інших віршів збірки. Весь збірник звучить як заклик до німецького народу звільнитися від сплячки і встати на боротьбу зі своїми гнобителями. Гейне вважає, що в Німеччині не знайдеться сил, здатних піти на дійсну революцію. У вірші «Заспокоєння» поет сумнівається, що в Німеччині міг би знайтися Брут, який зважиться встромити в груди кинджал тирану Цезарю. З цих сумнівів народжувалися вірші, повні туги і похмурих передчуттів («Життєвий шлях», «Нічні думки»), іноді виливалися в болісні строфи, сповнені гіркоти, спогади про друзів, яких автор - політичний вигнанець - не бачив багато років; багатьох з них вже немає в живих, і як реквієм по цих передчасно пішли в могилу синам Німеччині, так і не дочекалися світлого дня свободи, звучать рядки «Нічних думок». 

ГЮСТАВ ФЛОБЕР (1821-1880) - видатний французький письменник, майстер витонченого психологічного аналізу. Його творчість - це своєрідний місток, який поєднав бальзаківсько-стендалівський етап розвитку реалізму першої половини XIX століття та період натуралізму, представлений у другій половині XIX століття школою Е.Золя. Ц| Флобер вражав оточуючих своїм раннім духовним розвитком і зрілістю міркувань про світ. Естетичні погляди Флобера: винайшов нові прийоми зображення дійсності та моральної суті тогочасного суспільства; залишався прихильником справжнього реалізму; поєднав трагічний і комічний плани, з глибоким психологізмом створив переконливу картину бездуховності суспільства, у якому вульгарності та повсякденності нічого не протистояло; прийшов до висновку, що в житті не було і не могло бути нічого прекрасного, вирватися із сірості неможливо ні за допомогою мрій, ні за допомогою кохання; цінував форму (без особистісний принцип); викривав вульгарне і повсякденне у буржуазному суспільстві;

У романі "Саламбо" зображено давній дохристиянський і домусульманський Схід, сприйнятий Флобером як "несвідома" пантеїстична "поезія". Під час роботи над романом митець прагнув збагнути, що відчували люди, які жили дві тисячі років до нас. Для цього він перечитав сотні томів спеціальної літератури. Автор навіть називав "Саламбо" археологічним твором. Головним ідейним завданням автора знову, як і у романтиків, стало відтворення споконвічної боротьби у світі добрих і злих стихій. Він передав це у романі, протиставивши культу богині Таніт - опікунки життя та кохання - культ Молоха - бога війни та руйнування. Роман побудовано на контрастах. Особливо відчутний контраст у любовній колізії твору і розкритий в образах Саламбо (донька полководця Карфагена ніби зіткана з благочестя) і Мато (цей лівійський найманець - ідеальне знаряддя війни, складене з крові і плоті). Історія кохання цих молодят розгорнулася на тлі історичних подій. Завдяки детально виписаним реаліям доби Першої пунічної війни у читача виникає ілюзія реальності подій, що відбувалися. У центрі роману - постать жінки. Саламбо була істотою настільки чистою і природною, що навіть саме почуття кохання до Мато вона не називає цим словом, але померла, не в змозі пережити загибель коханого. Сучасність стала головним змістом роману - "Виховання почуттів" (1869), у якому письменник показав духовну спустошеність сучасної йому молоді. Цей твір, по суті, "історія одного молодого чоловіка". Головний герой роману - Фредерік Моро. Головна подія у його житті - отримання спадщини, яка гарантувала йому стабільне існування. Фредерік - типовий рантьє: він не творив, а витрачає, не досягав, а проживав, не діяв, а пересувався. Моро Флобера був здатний лише захоплюватися. Його життя наповнилося інтересом тільки тоді, коли у нього з'явилася багата коханка пані Дамбрез. Від безкорисливого поклоніння Красі до поклоніння красуні, яка володіла мільйонами, - такий шлях "виховання почуттів" подолав Фредерік Моро.У фіналі роману Моро та його товариш замислились над прожитими роками. Як найяскравішу подію життя вони згадали невдалі відвідини будинку розпусти, куди так і не наважилися увійти. Спогад і його сприйняття набули символічних рис: тим, хто знав зміст роману, будинком розпусти видалася вся продажна Франція. Усе брутально, принизливо й фальшиво в сучасній Флоберу країні.